Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 17)

З Євгенової душі скресла крига страху. Але вона понесла з собою й місток. Власне, навіть не місток, а вузьку кладку, її чомусь було шкода.

Проте крижини швидко сховали її під собою.

— Я знаю, що моя Лілея... — залоскотав губами за вухом. — До речі, квартиру я міг би одержати й зараз. В нас закінчують будівництво, мене ввели до списку. Але я відмовився. Хлопці сміються... Кажуть — дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.

— А справді, чому ти... Нехай би поки що така...

— От, саме тому. Я їм доведу... Не за нікчемної житлоплощі...

— Й даремно. Ти тільки доведеш свою... — Ліля затну-лася, підбираючи потрібне слово. —Непрактичність. А ще... Що тобі байдуже, близько чи далеко від тебе буде твоя Лілея...

— Ліля... Як можна? Хіба ти не розумієш!..

— От... Ти вже й вибухнув. Везувій!

— Етна. Я розумію, не розумієш ти...

...Вони посварилися. Хоч і не дуже, але Євген поніс додому відчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, він весь час почував себе біля Лілі ніби трохи винуватим. Але то було інше...

З цим відчуттям і прокинувся другого дня.

Ранок приніс на своїх плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився під ноги, Євгенові здавалося, ніби він переступає через велетенські сувої полотна. Замислений, мало не перечепився в тумані біля входу до клініки на якихось ящиках. Хотів обминути, та враз... Якась невідома сила шарпонула його за плечі, прихилила вниз.

Сидів навпочіпки, повними сліз очима дивився на грато-вані віконця ящиків. Там, зібгані холодом і сльотою в волохаті клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку він просовував крізь дротики, лупали очима, мов лялькові. Мабуть, їх винесли ще ввечері. Знесилених в боротьбі з прищепленою хворобою, їх доконала ніч, вдихнула в їхні легені свій простудний вогонь.

Злість опалила Євгенові горло. Він розпалював її в собі, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима мелькнуло обличчя Лілі, але й воно розтануло в червоній хвилі гніву. Євген міцно стиснув кулаки, побіг по сходах нагору.

Але Білана в клініці не було. Він подзвонив, що сьогодні не приїде зовсім. Завідуючий відділенням Євгенові на відповідь сказав, що їм потрібне приміщення, що ніхто не має права тримати приватних віваріїв у клініці, та ще й віваріїв з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо Євген не погоджується, нехай іде скаржитись. Євген таки ходив. До директора лікарні. Той слухав,

(співчував. Але що міг зробити звичайний лікар професорові, котрий засідає на стільцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Біланові, який прочиняє двері міністерського кабінету, мов власного. До того ж казенна інструкційна палиця теж зараз в його руці. Добрий директор тільки пообіцяв знайти чуланчик десь в іншому місці.

Співчували Євгенові й хлопці, товариші по роботі. Несправедливість професора до їхнього товариша зачепила всіх. Хоч до цього майже всі вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторії саме по собі вилилося в групові комсомольські збори. Збори винесли резолюцію, котрою осуджували вчинок професора і просили партійну організацію втрутитися.

Це було незвичайно наївно і смішно. Начальник відділення просто таки не зміг приховати глузливої усмішки, коли прочитав постанову зборів. Посміхалися й інші.

Євген теж розумів, яка мало дійова їхня резолюція. Вона ніби дзижчання мухи над вухом слона. Але він не думав схилятись перед Біланом. Він запевняв себе, що знайде інший спосіб довести свою правоту.

* * *

Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на Євгена стаття в вечірній газеті. Стаття про шарлатанство асистента міської лікарні Мазура.

Страшно, коли пише про хворих людина необізнана і здорова. Страшно, коли на змагання виходить боєць, непідготовлений і лютий. Він може влучити в око, в сонячне сплетіння, може розтрощити череп.

Стаття била сліпо й жорстоко. Прочитавши її, Євген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився він де-небудь, весь Київ побіг би слідом за ним, всі одразу ж впізнали б його, вказували б пальцями: "Дурисвіт, дивіться, он пішов дурисвіт. Він хотів добути славу. Дурив, вбивав людей".

