Юрій Герасименко - День народження

 

Юрій Герасименко

День народження

 

Дощ… Він іде вже не день і не два, не зупиняючись ні на мить. То ж чи варто вже рахувати оті дні?

Знову вечір, — тобто ввімкнуло­ся вечірнє освітлення, дещо тьмя­ніше, ніж звичайне. У цьому роже­вуватому напівприсмерку стерео-портрет Регіни сприймається як беззаперечна реальність. Аж мото­рошно!

Тільки тепер Михайло починає розуміти, ким була для нього ця дівчина. Сама згадка про неї не дає ступити за останню грань. І ку­ди б не зазирав, де б не тинявся, а прийшов сюди.

Скриньки металеві й дерев’яні, найрізноманітніші касети й глясери, відеотеки й мікроголи. На по­лицях тьмяним золотом світять шкіряні корінці старовинних фо­ліантів, шляхетно вилискують ме­талопластом сучасні подарункові видання. Звичайно, здебільшого це — дублі, але серед них є кілька книг оригінальних, справді неоці­ненних.

У куточку на крихітному верстачку — ма­льовниче безладдя. “Слюсарно-електронний натюрморт”, як сказав би Валентій. Серед хаосу кольорових дротинок сумирно спів­існують найточніші пристрої для регулюван­ня мікрокристалічної апаратури, всілякі фре­зи, лещата, викрутки. Над верстачком — скрипка. Справжнісінька, стародавня, аж ніяк не дубль. їй — не скласти ціни. А по­ряд — колекція саморобних калейдоскопів.

Калейдоскопи були її пристрастю. Дивне поєднання: вона, як ніхто інший, могла роз­рахувати й побудувати молекулярно-криста­лічну схему неймовірної складності — і вод­ночас залюбки будувала калейдоскопи. Що може бути примітивніше? Тригранна призма з дзеркальними стінками та жменька кольо­рових скелець. Регіна могла годинами спо­стерігати, як міняються у нескінченній бар­вистій симфонії оті химерні візерунки, і ціл­ком серйозно запевняла, що коли дивитися дуже довго, починає лунати далека-далека, ніколи раніше не чувана музика.

Все таке дивне у цій дівочій світлиці, все привертає увагу. І тиша тут особлива. На­віть запахи: від розвішаних на стінах пучеч­ків сухоцвіту та жовтого кленового листя пахне лагідно й сумно.

Все небуденне зараз у цій кімнаті. І тільки дощ за її стінами — свинцевий, лис­нючий — іде з тією ж одноманітною настир­ливістю. Він — буденний і ненависний, як застаріла болячка. І справді — свинцевий, це не метафора. Саме тут, на вершині гори, десь на півста метрів вище цього ілюмінатора, свинцева пара починає конденсуватися. Дрібнісінькі краплиночки приєднуються од­на до одної… виростають… І ось уже летять униз важелезні свинцеві кулі, схожі на мі­ніатюрні торпеди. На щастя, вони не торка­ються корпусу корабля: навколо зорельота чатує потужне поле гравітаційного захисту. Весь лайнер — ніби у велетенській незримій ампулі, по стінах якої періщить свинцева злива.

Тут теж буває “різна погода”: то влупить такий “дощ”, що його “стіну” не проб’є на­віть промінь гразера, то вщухає на часинку, і тоді крізь фіалково-сиву імлу видно, як бурхають по обрію вулкани. А внизу під зо­рельотом жовтаво виблискує вершина гори. Найчистіше золото, як визначила апаратура. “Благородний метал”, як колись казали. Вся гора — величезний самородок. А може, не тільки гора?

Михайла це питання вже не цікавить. Та й кого б воно цікавило, коли стало зовсім байдуже, чи житиме, чи існуватиме на цій планеті ще бодай кілька зайвих годин один-однісінький землянин Михайло Гнатович Северин?

Свинцевий дощ іде вже не день і не два… А скільки? Скільки? Лишенько, та невже це правда?!

Свинцева злива триває третій місяць!

Як це почалося

Трансгалактичний лайнер “Земля-12” ішов звичайним маршрутом, по досконало вивченій трасі до зоряної системи Галумба. Корабель транспортував нове обладнання для автоматичних станцій-лабораторій, які вже тривалий час вивчають дуже своєрідну за своїми особливостями другу планету цієї си­стеми.

Отож і рейс був звичайнісінький, і день, коли все це почалося, нічим не відрізнявся від інших. Та, власне, “день” той був досте­менно схожий на довжелезний ряд поперед­ніх “світанків”, “ночей” і “вечорів”, бо в оксамитовій темряві за ілюмінаторами ко­рабля незмінно сяяли міріади зірок, і тільки циклічна зміна освітленості, температури й вологості в каютах відтворювала сяку-таку ілюзію земних діб.

Михайло Гнатович Северин, оператор служби зв’язку, заступив на вахту о двана­дцятій нуль–нуль. Прийняв кілька лазерограм від галактичних маяків,— усе гаразд по всій трасі,— знічев’я переглянув гравіграми за цілу добу. Лихо та й годі з оцим чер­гуванням! Кому воно потрібне, якщо про все дбає сам Дід, а йому ні пильності, ні швид­кодії — не позичати!

Подзвонив до Валентія:

— Які новини, старий? Що там у твоїх садах-городах?

Ось у кого справді цікава й корисна ро­бота! У нього щодня щось зацвітає чи дости­гає, щось проростає чудово, а щось — в’яне к невідомих причин. От і зараз він сповістив, що в центральній оранжереї достигли аж три кавуни, а “Мона Астрела”, на жаль, так і не розквітла.

— А ще що новенького? Оце й усе?

— Є ще. Тільки не скажу тобі. Секрет!

— Доповідай негайно! Бо прийду після вахти і витовчу тобі весь баштан!

— Через мій труп! — Валентій, як зав­жди, вдає з себе обуреного чи переляканого, проте цього разу і голос його якийсь не та­кий, і вираз обличчя на екранчику відео надто незвичний.

