Микола Гоголь - Майська ніч, або Утоплениця (сторінка 3)

Проте не через добродушність говорив він ці слова. Винокур вірив усім забобонам, і одразу ж вигнати людину, що сіла вже на ослоні, це означало для нього накликати лихо.

- Що то воно, як старість прийде, - бурчав Каленик, лягаючи на ослін. - Нехай би, сказати, був п’яний. Так ні ж бо, не п’яний! Їй-богу, не п’яний! Нащо мені брехати? Я це скажу хоч і самому голові. Та що мені голова? Щоб він здох, собачий син! Начхав би я на нього! Щоб його, сліпого чорта, возом переїхало! Як він обливає людей на морозі...

- Еге! Улізла свиня в хату, та й ратиці кладе на стіл, - сказав голова, гнівно підводячись із місця; але в цей час чималий камінь, розбивши шибку на друзки, полетів йому під ноги. Голова зупинився. - Коли б я знав, - сказав він, беручи камінь, - який це шибеник пожбурив, я б навчив його, як кидатись! Бачте, які жарти? - казав він далі, розглядаючи камінь на долоні палючим поглядом. - Щоб він удавився цим каменем...

- Стривай, стривай! Боронь Боже, свате, - підхопив винокур, збліднувши. - Боронь тебе Боже і на цьому, і на тому світі поблагословити когось такою лайкою!

- От знайшовся оборонець! Нехай він зслизне!..

- І не думай такого, свате! Ти, мабуть, не знаєш, що скоїлося з покійною моєю тещею?

- З тещею?

- Еге ж, із тещею! Надвечір, трохи, може, раніш, ніж оце зараз, посідали вечеряти: покійна теща, покійний тесть, і наймит, і наймичка, і дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. Після роботи всі зголодніли і не хотіли дожидатись, поки вони прохолонуть. Узяли на довгі дерев’яні шпички галушки і почали вечеряти. Аж ось де не взявся чоловік, - якого він роду, Бог його святий знає, - просить і його пустити повечеряти. Як же не нагодувати голодну людину? Дали і йому шпичку. Тільки гість уминає галушки, мов корова сіно. Поки ті з’їли по одній і хотіли взяти по другій, - на дні було чисто, як на панському помості. Теща підсипала ще: думає, гість наївся, то вже далі не буде так хапати. Де там! Ще дужче вминає. Спорожнив і другу. “А щоб ти вдавився цими галушками!” - подумала голодна теща. Коли той одразу заковтнувся і впав. Кинулись до нього - і дух вилетів. Удавився.

- Так йому, ненажері клятому, і треба! - сказав голова.

- Та воно наче й так, та не так вийшлб. Відтоді спокою не мала теща. Як тільки споночіє, то мрець і нагодиться в гості. Сяде верхи на димар, клятий, і галушку тримає в зубах. Удень усе спокійно, нема про нього й чутки, а як тільки почне сутеніти, подивись на хату - уже осідлав, вражий син, димар!!

- І галушка в зубах?

- І галушка в зубах.

- Дивно, свате! Я чув щось схоже ще за покійної цариці...

Тут голова спинився. Під вікном стало чути гомін, тупіт і танці. Спершу стиха бренькнули струни на бандурі, до них приєднався голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла вихорем:

 

Парубки, чи чули ви?

Чи ми розуму позбулись?

У сліпого голови

Клепки в голові розкулись.

Треба голову набить

Сталевими обручами;

Йому клепки закрутить

Батогами, батогами!

Сивий голова, й сліпий,

І старий, як чорт, - а дурень!

До дівчат палкий, липкий,

Волоцюга. Дурень, дурень!

Чи ж тобі до парубків!

Та тобі вже б в домовину,

Насадити стусанів,

За чуприну! за чуприну!

 

- Гарна пісня, свате! - сказав винокур, схиляючи трохи набік голову і звертаючись до голови, що стояв непорушно, ошелешений таким зухвальством. - Гарна! Погано тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами...

І знову поклав руки на стіл і, якось солодко заплющивши очі, налаштовувався слухати далі, бо попід вікнами гримів регіт і вигуки:

- Ще! Ще!