Маленька, переобладнана з комірчини кімнатка була тепер йому і фортецею, і схимом. Розпач, мов шашіль, точив Євгенові серце. Хлопець замкнув двері на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотів побачити Лілю й боявся її. Ліля не йшла. Ліля... його строга інкська богиня. Він сидів, одгороджений розпукою і одчаєм од усього світу, віч-на-віч з своїм горем. Євген знав: тепер відсахнуться всі, всі, хто вірив і не вірив у його відкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвіта, котру розірвати несила. Вона в'ялила порив і не таких борців. Професорів, академіків. Людей, які мали за плечима десятки винаходів.

Тепер він свій "альфа-1" може вилити в Либідь. І "альфа-1", і ота річкова каламуть в людських очах — те ж саме. Те ж саме... Ні, не те саме. Ця думка прийшла десь аж під ранок, після безсонної ночі. Люди йому вірять. Та й як же... Ось він, його препарат. Ліки допомагають, діють. Євген не виллє їх в Либідь. Він змусить своїх лиходіїв зійти з його шляху. Змусить!

Євген ішов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому світові. На його змарнілому за ніч обличчі — нетвердий спокій, в зневажливо примружених очах — впертість. Дивно, всі поспішають кудись, нікому немає до нього діла. Так. Але там, на роботі...

Проте сталося зовсім інакше, ніж сподівався. І вже, певне, ніж сподівалися автори статті.

В житті, а надто в медицині часто трапляється таке, коли отрутою лікують тяжкі хвороби.

Сто тисяч читачів газети — лише в першу годину. А далі — чутка, вона мов грудка з снігової гори, що далі котиться, більше обростає снігом.

...То було тяжке видовисько. То була найстрашніша черга з-поміж відомих людям. Черга приречених, черга мерців, котрі йшли по своє воскресіння.

Але що міг вдіяти Євген? Він не мав ані койок, на котрі покласти хворих, ані засобу, щоб приготувати достатньо на таку кількість люду ліків.

Мазур так і казав їм. Вперше ясно побачив, вперше відчув потребу своєї роботи, відповідальність, яку на себе брав. Сотні благальних, повних віри очей! Це дужче за будь-який наказ, за мільйони статей і цифр. Ці люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.

* * *

Олександр Кіндратович міряв кабінет швидкими нервовими кроками. Зелений волохатий килим вгинався під ногами безшумно, він йому сьогодні чомусь нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столі дратував і страхав, мов вогник бікфордового шнура біля вибухівки. Думка змагала думку, злість борола безсилля. Пригадував останні розмови з Холодом, сперечався з ним далі. "Брешеш... Всі ми не для нього й для нього... Любимо небо, квіти, ліс... Бо все це — для нас. Бо ми серед них. Не ми створили їх, і їм байдуже, хто їх рватиме. Ми знаємо — квіти не зав'януть без нас. Даремно бороти під себе життя... Його не збореш. Так, ми не лише для себе — для всіх. А хіба я мало дав їм, людям? Хіба вони повернули мені хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всіх? Хіба я сам щасливий? Мені так і не довелося стати на тім узвишші, на котре б мав вийти по своїх силах. Інші — вже академіки, лауреати. Або як Полив'яний. Заступником міністра! А що він таке? Я весь вік поспішав. Весь вік бачив щось попереду. І знаю що. Воно — моє!"

Як і кожен, чию душу роз'їдає сумління, Олександр Кіндратович шукав виправдання своїм вчинкам і знаходив їх. Хотів видаватись собі кращим і бачив себе таким. Доля посилала йому більше, але люди розхапали на битім шляху призначені йому почесті. Та він не віднімав їх. Він жалів людей. Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб почути від них подяку. Хіба це не приємно? Зробити добре діло і прийняти подяку?

Він прихиляв себе до доброти, і вона поверталася сторицею. Мав себе за добру людину. І був такою, бо його добрі діяння обходилися легко. Він був добрим, коли були добрі з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою людиною. Коли виїздив на річку, до санаторію, в село. Забачивши на вулиці голий дитячий ліктик крізь лиху сорочину, простягнену руку, болісно опускав очі, поспішав мерщій тицьнути карбованця і піти геть.

Він ішов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче терня. І хто? Прокіп!

"Я все життя довіряв йому. І от поплатився. Зараз треба було мовчки довести справу до кінця, і тоді б він нічого не вдіяв. Прокопові заздро, що я злетів на таку височінь, що маю заснувати свій інститут".