— Гаразд, розповім. Але з умовою: Сніж­кові — ні слова!

У Валентія дивна звичка — всім давати прізвиська. Регіну Дотьє, оператора базової обчислювальної машини, він нарік Сніжком, саму машину — Дідом. Михайла Северина — Рахівником.

— Ой, Валентію, мені уривається тер­пець!

— Так от: через три місяці — твій день народження…

— Красненько дякую! А я й не знав!

— Ти, як завжди, уриваєш співбесідни­ка!.. Сіль не в твоєму тезоіменитстві, а в то­му, що Сніжок ще на Землі подбала про подарунок для тебе. Чи розумієш — ще тоді подумала про твій день народження! Вона хоче тобі подарувати… Я тільки вчора про це дізнався. Вона хоче подарувати… А втім, ні. Не скажу.

— Та я вже й так здогадуюсь. Якусь уні­кальну залізяку з середини двадцятого сто­ліття. Скажімо, гасовий ліхтар, а може, на­віть парову праску? Чи не так?

Валько скрушно зітхнув:

— Навіщо ти весь час кепкуєш з Регіни? Невже ти не розумієш її? А втім, справді, не розумієш… Це — як пісня. А ти — “рахів­ник”, ти співати не годен. Не годен, не лю­биш, та ще й виправдання собі вигадав: за­лізні закони логіки…

— Не вигадав, а так є насправді. Мої боги — матерія і розум як вищий щабель її розвитку. Пісні — справа хороша. Та тільки науковцеві треба навчитися не співів, а, на­самперед, логіки. Та вміння обчислювати, рахувати, як ти кажеш, І я це робити на­вчився. Ти навіть гадки не маєш, що мате­матичне обгрунтування теорії “поля Мро” ми почали ще…

— Знаю! Знаю! — Валько не на жарт розпалився. — Все знаю. Якщо ти не здатний відповісти на почуття Регіни, то міг би хоч поважати її почуття.

— Які почуття, Валентію?! Що ти вер­зеш?!

— Ти що — сліпий і глухий? Всі бачать, що Регіна закохана в тебе до нестями! І дав­но!.. Закохана… Чи ти хоч розумієш значен­ня цього слова? Рахівник нещасний… І чому ти такий товстошкірий?

Приголомшений Михайло тільки кліпав очима. Він не знав, що йому робити, що ка­зати, — чи поглузувати з надто буйної Валентієвої уяви, чи розпитувати, звідки в нього таке переконання.

Його роздуми урвав тривожний сигнал гразерного поляроїда.

— Постривай, Валентію, хтось подає міжгалактичний “SOS”.

Михайлові мороз пішов поза шкірою. Бла­гання про допомогу лунає в космосі дуже рідко. Навіть коли зореліт гине, це відбу­вається миттєво — блискавичний спалах у нескінченному мороці, та й усе. Але й на­дійність міжзоряних кораблів уже така ве­лика, що подорожувати космосом зараз без­печніше, ніж аеромобілем. То що ж сталося?

Гразерні сигнали були надзвичайно слаб­кі,— і не через велику відстань до переда­вача, а, як виявилося пізніше, через його малу потужність; імпульси так спотворював “білий шум”, що тільки через добу, після зіставлення та аналізу багатократно повто­рюваної гравіграми потерпілих, Дід зумів розшифрувати її.

Вона приголомшила весь екіпаж “Землі-12”: сигнал про допомогу подавав трансгалактичний лайнер “Земля-11”, який виру­шив на рік раніше до зоряної системи Арну. Подолавши половину відстані, “Земля-11” зазнала аварії: з невідомих причин вибух­нув головний анігілятор, внаслідок чого вийшли з ладу гразери й лазерні передавачі, загинули всі оранжереї та віварії, радіоак­тивним опромінюванням отруєно запаси про­дуктів. Хоч під час вибуху загинули тільки два члени екіпажу, на всіх інших чекає по­вільна, неминуча смерть.

Який із двох?

Ні повернутися додому, ні досягти мети “Земля-11” не спроможна. Тепер вона прире­чена мчати міжзоряною порожнечею довіку. Слабісінькі сигнали її аварійного передавача до рідної планети не долітають. Отже, є тільки дві можливості допомогти потерпілим: або передати їхню гравіграму на Землю, щоб надіслали рятувальну експедицію звідти, або рятувати їх власними силами. Третього — не дано.

А вибирати один з двох варіантів треба негайно, бо дорога кожна година.

У кают-компанії зібрався весь екіпаж, усі тридцять космонавтів. Справа надто серйоз­на, щоб її вирішував командир корабля на власний розсуд. Він, звичайно, вже має свою думку, проте не хоче висловлювати її перед­часно, тому сухо й стисло переказує загальні міркування.

Звичайно, допомога з Землі була б надій­ніша: рятувальний зореліт з нечисленним екіпажем на борту може взяти цілком до­статню кількість продуктів та пального і ру­шити до потерпілих по найкоротшій траєкто­рії. Одне лихо: до Землі — неблизький світ, навіть гравіграма йтиме туди понад рік. До­помога надійде надто пізно, потерпілі її не дочекаються.

“Земля-12” з цим завданням упорається: хоч і доведеться зробити чималий гак, ре­зерву пального вистачить; через рік польоту на форсованому режимі потерпілі будуть врятовані. Проте подальша подорож буде важка з багатьох причин: системи життєза­безпечення корабля не розраховані на по­двійне число членів екіпажу, доведеться за­ощаджувати на всьому. Та найголовніше — отой форсований політ до “Землі-11” проля­гатиме через невивчений і, за попередніми прогнозами, дуже небезпечний сектор Галактики, де можна несподівано вскочити в гравітаційну зону якоїсь там “чорної діри”, колапсара. Коли б хоч на зорельоті-розвіднику — інша річ. А рейсовий лайнер — над­то неповороткий і слабосилий, з “гравіпотенціальної ями” йому власними силами не ви­братися.

