Олесь Гончар - Берег любові (сторінка 7)

І тоном наказу:

— На койку! І негайно!

— Тільки без крику, —  аж тепер буркнув неголосно Ягнич. —  Молодий ви ще на мене кричати.

— А шви...

— До сідниці мені ваші шви... Палуба реготала.

— А як потріскаються?

— Що ж то за шви, коли вони можуть потріскатись?.. Накладай такі, щоб не тріскались!

Сутичка завершилась капітановим втручанням. Прийшов, сказав весело:

— Прогулянку вечірню вважати законною, ну а тепер...

Забрали Ягнича, повели назад, під крило медицини.

І до самого порту ніхто вже не бачив його на палубі, наче його там десь унизу було прикуто на ланцюгах.

Носили туди йому хлопці з камбуза їсти. Він раніше багато їв. Після доброї роботи в майстерні не лінувавсь і над мискою. А тут йому кашки манної, як дитині... Коли зажадав якось борщу та стручок червоного перцю, лікаря аж пересмикнуло:

— Сувора дієта, який там до біса перець!

Не дозволяєте перцю, то хоч узвару із сухофруктів приносьте три порції, і щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як і перець, абрикоси, а ще більше оті зморщені чорні груші дулі дають людині силу й довголіття. Він хотів бути довголітнім.

На лікаря сердився постійно, ніяк не хотів визнавати в ньому свого рятівника. Думає, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам он раз у раз за щоку хапається, «ох, крутить!» — зуби йому крутять, теж мені лікар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав цілковиту перевагу: ще жодного разу від зуба не йойкав, не знає, як вони й болять. І передні, й кутні ще всі свої, фабричних нема. І зір поки що не зраджує, нитку в вушко втягує без ваших окулярів...

Якось уночі не спалось Ягничеві допізна, лежав у темряві, чув крізь відкритий ілюмінатор розмову — бубоніли в проході якісь несплюхи-бесідники. Впізнав голос свого ж таки лікаря, а з ним точив ляси один з викладачів морехідських, котрі позмінно також ходять у рейси, щоб навчати курсантів під час практики. Так і є, це той балакун з волохатими руками штангіста, що має звичку всіх на судні повчати і лізе, куди й не просять, —  якось Ягнич просто вигнав його із своєї майстерні, щоб світла не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме невідкладна з парусами робота. Викладачі все люди освічені, знаючі, а про цього Ягнич ще й досі не втямить, чим він збагачує курсантів, адже ж ні по вітрилах не шурупає, ні по судноводійству, ні по апаратурі не спец. Кажуть, нібито філософ — ще й сюди на «Оріон» тих словоблудів заносить!..

Удень виспиться, а вночі язик чеше... Бубонять і бубонять, розвели дискусію, мабуть, на цілу ніч.

Ягнич підтягся на койці, наставив вухо ближче до ілюмінатора і затаївсь здивований: ішлося якраз про його, Ягничеву, особу.

— До чого терпляча людина, цей Ягнич, —  чувся розмірений голос лікаря, —  вперше зустрічаю такого: кремінь-людина.

— А може, просто притуплене почуття болю? — Це вже «філософ».

«От базікало, пустобрех!» —це подумки Ягнич.

— Гадаю, що ні. Просто із тих натур, що вміють, коли треба, намертво зціпити зуби.

— Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як він длубається в майстерні, мимоволі з'являється думка: ось він, останній... могіканин парусів, людина-анахронізм. Людина епохи, яка відійшла і якої ніколи більше не буде.

— А може, не спішімо робити такі висновки? Історія ж бо знає чимало випадків: те, що здавалось приреченим, раптом здобуває нове сильне життя. Ще, може, побачимо вітрила на сучасних лайнерах, на новітніх супертанкерах...

— Не буде й танкерів.

— А що ж буде?

— Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде.

— Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом...

— Забудемо й про вузли, і про всіх оцих ваших вузлов'язів... фах давній, а, по суті, примітивний...

