Юрій Герасименко - День народження (сторінка 3)

Регіна похитала головою:

— Потім, Михайле. Я дуже втомилася. Ходімо відпочивати.

Їхні каюти — поряд. Попрощався, пішов до себе Валентій. Наступна — Михайлова. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але Регіна притримала його руку:

— Зайди на хвильку до мене. Я маю тобі щось сказати.

Тільки-но зачинилася вхідна панель, Ре­гіна кинулася до крісла, сіла, заплющила очі.

Він узяв стільця і сів поруч.

— Михайле, — прошепотіла вона, не роз­плющуючи очей, — дай мені слово… Я тобі зараз щось скажу, тільки дай мені слово, що ти після цього не покличеш Валентія… І взагалі, ці кілька годин посидиш біля ме­не. Згоден?

Ще нічого не розуміючи, він мовчки кивнув.

— Михайле, в мене… такі ж симптоми, як і в усіх наших. Серце… Воно видзвонює, калатає, мов шалене, і його вже не стри­маєш жодними ліками. А ще… — вона ви­простала маленькі долоні. — Бачиш оці го­лубі плями? Вони з’явилися добу тому, — дві крихітні цяточки, — а зараз вони вже ді­йшли до пальців. У всіх… теж було так… Ні, ні, не клич Валентія! Адже ти обіцяв!.. Валентій… Я з ним уже попрощалася. Наві­що йому завдавати зайвої муки?..

Вона схопилася за серце, похитнулась.

— Прошу… підмости подушку… Ще ви­ще… Отак, спасибі… А знаєш — я зараз дуже-дуже щаслива… Така щаслива, як ні­коли! А втім, про це потім…

Регіна затихла, ніби задрімала. І враз похопилася:

— Ой, я забула про найголовніше: через три місяці день твого народження. Я приго­тувала тобі подарунок… От тільки зараз ме­ні здається, що він — не те, що треба. Але це найдорожче з того, що я маю, — он у тій чорній скриньці. Тільки прошу — зазирни туди саме в день свого народження. Обі­цяєш?

— Обіцяю, Сніжок!

— Дякую… — вона притулилася щокою до його руки, заплющила очі.

Скільки він отак просидів,— годину? До­бу? Невідомо. Випало з пам’яті.

Валентій помер того ж дня. Той самий параліч серця. Тільки долоні в нього були рожеві — їх вкривав товстий шар полімер­ного клею, який чудово імітує поверхню шкі­ри людини.

Подарунок

І попливли дні за днями — одноманітні, сірі й важкі, як отой безупинний свинцевий дощ. Михайло їх не лічив, — навіщо? Він працював до знемоги, щоб не лишалося жод­ної хвилини на тоскні роздуми про майбут­нє. Смерть його не лякала, куди страшнішою за неї була самотність…

Спочатку він ще поглядав коли-не-коли на свої долоні, сподіваючись помітити зло­вісні блакитні плями, а потім зрозумів, що нічого з ним не станеться. Химерний вибрик долі: з усього екіпажу незбагненним чином лишився жити один — Михайло Северин.

Кільканадцять діб він морочився з лазе­рами та гразерами, намагаючись відремон­тувати передавачі. Сяк-так відновив аварій­ну станцію, проте її слабенькі сигнали на­вряд чи міг би хтось сприйняти. Ще якийсь час мудрував з генераторами гравітаційного захисту, сподіваючись підвищити їхню по­тужність. Коли б це вдалося зробити, анти­поде вирвало б “Землю-12” з гравітаційних лещат розжареної планети, і корабель зри­нув би у космос, як спливає повітряна буль­башка на поверхні рідини. На Землі такі експерименти вже проводилися, але ж там і сила тяжіння менша, і можливості для пе­ребудови генераторів більші. Михайлові ж не допомогли ніякі хитрування, досягти по­трібної потужності не вдалося.