А втім, і розводитися про це не варто: всі члени екіпажу мають по дві–три професії, знають основи Галактичної навігації. Ось — обчислення та графіки, які терміново підго­тував Дід. їх зроблено для обох варіантів, з однаковою сумлінністю, бо електронно-об­числювальну машину не цікавить моральний чи етичний аспект проблеми. А висновок її — однозначний: зважаючи на всі приступ­ні для аналізу фактори, далеко доцільніше і логічніше доручити врятування потерпілих Службі Сонячної Системи, бо інакше є дуже велика ймовірність, що загине не один зоре­літ, а обидва.

В кают-компанії запала глибока, багато­значна тиша. В ці секунди розв’язувалося питання про долю двох галактичних експе­дицій, а отже, і про долю кожного з присут­ніх. Закони взаємодопомоги — священні, але ж бувають випадки, коли найгероїчніші дії рятівника заздалегідь приречені на повну навдачу, отож не тільки не потрібні, а на­віть шкідливі. Михайло Северин розуміє: цього разу ситуація складається саме так. Суворий логічний аналіз однозначно пока­зує: шанси на успіх усієї операції над­звичайно малі. Але шанси оті все-таки є, і кожен їх оцінює зараз згідно зі своїми уявленнями про морально-етичні проблеми сучасного світу.

Вже з виразу облич присутніх можна су­дити, хто якого висновку дійшов. Експресив­ний Валентій, головний лікар експедиції, не може всидіти на місці. Цей не вагатиметься, цей усього себе присвятив боротьбі за люд­ське життя, тому й нехтує будь-яку небезпе­ку. Величний навігатор корабля Румб, як називають його з легкої руки Валентія, тримається з непохитним відчуттям власної гідності й значущості. Немає сумніву: він рішуче виступить проти того, щоб іти на до­помогу “Землі-11”. Ні, йому ніхто не зможе закинути боягузтва; він уже неодноразово показав себе хороброю людиною, яка не гу­биться навіть у найскладнішій ситуації. І все ж, крім інструкцій та логіки, для нього не існує нічого — справді ходячий електронно-обчислювальний апарат. Саме його слід бу­ло б назвати Рахівником, Валентій цього ра­зу помилився.


Цілковита Румбова протилежність — Сні­жок, Регіна Дотьє, оператор базової ЕОМ та історик за другим фахом. Мабуть, через віки й покоління передалася їй бунтівна вдача далеких пращурів, героїв Паризької комуни. Якщо Румб — абсолютне втілення сухої ло­гіки, то Сніжок — суцільні емоції. При першій-ліпшій нагоді Сніжок і Румб зчиняють жорстокий словесний двобій, і погляди їхні майже завжди діаметрально протилежні.

Ну, а сам Рахівник, Михайло Северин? Йому кортить підвестися і запропонувати дещо інше вирішення пекучої дилеми: хай зараз кожен уявить себе членом екіпажу ги­нучої “Землі-11” і саме з їхньої позиції зміркує, що має сказати його відповідник на нашому лайнері, тобто його “друге я”. Але ні, ставити питання таким чином — надто підступно; не тільки Михайло Северин, а й усі інші члени екіпажу, навіть Регіна, висло­вилися б проти допомоги, якби рятівникам загрожувала неминуча загибель.

Ось вам і конфлікти нової ери… Мабуть, не тільки Северин намагається думкою побу­вати в обох ситуаціях, щоб знайти єдино правильну відповідь,— отож і затяглася пау­за. А втім, зволікати не можна.

— Я — за допомогу “Землі-11” власними силами! — це — Валентій.

— Я — проти! — з тим же незмінним по­чуттям власної гідності проголошує Румб.

“За! — Проти!”, “За! — Проти!”,— наче змовилися. Ось уже й Регіна кинула своє ко­ротке “За!”. Лишилися двоє: оператор служ­би зв’язку, професор надрелятивної енерге­тики Михайло Гнатович Северин і командир корабля.

Загальний рахунок не на користь першої пропозиції: “проти” — 15, “за” — 13.

Михайло вагається. Він усвідомлює, яке значення матиме його голос, і коли б оце голосування відбулося ще вчора, звичайно, голосував би проти: хай екіпаж “Землі-11” використовує останній шанс — переходить у стан анабіозу і чекає рятівників. Од­нак те, що сьогодні сказав Валентій, було таке несподіване, що Рахівник раптом усві­домив свою “емоційну сліпоту”, чи як там ще назвати. Він, здається, почав розуміти, чому в їхніх стосунках так багато незбагнен­ного для нього. Якщо раніше він просто не звертав уваги на її міміку і жести, то зараз уже оті міцно затиснуті кулачки промовисті­ші будь-яких слів. З яким хвилюванням че­кає вона на його відповідь!

І він сказав несподівано для самого себе:

— Я — за!

— Гаразд! — командир корабля підвівся, поклав долоню на стіл. — Я теж — за!.. От­же, п’ятнадцять на п’ятнадцять, але я ко­ристуюсь правом командира на додатковий голос. Усе! Вирушаємо на допомогу. Всім членам екіпажу готуватися до форсованого режиму польоту згідно з аварійною інструк­цією.

Всі зітхнули з полегшенням. Тепер, коли прийнято остаточне рішення, геть усякі сум­ніви. Треба боротися… і перемогти!

Крізь час і простір

Не те що рік, а навіть годину польоту на форсованому режимі не витримає жодна лю­дина. Мало того, повсякчасне тривале пере­вантаження може зашкодити й тонкій апа­ратурі. І все-таки з людьми легше: анабіоз у гідростатичній ванні дозволить не помітити плину часу, захистить од вібрацій та руйнів­ної сили надмірного прискорення. Апарату­ру ж треба перевірити якнайпильніше, замі­нити бодай трішки спрацьовані деталі, задублювати основні блоки, бо саме від чіткості та взаємозлагодженості незліченної кількості пристроїв залежатиме життя екіпажу, ба й всього корабля.