«А ти, базікало, своїми руками зв'язав у житті хоч один путній вузол? — Хотілося догукнути до нього Ягничу. —  Тільки довгим язиком пусті свої вузли в'яжеш! Тут герой... А як би ти там повівся, коли на тебе насідають повітряні торпедоносці, коли бомба влучає в твоє судно, а в трюмі під тобою триста тонн тротилу! І ніхто не покинув судна... Ні, там не до розбалакувань було...»

— Я не можу згодитись з вами, —  чути заперечливий голос лікаря. —  Вважаєте ось, що останній... По-перше, навряд чи останній. І навіть якщо уявити, що парусний флот доживає своє, то й тоді треба віддати цьому завзятцеві належне. Стільки відданості, трудової впертості, стільки, прямо скажем, артистичної закоханості в рідкісне своє ремесло!.. В ньому цей упертюх знайшов своє покликання. Відірвіть його від голки, від парусини, і вже Ягнича нема.

— Що там операція показала? Увесь зносився, мабуть, зітлів?

— Уявіть що ні. Організм виявився на диво: внутрішні органи — як у юнака.

— Не може такого бути.

— Але ж я розтинав, сам бачив. Кажу ж — як у юнака.

— Дивно. А ви його не переплутали з котримсь із підібраних греків?

— Не дотепно.

— «Як у юнака»... І однаково ж у минулому він із своєю допотопною пристрастю. Для нашого часу просто анахронізм. Хай ще дише та лається, а насправді... пітекантроп.

— Знов недотепно і грубо... Я б сказав інакше: вузлов'яз життя перед нами. Поет парусів... Скромний їхній будівничий і безсловесний їхній співець.

— О, вже понесло вас. Поет парусів, ха-ха... Не смішіть.

— А чого, по-вашому, курсанти до нього тягнуться? Бо крізь химерності вгадують цільне й красиве життя...

Чути про себе таке із уст лікаря для Ягнича було цілковитою несподіванкою. «Коновал», причіпайло, а, виявляється, людина з поняттям. Той прорікає тобі одне, вже хрест на тобі ставить, а цей... Ну, та час покаже, чиє зверху буде...

Коли нічні балакуни нарешті пішли собі, Ягнич зітхнув полегшено: не вмре тепер, не зітліє нутрощами. Це ж почути таке: «Як у юнака»! Зовсім з несподіваного боку знайшлась йому підтримка. Хотів би тільки знати, що це воно таке «пітекантроп» та «людина-анахронізм». Треба буде при нагоді розпитати когось із курсантів.

Скоро-скоро вже має бути порт. Усіх зустрічатимуть, тільки Ягнича ніхто не зустріне, хіба лиш отой кам'яний, знайомий ще з молодості маяк, що високою вежею біліє на острівку біля входу до гавані. Родичів багато. Ягничів у Кураївці не перелічиш, але кожен у роботі, у власних клопотах. Та й не близький світ, щоб забиватись із Кураївки до порту ради одного «здрастуй». Звичайно, він їх не забуває, ні-ні та й озоветься радіограмою: живий, мовляв, іду на траверсі такому-то. Але що їм до твого траверсу, до твоїх широт, у кожного там широти свої: той на тракторі, той на фермі, той з літа в літо на комбайні, —  там тепер завелись цілі «сімейні екіпажі». Не кидати ж хліба та мерщій до порту, щоб глянути на Ягничеву лисину і на оці його вузлуваті руки... Дехто з рідні вважає, що він скупуватий, мало дарунків привозить, більше — чучела чудернацьких тропічних птахів та черепашок для кураївських дітей. Насправді ж він не скупий і дарунки любить привозити, а от які — це вже вибачайте... Є в нього серед родичів одна Нелька така, в кураївській працює пекарні. З родичів вона не найближчих — майже через вулицю навприсядки, —  та все ж варто Ягничеві прибути у відпустку до сестри, і Неля вже тут як тут. «Ну, коли вже ви мені, дядюшко, привезете нейлонову шубу під норку?..» Сестрі цього разу везе хустку японську (чорне з червоним квіттям), для Інки-племінниці теж таку, тільки трохи веселішу, іншим дівчатам — прозорі, як дим, косинки. А шуба, молодице... Нема чого балувати вас, піде твоя шуба краще у Фонд миру.

