Юрій Герасименко - День народження (сторінка 2)

Цілковита Румбова протилежність — Сні­жок, Регіна Дотьє, оператор базової ЕОМ та історик за другим фахом. Мабуть, через віки й покоління передалася їй бунтівна вдача далеких пращурів, героїв Паризької комуни. Якщо Румб — абсолютне втілення сухої ло­гіки, то Сніжок — суцільні емоції. При першій-ліпшій нагоді Сніжок і Румб зчиняють жорстокий словесний двобій, і погляди їхні майже завжди діаметрально протилежні.

Ну, а сам Рахівник, Михайло Северин? Йому кортить підвестися і запропонувати дещо інше вирішення пекучої дилеми: хай зараз кожен уявить себе членом екіпажу ги­нучої “Землі-11” і саме з їхньої позиції зміркує, що має сказати його відповідник на нашому лайнері, тобто його “друге я”. Але ні, ставити питання таким чином — надто підступно; не тільки Михайло Северин, а й усі інші члени екіпажу, навіть Регіна, висло­вилися б проти допомоги, якби рятівникам загрожувала неминуча загибель.

Ось вам і конфлікти нової ери… Мабуть, не тільки Северин намагається думкою побу­вати в обох ситуаціях, щоб знайти єдино правильну відповідь,— отож і затяглася пау­за. А втім, зволікати не можна.

— Я — за допомогу “Землі-11” власними силами! — це — Валентій.

— Я — проти! — з тим же незмінним по­чуттям власної гідності проголошує Румб.

“За! — Проти!”, “За! — Проти!”,— наче змовилися. Ось уже й Регіна кинула своє ко­ротке “За!”. Лишилися двоє: оператор служ­би зв’язку, професор надрелятивної енерге­тики Михайло Гнатович Северин і командир корабля.

Загальний рахунок не на користь першої пропозиції: “проти” — 15, “за” — 13.

Михайло вагається. Він усвідомлює, яке значення матиме його голос, і коли б оце голосування відбулося ще вчора, звичайно, голосував би проти: хай екіпаж “Землі-11” використовує останній шанс — переходить у стан анабіозу і чекає рятівників. Од­нак те, що сьогодні сказав Валентій, було таке несподіване, що Рахівник раптом усві­домив свою “емоційну сліпоту”, чи як там ще назвати. Він, здається, почав розуміти, чому в їхніх стосунках так багато незбагнен­ного для нього. Якщо раніше він просто не звертав уваги на її міміку і жести, то зараз уже оті міцно затиснуті кулачки промовисті­ші будь-яких слів. З яким хвилюванням че­кає вона на його відповідь!

І він сказав несподівано для самого себе:

— Я — за!

— Гаразд! — командир корабля підвівся, поклав долоню на стіл. — Я теж — за!.. От­же, п’ятнадцять на п’ятнадцять, але я ко­ристуюсь правом командира на додатковий голос. Усе! Вирушаємо на допомогу. Всім членам екіпажу готуватися до форсованого режиму польоту згідно з аварійною інструк­цією.

Всі зітхнули з полегшенням. Тепер, коли прийнято остаточне рішення, геть усякі сум­ніви. Треба боротися… і перемогти!

Крізь час і простір

Не те що рік, а навіть годину польоту на форсованому режимі не витримає жодна лю­дина. Мало того, повсякчасне тривале пере­вантаження може зашкодити й тонкій апа­ратурі. І все-таки з людьми легше: анабіоз у гідростатичній ванні дозволить не помітити плину часу, захистить од вібрацій та руйнів­ної сили надмірного прискорення. Апарату­ру ж треба перевірити якнайпильніше, замі­нити бодай трішки спрацьовані деталі, задублювати основні блоки, бо саме від чіткості та взаємозлагодженості незліченної кількості пристроїв залежатиме життя екіпажу, ба й всього корабля.

Із завданням оператора служби зв’язку за аварійним розкладом Михайло Северин упо­рався швидко, решту часу використав для вдосконалення одного з “Мро-активаторів”, перемикаючи його на автоматичний режим.

8 цими активаторами взагалі було чима­ло клопоту: незграбні й малопотужні, вони раз у раз псувалися, і надзвичайно важко було визначити, чому саме, бо й поле, яке вони створювали, тільки-тільки почали ви­вчати.

Сенсаційне відкриття “поля Мро”, зовсім нового й незнаного виду енергії, породило найнеймовірніші сподівання людства. Адже досі ніхто й гадки не мав, що для заро­дження життя потрібне надзвичайно своє­рідне і загадкове надрелятивне випроміню­вання тахіонів, — а точніше, створюване ни­ми поле. Більше того: з’ясувалося, що в залежності від інтенсивності цього поля воно могло бути і стимулюючим, і вбивчим; мер­тва матерія набувала життєздатності лише при визначених градієнтах стимулятора, отож, не дивина, що у Всесвіті життя трап­ляється так рідко.

