Микола Гоголь - Майська ніч, або Утоплениця (сторінка 2)

- Я піду! - сказав, спинившись, чоловік. - Я піду! Я не зважу на якогось там голову. Що він собі думає, дідько б утисся його батькові: як він голова, як він обливає людей на морозі холодною водою, то вже й носа дере вгору! Голова, то й голова. А я сам собі голова. От побий мене Бог, Бог мене побий. Я сам собі голова. От що, а не те що... - вів він далі, підходячи до першої-ліпшої хати, і спинився перед віконцем, ковзаючи пальцями по шибці і намагаючись знайти дерев’яну ручку.

- Стара, відчиняй! Стара, хутко, кажу тобі, відчиняй. Козакові спати час!

- Куди ти, Каленику? Ти до чужої хати потрапив! - закричали сміючись позад нього дівчата, що вертались із веселої гулянки. - Показати тобі твою хату?

- Покажіть, люб’язні молодички!

- Молодички! Чуєте? - промовила одна, - який учтивий Каленик. За це йому треба показати його хату. Або ні!., спершу хай потанцює!

- Потанцювати? Ех ви, лукаві дівчата, - протягнув Каленик, сміючись і сварячись пальцем і разом спотикаючись, бо ноги його не могли держатися на одному місці. - А дасте перецілувати себе? Усіх перецілую! Усіх! - і нерівними кроками пустився бігти за ними. Дівчата зчинили галас, перемішались; але потім, підбадьорившись, перебігли на інший бік, бачачи, що Каленик не дуже був швидкий на ноги.

- Он твоя хата! - гукали вони до нього, втікаючи й показуючи на хату сільського голови, що була значно більша за інші.

Калецик слухняно попхався в той бік, беручись знову лаяти голову.

Та хто ж цей голова, що про нього пішли такі невигідні пересуди й розмови? О, цей голова - поважна особа на селі! Поки Каленик доплентається шляхом своїм, ми, без сумніву, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, угледівши його, береться за шапки, а дівчата, навіть наймолодші, віддають добридень. Хто б із парубків не захотів бути головою? Голові вільний вхід до всіх табакерок, і солідний дядько поштиво стоїть перед головою, скинувши шапку, увесь час, коли голова запускає свої товсті й зашкарублі пальці в його лубочну табакерку. На сільських зборах чи в громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і майже з власної волі виганяє, кого хоче, рівняти й торувати шлях та копати рови. Голова похмурий, суворий на вигляд і не любить багато говорити.

Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам’яті цариця Катерина їздила до Криму, було його вибрано супроводити; аж два дні перебував він коло цариці на цій посаді і навіть мав честь сидіти на козлах із царициним кучером. І з того самого часу ще голова навчився розумно й поважно схиляти голову, гладити довгі, униз закручені вуса і кидати соколиний погляд з-лід лоба. І відтоді голова, про що б ви не почали говорити з ним, завжди вміє повернути на те, як він віз царицю і сидів на козлах царської карети. Голова іноді любить прикинутися глухим, особливо коли почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може франтівства: завжди носить свитку з чорного доморобного сукна, підперізується вовняним квітчастим поясом, і ніхто ніколи не бачив його в іншій одежі, крім хіба того часу, коли їздила цариця до Криму і коли був на ньому синій козацький жупан. Та цей час навряд чи хто пам’ятає в цілому селі, а жупан давно лежить у нього замкнений у скрині. Голова - вдівець; але в його хаті живе свояка, яка варить обідати й вечеряти, миє лавки, білить хату, пряде йому на сорочки та порає все господарство. На селі ходять чутки, ніби вона йому зовсім не родичка; та ми вже знаємо, що голова має багато недоброзичливців, які раді всіляко його обмовляти. А втім, може, до цього спричинилося й те, що своячці завжди не подобалось, коли голова заходив на лан до женців, де повно було молодиць, або до козака, в якого була молода дочка. Голова на одне око сліпий, зате друге, одиноке його око - злодій, що здалеку може забачити гарненьку селянку. Проте спрямує він його на гарненьке личико не одразу, а спершу добре роздивиться, чи не зирить звідкись своячениця. Ну, ми майже все вже й розказали, що треба, про голову, а п’яний Каленик не доплентався іще й до половини дороги: він довго ще частував голову всякими добірними словами, які тільки міг сплести його язик, що повертався спроквола й безладно.

 

 

III

 

Несподіваний суперник. Змова

 

- Ні, хлопці, годі вже, не хочу! Що це за гульня? Як вам не обридне гультяювати? І без того ходить слава, ніби ми якісь бешкетники. Лягайте краще спати! - так казав Левко гульвісам - приятелям своїм, які намовляли його на нові витівки. - Прощавайте, хлопці! На добраніч вам! - і швидкою ходою пішов він од них вулицею.

“Чи спить моя ясноока Ганнуся?” - думав він, проходячи повз знайому нам хату, обсаджену вишнями. Серед тиші стало чути неголосну мову.