Він і досі лишався “рахівником”, люди­ною з тверезим раціональним мисленням. Він зробив усе, що міг, аби вирватися з кораблем у безмежні космічні простори, де “Землю-12” рано чи пізно міг би виявити якийсь зоре­літ. Але тепер переконався: ніякої надії на порятунок немає. Отже — довічний полон на кораблі, ув’язненому в гравітаційному полі колапсара…

А проте він уперто не хотів здаватися. Кілька днів найнапруженішої праці — і Дід відремонтований. Михайло сподівався мати сякого-такого “співбесідника” та партнера у грі в шахи. Але пошкодження були такі, що Дід повністю втратив “машинний інтелект” і заледве керував системами життєзабезпе­чення та гравітаційного захисту.

Аж тепер Михайла огорнула сіра байду­жість до всього. Він міг жити й боротися лише в ім’я великої мети. Зараз її не було. Існувати заради самого існування? Фінал — однаковий, то навіщо його відтягувати?

Він облишив обов’язковий комплекс гім­настичних вправ, перестав голитися, лягав спати одягнений. Його дисциплінований мо­зок досі ще корився йому, уникав спогадів про Регіну й Валентія.

Зате в уяві поставала рідна Земля з усі­ма відтінками її безмежно багатого, буйно­го життя. І дедалі частіше у вухах лунали вірші, до яких він завжди ставився байдуже і які все ж запам’яталися мимохіть. А ще — музика й пісні.

Вже переплуталися “день” і “ніч”, — за­синав Михайло там, де його знемагала вто­ма. Йому почали снитися барвисті легко-плинні сни, які вмить забувалися. Але про­кидався він здебільшого від звуків власного голосу.

А один сон геть-чисто вибив його з рівно­ваги. Примарилося: в оцій же кают-компанії сидять усі — живі й здорові, — одначе йдеть­ся не про порятунок “Землі-11”, а про долю Михайла Гнатовича Северина. Навігатор Румб, незвично метушливий і багатослівний, улесливо доводить, що перед Северином відкривається дуже приваблива, світла пер­спектива дожити до кінця своїх днів безтурботно й легко: досить проковтнути велику дозу церебрину — і враз поруйнуються най­важливіші логічні центри кори головного мозку,— перетворишся на блаженного ідіо­та. А щасливі, тихі божевільні живуть довго-довго…

Це було так страшно, що Михайло скрик­нув і прокинувся. Пригадалося: нещодавно, поранивши руку, він зайшов по біостимулятор до аптеки Валентія. Там у око впала шафка з написом: “Седативні препарати”. І — застереження: “Вводяться тільки під контролем лікаря, мінімальними дозами”.

Він тоді ще подумав: “А якщо лікаря — немає?” Взяв у руки пляшечку з таблетками церебрину і згадав захоплені лекції Валька про досягнення психіатричної фармакології. А виходить, підсвідомість уже почала свою підступну роботу, щоб зламати волю, змуси­ти пожертвувати інтелектом заради фізіоло­гічного існування. їй можна буде опиратися ще довго, проте, кінець кінцем, вона перемо­же, бо одинокий, без друзів, без мети, має рано чи пізно збожеволіти.

Отже, зволікати немає смислу. Вийти з корабля, уперше й востаннє помилуватися неймовірним краєвидом цієї пекельної пла­нети — і розстебнути скафандр. Небуття ви­лікує від усіх болісних роздумів, від усіх хвороб.

Михайло поголився, прийняв душ. Надів найкращий костюм. Прибрав у кают-компа­нії та в головній рубці. Може, через сотні років знайдуть цей зореліт, і на його борту має бути повний порядок.

Перевірив кріогенну апаратуру всіх ана­біотичних ванн. У них — при температурі рідкого повітря зберігаються тіла двадцяти дев’яти членів екіпажу. То ж хай зберіга­ються: невідомо, як далеко сягне медицина майбутнього, і чи не стане воскресіння з мертвих елементарно простою процедурою.

