Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 33)

Світлішатиме й світлішатиме повсюди, і так аж до тих днів, коли від краю й до краю заясніють кураївські небеса, і виявиться, на радість хліборобові, що нічого цього року не вимокло і не вимерзло, пересіву не буде, а сонце робить своє, поля густо вруняться, і ось уже червоно, весело запалахкотіло в заповіднім степу — то розкрились, заквітували до самого моря немрущі скіфські тюльпани!

XXV

Оті шахтарі, що мали прибути сюди, уявлялись Тасі-штукатурниці (теж Ягничевій родичці, хоч і далекій) майже міфічними людьми. Велети, гіганти. Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, і немає зараз важчої за неї. Десь там, у глибинах, у темних надрах, на кілометри потяглись їхні підземні дорогитунелі. То ніби інший світ, світ відваги й битви щоденної. Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути таким, ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурійович.

І коли серед цього, ще не зовсім завершеного комплексу з'явився навесні перший шахтар, прибулий з профспілковою путівкою, Тася була вражена тим, що він і справді чимось був схожий на Ягнича-оріонця: може, статечною стриманістю, може, цією неквапною ходою та якоюсь густою, мовби спресованою силою, що запас її ще не весь, видно, вичерпався, почувалась вона в осадкуватій постаті старого шахтаря.

— Так оце ви із самих надр? — зацікавлено розглядала дівчина прибульця, його пооране глибокими зморшками обличчя, де в борозни пов'їдався вугільний пил. —  І не страшно вам на тій глибині під землею?

— Звичні ми, дочко... До всього звикає людина. Треба ж комусь рубати вугольок... Рік рубаєм, і десять, і двадцять... А зверху над нами степ ковилою та воронцями цвіте, табуни коней бігають, бо якраз над нашими штреками конезавод. Молодняк вигулюється...

— Чути, як і коні тупотять? — пожартувала дівчина.

— Коні, сонце і квіти — то десь далеко, дочко, то — як на небі... А близько над головою темна порода іноді полускує...

— Жах!

Шахтар тільки посміхнувся над її «жахом». Дівчатам-будівельницям, що оточили шахтаря, кортіло знати, як він оцінює їхню роботу, може, виявив які дефекти, але прибулець не вдався до критики, видно, був із розряду людей делікатних, навіть підхвалив дівчат: постарались, мовляв, отакі світлі, високоверхі корпуси звели на голому пустирищі... Роззираючись, ветеран нагледів мозаїки на фронтоні першого корпусу, де шахтарська дітвора зустрічає квітами молодих вибійників у робах — і це, видно, теж припало до душі:

— Буває й таке...

— Ще ж і басейн вам буде, і кафе з музикою, з сучасними танцями.

— Танці — це якраз для мене, —  посміхнувся шахтар, —  бо щось давненько не танцювалось.

У наступні дні почали з'являтися й інші з путівками, були серед них не тільки шахтарі похилого віку із задавненими своїми силікозами, а й такі здоров'яки, що йому тільки дай кия в руки, то він і про обід забуде, цілоденне ганятиме по тому більярді.

Повернеться додому, спитає жінка, яке там море, а він і моря не бачив: самі киї, кулі та лузи перед очима...

Ягнич одразу якось зійшовся з тим першим прибулим сюди шахтарем. Люди робочі, вони порозумілись » півслова, тлумача їм не треба було, бо між людьми гакого складу та досвіду саме життя стає тлумачем. \айба на шахтаря справила враження. Власне, від старої лайби тепер тут мало що залишилось. Народжене з брухту, судно за зиму ніби підросло бортами, ніби піднялось над самим собою, набуло інших, мовби плавкіших та обтічніших форм. Як і мислилось, постало оновлене до основ: обшите червоним (чи під нього імітованим) деревом, оснащене хай умовними, однак гарними снастями та колесом-стерном нагорі, з гарма тами, що стирчать із бортів увсібіч, з кетягами пофарбованих у чорне якірних ланцюгів... Є на що подивитися!