Із завданням оператора служби зв’язку за аварійним розкладом Михайло Северин упо­рався швидко, решту часу використав для вдосконалення одного з “Мро-активаторів”, перемикаючи його на автоматичний режим.

8 цими активаторами взагалі було чима­ло клопоту: незграбні й малопотужні, вони раз у раз псувалися, і надзвичайно важко було визначити, чому саме, бо й поле, яке вони створювали, тільки-тільки почали ви­вчати.

Сенсаційне відкриття “поля Мро”, зовсім нового й незнаного виду енергії, породило найнеймовірніші сподівання людства. Адже досі ніхто й гадки не мав, що для заро­дження життя потрібне надзвичайно своє­рідне і загадкове надрелятивне випроміню­вання тахіонів, — а точніше, створюване ни­ми поле. Більше того: з’ясувалося, що в залежності від інтенсивності цього поля воно могло бути і стимулюючим, і вбивчим; мер­тва матерія набувала життєздатності лише при визначених градієнтах стимулятора, отож, не дивина, що у Всесвіті життя трап­ляється так рідко.

За “поле Мро” вхопилися усі вчені, а на­самперед генетики та лікарі. Люди з надто буйною уявою вже мріяли про панацею від усіх хвороб та про повну перемогу над ста­рістю і смертю, планетологи почали говори­ти про близьке “оживлення” планет Сонячної системи. Проте блискучі перші успіхи дослі­дження “поля Мро” поступово змінилися невдачами, праці зайшли в глухий кут, і тільки теоретичне дослідження Михайла Северина про квантування надрелятивних тахіонів несподівано сяйнуло дороговказом до практичного розв’язання проблеми. Одразу ж було створено кілька типів генераторів “по­ля Мро”, з якими професор Северин і вилетів до зоряної системи Галумба, щоб на її другій планеті, у винятково сприятливих умовах, поекспериментувати з новими променями — не зовсім, м’яко кажучи, безпечними для жи­вої природи.

За весь час польоту “Землі-12” Михайло вмикав активатори лише коли-не-коли, бо градієнт “поля Мро” по цій трасі було вже визначено раніше. Тепер доведеться перети­нати навпростець абсолютно не досліджений сектор Галактики, та ще й за умов, коли на борту корабля всі перебуватимуть у стані анабіозу. Отож, активатор треба поставити на автоматичний режим, а через недоскона­лість апаратури одному не впоратися. До­велося запросити на допомогу Валентія, а той, як завжди, покликав і Регіну. Спасибі їм, звісно, але справа замалим не скінчилася трагічно: від необережного руху дівчини несподівано ввімкнувся активатор, і всіх трьох пронизало “поле Мро”, — на щастя, по­зитивне, нешкідливе, як уже багаторазово пересвідчився Михайло Северин на власному досвіді. Втім, друзі так і не дізналися про не­безпеку, що їм загрожувала, — Михайло по­хопився вчасно…

Ось і завершено підготовку до шаленого стрибка через безодню космосу. За давньою традицією всі зібралися в кают-компанії, щоб мовчки поглянути одне одному у вічі й по­тиснути руку,— може, востаннє. Через кіль­ка хвилин на борту лайнера “Земля-12” по­чнуть порядкувати розумні машини, а члени екіпажу зануряться в той безмежно глибокий стан, де співіснують смерть і життя.

Понад рік мчатиме зореліт незвіданим сектором Галактики. Кібернетичний Дід пильнуватиме траси незгірше од найвидатніших навігаторів Сонячної системи; в його розпорядженні лазери й гразери, системи гравітаційного та емісійного захисту кораб­ля. Та все ж машина лишається машиною, вона ліпше за людину виконує програму дій у найкритичнішій знайомій ситуації — і роз­губиться в елементарно простій, але незна­йомій. І в цьому найбільша небезпека для “Землі-12”.

А втім — навіщо філософствувати? По­живемо — побачимо…

Закінчено ритуал прощання, всі попря­мували до гідростатичних ванн. Для кож­ного — окрема. Надівай скафандр, лізь до металевої скрині з товстезним ілюмінатором і чекай, доки автомат почне наповнювати її рятівною рідиною. Анахронізм, видавало­ся б: навіть міжпланетні космольоти вже обладнано системами штучного тяжіння, то навіщо ж оті ванни, запропоновані ще зна­менитим Ціолковським?! А бач, гравітонні генератори можуть зрадити, а гідростатична рідина — ніколи.

Такі думки снуються в Михайловій го­лові. А десь поза ними жевріє питання: чи підійде Регіна попрощатися? Чудно: стіль­ки місяців не звертав на неї ніякої уваги, а зараз… Через відчуття провини перед нею? Тож він, власне, нічим не завинив…

Регіна підійшла. Зазирнула в ілюмінатор, посміхнулась підбадьорююче, але очі в неї були сумні. Посміхнувся й Михайло: все гаразд, мовляв, до зустрічі!

Хвилинкою пізніше підбіг Валентій. Цей був серйозний, щось говорив, але стіни ка­мери, звичайно, не пропускали ні звуку. То­ді Валентій написав пальцем у повітрі: “По­дарунок!” Ой, Валентію, любий друже, ти завжди дбаєш тільки про інших!

Але ж який подарунок підготувала Ре­гіна, який?

Він так і не додумав до кінця. Напосіла дрімота, тіло огорнув блаженний спокій, і, нарешті, все зникло.

Заповіт

Здавалося: проминуло всього кілька се­кунд. Кліпнув очима й здивувався: де це він? Без скафандра, весь обплутаний ела­стичними стрічками, на ложі під прозорим ковпаком. Світло — м’яке, “вечірнє”. Ніде ніщо ані шелесне. Не можна збагнути, що до чого, м’язи не скоряються. Хотів підвести­ся, але це зусилля виявилося надмірним, — пірнув у чорну прірву, втративши свідомість.

І знову, — теж, здавалося, через мить, — прийшов до тями. Цього разу усвідомив: він — у реанімаційній камері. Отже, трапи­лась якась халепа з системою життєзабезпечення його скафандра в гідростатичній ванні, довелося вживати термінових заходів. Добре, що все кінчилося гаразд. Але де ж Валентій?

