Микола Гоголь - Майська ніч, або Утоплениця (сторінка 4)

І свояка, хлипаючи, розповіла, як на вулиці схопили її хлопці на оберемок і, не зважаючи на пручання, вкинули її через широке вікно в хату й забили віконницею. Писар кинувся до вікна - петлі у віконниці справді були відірвані, і сама вона прибита тільки зверху дерев’яним брусом.

- Ну, ось я тобі покажу, одноокий чорте! - закричала вона, підступаючи до голови, який одразу порачкував назад, боязко зиркаючи на неї своїм оком. - Я знаю твій намір: ти хотів, ти радів з нагоди спалити мене, щоб вільніше було волочитись за дівчатами, щоб ніхто не бачив, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти говорив цього вечора з Ганною! Ні, я знаю все. Мене не обдурить і не така дурна голова, як у тебе. Я довго терплю, але потім начувайся...

Вона посварилась кулаком і хутко пішла, залишивши остовпілого голову.

- Ні, тут справді без чорта не обійшлося, - міркував він, люто чухаючи потилицю.

- Спіймали! - закричали в цей час десяцькі, заходячи в хату.

- Кого спіймали? - спитав голова.

- Чорта у вивернутому кожусі.

- Сюди його! - гукнув голова і схопив приведеного бранця за руки. - Ви чи сказилися: це ж п’яний Каленик...

- Що за мана? У руках був у нас, пане голово! У провулку обступили кляті парубки, як почали гарцювати, сіпати за рукава та язика висолоплювати, та виривати з рук! Хай їм чорт! І як оця ґава потрапила замість нього, Бог один відає.

- Владою моєю і всієї громади дається наказ: цієї ж миті піймати того розбишаку, а заразом і всіх, кого знайдете на вулиці, і привести на розправу мені.

- Даруйте, пане голово, - закричали деякі, кланяючись у ноги. - Подивилися б ви, які пики! Побий мене Бог, і родились, і хрестились - не бачили отаких потворних пик! Чи довго до гріха, пане голово? Настрашать так, що жодна баба не візьметься вилити переляк.

- Ось покажу я вам переляк! Що ви? Слухатись не хочете? Руку за ними тягнете? Бунтуєте? Що це? Та що ж це? Ви заводите розбишацтво? Ви!.. Ви!.. Та я на вас комісарові! Зараз же, чуєте, хутко! Біжить! Летіть як хорти! Щоб я вас!.. Щоб ви мені!..

Усі порозбігались.

 

 

V

 

Утоплениця

 

Безтурботно, не думаючи про розіслану гонитву, винуватець усієї цієї бучі неквапно підходив до старого будинку і ставу. Не треба, мабуть, і казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстебнутий. Шапку держав у руці. Піт градом котився з нього. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаний з того краю, що від місяця, тонким срібним пилом. Непорушний став повіяв свіжістю на стомленого парубка і змусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині чути було тільки солов’їний спів. Нездоланний сон нараз почав стуляти йому повіки; зморене тіло ладне було впасти в дрімоту й заніміти; голова хилилась...

- Ні, так і заснути недовго! - говорив він, підводячись і протираючи очі.

Озирнувся: ніч виблискувала ще краще. Якесь дивне чарівне сяйво домішувалося до блиску місяця. Ніколи ще йому не доводилось бачити такого. Срібний туман огорнув усе навколо. Пахощі яблуневого цвіту та нічних квітів стелилися по всій землі. Надзвичайно здивований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський будинок, перекинувшись униз, віддзеркалювався в ньому чистий і навіть пишно. Замість сумних віконниць світилися веселі скляні вікна й двері. Крізь прозорі шибки виблискувала позолота. І ось здалося, ніби вікно відчинилось. Затамувавши подих, не рухаючись і не зводячи очей із ставу, він, здавалося, переселився углиб його і бачить: спершу білий лікоть висунувся у вдкно, далі визирнула й привітна голівка з блискучими очима, що тихо сяяли крізь струмені темно-русої коси, і схилилася на лікоть. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося. Тихо відійшов він від ставу і поглянув на будинок: похмурі віконниці були тепер відчинені; шибки блищали при місяці. “От як мало треба зважати на те, що кажуть люди, - подумав про себе герой наш, - будинок новісінький, фарби живі, ніби сьогодні його мальовано. Тут живе хтось”.