Олександр Кіндратович на мить заплющив очі, зупинився. В цю хвилину бачив і інститут, і табличку. Білан давно мріяв про свій інститут. Збирав вирізки з газет, статті про себе, фото. Він був певен, що залишить свій метод, а інституту — своє ім'я.

Холод звідкілясь довідався про Біланові мрії і легенько кпинив над ним.

Згадка про це знову наливає злістю Біланове серце. "Він взяв собі в звичку дражнити мою совість, мов чужу собаку. І я сприймаю те, мов належне. Мені це обридло, але я кожного дня з нетерпінням чекаю за парканом, коли крізь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз палицю. А її господар ховався по той бік, радів, що його не дістати. Але... Його можна дістати. Дуже легко. Він не такий, яким виставляє себе. Хоче притиснути мене летальністю. А в самого смертність більша на цілий процент. Правда, всі ті випадки ніби невідворотні... Чекай, чекай, а з отим хлопцем... Інженером".

Олександр Кіндратович пригадує, як він гортав історію хвороби покійного інженера. Там не все записано так, як було насправді, як розказував Холод. І про затискувачі на нервовий вузол, і як проходила операція... Записувала Варвара Іванівна, його помічник... Але ж... Хіба клінікою керує вона!

Олександр Кіндратович добре пригадує розповіді Холо-да про хлопця. Він аж набрид був йому ними. Про винахід, про обопільну розмову. Винахід... А може?.. Адже інженер відкрив йому свою таємницю. То... — свідка геть.

Білан аж здригнувся від такої думки. На якусь мить йому стало сумно і страшно.

Він пригадує, як колись, в інституті, від необережного Прокопового поруху впала на підлогу і розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали вдвох, обпеклися обидва. Прокіп — обличчя і плече, Олександр — руку. Вдвох шукали по місту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пішов до завідуючого лабораторією і прийняв усю вину на себе. Вони тоді посварилися. Помирив їх увечері голод. Жили в одній кімнаті, мали на двох одну тумбочку. Одну сковорідку, одну каструлю, одного капелюха... одну пляшку з медом. Пляшка стояла між койками, а вони лежали й жували сухий хліб. Відтак Прокіп поворухнувся, дістав з скриньки олівпя. Відкусив хліба, вмочив олівця в мед і облизав. Олександр і собі поліз у скриньку за олівцем. Хлопці нахилилися разом, зштовхнулися лобами.

...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кіндратович нервово потискує плечима. Пусті сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощербленої дорогої кришталевої чари, котру доводиться віднести в сміттярку. Бо вона буде заважати. І не тільки заважати, об неї можна й порізатись. Отож тільки викинути. Це — на користь усім.

Білан не помітив, як переступив рубіж. Йому таки доводилось перестрівати людей на вузькій стежці й раніше. Він взагалі не вірив людям, які шукали своїх стежок. Остерігав, зупиняв: "Тобі ж на добро; хочу, щоб і далі йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й перечіпляв ноги гирлигою безідейності чи безприн-циповості. І все те — в ім'я правди. Олександр Кіндратович ще нічого не зробив на шкоду.

Але то — до інших, не близьких людей. Котрі блукали манівцями і щодо котрих почував обов'язок — повернути на вірний шлях. А це Прокіп.

Він відчував велику міць Холода. Вірив у його правду. До неї прагнув світлими проталинами душі, ненавидів її темними закамарками. Горів ревністю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й на них, і на Прокопа. Любов і злість сплелися в ньому туго. Але любов завжди переважала. Ще й зараз...

Білан обманював себе. Втікав від чистого аркушика на столі і знав, що не втече. Аргументи, якими підпирав свою совість, видавались вагомими — вагомими, вищими за все. Мав писати доповідну про роботу обох хірургій. І там напише... Щоправда, він може не торкатися цього... Може взагалі відмовитись. Але справді, хіба зараз не громадською користю клопочеться він! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважає рятувати багатьох.

Олександр Кіндратович швидко підійшов до столу, нагнувся, щоб сісти, і, ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От і хвороба змагає", — поскаржився гірко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботі, не стежив за собою, не відпочивав вчасно. "Ревматизм..." — на мить відбігають думки вбік. Дивно, в інших він називає ревмокардит, а в себе — ревматизм. Чого це?

"А той... — знову викликав роздратованою уявою Холо-да. — Все життя в плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. І зараз. Коханку завів. Перешкоджає працювати".

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2