Цього разу ним оволодів, мабуть, звичай­ний сон. Йому верзлося щось страхітливе, примарне, і чомусь весь час муляла фраза: “Свинцевий дощ”. Хіба може бути дощ із свинцю?

Пробудження було раптовим: він почув чиїсь голоси. Прислухався, не розплющую­чи очей.

— Може, ввімкнути стимулятор? — зане­покоєно питала Регіна. — Адже спить понад добу.

— Не варто, — відповів Валентій. — Це — цілком нормально. А втім — стривай: він уже прокинувся. Ану, вставай-но, лежню! Коли б ти знав, якого завдав нам клопоту: тричі з того світу витягали!

Він був, як завжди, балакучий, але в ін­тонаціях його голосу чулася розгубленість. А очі в Регіни були страдницькі, печальні. І Михайло зрозумів: сталося щось жахливе.

— Катастрофа? — запитав він тихо.

— Аж ніяк! Ми цілком пристойно сіли перепочити на дуже цікаву планетку. От тільки у твоїй ванні зрадила система життє­забезпечення.

— Хто ще живий, крім нас?

— Знову ти перебиваєш… На цій планетці періщить свинцева злива, тут…

— Зрозуміло: ми вскочили у “гравіпотенціальну яму”. Оранжереї — зруйновано. Так?

— Гм, так… Але…

— Хто ще вцілів, питаю?

Регіна скорботно схилила голову, — оце й була відповідь. Отже, троє на борту мерт­вого зорельота.

Щоб урвати розмову, Валентій ввімкнув наркотизатор. Михайло вмить заснув і про­кинувся через півдоби, цілком здоровий. Аж тепер друзі розповіли йому, що сталося.

“Земля-12” рухалася міжзоряним просто­ром без будь-яких пригод. Кібернетичний Дід, як засвідчили курсові записи, дуже вда­ло обминув небезпечну туманність, зумів про­класти до “Землі-11” набагато економнішу з енергетичного боку траєкторію і взагалі керував кораблем досконало. От тільки гра­вітаційне поле колапсара, отієї страшної “чорної діри”, було зафіксовано надто піз­но, — через недостатню чутливість гравімет­рів; правда, обчислення показали, що з цьо­го поля можна було б вирватися ціною пере­вантаження, згубного навіть для людей у гідростатичних ваннах, проте зважитися на це Дід не міг, бо не дозволяла інструкція. Та навіть у такій ситуації він знайшов єдино можливий вихід: посадив зореліт на плане­ту, яка перебувала буквально на гребені “гравіпотенціальної ями”, але ще за межами “сфери Шварцшільда”, звідки вороття немає. Дорого обійшлася ця посадка: зруйнувалися і згоріли оранжереї, вийшли з ладу переда­вачі й двигуни, та й сам Дід через пошко­дження більшості кріотронів ледь-ледь жи­вотіє. Єдина втіха — зберігся весь резерв пального, надійно працюють системи гравітаційного захисту, аварійний запас продук­тів повністю зберігся. Але…

— Чому загинули всі інші?.. Теж через пошкодження систем життєзабезпечення?

— Ні… Тобто так! — Валентій зиркнув на Регіну, роздратовано махнув рукою. — Не знаю, врешті-решт. Явне пошкодження сис­тем було тільки в твоїй камері та в камері Вальдека. Його вдалося повернути до життя зразу, а тебе…

— Стривай! Ти ж казав…

— Так, казав! З анабіотичного стану два тижні тому було виведено всіх, крім тебе! А протягом трьох наступних діб усі помер­ли… крім нас із Сніжком. Причина одна: раптовий параліч серця. Діагностична ма­шина щоразу відмовлялася поставити хоч приблизний діагноз.

— Гм, так… — Михайло поглянув на ци­ферблат дозиметра радіоактивності, потім — на табло “Мро-ак­ти­ватора”. Все показувало норму, отже, смертельного опромінювання не сталося.

— Може, до систем випадково потрапила якась отрута?

— Виключено… — Валентій знову якось дивно поглянув на Регіну. — Адже ми…

— Все ясно.

Ой, далеко до тієї “ясності”! Валентій щось приховує, не договорює до кінця. Зда­ється, ніби Регіна хоче доповнити його роз­повідь, часом аж набирає повітря в легені, щоб мовити слово. Але тільки зітхає і по­хнюплюється. Бліда, а вени на руках аж голубі.

— Що ж — давайте поміркуємо, з чого починати.


Регіна похитала головою:

— Потім, Михайле. Я дуже втомилася. Ходімо відпочивати.

Їхні каюти — поряд. Попрощався, пішов до себе Валентій. Наступна — Михайлова. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але Регіна притримала його руку:

— Зайди на хвильку до мене. Я маю тобі щось сказати.

Тільки-но зачинилася вхідна панель, Ре­гіна кинулася до крісла, сіла, заплющила очі.

Він узяв стільця і сів поруч.

— Михайле, — прошепотіла вона, не роз­плющуючи очей, — дай мені слово… Я тобі зараз щось скажу, тільки дай мені слово, що ти після цього не покличеш Валентія… І взагалі, ці кілька годин посидиш біля ме­не. Згоден?

Ще нічого не розуміючи, він мовчки кивнув.

— Михайле, в мене… такі ж симптоми, як і в усіх наших. Серце… Воно видзвонює, калатає, мов шалене, і його вже не стри­маєш жодними ліками. А ще… — вона ви­простала маленькі долоні. — Бачиш оці го­лубі плями? Вони з’явилися добу тому, — дві крихітні цяточки, — а зараз вони вже ді­йшли до пальців. У всіх… теж було так… Ні, ні, не клич Валентія! Адже ти обіцяв!.. Валентій… Я з ним уже попрощалася. Наві­що йому завдавати зайвої муки?..

Вона схопилася за серце, похитнулась.