Одначе пильне око помітило б одразу, що не здивування тримало довго голову на одному місці. Так тільки старий досвідчений кіт допускає іноді молоду мишу бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко складає план, як заступити їй дорогу до нори. Ще одиноке його око було спрямоване на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому, трималася за дерев’яну клямку дверей. Раптом надворі зчинився галас... Винокур, що до своїх чеснот залічував ще й цікавість, швиденько набив тютюну в свою люльку й вибіг на вулицю; але шибеники вже порозбігались.

- Ні, ти не вислизнеш від мене! - репетував голова, тягнучи за рукав когось у вивернутому вовною назовні чорному кожусі.

Винокур, використовуючи час, підбіг, щоб зазирнути в лице цьому порушникові спокою; але лякливо позадкував від нього, побачивши довгу бороду й жахливо розмальовану мармизу.

- Ні, ти не викрутишся в мене! - кричав голова, тягнучи далі свого бранця прямо в сіни; той зовсім не опирався, спокійно йшов за ним, ніби в свою хату.

- Карпе, відчиняй комору! - гукнув голова десяцькому. - Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, зберемо десяцьких, переловимо всіх цих розбишак і сьогодні ж резолюцію усім їм учинимо.

Десяцький забряжчав невеличким висячим замком у сінях і відчинив комору. І саме в цей час бранець, скориставшись тим, що в сінях було темно, раптом вирвався з надзвичайною силою з рук голови.

- Куди? - закричав голова, схопивши ще цупкіше його за комір.

- Пусти, це я! - почувся тоненький голос.

- Не допоможе! Не допоможе, брате! Пищи собі хоч чортом, голубе, не тільки бабою, не одуриш мене! - і штурнув його в темну комору так, що бідолашний бранець застогнав, упавши на поміст.

Голова в супроводі десяцького пішов до писаревої хати, і слідом за ними, немов пароплав, димів люлькою винокур.

У роздумі вони йшли всі троє, схиливши голови, коли раптом, повертаючи в темний провулок, усі разом скрикнули, зіткнувшись з розгону із чимось лобами, і такий же крик вирвався назустріч їм. Примруживши своє око, здивований голова побачив писаря з двома десяцькими.

- А я до тебе йду, пане писарю!

- А я до вашої милості, пане голово!

- Чудасія завелася, пане писарю!

- Дивовижа, пане голово!

- А що?

- Хлопці казяться, бешкетують цілими юрмищами по вулицях. Вашу милість частують такими словами - одне слово, аж вимовити соромно. П’яний москаль побоїться проказати їх нечистим своїм язиком. (Усе це худорлявий писар, у пістрьових шароварах і в жилетці кольору винних дріжджів, супроводив витягуванням шиї вперед і поверненням її водночас в той самий стан). Тільки було задрімав трохи, одразу зігнали з ліжка кляті розбишаки своїми безсоромними піснями та стукотом. Хотів був добряче приборкати їх, та поки надів шаровари й жилетку, всі порозбігалися хто куди. Самий проводир, проте, не втік від нас. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, де колодників тримають. Душа палала в мене дізнатись, що то за птиця, та мармиза у нього вся в сажі, як у чорта, що кує цвяхи для грішників.

- А як він одягнений, пане писарю?

- У чорному вивернутому кожусі собачий син, пане голово.

- А не брешеш ти, пане писарю? А що, коли цей розбишака сидить тепер у мене в коморі?

- Ні, пане голово! Ти сам, не в гнів кажучи, либонь, погрішив трохи.

- Давай вогню! Поглянемо на нього.

Принесли вогню, відчинили двері - і голова аж ахнув від подиву, побачивши перед собою свояку.

- Скажи, будь ласкавий, - з такими словами вона підступила до нього. - Ти ще не втратив свого останнього глузду? Чи була в отому твоєму одноокому казані хоч крапля мозку, коли ти мене в темну комору шпурнув; добре, що не вдарилася головою об залізний гак. Хіба я не кричала тобі, що це я? Схопив, клятий ведмідь, своїми залізними лапами та й пхає. Щоб тебе на тім світі пхали чорти...

Останні слова вона винесла за двері на’вулицю, куди пішла з якоїсь своєї причини.

- Аге ж, я бачу, що це ти, - мовив голова, оговтавшись. - Що скажеш, пане писарю: чи не шельма цей проклятий розбишака?

- Шельма, пане голово!

- Хіба не час нам усе це бісове кодло вишколити добряче та навернути на розум?

- Давно час, давно час, пане голово!