Михайло обійшов повагом усі каюти. По­сидів у кожній, подумки прощаючись з її колишнім мешканцем. І, нарешті, вперше за весь цей час наважився зазирнути до каюти Регіни.

Калейдоскопи, пучечки сухих трав, верстачок з “елементарно-слюсарним натюрмор­том”, скрипка на стіні. Та ще книжки на полицях і безліч скриньок усяких гатунків.

Вона була істориком за другим фахом, і всі оці скриньки, глясери, відеотеки й мікроголи містять у собі неоціненні матеріали розвитку революційного руху на Землі. Зви­чайно, переважна більшість реліквій — дублі, а то й мікродублі, але є серед них по-справжньому рідкісні речі, знайдені нею особисто під час історико-археологічних екс­педицій.

Старовинна зброя рабів-повстанців… За­пресовані в прозорий пластик оригінали про­кламацій… Мікродубль славетного крейсера “Аврора”… Стрічки мікрогола про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу… Стереопортрет Юрія Гагаріна…

Ніколи раніше Михайло Северин не ціка­вився гуманітарними науками — Рахівник, та й годі. Зараз міг би зацікавитись. Але вже бракує часу. Рішення прийнято, його треба виконувати. Одне перешкоджає: день його народження тільки завтра. А точніше, через двадцять дві години. Треба вволити останню волю Регіни. “Подарунок на день народження”! Мила, мила дівчино…

Він лежав горілиць на канапці в каюті Регіни і зрідка позирав на годинник. Лише одна думка обпікала йому мозок: як це ста­лося, що з усіх членів екіпажу зостався не наймолодший і не найздоровіший Михайло Северин? Якесь вірусне захворювання? Ви­ключено. Смертоносне опромінювання? Ви­ключено, бо один з усіх навіть не занедужав. Отже, провина справді лягає на якісь вади в системах життєзабезпечення гідростатич­них ванн, і про це треба написати в остан­ньому рапорті.

На табло годинника вискочило чотири ну­лі. Отже, з днем народження, Михайле Гнатовичу!

Він повагом підійшов до заповітної скриньки, підняв її кришку. Якийсь апарат, а поверх нього — згорнений вчетверо арку­шик паперу. Звичайно ж, лист від Регіни.

“Друже мій!

Аж тепер я прощаюся з тобою назавжди. Я знаю: ти лишишся один-однісінький, бо і Валентій незабаром помре. Справа в тому, що ми всі, — не знаю, як і де, — потрапили в дуже потужну зону негативного “поля Мро”, але опромінилися кожен по-своєму: ті 27, які померли зразу, отримали надкритичну дозу, я — трішки меншу, ще меншу — Ва­лентій, а твій індивідуальний дозиметр не вийшов за межі норми. Чому так — не знаю, але…”

Михайло розгублено поглянув на браслет-індикатор. Так, сумарна доза опромінення “полем Мро” не перевищує норми. Але чо­му? Чому? Від цього поля захисту немає, воно пронизує всю Землю, не затримуючись, отже, і панцирна оболонка зорельота для нього — ніщо. Його можна тільки обминути, виявивши заздалегідь, або ж нейтралізува­ти полем протилежного знака. В даному разі про нейтралізацію навіть говорити не варто. А якщо так, то чому ж з усіх членів екіпа­жу тільки…

Михайло ляснув себе по лобі. Він згадав, як у гарячковій підготовці до форсованого польоту вони переналагоджували “Мро-активатор” на автоматичний режим. Від необе­режного руху Регіни ввімкнувся генератор. Усіх трьох пронизало потужне позитивне “поле Мро”. Він тоді вчасно похопився, ви­мкнув генератор, і друзі нічого не помітили. А сам подумав з полегкістю: “Яке щастя, що позитивне “поле Мро” — не шкідливе. На собі пересвідчився!”

“На собі пересвідчився!” Так ось у чому річ! Так самісінько, як і радіоактивне випро­мінювання, “поле Мро” накопичується в клі­тинах живого організму. Навіть одне пози­тивне опромінювання відтягло загибель Ва-лентія і Регіни на два тижні. А Михайло Северин опромінювався багаторазово, тому й лишився живий!