Левко спинився. Між деревами забіліла сорочка... “Що це таке?” - подумав він і, підкравшись ближче, сховався за дерево. Місяць осяяв лице дівчини, що стояла перед ним... Це Ганна! А хто ж отой високий, що стояв до нього спиною? Даремно придивлявся він: тінь укривала незнайомого з ніг до голови. Спереду тільки він був трохи освітлений, але Левко боявся ступити вперед, щоб часом не викрити себе. Тихо притулившись до деревини, вирішив він постояти на місці. Дівчина виразно вимовила його ймення.

- Левко? У Левка ще молоко на губах не обсохло! - сказав хрипко і напівголоса високий чоловік. - Якщо я зустріну його колись у тебе, - намну йому чуба!..

- Хотів би я знати, яка це шельма нахваляється намнути мені за чуба? - тихо промовив Левко і прислухався, намагаючись не пропустити жодного слова. Та незнайомий далі говорив уже так тихо, що нічого не можна було почути.

- Як тобі не соромно! - скрикнула Ганна, коли той доказав свої слова. - Ти брешеш; ти дуриш мене: ти мене не любиш; я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!

- Знай, - вів далі високий чоловік, - Левко багато намолов тобі дурниць, закрутив тобі голову (раптом здалося парубкові, що голос чоловіка не зовсім чужий, ніби він колись його чув). Та я ще покажу Левкові, - знову казав далі незнайомий. - Він думає, що я не бачу всіх його штук? Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!

Почувши це, Левко вже не міг далі стримувати свого гніву. Підійшов на три кроки вперед, розмахнувся з усієї сили, щоб дати такого штурхана, від якого чолов’яга, хоч на вигляд і був здоровань, не встояв би, може, на місці; але саме тоді промінь упав на обличчя його, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв його батько. Мимохіть похитав головою та стиха свиснув крізь зуби Левко від подиву. Збоку зашелестіло; Ганна швиденько шугнула в хату, зачинивши за собою двері.

- Прощавай, Ганно! - вигукнув у цей час один парубок, підкравшись і обійнявши голову, - і з жахом відскочив назад, поцілувавши колючі вуса.

- Прощавай, красуне! - скрикнув другий. Цей полетів сторчака од важкого стусана голови.

- Прощавай, прощавай, Ганно! - кричало вже кілька парубків, почепившись йому на шию.

- Трясця вам у печінку, прокляті шибеники! - репетував голова, відмахуючись руками, відбиваючись і притупуючи ногами. - Яка я вам Ганна! Ідіть собі слідом за своїми батьками на шибеницю, іродові діти! Поприлипали, як мухи до меду! Ось покажу я вам Ганну!

- Голова! голова! це голова! - закричали парубки й порозбігалися хто куди.

- Оце так батько! - говорив Левко, отямившись від свого здивування і дивлячись услід голові, що пішов, лаючись.

- Так он які водяться за тобою штуки! нічого собі! А я собі дивуюсь і ламаю голову: чого це він все прикидається глухим, коли починаю говорити про діло. Пожди ж, старига, ти в мене будеш знати, як шастати під вікнами молодих дівчат; будеш знати, як відбивати чужих наречених! Гей, хлопці! сюди, сюди! - гукав він, махаючи рукою парубкам, які знову сходились докупи. - Сюди! Я вмовляв вас іти спати, а тепер радий хоч цілу ніч сам гуляти з вами.

- Оце діло! - сказав плечистий і огрядний паруб’яга, якого вважали за першого гультяя і шибайголову на селі. - Мені все чогось нудно, коли не вдається добре погуляти й наробити витівок. Все наче бракує чогось, наче загубив шапку або люльку; одне слово, не козак, та й годі.

- Хочете ви подражнити добряче сьогодні голову?

- Голову?

- Еге ж, голову! Що він справді надумав? Порядкує в нас, ніби гетьман який. Мало того, що крутить нами, як своїми прислужниками, ще й підлещується до наших дівчат. Немає в селі такої гарної дівчини, щоб до неї не липнув голова.

- Авжеж! Це так! - загомоніли одностайно парубки.

- Що ж це ми, браття, прислужники йому? Чи ми не такого ж роду, як і він? Ми, хвалити Бога, вільні козаки і Покажемо йому, хлопці, що ми вільні козаки!

- Покажемо! - гукнули парубки. - Та коли вже голові, то й писаря не обминемо!

- Не обминемо й писаря! А в мене, як на те, склалась у думці гарна пісня про голову. Ходімо, я вас навчу її співати,

- казав далі Левко, ударивши рукою по струнах бандури. - Та ще ось що: попереодягайтесь у що попало.

- Гуляй, козацька голова! - говорив дужий гультяй, ударивши ногою об ногу і ляснувши в долоні: - Оце так розкіш! Оце воля! Як почнеш казитись, то здається, ніби згадуєш давні роки. Любо й вільно на серці, і душа ніби в раю. Гей, хлопці! Гей! Гуляймо!