— Прошу… підмости подушку… Ще ви­ще… Отак, спасибі… А знаєш — я зараз дуже-дуже щаслива… Така щаслива, як ні­коли! А втім, про це потім…

Регіна затихла, ніби задрімала. І враз похопилася:

— Ой, я забула про найголовніше: через три місяці день твого народження. Я приго­тувала тобі подарунок… От тільки зараз ме­ні здається, що він — не те, що треба. Але це найдорожче з того, що я маю, — он у тій чорній скриньці. Тільки прошу — зазирни туди саме в день свого народження. Обі­цяєш?

— Обіцяю, Сніжок!

— Дякую… — вона притулилася щокою до його руки, заплющила очі.

Скільки він отак просидів,— годину? До­бу? Невідомо. Випало з пам’яті.

Валентій помер того ж дня. Той самий параліч серця. Тільки долоні в нього були рожеві — їх вкривав товстий шар полімер­ного клею, який чудово імітує поверхню шкі­ри людини.

Подарунок

І попливли дні за днями — одноманітні, сірі й важкі, як отой безупинний свинцевий дощ. Михайло їх не лічив, — навіщо? Він працював до знемоги, щоб не лишалося жод­ної хвилини на тоскні роздуми про майбут­нє. Смерть його не лякала, куди страшнішою за неї була самотність…

Спочатку він ще поглядав коли-не-коли на свої долоні, сподіваючись помітити зло­вісні блакитні плями, а потім зрозумів, що нічого з ним не станеться. Химерний вибрик долі: з усього екіпажу незбагненним чином лишився жити один — Михайло Северин.

Кільканадцять діб він морочився з лазе­рами та гразерами, намагаючись відремон­тувати передавачі. Сяк-так відновив аварій­ну станцію, проте її слабенькі сигнали на­вряд чи міг би хтось сприйняти. Ще якийсь час мудрував з генераторами гравітаційного захисту, сподіваючись підвищити їхню по­тужність. Коли б це вдалося зробити, анти­поде вирвало б “Землю-12” з гравітаційних лещат розжареної планети, і корабель зри­нув би у космос, як спливає повітряна буль­башка на поверхні рідини. На Землі такі експерименти вже проводилися, але ж там і сила тяжіння менша, і можливості для пе­ребудови генераторів більші. Михайлові ж не допомогли ніякі хитрування, досягти по­трібної потужності не вдалося.

Він і досі лишався “рахівником”, люди­ною з тверезим раціональним мисленням. Він зробив усе, що міг, аби вирватися з кораблем у безмежні космічні простори, де “Землю-12” рано чи пізно міг би виявити якийсь зоре­літ. Але тепер переконався: ніякої надії на порятунок немає. Отже — довічний полон на кораблі, ув’язненому в гравітаційному полі колапсара…

А проте він уперто не хотів здаватися. Кілька днів найнапруженішої праці — і Дід відремонтований. Михайло сподівався мати сякого-такого “співбесідника” та партнера у грі в шахи. Але пошкодження були такі, що Дід повністю втратив “машинний інтелект” і заледве керував системами життєзабезпе­чення та гравітаційного захисту.

Аж тепер Михайла огорнула сіра байду­жість до всього. Він міг жити й боротися лише в ім’я великої мети. Зараз її не було. Існувати заради самого існування? Фінал — однаковий, то навіщо його відтягувати?

Він облишив обов’язковий комплекс гім­настичних вправ, перестав голитися, лягав спати одягнений. Його дисциплінований мо­зок досі ще корився йому, уникав спогадів про Регіну й Валентія.

Зате в уяві поставала рідна Земля з усі­ма відтінками її безмежно багатого, буйно­го життя. І дедалі частіше у вухах лунали вірші, до яких він завжди ставився байдуже і які все ж запам’яталися мимохіть. А ще — музика й пісні.

Вже переплуталися “день” і “ніч”, — за­синав Михайло там, де його знемагала вто­ма. Йому почали снитися барвисті легко-плинні сни, які вмить забувалися. Але про­кидався він здебільшого від звуків власного голосу.

А один сон геть-чисто вибив його з рівно­ваги. Примарилося: в оцій же кают-компанії сидять усі — живі й здорові, — одначе йдеть­ся не про порятунок “Землі-11”, а про долю Михайла Гнатовича Северина. Навігатор Румб, незвично метушливий і багатослівний, улесливо доводить, що перед Северином відкривається дуже приваблива, світла пер­спектива дожити до кінця своїх днів безтурботно й легко: досить проковтнути велику дозу церебрину — і враз поруйнуються най­важливіші логічні центри кори головного мозку,— перетворишся на блаженного ідіо­та. А щасливі, тихі божевільні живуть довго-довго…

Це було так страшно, що Михайло скрик­нув і прокинувся. Пригадалося: нещодавно, поранивши руку, він зайшов по біостимулятор до аптеки Валентія. Там у око впала шафка з написом: “Седативні препарати”. І — застереження: “Вводяться тільки під контролем лікаря, мінімальними дозами”.

Він тоді ще подумав: “А якщо лікаря — немає?” Взяв у руки пляшечку з таблетками церебрину і згадав захоплені лекції Валька про досягнення психіатричної фармакології. А виходить, підсвідомість уже почала свою підступну роботу, щоб зламати волю, змуси­ти пожертвувати інтелектом заради фізіоло­гічного існування. їй можна буде опиратися ще довго, проте, кінець кінцем, вона перемо­же, бо одинокий, без друзів, без мети, має рано чи пізно збожеволіти.

Отже, зволікати немає смислу. Вийти з корабля, уперше й востаннє помилуватися неймовірним краєвидом цієї пекельної пла­нети — і розстебнути скафандр. Небуття ви­лікує від усіх болісних роздумів, від усіх хвороб.

Михайло поголився, прийняв душ. Надів найкращий костюм. Прибрав у кают-компа­нії та в головній рубці. Може, через сотні років знайдуть цей зореліт, і на його борту має бути повний порядок.