І мовчки підійшов він ближче; але в домі все було тихо. Розкотисто й голосно перегукувалося дзвінке тьохкання солов’їв і, коли вони, здавалося, вмирали в солодкій млості й знемозі, чулося цвірінькання й сюрчання коників або ґелґіт болотяної птиці, що вдаряла слизьким носом своїм об широке водяне дзеркало. Якусь солодку тишу й тихе привілля відчув Левко в своєму серці. Налагодив він бандуру, заграв і заспівав:

 

Ой ти, місяцю, мій місяченьку!

І ти, зоре ясна!

Ой, світіть там на подвір’ї,

Де дівчина красна.

 

Вікно тихо прочинилося, і та сама голівка, яку бачив у воді, визирнула з вікна, пильно прислухаючись до пісні. Довгі її вії були наполовину спущені на очі. Вся вона була біла, мов полотно, наче блиск місяця. Та яка дивна, та яка прекрасна. Вона засміялась. Левко затремтів.

- Заспівай мені, молодий козаче, яку-небудь пісню! - тихо мовила вона, схиливши набік голову й опустивши густі вії.

- Якої ж тобі пісні заспівати, моя ясна панночко? Сльози тихо покотилися по її блідому лицю.

- Парубче, - казала вона, і щось незвичайне, дитяче й ніжне відчулося в її голосі. - Парубче, знайди мені мою мачуху! Я нічого не пошкодую для тебе. Я винагороджу тебе! Розкішними, цінними дарунками я наділю тебе! У мене є рукава, гаптовані шовком, дороге намисто. Я дам тобі пояс, оздоблений перлами. У мене є золото... Парубче, знайди мені мою мачуху. Вона люта відьма: не мала я спокою від неї на білому світі. Мучила мене. Поглянь на лице моє: вона вивела з нього рум’янець своїми нечистими чарами. Подивись на білу шию мою: вони не змиваються! Вони не змиваються! Вони ніколи не змиються, ці синці від залізних пазурів її! Подивися на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, - по піску гарячому, по землі студеній, по тернах колючих вони ходили; а на очі мої, які вони - не бачать од сліз... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!

Голос її, який дедалі гучнішав, раптом урвався. Струмки сліз побігли по білому лицю її. Якесь тяжке, повне жалю й суму почуття стиснуло груди парубкові.

- Усе б я радий зробити для тебе, моя панночко, - мовив він, щиро зворушений, - та як мені і де її знайти?

- Поглянь, поглянь! - швидко сказала вона, - вона тут! Вона он на березі водить танок між моїми дівчатами і гріється на місяці. Тільки вона хитра й лукава. Вона прикинулась утопленицею, та я знаю, та я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно через неї. Я не можу через неї плавати легко і вільно, як риба. Я тону, падаю на дно, як ключ. Знайди її, парубче!

Левко огледів берег: у прозорій срібній імлі мигтіли легкі, мов тіні, дівчата, в білих, як розквітла конвалією галявина, сорочках; золоте намисто, дукачі виблискували на їхніх шиях; але вони були бліді: тіло їх ніби було вирізьблене з прозорих хмар і аж світилося наскрізь при срібному місяці. Танок наближався до нього колом. Почулись голоси.

- Давайте у ворона! Давайте гратись у ворона! - зашуміли всі, немов прозорий очерет, якого торкнувся в тихий присмерковий час лагідними устами вітер.

- Хто ж буде за ворона? Кинули жеребок - і одна дівчина вийшла з гурту.

Левко почав придивлятися до неї: лице, одіж - усе було в неї таке, як і в інших. Помітно було, що вона неохоче грала цю роль.