Є в порту в Ягнича друг-механік, отой, може, вийде до причалу. Та й то навряд, бо нездужає часто. Ще з Вогняних рейсів потоваришували з ним. Механік, мурманський родом, сам Ягнич і підбив його перекочувати на Південь: «Доки тобі там мерзнути, Миколаю, давай сюди, під наше сонце!» А він візьми та й відгукнись, бо ж моряки — народ на підйом легкий, —  прибув, оселився неподалік від порту на вулиці Арктичній. Затишно там, веранди у виноградах, металеві ворітця по селищу чепурно пофарбовані, а на ворітцях у кого що: у того якір, у того чайка вирізана з бляхи, а в того й вітрильце, теж залізне з нержавійки... Мешкають на Арктичній здебільшого заслужені полярники, люди Півночі, що їх після життєвих бур потягло під щедре південне сонце. Після вічних льодів та завивання пурги відігрівають тут свої прогартовані душі, свої застуджені кості, забивають вечорами «козла» та вчаться розводити ніжні, раніш, може, й не бачені ними, сонцелюбні квіти. Збираючись у свята, згадують найтяжчі рейси, де їх затирало льодами, сплющувало їхні судна, але не сплющило їх самих. Не раз уже друг-механік закидав до Ягнича слівце, давай і ти сюди, знайдемо кілька соток на нашій Арктичній, пропишемо, спорудимо на двох з тобою давильню та будемо чавити шаслу. Не спокусив поки що Ягнича тією давильнею, в оріонця своє на умі. Двадцять чотири рейси вибув на «Оріоні», тож хіба на двадцять п'ятий духу не вистачить?

Усе ближче порт. Десь там ждуть оріонців на причалі дружини, діти, матері... Курсантів наречені ждуть. З букетами квітів стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже він з'явиться із-за обрію, цей їхній білосніжний красень барк! Найкраще прийти при повному сонці, в сліпучий день, коли напнуті вітрила аж сяють, —  щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кінохроніка мали роботу. Проте після шторманини, видно, не могли дати вузлів, скільки сподівались, і прийшли цього разу пізньої ночі, коли на просвітлілому небі вже й вранішня зоря зайнялась.

Однак і в такий час на причалах їх ждали. Навіть Ягнича вийшов зустрічати друг-механік, не забув-таки, не проспав!

VI

Сидить Ягнич під шатром виноградним, забиває з другом «козла». Грають мовчки, розмірене, вперто.

— Якщо програєш, Гурійовичу, —  каже після тридцятої партії, потираючи руки, друг-механік, —  бути тобі на Арктичній. Давильня он тебе жде.

Не відгукується Ягнич на це; свої, не для розголосу, думки снуються. Була в нього тут одна знайома (правда, звати її не тьотя Мотя, а тьотя Клава, чи просто Клава-морячка), і ось не застав, доконали її дочка-алкоголічка із зятем. Вдова загиблого під час війни моряка (служив старшиною на сторожовім катері) й сама з неабияким стажем трудівниця флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалі поважніше місце посідала у світі Ягничевих думок. Ходив двічі з нею в рейс, одного разу довкола берегів Африки, вдруге лише по Середземному, —  на камбузі працювала Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не жаліла! Вийде, бувало, Ягнич з майстерні, добре напрацювавшись, —  а виходить він, хоч і без годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти сміються: «За Ягничем, як за Кантом, можемо звіряти час», —  вийде і прямо до камбуза. Коли перекинуться словом, а коли й ні, бо вона саме заклопотана ділом, сяде Ягнич на стільчику біля входу на камбуз і дивиться, як вона працює. Міг так, бувало, й довго просидіти. І нічого там між ними такого не було, про що іноді натякають, дурниці верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто єднала їх дружба, оте шукання взаємопідтримки, що єднає часом самотніх людей на схилі їхнього віку, єднає іноді міцніше, ніж молодих.

Нема Клави-морячки. Ще одна добра душа відійшла. Як ото мовиться: снаряди лягають все ближче та ближче...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2)Oles_gonchar_bereg_lyubovi.fb2