Він помчав до кают-компанії, а звідти — до рубки управління. Перевірив дані на обох табло “Мро-ак­ти­ва­тора”. Все гаразд. Але ж це — в даному місці і в дану мить; прила­ди показують інтенсивність поля зараз. І тільки індивідуальні дозиметри визначають загальну суму опромінення.

Михайло нетерпляче переглянув записа­ну автоматом стрічку градієнта “поля Мро”. Ось воно! Наприкінці сьомого місяця польо­ту на форсованому режимі “Земля-12” по­трапила в зону підвищеної потужності поля негативного знака. її можна було б обми­нути, автомат-реєстратор протягом кількох днів подавав тривожні сигнали. Проте Дід на них не зважив, бо не був запрограмова­ний на це. А не запрограмував його Северин через те, що ненадійна була апаратура і розвивала вона дуже малу потужність.

Він довго стояв, приголомшений. Сама того не знаючи, Регіна у своєму останньо­му листі підштовхнула його до відкриття, якому не скласти ціни: коли б заздалегідь опромінили весь екіпаж, не загинув би ні­хто. Але ж — пізно. Пізно!

“…Друже мій! Я знаю, як важко буде то­бі одному, проте благаю: не втрачай надії, працюй і борись до останнього подиху! Це — мій заповіт. А ще заповідаю тобі пісню, — ту сувору й урочисту пісню, яка в найтяжчі хвилини підтримувала кілька поколінь моїх пращурів. Ти прослухаєш її на старовинно­му стереографі з оцієї скриньки. Він нале­жав моєму прадідові, людині надзвичайної долі. Паралізований у юнацькому віці, він, як письменник-герой XX століття Островський, не скорився хворобі, працював усе своє довге життя напружено й плідно. Так, йому часом було дуже сутужно, і тоді йо­му допомагала ця пісня. Перед смертю він заповів її мені. Тепер вона буде твоєю. Жи­ви і борись!

РЕГІНА”.

Михайло обережно видобув із скриньки незграбний апарат. Так, це стереограф, при­мітивна, первісна модель мікрогола. Йому не менше сотні літ. То ж чи хоч працює він?

Так, працює: щойно Михайло натис на кнопку, вмить виник і заяснів “куб просто­ру”, почав поглинати все довколишнє…

На тривожному тлі пожежі проступила зловісна постать. Вусатий червонопикий мордань у чудернацькій шапці з емблемою двоголового орла стривожено прислухається до звуків наростаючої пісні, до лунких кро­ків… Висмикнув револьвер з кобури… Схо­пився за сюрчок…

Розпливлася ця пика, а натомість поста­ла інша — теж випещена, пухкощока, та вже з куцими вусиками, і на кашкеті — одноголовий орел. І цей прислухається до мелодії, яка лине дедалі голосніше. І цей хапається за пістолет і сюрчок.

Ще пика… Ще… І ще… Вони всі — різні з виду, але всі вдягнені в мундири, всі ма­ють тупі, жорстокі олов’яні очі, всі хапа­ються за зброю та за поліцейські сюрчки…

А кроки гучнішають, наближаються; уже двигтить брук, земля здригається від тисяч важких кроків. І раптом у мелодію вривається молодий дужий голос:

Повстаньте, гнані і голодні…

Михайлові аж подих перехопило: так он про яку пісню писала Регіна!

А голос дужчає, наливається міддю. І Михайлові здається, що і він сам усім своїм єством бринить разом з отим голосом. “Куб простору” вже поглинув його; з гля­дача він перетворився на активного учасни­ка. Це проти нього мчать з нагаями та шаб­люками кінні жандарми, це в його груди влучають кулі. Пісня не змовкає, її підхоп­лює хтось поруч:

Чуєш? Сурми заграли —

Час розплати настав!