За “поле Мро” вхопилися усі вчені, а на­самперед генетики та лікарі. Люди з надто буйною уявою вже мріяли про панацею від усіх хвороб та про повну перемогу над ста­рістю і смертю, планетологи почали говори­ти про близьке “оживлення” планет Сонячної системи. Проте блискучі перші успіхи дослі­дження “поля Мро” поступово змінилися невдачами, праці зайшли в глухий кут, і тільки теоретичне дослідження Михайла Северина про квантування надрелятивних тахіонів несподівано сяйнуло дороговказом до практичного розв’язання проблеми. Одразу ж було створено кілька типів генераторів “по­ля Мро”, з якими професор Северин і вилетів до зоряної системи Галумба, щоб на її другій планеті, у винятково сприятливих умовах, поекспериментувати з новими променями — не зовсім, м’яко кажучи, безпечними для жи­вої природи.

За весь час польоту “Землі-12” Михайло вмикав активатори лише коли-не-коли, бо градієнт “поля Мро” по цій трасі було вже визначено раніше. Тепер доведеться перети­нати навпростець абсолютно не досліджений сектор Галактики, та ще й за умов, коли на борту корабля всі перебуватимуть у стані анабіозу. Отож, активатор треба поставити на автоматичний режим, а через недоскона­лість апаратури одному не впоратися. До­велося запросити на допомогу Валентія, а той, як завжди, покликав і Регіну. Спасибі їм, звісно, але справа замалим не скінчилася трагічно: від необережного руху дівчини несподівано ввімкнувся активатор, і всіх трьох пронизало “поле Мро”, — на щастя, по­зитивне, нешкідливе, як уже багаторазово пересвідчився Михайло Северин на власному досвіді. Втім, друзі так і не дізналися про не­безпеку, що їм загрожувала, — Михайло по­хопився вчасно…

Ось і завершено підготовку до шаленого стрибка через безодню космосу. За давньою традицією всі зібралися в кают-компанії, щоб мовчки поглянути одне одному у вічі й по­тиснути руку,— може, востаннє. Через кіль­ка хвилин на борту лайнера “Земля-12” по­чнуть порядкувати розумні машини, а члени екіпажу зануряться в той безмежно глибокий стан, де співіснують смерть і життя.

Понад рік мчатиме зореліт незвіданим сектором Галактики. Кібернетичний Дід пильнуватиме траси незгірше од найвидатніших навігаторів Сонячної системи; в його розпорядженні лазери й гразери, системи гравітаційного та емісійного захисту кораб­ля. Та все ж машина лишається машиною, вона ліпше за людину виконує програму дій у найкритичнішій знайомій ситуації — і роз­губиться в елементарно простій, але незна­йомій. І в цьому найбільша небезпека для “Землі-12”.

А втім — навіщо філософствувати? По­живемо — побачимо…

Закінчено ритуал прощання, всі попря­мували до гідростатичних ванн. Для кож­ного — окрема. Надівай скафандр, лізь до металевої скрині з товстезним ілюмінатором і чекай, доки автомат почне наповнювати її рятівною рідиною. Анахронізм, видавало­ся б: навіть міжпланетні космольоти вже обладнано системами штучного тяжіння, то навіщо ж оті ванни, запропоновані ще зна­менитим Ціолковським?! А бач, гравітонні генератори можуть зрадити, а гідростатична рідина — ніколи.

Такі думки снуються в Михайловій го­лові. А десь поза ними жевріє питання: чи підійде Регіна попрощатися? Чудно: стіль­ки місяців не звертав на неї ніякої уваги, а зараз… Через відчуття провини перед нею? Тож він, власне, нічим не завинив…

Регіна підійшла. Зазирнула в ілюмінатор, посміхнулась підбадьорююче, але очі в неї були сумні. Посміхнувся й Михайло: все гаразд, мовляв, до зустрічі!

Хвилинкою пізніше підбіг Валентій. Цей був серйозний, щось говорив, але стіни ка­мери, звичайно, не пропускали ні звуку. То­ді Валентій написав пальцем у повітрі: “По­дарунок!” Ой, Валентію, любий друже, ти завжди дбаєш тільки про інших!

Але ж який подарунок підготувала Ре­гіна, який?

Він так і не додумав до кінця. Напосіла дрімота, тіло огорнув блаженний спокій, і, нарешті, все зникло.

Заповіт

Здавалося: проминуло всього кілька се­кунд. Кліпнув очима й здивувався: де це він? Без скафандра, весь обплутаний ела­стичними стрічками, на ложі під прозорим ковпаком. Світло — м’яке, “вечірнє”. Ніде ніщо ані шелесне. Не можна збагнути, що до чого, м’язи не скоряються. Хотів підвести­ся, але це зусилля виявилося надмірним, — пірнув у чорну прірву, втративши свідомість.