І юрба галасливо промчала вулицею. І благочестиві бабусі, розбуджені лементом, відчиняли віконця і хрестилися сонними руками, кажучи: - Ну, тепер гуляють парубки!

 

 

IV

 

Парубки гуляють

 

Лише в одній хаті світилося ще на краю вулиці. Це - господа голови. Голова давно вже повечеряв і, мабуть, давно б уже заснув, та в нього був на той час гість, винокур, присланий сюди будувати винницю поміщиком, який мав невелику ділянку землі між землями вільних козаків. На самому покутті, на почесному місці, сидів гість - низенький, тілистий чоловічок, з маленькими очицями, які завжди сміялися і в яких, здавалося, відбивало тепер те задоволення, що з ним він палив свою коротеньку люлечку, час від часу спльовуючи й придавлюючи пальцем перегорілий на поділ тютюн, що вилазив назовні. Хмари диму швидко клубочилися над ним, оповиваючи його в сизий туман. Здавалось, ніби якомусь широкому димареві набридло сидіти на винниці, і він надумав піти прогулятись, та й поважно всівся за столом у хаті голови. Під носом стирчали у нього коротенькі й густі вуса; проте вони так неясно прозирали крізь тютюнову атмосферу, що скидались на мишу, яку винокур упіймав і тримав у роті своєму, підриваючи монополію коморного кота. Голова, як господар оселі, сидів у самій сорочці і полотняних шароварах. Орлине око його, немов вечірнє сонце, помалу починало заплющуватись і гаснути. Скраю за столом палив люльку один із сільських десяцьких, що складали команду голови; шануючи господаря, він сидів у свиті.

- Чи швидко ви гадаєте, - спитав голова, звернувшись до винокура й хрестячи рота свого, що саме позіхнув, - спорудити вашу винницю?

- Як Бог дасть, то цієї осені, може, й закуримо. А на покрову, на що хоч поб’юсь об заклад, пан голова буде виписувати німецькі кренделі по дорозі.

Після того, як були сказані ці слова, очиці винокурові зникли; замість них простягнулися смужки до самих вух: весь тулуб почав хилитатися від сміху, і веселі губи на мить випустили димучу люльку.

- Дай Боже! - промовив голова, показавши на своєму обличчі щось подібне до усмішки. - Тепер іще, дякувати Богові, винниць розвелося небагато. А от у давнину, коли Переяславським шляхом проводив я царицю, ще покійний Безбородько[1]...

- Ну, свате, згадав ти час! Тоді від Кременчука до самих Ромен не налічували й двох винниць. А тепер... Ти чув, що вигадали кляті німці? Невдовзі, кажуть, будуть курити горілку не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою. - Говорячи це,.винокур роздумливо дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. - Як це парою - їй-богу, не знаю!

- Що за дурні, прости Господи, ці німці! - сказав голова. - Я б батогом їх, собачих дітей! Чи чувана річ, щоб парою варили що-небудь? Виходить на те, що ложку гарячого борщу не піднесеш до губів, не зваривши їх замість молодого поросяти...

- І ти, свате, - обізвалася свояка, що сиділа на лежанці, підібгавши під себе ноги, - будеш увесь цей час жити у нас без жінки?

- А нащо вона мені? Інша річ, якби було що путяще!

- Хіба ж вона негарна? - спитав голова, пильно спрямувавши на нього око своє.

- Де там гарна? Стара як біс! Пика вся в зморшках, ніби порожній гаман. - І низенька статура винокурова знову захиталася від гучного реготу.

Нараз щось почало шарудіти за дверима; двері відчинились, і дядько, не знімаючи шапки, переступив поріг і став, наче задумавшись, посеред хати, роззявивши рота і вп’явшись поглядом у стелю. Це був знайомий наш, Каленик.

- Нарешті я додому прийшов, - мовив він, сідаючи на ослоні коло дверей і зовсім не зважаючи жодної уваги на присутніх. - Бач, як розтягнув вражий син, сатана, дорогу? Ідеш-ідеш і краю немає! А ноги наче переламав хтось. Дістань-но там, стара, кожуха підстелити мені. На піч до тебе не полізу, їй-богу, не полізу: ноги болять! Дістань його, він лежить отам біля покуття; дивись тільки, не перекинь горщика з тертим тютюном. Або ні, не чіпай, не чіпай! Ти, може, п’яна сьогодні... Нехай уже я сам дістану.

Каленик трохи підвівся, проте нездоланна сила прикувала його знову до ослона.

- За це люблю! - промовив голова. - Прийшов у чужу хату та й порядкує як удома! Ану, випровадіть його з хати, поки живий і цілий!

- Облиш, свате! Хай спочине, - промовив винокур, підтримуючи голову за руку. - Це корисний чоловік: більше б такого народу - і наша винниця славно б працювала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2