Гурт вишикувався довгою низкою і швидко перебігав від нападу хижого ворога.

- Ні, я не хочу бути вороном, - промовила дівчина, знемагаючи від утоми. - Мені жаль віднімати курчат у бідолашної матері.

“Це не відьма”, - подумав Левко.

- Хто ж буде вороном? Дівчата знову хотіли кидати жеребки.

- Я буду за ворона! - озвалась одна з гурту.

Левко став пильно вдивлятися їй в обличчя. Стрімко й сміливо гналась вона за дівчатами. Стрімко й сміливо кидалась вона навсібіч, щоб упіймати свою жертву. Тут Левко став помічати, що тіло у неї не так світилось, як у інших: всередині його прозирало щось чорне. Ось почувся крик: ворон кинувся на одну з низки дівчат та схопив її, і Левкові привиділося, ніби у ворона висунулись пазурі, а на обличчі мигнула злісна радість.

- Відьма! - скрикнув він раптом, показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.

Панночка засміялась, а дівчата з криком повели за собою ту, що була за ворона.

- Чим же тебе нагородити, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти любиш Ганну, а суворий батько твій не велить тобі женитися з нею. Він тепер тобі не перешкодить: візьми і віддай йому ось цей лист...

Вона простягнула білу руку, личко її якось дивно засвітилось і засяяло... З незбагненним трепетом і томливим биттям серця вхопив він листа і... прокинувся.

 

 

VI

 

Пробудження

 

- Невже це я спав? - мовив про себе Левко, підводячись з невеличкого пагорба. - Так правдиво, ніби це й не сон. Дивно, дивно... - казав він далі, озираючись.

Місяць, що спинився над його головою, показував, що вже північ, скрізь тихо; від ставу віяло холодом; над ним сумно височів старий будинок із зачиненими віконницями; мох та бур’ян свідчили, що вже давно його покинули люди. Тут він розтулив свою руку, що була міцно стиснута, і мало не скрикнув від подиву, побачивши в ній записку. “Ех, якби я вмів грамоти!” - подумав він, вертячи перед собою навсібіч папірець. Цієї миті почувся галас позад нього.

- Не бійтесь, хапайте його зразу! Чого злякались? Нас десяток! Голову даю на відсіч, що це людина, а не чорт! - так гукав голова до своїх супутників, і Левко відчув себе в багатьох руках, деякі з них аж тремтіли від страху. - Ану, скидай, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі людей морочити! - сказав голова, схопивши Левка за комір, і зразу отетерів, витріщивши на нього своє око. - Левко! Син! - скрикнув він, відхиляючись назад від подиву й опускаючи руки. - Це ти, собачий сину? Ти диви, чортове насіння. Я думаю, яка це шельма, який вивернутий біс викидає штуки. Аж виходить, усе ти, неварений кисіль батькові твоєму в пельку, це ти заводиш на вулиці розбишацтво, вигадуєш пісні? Еге-ге-ге, Левку! А що це? Чи не засвербіла в тебе спина? В’яжіть його!

- Стривай, батьку! Велено тобі віддати оцю записочку, - промовив Левко.

- Не до записок тепер, голубе! В’яжіть його!

- Заждіть, пане голово! - сказав писар, розгорнувши папірця, - тут наче комісарова рука.

- Комісарова?

- Комісарова? - повторили мимоволі десяцькі.

“Комісарова? Дивно! Ще незрозуміліше!” - подумав про себе Левко.

- Читай! читай! - промовив голова. - Що там пише комісар?

- Послухаємо, що пише комісар, - сказав винокур, тримаючи в зубах люльку і викрешуючи вогонь.

Писар відкашлявся і почав читати: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі податки і давати лад на селі, сам звихнувся і чиниш дурниці...”

- От, їй-же-богу, нічого не чую! - перервав голова.

Писар почав знову: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дур...”

- Стривай! Стривай! Не треба! - закричав голова. - Я хоч і не чув, проте знаю, що головного діла тут ще немає. Читай далі!