І знову, — теж, здавалося, через мить, — прийшов до тями. Цього разу усвідомив: він — у реанімаційній камері. Отже, трапи­лась якась халепа з системою життєзабезпечення його скафандра в гідростатичній ванні, довелося вживати термінових заходів. Добре, що все кінчилося гаразд. Але де ж Валентій?

Цього разу ним оволодів, мабуть, звичай­ний сон. Йому верзлося щось страхітливе, примарне, і чомусь весь час муляла фраза: “Свинцевий дощ”. Хіба може бути дощ із свинцю?

Пробудження було раптовим: він почув чиїсь голоси. Прислухався, не розплющую­чи очей.

— Може, ввімкнути стимулятор? — зане­покоєно питала Регіна. — Адже спить понад добу.

— Не варто, — відповів Валентій. — Це — цілком нормально. А втім — стривай: він уже прокинувся. Ану, вставай-но, лежню! Коли б ти знав, якого завдав нам клопоту: тричі з того світу витягали!

Він був, як завжди, балакучий, але в ін­тонаціях його голосу чулася розгубленість. А очі в Регіни були страдницькі, печальні. І Михайло зрозумів: сталося щось жахливе.

— Катастрофа? — запитав він тихо.

— Аж ніяк! Ми цілком пристойно сіли перепочити на дуже цікаву планетку. От тільки у твоїй ванні зрадила система життє­забезпечення.

— Хто ще живий, крім нас?

— Знову ти перебиваєш… На цій планетці періщить свинцева злива, тут…

— Зрозуміло: ми вскочили у “гравіпотенціальну яму”. Оранжереї — зруйновано. Так?

— Гм, так… Але…

— Хто ще вцілів, питаю?

Регіна скорботно схилила голову, — оце й була відповідь. Отже, троє на борту мерт­вого зорельота.

Щоб урвати розмову, Валентій ввімкнув наркотизатор. Михайло вмить заснув і про­кинувся через півдоби, цілком здоровий. Аж тепер друзі розповіли йому, що сталося.

“Земля-12” рухалася міжзоряним просто­ром без будь-яких пригод. Кібернетичний Дід, як засвідчили курсові записи, дуже вда­ло обминув небезпечну туманність, зумів про­класти до “Землі-11” набагато економнішу з енергетичного боку траєкторію і взагалі керував кораблем досконало. От тільки гра­вітаційне поле колапсара, отієї страшної “чорної діри”, було зафіксовано надто піз­но, — через недостатню чутливість гравімет­рів; правда, обчислення показали, що з цьо­го поля можна було б вирватися ціною пере­вантаження, згубного навіть для людей у гідростатичних ваннах, проте зважитися на це Дід не міг, бо не дозволяла інструкція. Та навіть у такій ситуації він знайшов єдино можливий вихід: посадив зореліт на плане­ту, яка перебувала буквально на гребені “гравіпотенціальної ями”, але ще за межами “сфери Шварцшільда”, звідки вороття немає. Дорого обійшлася ця посадка: зруйнувалися і згоріли оранжереї, вийшли з ладу переда­вачі й двигуни, та й сам Дід через пошко­дження більшості кріотронів ледь-ледь жи­вотіє. Єдина втіха — зберігся весь резерв пального, надійно працюють системи гравітаційного захисту, аварійний запас продук­тів повністю зберігся. Але…

— Чому загинули всі інші?.. Теж через пошкодження систем життєзабезпечення?

— Ні… Тобто так! — Валентій зиркнув на Регіну, роздратовано махнув рукою. — Не знаю, врешті-решт. Явне пошкодження сис­тем було тільки в твоїй камері та в камері Вальдека. Його вдалося повернути до життя зразу, а тебе…

— Стривай! Ти ж казав…

— Так, казав! З анабіотичного стану два тижні тому було виведено всіх, крім тебе! А протягом трьох наступних діб усі помер­ли… крім нас із Сніжком. Причина одна: раптовий параліч серця. Діагностична ма­шина щоразу відмовлялася поставити хоч приблизний діагноз.

— Гм, так… — Михайло поглянув на ци­ферблат дозиметра радіоактивності, потім — на табло “Мро-ак­ти­ватора”. Все показувало норму, отже, смертельного опромінювання не сталося.

— Може, до систем випадково потрапила якась отрута?

— Виключено… — Валентій знову якось дивно поглянув на Регіну. — Адже ми…

— Все ясно.

Ой, далеко до тієї “ясності”! Валентій щось приховує, не договорює до кінця. Зда­ється, ніби Регіна хоче доповнити його роз­повідь, часом аж набирає повітря в легені, щоб мовити слово. Але тільки зітхає і по­хнюплюється. Бліда, а вени на руках аж голубі.

— Що ж — давайте поміркуємо, з чого починати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2