Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 11)

Але йому не привелося поїхати одразу. До кабінету, в халаті наопашки, зайшов високий, повний чоловік, з прим'ятою рідкою чуприною, втомленим, сердитим обличчям. Як йому вдалося обминути чергового лікаря, де він роздобув халата — невідомо. Мабуть, взяв за двадцять-тридцять копійок у тимчасове користування в якоїсь санітарки.

— Консультаційний день у мене завтра, — спробував зупинити його Білан. Але чоловік не зважив на його слова.

— Брехали — немає, — гукнув він ще з порога, мабуть, навмисне не причиняючи дверей... — Доки нас по задвірках ганятимуть. Ось я вже два тижні, за вісімсот кілометрів приїхав...

— Не можемо ж ми всіх одразу... — Олександрові Кіндратовичу й шкода цього чоловіка, й досада на нього. — Чого ж поспішили...

— Хіба я сам... Прочитав у газеті, написав, а мені ось цього папірця. Це ж ваша закарлюка?

Закарлюка та не Біланова. Підписав папірця хтось з асистентів. Але хто ж сподівався на таке. Відписували всім, гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай двоє...

— Звільниться місце, обстежимо...

— В мене вже... На готель немає.

Олександр Кіндратович потер щоку, поморщився. Він навіть поголитися забув сьогодні. Зараз би оце — в ванну, пірнути в м'яку піжаму...

— Зачекайте ще днів зо три. А це ось... — Дістав з кишені два новенькі шелестливі папірці, поклав на край столу, швидко вийшов з кабінету.

Євген Мазур вже чекав у дворі, сперечався про щось з шофером біля піднятого капота.

"Коли б можна видивитись душу, як мотор, — подумав Олександр Кіндратович. Передчував важку, втомливу розмову. Та ще, може, й непотрібну. — Нащо він мені?.."

Але всупереч цим думкам прочинив дверці, кинув під заднє скло капелюха.

— Сідайте. — І вже коли машина м'яко зашурхотіла шинами вниз: — Маю до вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довідатись, які козирі викладали на конгреський стіл наші колеги.

Мазур примружив вузькі, монгольського прорізу очі, покрутив ручку скла.

— Немає там козирів. Ті ж шістки та вісімки, що й десять років тому.

Чорний, гостроокий, міцний, він вельми скидався на монгола чи татарина. А може, й справді в далекій давнині промчав з синьоокою українкою в сідлі Диким полем татарин? А потім, темної полохливої ночі, втікала вона з турецької неволі, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.

Євген не подивував, що саме його закликав до себе професор. Він вже наперед перебіг думкою розмову і тепер сидів спокійний, навіть байдужий.

Мазур таки ніколи не вірив, що їхня лабораторія може щось реально знайти. А коли б експерименти й привели до чого... Знайшов би він, професор Олександр Кіндратович Білан. Звичайно, аспірант Мазур без зайвого клопоту захистив би кандидатську дисертацію. Та й вже. Білан призначив усім їм обсмоктувати кістки курки, яку називають наукою, їхні теми — часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тільки в них.

— Ви що, не вірите в людей... В людський геній?..

— Людський геній діє за найелементарнішим принципом: розумна голова, та дурневі попалася, — голос у Євгена вільний, незалежний, як незалежні і його думки. — Люди самі множать хвороби. Інтенсивність радіоактивності зросла шалено, а відповідно і більшає хворих. Я сам перевіряв її на дощових опадах.

— Один вчений намагався на конгресі довести, буцім рак — природний процес. Мовляв, колись регулювався ріст людськості через чуму, холеру, тепер — через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радіація. В процесі пристосування до неї виживатимуть найсильніші... Але якщо навіть так, — мовив по паузі, — ми, лікарі, мусимо обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що наші досліди зрушились?

Запитання прозвучало тихо, ніби аж несміливо. Олександр Кіндратович сам відчув це. І аж розгнівався на себе.

Чому він поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керівник запитати звіт у свого помічника. Мазура взяв до себе на роботу він і показав ціль, дав у руки рушницю...