“...А через це наказую тобі зараз же одружити твого сина Левка Макогоненка з козачкою вашого села, Ганною Петриченковою, а також полагодити мости на великому шляху і не давати без мого відома обивательських коней судовим паничам[4], хай би вони їхали хоч із самої казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я, що оний мій наказ не буде виконано, ти один переді мною будеш відповідати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дришпанівський”.

- Он воно що! - сказав голова, роззявивши рота. - Чуєте ви, га? Чуєте: за все відповідає голова - отож слухайтесь! Слухайтесь і не перечте! А коли ні, то я вам... А тебе, - говорив він далі, обернувшись до Левка, - оскільки комісар наказує, хоч і дивно мені, як це дійшло до нього, - я оженю. Тільки спершу ти все ж у мене скуштуєш нагая. Знаєш того, що висить на покутті? Я поновлю його завтра... Ти де взяв цю записку?

Левко був сам дуже здивований, що так несподівано повернулося його діло, проте був розважливий і приготував у думці своїй іншу відповідь, затаївши правду, де він узяв записку.

- Я ходив, - сказав він, - учора ввечері ще до міста і побачив комісара, він саме вилазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас дорогою назад пообідати.

- Він говорив це?

- Говорив.

- Чуєте? - поважно піднявши голову, промовив голова до своїх супутників. - Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! - тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. - Комісар! Чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж неабияка честь? Еге ж?

- Ще, скільки я можу пригадати, - підхопив писар, - жоден голова не частував комісара обідом.

- Не кожен голова голові рівня! - промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився, і якийсь важкий та хрипкий сміх, що більше скидався на гуркіт далекого грому, вирвався з уст. - Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б заради поважного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, може, полотна, ще чого-небудь... Га?

- Треба, треба, пане голово!

- А коли ж весілля, батьку? - спитав Левко.

- Весілля? Ох, дав би я тобі весілля... Ну, та заради поважного гостя... Завтра вас піп і повінчає. Хай вам чорт! Нехай бачать комісар, що то справність... Ну, а тепер, хлопці, додому! Ідіть спати! Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли...

З цими словами голова пустив звичайний свій величний і багатозначний погляд з-під лоба.

- Ну, зараз почне голова розповідати про те, як віз царицю, - сказав Левко і швидкою ходою радісно подався до знайомої хати, оточеної низькими вишнями.

“Дай тобі Боже небесне царство, добра й прекрасна панночко! - думав про себе Левко. - Нехай - тобі на тім світі довіку усміхається між ангелами святими. Нікому не скажу про диво, що трапилось цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна повіриш мені й разом зо мною згадаєш добрим словом бідолашну утопленицю”.

Тут він наблизився до хати: вікно було прочинене; місячне проміння лилося на Ганну, що спала перед ним; голова її лежала на руці; личко пашіло; губи шепотіли, ледь чутно вимовляючи його ім’я.

- Спи, моя красуне! Нехай насниться тобі все, що є найкращого в світі; та все ж не буде воно краще за наше пробудження.

Перехрестивши її, він зачинив віконце і тихенько пішов. І через кілька хвилин усе вже заснуло в селі; один тільки місяць так само блискучо і дивно плив у безмежних пустелях широкого українського неба. Так само урочисто дихало все вгорі, і ніч, дивна ніч, велично догоряла. Так само небачено прекрасна була земля в чарівному сріблистому світлі; та вже нікому було милуватися ними: все поринуло в сон. Іноді тільки тишу переривав гавкіт собак. Та довго ще п’яний Каленик вештався по сонних вулицях, шукаючи своєї хати.

 

 

© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. - Харків: Пілігрим, 2006. - 416 с. - (Бібліотека пригод).

 

 


[1] Князь А. А. Безбородько (1742-1799), перший секретар Катерини II.

[2] Комісар (земський комісар) відав збиранням податків, поставкою рекрутів, дорогами, поліцією та ін.

[3] На випадок відступу.

[4] Судовим канцеляристам.

 

Сторінка 4 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2