Перевірив кріогенну апаратуру всіх ана­біотичних ванн. У них — при температурі рідкого повітря зберігаються тіла двадцяти дев’яти членів екіпажу. То ж хай зберіга­ються: невідомо, як далеко сягне медицина майбутнього, і чи не стане воскресіння з мертвих елементарно простою процедурою.

Михайло обійшов повагом усі каюти. По­сидів у кожній, подумки прощаючись з її колишнім мешканцем. І, нарешті, вперше за весь цей час наважився зазирнути до каюти Регіни.

Калейдоскопи, пучечки сухих трав, верстачок з “елементарно-слюсарним натюрмор­том”, скрипка на стіні. Та ще книжки на полицях і безліч скриньок усяких гатунків.

Вона була істориком за другим фахом, і всі оці скриньки, глясери, відеотеки й мікроголи містять у собі неоціненні матеріали розвитку революційного руху на Землі. Зви­чайно, переважна більшість реліквій — дублі, а то й мікродублі, але є серед них по-справжньому рідкісні речі, знайдені нею особисто під час історико-археологічних екс­педицій.

Старовинна зброя рабів-повстанців… За­пресовані в прозорий пластик оригінали про­кламацій… Мікродубль славетного крейсера “Аврора”… Стрічки мікрогола про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу… Стереопортрет Юрія Гагаріна…

Ніколи раніше Михайло Северин не ціка­вився гуманітарними науками — Рахівник, та й годі. Зараз міг би зацікавитись. Але вже бракує часу. Рішення прийнято, його треба виконувати. Одне перешкоджає: день його народження тільки завтра. А точніше, через двадцять дві години. Треба вволити останню волю Регіни. “Подарунок на день народження”! Мила, мила дівчино…

Він лежав горілиць на канапці в каюті Регіни і зрідка позирав на годинник. Лише одна думка обпікала йому мозок: як це ста­лося, що з усіх членів екіпажу зостався не наймолодший і не найздоровіший Михайло Северин? Якесь вірусне захворювання? Ви­ключено. Смертоносне опромінювання? Ви­ключено, бо один з усіх навіть не занедужав. Отже, провина справді лягає на якісь вади в системах життєзабезпечення гідростатич­них ванн, і про це треба написати в остан­ньому рапорті.

На табло годинника вискочило чотири ну­лі. Отже, з днем народження, Михайле Гнатовичу!

Він повагом підійшов до заповітної скриньки, підняв її кришку. Якийсь апарат, а поверх нього — згорнений вчетверо арку­шик паперу. Звичайно ж, лист від Регіни.

“Друже мій!

Аж тепер я прощаюся з тобою назавжди. Я знаю: ти лишишся один-однісінький, бо і Валентій незабаром помре. Справа в тому, що ми всі, — не знаю, як і де, — потрапили в дуже потужну зону негативного “поля Мро”, але опромінилися кожен по-своєму: ті 27, які померли зразу, отримали надкритичну дозу, я — трішки меншу, ще меншу — Ва­лентій, а твій індивідуальний дозиметр не вийшов за межі норми. Чому так — не знаю, але…”

Михайло розгублено поглянув на браслет-індикатор. Так, сумарна доза опромінення “полем Мро” не перевищує норми. Але чо­му? Чому? Від цього поля захисту немає, воно пронизує всю Землю, не затримуючись, отже, і панцирна оболонка зорельота для нього — ніщо. Його можна тільки обминути, виявивши заздалегідь, або ж нейтралізува­ти полем протилежного знака. В даному разі про нейтралізацію навіть говорити не варто. А якщо так, то чому ж з усіх членів екіпа­жу тільки…

Михайло ляснув себе по лобі. Він згадав, як у гарячковій підготовці до форсованого польоту вони переналагоджували “Мро-активатор” на автоматичний режим. Від необе­режного руху Регіни ввімкнувся генератор. Усіх трьох пронизало потужне позитивне “поле Мро”. Він тоді вчасно похопився, ви­мкнув генератор, і друзі нічого не помітили. А сам подумав з полегкістю: “Яке щастя, що позитивне “поле Мро” — не шкідливе. На собі пересвідчився!”

“На собі пересвідчився!” Так ось у чому річ! Так самісінько, як і радіоактивне випро­мінювання, “поле Мро” накопичується в клі­тинах живого організму. Навіть одне пози­тивне опромінювання відтягло загибель Ва-лентія і Регіни на два тижні. А Михайло Северин опромінювався багаторазово, тому й лишився живий!

Він помчав до кают-компанії, а звідти — до рубки управління. Перевірив дані на обох табло “Мро-ак­ти­ва­тора”. Все гаразд. Але ж це — в даному місці і в дану мить; прила­ди показують інтенсивність поля зараз. І тільки індивідуальні дозиметри визначають загальну суму опромінення.

Михайло нетерпляче переглянув записа­ну автоматом стрічку градієнта “поля Мро”. Ось воно! Наприкінці сьомого місяця польо­ту на форсованому режимі “Земля-12” по­трапила в зону підвищеної потужності поля негативного знака. її можна було б обми­нути, автомат-реєстратор протягом кількох днів подавав тривожні сигнали. Проте Дід на них не зважив, бо не був запрограмова­ний на це. А не запрограмував його Северин через те, що ненадійна була апаратура і розвивала вона дуже малу потужність.

Він довго стояв, приголомшений. Сама того не знаючи, Регіна у своєму останньо­му листі підштовхнула його до відкриття, якому не скласти ціни: коли б заздалегідь опромінили весь екіпаж, не загинув би ні­хто. Але ж — пізно. Пізно!

“…Друже мій! Я знаю, як важко буде то­бі одному, проте благаю: не втрачай надії, працюй і борись до останнього подиху! Це — мій заповіт. А ще заповідаю тобі пісню, — ту сувору й урочисту пісню, яка в найтяжчі хвилини підтримувала кілька поколінь моїх пращурів. Ти прослухаєш її на старовинно­му стереографі з оцієї скриньки. Він нале­жав моєму прадідові, людині надзвичайної долі. Паралізований у юнацькому віці, він, як письменник-герой XX століття Островський, не скорився хворобі, працював усе своє довге життя напружено й плідно. Так, йому часом було дуже сутужно, і тоді йо­му допомагала ця пісня. Перед смертю він заповів її мені. Тепер вона буде твоєю. Жи­ви і борись!