— Які елементи ви замінили в кільці? — голос його дзвякнув рішучістю.

— Я?.. —Мазур дивився в щілини очей, немов у прицільні планки. — Професоре. Щоб не було проміж нас непорозумінь... Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював і осібне. І ще одне... Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак — теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.

— Які ж?..

Це питання мало вирішити все.

— Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні, які в нас у лабораторії, теж. Тільки в інших сполуках.

Ні, Олександр Кіндратович не збирався випитувати. Він не вельми вірив і в Мазурів засіб. Але ж... Хіба не образливо? Справедливо казав Холод про алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не він, професор, може ліпше побачити, чи є щось в отій алхіміч-ній сироватці! Гнів мішався з образою, вони клекотіли, просмоктувались назовні. В словах, в інтонаціях, в погляді. Немов струмочки крізь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом!

— Приїхали. То вас не цікавлять і матеріали конгресу?

— Чому ж. Був би вельми вдячний...

— Зайдімо, я відберу.

Їх зустрічало одразу дві господині: старша й молодша.

— Знайомтесь... Це мій колега з лабораторії.

— Ліля.

Дівчина прикусила в посмішці губку. Вони вже були знайомі. Цей хлопець колись проводив її від інституту. Вона пам'ятає — він ще глузував з її "зозулястої" сумочки. Хлопець — гарний на взір, тільки трохи низький. Причепливий, але не нахабний.

— Мазур, Євген!

Аж тепер в очах дівчини спалахнули вогники цікавості. Це прізвище в останні дні влітало їй у вуха з десяток разів. В лікарні воно зараз на вустах у всіх: від професора до сторожа. "Чи справдешнє його відкриття? — ще раз пильно поглянула на хлопця дівчина. — Якщо так, тоді цей хлопець підніметься над всіма, мов хмарочос над хатками". Під тим поглядом Євген опустив очі, потягнув за короткий кінець галстука. "А вона тоді не сказала, хто її батько", — подумав чомусь радісно.

Коли вони з Біланом неквапливо піднімалися по сходах, Євген твердо поклав собі: взяти папери і мерщій податися геть. Тепер же був би радий, якби його затримали тут, шукав якоїсь зачіпки й не знаходив.

— Ви тільки з ним обережно. А то цей чоловік може вас налякати, що й не заснете, — несамохіть прийшов на поміч професор, жартівливо відрекомендовуючи його матері й дочці. — Це наш новітній вчений, синтетичного складу душі. Не визнає ні жіноцтва, ні музики — нічого. Він взагалі каже, що людина — це дерев'яна лялька, а світ — шворка, котра його смика.

— Як це? — засміялась Ліля. — Ви сідайте.

— Олександр Кіндратович, звичайно, жартує. Хоч водночас зараз він сказав дуже влучно. Людина й справді гадає, ніби сама припасувала шворку. Ми знаємо пряму, спіраль, круг. І хочемо ними пояснити світ; світ безкінечно малий і безкінечно великий. Але всі наші закони — умовні, середні, ми їх вигадали самі. — Євген бачив, що його слухають з цікавістю, до того ж це давало йому можливість довше залишатись у цій квартирі, і він гарячково розвивав свою теорію. — Ми сприймаємо тепло і холод, а не рух молекул чи ще глибші рухи, котрих і не знаємо, ми беремо рух і спокій, а не третє чи четверте, не відоме нам. Евклід бачив плоскою землю і винайшов площинну геометрію. Ті, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову. Тобто світ не такий, як ми його бачимо на певних відтинках, він розвивається за зовсім іншими законами. А ми хочемо пояснити його з відтинків, з наших середніх законів, придатних лише для практичних потреб.

Євген знав майже всі новітні відкриття. Він і сам спробував осягнути мисленим зором світ, проникнути, по-своєму розшифрувати деякі його таємниці. І те, що осягнув, злякало його. Світ! Яка в ньому причаїлася сила. Малесенький шматочок землі, нікчемна грудка під ногами пішохода, а вона всесильна. Деякі люди гадають, ніби ця грудка мертва, ніби вони підкорили її. А вона просто не відчуває їх на собі. Людство — часточка великого, нескінченного цілого. Як колись писав Омар Хайям:

Сіяли зорі людям — споконвік, Текли дугою зорі — споконвік,

У грудці сірій роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловік.

Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?

— Хіба не людина зробила ракету? — заохочує Ліля.

— Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всій землі стільки хліба, щоб не гинути з голоду. Сам по собі науковий прогрес — дишель в руках суспільних сил. Ви знаєте, на землі щороку близько сорока мільйонів чоловік вмирає з голоду. Ракета... Але ж і бомба... Людину трусять протиріччя, мов вітер грушу. В цій двоногій машині таки не всі гайки загвинчені вірно. Сталева електронна машина буде точнішою, вона переросте свою модель...

Євгенові подобалось страхати Лілю. Мабуть, їй не все зрозуміло? І... нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брівки...

— В природі все прагне свого первісного стану... Так говорить другий, основний закон термодинаміки, — Євген трохи перекручував, але хіба Ліля знає ті закони. — Сонце і всі тіла — віддати свою енергію, дерево — вирости й зотліти... Тобто організована матерія прагне стати неорганізованою. Тільки людина йде наперекір йому: вибирає шматочки радію і кує бомбу, копає пісок та глину і ліпить цеглу. Вона йде навпроти течії. А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого первісного стану.

Білан відібрав папери, склав у папку. Євген довго перегортав їх, забарно зав'язував шнурочки на папці. Відтак підвівся. Розумів: Олександр Кіндратович з дороги, він, Євген, зараз тут зайвий.

— Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? — запитала в цю хвилину Ліля.

— А що хіба?

— Тут два квитки на концерт до філармонії, їх ще вчора прислали.

— Мабуть, ні...

— Пропали квитки... — зітхнула Ліля. — А концерт хороший. Симфонічний оркестр... Самій не хочеться йти. Може, ви бажаєте? — звела на Євгена очі.

Пропозиція несподівана, але щира.

— Я... Якщо Олександр Кіндратович... Симфонічну музику страшенно...

— Тоді зачекайте хвильку, я тільки одягнуся. Ліля крутнулася на каблуках, вибігла в сусідню кімнату. Вона вдала, буцім не бачить материного осудливого погляду.

— Ви любите симфонію? — запитала дівчина, коли вони вийшли на вулицю. Вона вже прочитала в Мазурових очах відповідь і казала далі:

—Я, признатися, не дуже.

— Я від неї повільно глухну.

Обоє реготали, аж прохожі здивовано оглядалися на них.

— А ви граєте самі на чому-небудь?

— Колись давно грав на гребені. Ви не знаєте, що це таке? Один з інструментів прядильного ремесла. Мої концерти залюбки слухала сусідська дівчина Надя. А потім вона підросла, і їй більше подобалась гармонія. На ній грав мій двоюрідний брат. Я ж не захотів перекваліфіковуватись. Тоді ж майже інтуїтивно зрозумів, що всяке мистецтво — пристосування до людських смаків. А пізніше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо інакще воно було б непотрібним.

— Тоді не дамо йому сьогодні пристосуватись до нас, — зі сміхом відказала Ліля.

Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди, куди ходили і їхні далекі та близькі предки, до Дніпра, на кручі. Вся філософія вивітрилася Євгенові з голови, вона на той час видавалася мізерною й нікчемною. Перед вуглинами-очима, перед срібноголосим сміхом, яким можна впитися більше, ніж тисячолітнім вином і віршами.

— Ви справді отак про все думаєте? — У Лілі в очах — лукаві пломінці. — Хіба можна таке про людей. Нас вчили в школі, що Людина — це... Ви ж знаєте, як у Горького.

— А хто вчив — люди. Самі себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землі її захопили ми і встановили свій диктат. А ще треба подивитись... Амеба живе за законами логіки? Так, вже хоча б'тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скільки нелогічного робить на землі людина? От коли б нас і амеб судила третя площина...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2