Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 22)

Штурманська рубка. Розстелена карта.

Циркуль.

Транспортир.

Гумка...

Схилилось одразу двоє чи троє курсантів: прокладку ведуть.

Тут же два локатори. Парус і локатор — вони на «Оріоні» поруч! Капітан вбачає в цьому якийсь символ, його це наповнює гордістю.

Третю добу нема вітру. «Пішов і вітер з собою забрав...» Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вічі. Це ти з ним ходив у той свій перший найдальший рейс. Заходили майже в тропіки (зона північно-східного пасату), щоб використати попутній, а північніше вже був би зустрічний. У зворотному рейсі якраз цим скориставсь «Оріон».

То був красивий, насичений рейс!

Уперше так ішли. Курсанти були відбірні, одразу від трьох училищ. Рейс видався важкий, у кількох місцях штормовий, але на диво щасливий: жодної травми, хвороби, небажаної пригоди.

Жартували:

Це тому, що Ягнич чаклує тут. Це завдяки йому.

Яким він був?

Знов випадково чує біля радіорубки розмову тих, що майстра ніколи в вічі не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, іншого, свого.

Був, був! Усе життя під оцими вітрилами. Ні сім'ї, нікого, нічого. Тут вічно жив, в'язав вузли, стеріг оту ринду. З курсантами тримався суворо.

Підведе, пальцем вказує:

— Яка снасть?

Мовчиш.

Кінцем (шмат каната) так і всмажить по спині. А тобі й не боляче, бо справедливо. А коли знаєш, коли зумієш правильно відповісти — руку потисне.

Що вони вигадують? Ніколи на «Оріоні» такого не було, ніколи Ягнич не вдавався до таких методів науки!

Ніхто не знав, скільки тому Ягничеві літ. Поцікавляться, бувало, курсанти:

— Товаришу майстре, скільки вам літ?

— Сорок.

І то — без тіні жарту. Наступного року інші прийдуть на «Оріон», ці також спитають:

— Скільки вам літ?

 І та ж сама відповідь:

— Сорок.

Застиг, увічнився на своїх сорока. Чимось вони йому далися, що ні більш, ані менш — усе сорок. Чи, можливо, в цій цифрі, як і в цифрі «ІЗ», був для Ягнича якийсь потаємний смисл? І, що дивно, вигляд він завжди мав людини сорока літ. Ягнич не старів! Натура рідкісної міцності, просто залізна натура. І душею... розкішна душа! Пісні співав, знав їх безліч, особливо пісень давніх, старих мореходів (ніколи не чув капітан, що Ягнич співав. Може, хіба що деколи стиха мугиках на палубі?)

Потім «Оріон» потрапив у зону дії найстрашнішого в цих широтах урагану, в його крило. Була ніч, розвированість, чорний хаос стихій. Палубою черпав воду «Оріон». Шквал налітав за шквалом. Крен досягав сорока й більше. Думали — все. Але і в цих умовах посилали курсантів на щогли! І знову — дивна річ! — не зірвало, не скинуло в океан нікого.

Казали; це тому, що Ягнич (він був тяжко цієї ночі травмований) живе, що серце його на «Оріоні» б'ється. Прив'язаний канатами, завузлований ними міцно-преміцно, лежав під хірургічним ножем у лазареті, в глибині судна. Операцію неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але іншої ради не було — майстер сам наказав: ріж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось і билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив!

Суцільна фантастика.

У напруженій навчальній програмі, що її належить досконало опанувати курсантам морехідки, значиться тема й така: «Живучість корабля». «Оріон» збагатив їх ще одним уроком: фактом живучості людини. Досі вважається, що стожильна Ягничева живучість, його немрущий дух, могутнє силове поле його натури визначили тієї ночі долю всього екіпажу, долю «Оріона». Вважається, що саме це, передавшись від нього всій команді, допомогло їм вистояти під усіма шквалами, вийти із зони урагану щасливо.

«Що вони вигадують?» — Капітан був здивований, не міг такої міфотворчості пояснити. Навіщо нафантазовують? Нічого подібного на «Оріоні» не було: все було інакше. Звідки ж уся ця химерія, ця повінь домислів, нестримних курсантських фантазій? Яка душевна погреба спонукає їх, замість исиби цілком реальної, законно списаної, нагородженої, творити для себе ще якусь іншу людину, людину-амулет? Ліпити й ліпити десь по закутках, по рубках та в затінку вітрил майже міфічний образ того, хто «пішов і вітер із собою забрав»? Скільки різних перейшло через «Оріон», скільки напівзабуте чи й зовсім забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч і справді-таки славний Ягнич не полишає уваги новачків? Чому серед цього штилю, серед безмежжя сліпучості він зараз у них на устах, знов і знов виникає, міражний, у їхніх душах?

Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають під рукою найсучасніші електронні пристрої, навіщось потрібен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестаріючих сорока літ, людина-легенда?

XVI

Тільки стемніло, короткий свист пролунав біля двору Ягничів-комбайнерів.

Мати порається у хаті, але двері відчинені, —  почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвітчині колись парубки свистом отак викликали дівчат на вулицю, зараз це почуєш хіба що зі сцени в клубі, коли ставлять якусь давню п'єсу. Одначе, виявляється, сцена з таким пережитком іноді може повторитись і в тебе коло двору. Співати не вміють, а свистіти навчились!