РЕГІНА”.

Михайло обережно видобув із скриньки незграбний апарат. Так, це стереограф, при­мітивна, первісна модель мікрогола. Йому не менше сотні літ. То ж чи хоч працює він?

Так, працює: щойно Михайло натис на кнопку, вмить виник і заяснів “куб просто­ру”, почав поглинати все довколишнє…

На тривожному тлі пожежі проступила зловісна постать. Вусатий червонопикий мордань у чудернацькій шапці з емблемою двоголового орла стривожено прислухається до звуків наростаючої пісні, до лунких кро­ків… Висмикнув револьвер з кобури… Схо­пився за сюрчок…

Розпливлася ця пика, а натомість поста­ла інша — теж випещена, пухкощока, та вже з куцими вусиками, і на кашкеті — одноголовий орел. І цей прислухається до мелодії, яка лине дедалі голосніше. І цей хапається за пістолет і сюрчок.

Ще пика… Ще… І ще… Вони всі — різні з виду, але всі вдягнені в мундири, всі ма­ють тупі, жорстокі олов’яні очі, всі хапа­ються за зброю та за поліцейські сюрчки…

А кроки гучнішають, наближаються; уже двигтить брук, земля здригається від тисяч важких кроків. І раптом у мелодію вривається молодий дужий голос:

Повстаньте, гнані і голодні…

Михайлові аж подих перехопило: так он про яку пісню писала Регіна!

А голос дужчає, наливається міддю. І Михайлові здається, що і він сам усім своїм єством бринить разом з отим голосом. “Куб простору” вже поглинув його; з гля­дача він перетворився на активного учасни­ка. Це проти нього мчать з нагаями та шаб­люками кінні жандарми, це в його груди влучають кулі. Пісня не змовкає, її підхоп­лює хтось поруч:

Чуєш? Сурми заграли —

Час розплати настав!

По проспекту старовинного міста пливе під знаменами жива ріка. На Землі тече де­в’ятнадцятий вік, вибухом виростає двадця­тий — віки народження й утвердження найгуманнішого в історії людства ладу.

Демонстрації… Мітинги… Барикади… На вулицях та майданах світових столиць ша­леніють кулемети, свищуть шаблі. Свинце­вий дощ розпанахав червоне знамено. Воно падає разом з прапороносцем, та інший під­хопив його, підняв високо над барикадою:

Повстаньте, гнані і голодні!

І вже не кулі — бомби, бомби, бомби на мирні села й міста. Та ось інший — світлий вогненний дощ переможних салютів над ра­дянською Москвою.

Пісня дедалі гучнішає і наростає. її під­хопили Азія і Африка, обидві Америки. На крилах цієї пісні вже вся Земля. І під її не­вмирущу мелодію зринув у першу подорож до зірок фотонний велетень “Інтернаціонал”.

Проектор вимкнувся давним-давно, а Ми­хайло Северин усе ще сидів нерухомо, вто­пивши погляд у просторінь. Він навіть уяви­ти не міг, як вплине на нього ця старовинна, дуже недосконала з технічного боку стрічка. Вона збурила в ньому цілу зливу почуттів. Досі він скорявся незламним законам логіки, а вони в даному разі приводили до суворого висновку: надії на порятунок немає, отож і подальше існування втрачає смисл.

Але ж ось щойно перед ним пройшов жи­вотрепетний відтинок історії людства. То як­що базуватися на чистих законах математич­ної статистики, яку надію на перемогу мала та жменька одчайдушних хоробрих на чолі з Леніним, що стала на герць із жорстоким, неймовірно могутнім ворогом у масштабі ці­лого світу?! А вони незламно вірили в свою перемогу. Боролися за неї, не шкодуючи власного життя. І — перемогли!

То про який розпач, про яку невіру йдеть­ся зараз?.. Бач — вийти під свинцевий дощ і розкрити груди скафандра,— жест, гідний хіба що опереткового героя!..

Ні, треба жити, жити! Виборювати у цьо­го свинцевого дощу ще один зайвий день, ще одну зайву хвилину, тримати на найсуворішому обліку кожну мить життя, — і все для того, щоб віддати їх боротьбі. Спасибі тобі, Регіно! Ти подарувала людині в день наро­дження найголовніше — мету життя!

Епілог

(З передачі Інтерголу Системи — “Земні Новини”).

…Як уже повідомлялося в попередньому випуску, ремонт трансгалактичного лайнера “Земля-12”, який протягом двадцяти двох ро­ків перебував на гребені “гравіпотенціальної ями” колапсара М-413, повністю закінчено. Додаткові генератори антиполя дозволили “Землі-12” обійтися без сторонньої допомоги. Лайнер вирушив до Сонячної системи для пе­реобладнання на двигуни нового типу.

Професор Михайло Гнатович Северин від­мовився скористатися з швидкісного зорельота і прибуде в Систему на борту “Землі-12”. Він заявив нашому кореспондентові, що спо­дівається за цей час остаточно завершити розпочату двадцять два роки тому теоретич­ну працю про конвергенцію тахіонів. Голов­ний консультант Інституту надрелятивної енергетики професор Борзов, який керував ремонтом “Землі-12”, висловив переконання, що на підставі праці Михайла Северина можна негайно починати будування генера­торів “поля Мро” будь-якої потужності, — навіть такої, яка захищатиме найбільший трансгалактичний лайнер.

Головний консультант Служби Життя академік Лансьє, який очолює медичну гру­пу рятувального зорельота, заявив, що до­кладний аналіз стану клінічної смерті всіх членів екіпажу “Землі-12” дав цілком задо­вільний результат. Академік запевнив, що всі вони будуть повернені до життя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2