По проспекту старовинного міста пливе під знаменами жива ріка. На Землі тече де­в’ятнадцятий вік, вибухом виростає двадця­тий — віки народження й утвердження найгуманнішого в історії людства ладу.

Демонстрації… Мітинги… Барикади… На вулицях та майданах світових столиць ша­леніють кулемети, свищуть шаблі. Свинце­вий дощ розпанахав червоне знамено. Воно падає разом з прапороносцем, та інший під­хопив його, підняв високо над барикадою:

Повстаньте, гнані і голодні!

І вже не кулі — бомби, бомби, бомби на мирні села й міста. Та ось інший — світлий вогненний дощ переможних салютів над ра­дянською Москвою.

Пісня дедалі гучнішає і наростає. її під­хопили Азія і Африка, обидві Америки. На крилах цієї пісні вже вся Земля. І під її не­вмирущу мелодію зринув у першу подорож до зірок фотонний велетень “Інтернаціонал”.

Проектор вимкнувся давним-давно, а Ми­хайло Северин усе ще сидів нерухомо, вто­пивши погляд у просторінь. Він навіть уяви­ти не міг, як вплине на нього ця старовинна, дуже недосконала з технічного боку стрічка. Вона збурила в ньому цілу зливу почуттів. Досі він скорявся незламним законам логіки, а вони в даному разі приводили до суворого висновку: надії на порятунок немає, отож і подальше існування втрачає смисл.

Але ж ось щойно перед ним пройшов жи­вотрепетний відтинок історії людства. То як­що базуватися на чистих законах математич­ної статистики, яку надію на перемогу мала та жменька одчайдушних хоробрих на чолі з Леніним, що стала на герць із жорстоким, неймовірно могутнім ворогом у масштабі ці­лого світу?! А вони незламно вірили в свою перемогу. Боролися за неї, не шкодуючи власного життя. І — перемогли!

То про який розпач, про яку невіру йдеть­ся зараз?.. Бач — вийти під свинцевий дощ і розкрити груди скафандра,— жест, гідний хіба що опереткового героя!..

Ні, треба жити, жити! Виборювати у цьо­го свинцевого дощу ще один зайвий день, ще одну зайву хвилину, тримати на найсуворішому обліку кожну мить життя, — і все для того, щоб віддати їх боротьбі. Спасибі тобі, Регіно! Ти подарувала людині в день наро­дження найголовніше — мету життя!

Епілог

(З передачі Інтерголу Системи — “Земні Новини”).

…Як уже повідомлялося в попередньому випуску, ремонт трансгалактичного лайнера “Земля-12”, який протягом двадцяти двох ро­ків перебував на гребені “гравіпотенціальної ями” колапсара М-413, повністю закінчено. Додаткові генератори антиполя дозволили “Землі-12” обійтися без сторонньої допомоги. Лайнер вирушив до Сонячної системи для пе­реобладнання на двигуни нового типу.

Професор Михайло Гнатович Северин від­мовився скористатися з швидкісного зорельота і прибуде в Систему на борту “Землі-12”. Він заявив нашому кореспондентові, що спо­дівається за цей час остаточно завершити розпочату двадцять два роки тому теоретич­ну працю про конвергенцію тахіонів. Голов­ний консультант Інституту надрелятивної енергетики професор Борзов, який керував ремонтом “Землі-12”, висловив переконання, що на підставі праці Михайла Северина можна негайно починати будування генера­торів “поля Мро” будь-якої потужності, — навіть такої, яка захищатиме найбільший трансгалактичний лайнер.

Головний консультант Служби Життя академік Лансьє, який очолює медичну гру­пу рятувального зорельота, заявив, що до­кладний аналіз стану клінічної смерті всіх членів екіпажу “Землі-12” дав цілком задо­вільний результат. Академік запевнив, що всі вони будуть повернені до життя.

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.docx
Скачать этот файл (Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2)Yuriy_gerasymenko_den_narodzhennia.fb2