Одначе тієї, що викликають, вдома нема, по роботі ще зайнята, в кураївської медички день не нормований. Тільки зібралась була в кіно, прибігають з викликом до Чередниченка, — треба ставити банки голові!

Звалило Зевса. На відзнаку обжинків поїхав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у своєму — з медузами — Чорному і так застудивсь, що є підозра на запалення легенів. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовій воді біля керченських берегів, пробираючись із Тамані на півострів у розвідку, —  тоді нічого, навіть нежить не вхопив, принаймні зараз не пам'ятає. Шинелі позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардійцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов їх намочувати в воді, щоб не гриміли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тільки глянеш на море — уже чхаєш, уже погнало температуру... Найрадикальніше лікування, що його, власне, тільки й визнає в таких випадках Сава Данилович, —  це банки. Покірно підставляє спину, щоб Варвара Пилипівна негайно обкидала його банками, оскільки ж і вона зараз нездужає, то кличте молоду медичку, хай потренується...

Коли Інна побігла, в матері мимовіль ворухнувся сумнів, чи не Варварині це штучки, може, навмисне викликають медичку-початківку, щоб перевірити, чи вміє вона хоч банки приліпити до пуття.

Подалася й нема, а свистун тим часом посвистує. Не вперше приносить його звідкись під кураївські вишні, щоб тільки побачитись з Інною, засвідчити, як він упадає за нею, який не байдужий... Ось іще раз підсвиснув аж із якимось солов'їним колінцем...

— Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок їй, —  з глибини хати гукнула жінка надвір, будучи певна, що там є кому підхопити команду й передати далі...

Одначе на подвір'ї нікого. Тільки груша, як туча, стоїть, але груші й самій, мабуть, приємно послухати вечірнього свисту. Жінка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка під грушею порожня, на вахті нікого, оріонець, видно, подавсь до сусідів вечірню передачу дивитися з дітлашнею. Телевізор у них величезний (розміром як дівоцька скриня колись), поставлено його проісто в садку під горіхом, аж сюди на веранду видніє голубий екран, і перед ним стирчить купа голів — дитячих і дорослих. Лисина оріонця теж між ними поблискує. Вдома у Ягничів є телевізор, може, навіть кращий, стоїть он за шифоньєром у кутку, щоправда, за всі жнива екран на ньому так ні разу й не засвітився. Міг би моряк його настроїти, сидіти й дивитись удома, так ні, до сусідів потягло, між малашню. Там, виходить, веселіше... Ось разом аж підскочили всі, галаснули: «Гол! Гол!»

А з вулиці неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий.

Господиня спустилась східцями, пішла до хвіртки. Щось шаснуло під вишнями (тепер вишні з дворів аж на кураївські вулиці повибродили, злодіїв не бояться), під віттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не інакше як він, майстер художнього свисту...

— То ти, Вікторе?

— Я.

— Тобі ще тут не набридло свистіти? До двору заходь.

Мусиш вітати, бо хочеш не хочеш, а виступає він зараз у ролі твого майбутнього зятя.

— Я до Інни. Вдома вона?

— Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомоніти з тобою треба.

Посадила доччиного ухажора на веранді, вгощення, правда, хай не жде, —  гість некликаний, обійдеться... Увімкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), після цього сіла й сама до столу. Хлопець застиг на стільці, відсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскіпливо його розглядала: ось воно, золото Веремієнкове... Невже оце майбутній зять? Ніби й не змінився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помітно. З чемною увагою жде бесіди, сухолиций, виголений, скромна усмішка виблукалась на губах... Ніс материн, брови теж її, тонкі і якісь сміливі, розгонисті — справді, не кожна дівчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, і коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колінами, й пускає смиренні погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвіт, хуліган.

— Вона скоро прийде? — запитав так скромно-скромно.

— Не відчитується, голубе. В неї служба... Та, звісно, прийде: наша дитина домівки тримається, не те що інші.

— Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподіваюся скоро перекочувати під мамин дах. Здається, матиму роботу десь тут, поблизу.

— Мабуть, на комплексі? — Поруч з Кураївкою на узбережжі другий рік будується комплекс для оздоровлення шахтарів. —  Чи баяністом у пансіонат?

— Поки що таємниця, —  ухильно миркнув він, усміхнувшись.

— Ох, Вікторе, Вікторе, що ти собі думаєш? — заго-моніла жінка з щирим уболіванням. —  Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на своїх ровесників: кожен при ділі, той вчиться, той в армії, а той із трактора не злазить... Справжні сини, нічим себе не безчестять, батькам радість та гордість за них. Навіть ось такі, як Петрусь наш, —  очі їй засвітились при згадці про свого штурманця, —  ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмітливе. У Казахстан, у таку далеч, нарівні з дорослими не побоялось, а ти?

Вдома на такі речі Веремієнко тільки б кинув зневажливо: «Мамо, не вчіть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нікуди», —  встав би та й спину показав, а тут не сміє, вдає, що слухати наставницю — йому сама насолода, вбирає мудрість народну, як губка.

— Чи, може, це я на вітер кажу, Вікторе? Чого ти мовчиш?

— Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гуріївно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2