Своєрідною душею судна, очевидно, має вважатися міфічна німфа-русалка, вирізьблена з білої яворини (Оксенова робота), розіп'ята за давнім звичаєм на носі корабля лицем — до моря, до вітрів. У ластів'їній поривності красуня русалка мовби вилітає з грудей корабля, лише на мить застигла в польоті, вся в устремлінні вперед. І саме судно ніби затаїло в собі рух, енергію, здається, ось-ось підніметься разом із своїми якорями та русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Ні, не впізнали б рибкомбінатівські господарники своєї списаної в металолом промислової одиниці, яку так переінакшила, в дивні шати небуденності одягла Ягничева фантазія.

Новий Ягничів друг-шахтар, що десь там, під заповідним степом, під конезаводом його штрек, хоч і не вважав себе авторитетом у морському ділі, проте одразу втямив, який тут обсяг роботи виконаний, скільки винахідницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже від нуля, здійснити задум, продиктований новим призначенням судна. Та й мало хто з будівельників уявляв тоді, коли лайбу сюди притягли та поставили на вічний якір, якого образу вона набуде після перебудови. Власне, образ її уявлявся тоді кожному на свій кшталт: начбудові вона поставала в однім вигляді, а виконробові, скажімо, в другім, а Ягнич уже тоді, видно, бачив у своїй майбутній дитині щось третє, тільки його уяві підвладне... Знав, що постане, а яким воно буде в деталях і як приймуть його витвір — чи викличе це захват, чи, може, глузування та осуд, —  спробуй вгадай наперед. І ось аж тепер відкриється людям твоє заповітне. Хай, може, й недовершене, а факт: прикрасило берег. Щогли стрімко височать, обсновані снастями. Драбинки канатні збігають аж до верхівок щогли. На носі й на кормі ліхтарі з чорного металу, старовинної форми, під такими, може, йшли в океан давні каравели серед розбурханих ночей — ночей невідомості. Збоку судна трап, поручні його з товстого манільського каната — теж Ягничева робота...

На судно Ягнич ще й зараз поки що сторонніх не пускає (довершуються опоряджувальні роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостинністю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсім прибрано, ще не доведено до повного ажуру.

— Тільки цур! — попередив він шахтаря. —  Про хвороби ні слова на судні. Є таке неписане правило моряків.

— У тих, хто в шахті, теж є чимало своїх прикмет... Де небезпека — там і прикмети...

З перших кроків їхніх оглядин стався для Ягнича зовсім непередбачений конфуз: в одному із закапелків судна, на вузлуватім килимку, що його власноручно вив'язав Ягнич з обрізків каната... купа з'їдин чиїхось!

Огризки ковбаси, шмаття газет, консервні бляшанки з недо'їденою салакою... Шахтар, правда, нічого не сказав, людина чемна, але ж помітив, і цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало від сорому.

— Кандибенка сюди! — гукнув він розлючено у глибину судна.

З'явився хлопець у комбінезоні, досить охайний, з виразом на обличчі незлобивим, трохи насмішкуватим.

— За вашим викликом, —  і навіть зробив у повітрі бублик рукою, тобто спробував козирнути.

— Твої з'їдини?

— Салака оця? А що ж нам їсти? Рибця нема, осетрини теж, а за ікру вже й не говоримо!..

— Підбери, а не патякай, —  стримуючи гнів, наказав Ягнич. —  Ганьба. Отак насмітити на судні... Недарма я хотів тебе, невтьопного, ще три дні тому списати.

Хлоп'яга ще тупцявся, не поспішав прибирати, сподіваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але під невідступним поглядом Ягнича таки заходився нехітьма згрібати в газету рештки обіднього банкету.

— Куди накажете? — труснувши своїм добром, запитав насмішкувато.

Ягнича це ще більше розлютило.

— Ти ще питаєш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно мені було! Очі мої не бажають бачити більше такого розгильдяя!..