- Вони, дурні, убгали собі в голову... Який чорт! мені почувся крик свояки надворі! Вони, дурні, убгали собі в голову, що я їм рівня. Вони гадають, що я якийсь їх брат, простий козак... - коротенький кашель, що почувся за цим, і кинутий з-під лоба погляд навкруги означали, що голова має говорити про щось важливе. - Тисяча......якогось там... цих клятих назв років, хоч убий, не вимовлю. Ну, року... тодішньому комісарові[2] Ледачому дано було наказ вибрати з козаків найтямучішого. - О! (Це “о” голова промовив, піднявши палець угору), найтямучішого з усіх, показувати шлях цариці. Я тоді...

- Що говорити, це кожен уже знає, пане голово. Всі знають, як ти заслужив царської ласки. Зізнайся тепер, що моя була правда, взяв ти таки трохи гріха на душу, коли казав, що впіймав того шибайголову у вивернутому кожусі?

- А щодо цього сатани у вивернутому кожусі, то його треба, для науки іншим, закувати в кайдани й покарати. Нехай знають, що значить влада! Від кого ж і голову призначено, як не від царя? Далі доберемося й до інших парубків; я не забув, як проклятущі головорізи нагнали у город стадо свиней, що переїли всю мою капусту та огірки; я не забув, як чортові діти не схотіли молотити моє жито; я не забув... Ну, хай їм грець, - мені спершу треба дізнатись, що то за шельма у вивернутому кожусі.

- О, то метка, видно, птиця! - промовив винокур, щоки якого під час цієї розмови без упину заряджалися димом, наче гармата під час облоги, а губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан. - Отакого чоловіка добре було б про всяк випадок тримати при винниці, а ще було б ліпше почепити його на верхівці дуба замість панікадила.

Такий дотеп здався винокурові не зовсім поганим, і він одразу ж вирішив, не дожидаючи схвалення інших, нагородити себе хрипким сміхом.

У цей час наблизились вони до невеликої хати, котра майже провалилась у землю, - цікавість наших приходьків збільшилась. Усі стовпились коло дверей. Писар вийняв ключа, почав бряжчати ним коло замка, але цей ключ був від його скрині. Нетерплячка зросла. Засунувши руку в кишеню, почав він порпатись там і сипати лайками, ніяк не знаходячи його.

- Е! - сказав він наостанку, нагнувшись і виймаючи ключа з глибочезної кишені своїх пістрьових шароварів.

При цьому слові серця наших героїв, здавалось, злилися в одне. І це величезне серце так сильно калатало, що нерівного стуку його не міг заглушити навіть брязкіт замка. Двері відчинились і... Голова пополотнів; винокур відчув холод по спині, і його волосся поповзло вгору, наче хотіло злетіти в небо; жах відбився на обличчі у писаря; десяцькі поприкипали до землі і, пороззявлявши роти всі разом, так і завмерли, не стуляючи їх: перед ними стояла свояка.

Здивована не менш за них, вона, однак, трохи оговталась і рушила, щоб підійти до них.

- Стій! - закричав диким голосом голова і зачинив за нею двері. - Панове, це сатана, - репетував він. - Вогню, швидше вогню. Не пошкодую казенної хати. Паліть її, паліть, щоб і кісток чортових не зосталося на землі.

Свояка жахливо кричала, почувши за дверима такий грізний вирок.

- Що ви, браття! - казав винокур. - Дожили, дякувати Богові, до сивого волосся, та й досі розуму не набрались: від простого вогню відьма не загориться. Тільки вогонь від люльки візьме перевертня, Чекайте, ось я зараз все влаштую!

Сказавши це, висипав він гарячий попіл із люльки в жмут соломи і почав роздмухувати його. Розпач нараз надав сили бідолашній свояці; стала вона голосно благати й переконувати їх.

- Стривайте, браття! Нащо справді даремно набиратися гріха: може, це і не сатана, - промовив писар. - Якщо воно, тобто оте саме, що сидить там, перехрестить себе, то це явна ознака, що не чорт.

Пропозицію схвалили.

- Цур тобі, сатано! - сказав писар, притулившись до шпарини в дверях. - Як не будеш ворушитись, ми відчинимо двері.

Двері рипнули.

- Перехрестись! - сказав голова, озираючись тим часом назад і вибираючи безпечне місце на випадок ретиради[3].

Свояка перехрестилась.

- Який чорт? Справді, це свояка!

- Яка нечиста сила загнала вас, кумо, в цю хижку?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2