Пішов-похилитав хлопець із своєю ношею, і хоч послухався, виконує наказ, проте Ягничеві настрій було геть зіпсовано. Обличчя поблідло, вуса наче наїжачились, шахтар змушений був навіть заспокоювати його:

— Та не реагуйте ви так... Як на все зважати — нервів не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян...

Нелегко було зараз розважити оріонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звісно, для такого жевжика Ягнич смішний, і робота його смішна, —  звихнувся на забавках моряк позаторішній... Та, може ж, не всі так думають.

Шахтар — ось хто, виявляється, здатен був оцінити його кількамісячний труд! Всюди дерево, мідь та латунь, і все не стандартне, не наштамповане, а більше ручна та яка вмілицька робота! Тільки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в'язані з каната килимки, міцні, з дубового дерева збиті столики, а коло них замість стільців нарізані з суцільного дуба кругляки (всі річні кільця можеш на них розгледіти), з кутків лисняться бочечки дубові (уявляйте, що — з ромом), на їхніх округлостях вирізані грона виноградні та веселі лев'ячі пащі. Ілюмінатори з різнобарвного скла, мов вітражі, створюють незвичне, фантастичне освітлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночі над головою знову ж таки куті з чорного металу візерунчасті ліхтарі на взірець старовинних. Та найбільша тут гордість Ягничева — корабельна ринда-дзвін, справжня, без підробки... Все на місці, все припасовано, як треба, і головне, почувалось, що все це робилось з любов'ю.

Оглядали витвір уважно, нічого не минаючи, аж поки, нарешті, вибравшись із суднових лабіринтів, опинилися нагорі, біля стернового колеса.

— Попробуйте, коли хочте, —  підохотив Ягнич шахтаря. —  Стерно теж справжнє, з корабля, тут ніякої фальші.

Видно, стерно це перебачило багатьох, усе воно аж блищить, витерте, відполіроване під час вахт чиїмись трудовими долонями.

— Річ навіть не в тім, справжнє чи імітоване, —  шахтар поклав важкі свої руки на стерно й застиг у задумі. —  Головне, що є в людини щось дороге в душі. Ну, як ото кажуть: заповітне...

І обидва вони, примовклі, мимовіль задивились на море, де в блиску сонця одному зацвітали весняні ковилі над кряжами породи, а другому в імлах далеких білою хмарою-оболокою проступав високий, наповнений вітром барк.

XXVI

Не тільки Ягничеві потрібен був «Оріон», виявляється, і на судні почувалась його, Ягничева, відсутність. Ні-ні та й озивався тут його відлетілий дух, озивавсь навіть зараз, коли цей чародій парусів, вірний наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кураївської кушпели.

Де він там зачепився, старий бурлака, де осів наостанку життя? Чабанувати пішов, з ґирлиґою блукає десь по степу? Діло добре, але ж... Чи не занедужав, бува? Відомо, як людину в такому становищі з'їдає туга та неприкаяність. Годилось би таки знати, як йому там ведеться, чи надовго стачає духу людині, щоб нести такий тягар самотності? Прикутий до степів, розіп'ятий на інших спекотних вітрах, які він тепер там в'яже вузли?

Ні-ні та й заходить на вітрильнику мова про це. На весняні ходові випробування вийшов «Оріон». Поки що майже вдома, робить маневри поблизу своїх берегів, а попереду відповідальний далекий рейс, що триватиме кілька місяців, так званий рейс престижу. Далеко підуть, далеко понесе «Оріон» червоний цвіт рідних берегів, високий прапор своєї Вітчизни! Курсантів для рейсу вже відбирають з кількох морехідок, шанси потрапити мають ті, хто найбільш відповідає вимогам, жде «Оріон» хлопців міцних та доладних, таких, що й там, куди вони прибудуть, своїм бездоганним зовнішнім виглядом, культурністю та привітністю викликатимуть захват, хоча знайдуться в чужих портах і такі, що сіятимуть недовіру, підозри, казатимуть, що навряд чи це курсанти, скоріше — переодягнуті в курсантську форму кадрові військові моряки, самі старшини та мічмани.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2