Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 18)

"Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по одній щоці... Я не підставлю другої. Гадаєш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро більшу. Я не заради себе, а тільки заради людей", — затоптав думкою останні іскри сумління. Рвучко вимкнув верхнє світло, ввімкнув настільну лампу. Вона сяйнула голубим промінням, освітила в кутку, за стосом книг, похмурого чудернацького божка. Він привіз його з Індії, з туристських мандрів.

Божок пробудився, засвітив банькатими смарагдовими очима. Страшними, осмисленими, жорстокими очима.

Білан любив дивитися в ті очі. Тоді змагався з ним. Почував себе безстрашним, дужим. Але сьогодні ті очі чомусь нервували його. І він повернув статуетку обличчям до стіни. Вийняв чорну автоматичну ручку, підсунув чистий аркуш.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Варвара Іванівна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них і страх, і питання, й надія. Але що може вдіяти? Він уже зробив все, що міг, вдався до всіх, відомих йому засобів. З-за дверей післяопераційної ледве-ледве долітає пісенька:

Пішла Галя в сад гулять-лять-лять,

Щоб цвіточків назбирать-рать-рать...

Хвора ще не прийшла до свідомості, з приспаної морфієм пам'яті вона видобула лише оцю дитячу пісеньку. Життя ледве струменить з її очей, згасає з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повільно, крапля за краплею.

Пішла Галя в сад гулять-лять-лять...

Мине година, може, дві, і тиха печать спокою запечатає вуста. О, професор знає, як невідворотно лягає вона. Людина під нею сувора, велична, і все ж вона незрівнянно краща в буденнім неспокої, в гніві, в радості, в задумі. Той спокій страшний і нерозгаданий до кінця людьми. Лікарі просто звикли до нього, вони його сприймають у зовнішніх проявах і давно відступилися від його таїнства. А щось є в ній, в оцій останній хвилині життя. Недарма лісові звірі, старі мудрі жителі лісів, відчувши її, йдуть у хащі, в самотність. Останні акорди їхніх сердець тонуть в шелесті вітру. Може, це інстинкт, великий інстинкт — не впасти тінню на життя. Дерева теж помирають мовчки. Так, це інстинкт. Бо коли б не він — смерть заглушила б життя. Люди втекли від неї. І караються за це.

А в садочку все мовчить-чить-чить.

Ніби довга розпечена голка проходить крізь серце. І вже навіть силоміць він не може думати про щось стороннє.

Тільки пташечка кричить-чить-чить.

І враз — спалах у Холодовій пам'яті: "Білан". І ще раз:

"Сашко".

Але Олександра Кіндратовича немає в клініці. Немає його і вдома. Холод сам збігає вниз по сходах, прочиняє двері лабораторії.

— Ліля! Ти не знаєш, де батько?.. — І, сам не відаючи для чого, забирає в неї колбу. — Розумієш... Життя людини. У нього є ліки.

— Він, здається, говорив — буде на засіданні в академії...

Білі вічка на телефоннім крузі зливаються в одне. Холод квапиться, — кожна секунда — втрачена крапля крові. Крапля життя...

Врешті, знайоме покашлювання в трубці. Прокіп Горді-йович відчуває, як щось стислося в нього всередині, як затремтіла рука. Великою силою подавив хвилювання.

— Олександре. Це я, Прокіп. Вислухай, не клади трубки... В нас помирає жінка. Не згортається кров... Вже все... Ти мені говорив — привіз з Швеції препарат... Ти його не витрачав...

В трубці й далі глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк, голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво і сірники, забрати порожню тару. Ліля теж несамохіть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди трохи недовірливі, а з'араз стривожені очі Прокопа Гордійовича. Синенькі, схожі на електричні іскри, вогники проскакували в його зіницях, гасли десь у глибині. Лілі здалося, ніби вояа навіть чує сухе електричне потріскування. Дівчина не опам'яталася, як вихопила трубку.

— Тату... Це моя подруга, дівчина з нашого класу. Приїзди швидко. Тату!

В кімнаті запала така тиша, що голос з трубки почули всі:

— Я зараз подзвоню комусь з асистентів. Чекайте...

— Ліля... Нащо ти... Буцім подруга, — промовив Прокіп Гордійович, коли та поклала трубку. Але очі його світилися вдячністю.

Варвара Іванівна вхопила дівчину за руку, міцно, по-чоловічому потиснула її.

Але її погляд линув до професора. Вона вірила, що він щось зробить. Бач, пригадав. Таки недаремно сподівалася й цього разу.

Прокіп Гордійович ловить на собі голубливий погляд завідуючої, одвертається. Професорові давно відомо, що Варвара Іванівна любить його. Але він... Йому сухою грудкою на серці її любов. І не тому, що Варвара Іванівна негарна, немолода, просто серце має свою волю... Вона ніколи не виказувала йому свого кохання, а він теж вдавав, буцім нічого не помічає. Тільки коли лишалися наодинці й вичерпувалась тема лікарських справ, трохи губився й, мабуть, тому ховався за грубістю.

За кілька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворій просто в артерію.

Зодягнувшись у кабінеті, Прокіп Гордійович вийшов з білої суворої тиші на подвір'я. Мабуть, людина вже зіткана так: якщо в неї немає лиха, вона муляється дрібницею, аж поки не натре собі водянку, від котрої теж ступати боляче. Для Холода зараз такою водянкою відвідини міністерства. Його робота над ультразвуковим кардіоскопом заходила в глухий кут. Йому потрібно залучити інженерів, а також закупити деталі й установки, які коштували немалі гроші. І все це, не гаючись, бо Прокіп Гордійович вичитав в англійському журналі, що англійські вчені теж працюють над подібною установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього він майже не має часу на роботу над кардіоскопом. Його час без решти поглинають клініка і обов'язки голови хірургічного товариства. Показові операції, наради в місті і областях, всілякі профілактичні заходи. А ще ж лекції. Йому майже зовсім довелося відмовитись од них, віддати години іншим. З кардіоскопом лихо ще і в тому, що бюро патентів засекретило винахід і він не мав змоги опублікувати його в пресі, зацікавити який-кебудь грошовитий дослідний інститут чи завод.

Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрібного власника, який ховається з своїм винаходом в комірчині. Тому-то й мусив іти до міністерства прохати грошей.

Вони умовились їхати туди разом з директором лікарні Арсеном Кузьмовичем. Той вже чекав на подвір'ї, під кущем горобини.

Стояв ясний осінній день, горобина палала під сонцем, неначе велетенське багаття.

Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячній ріці... День плинув дивною симфонією, в якій все злагоджене, все потрібне й зрозуміле. І високе небо, й людський гомін, і маленька пташка на червонім кущі. І тільки труба внизу кіптюжить і кіптюжить небо, пахкає на місто клубками отрути. Легковажні поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь мартена. Може, й красиво. Але людині призначено возвеличувати не злу, а добру красу, оспівувати те, що полегшує її життя. Він уже списав гору паперу, стер не одну пару підошов, борючись проти цієї краси. Хоч поки що й марно.

По той бік червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловік, гукав через огорожу:

— Слава, Слава, в мене син!

Поруч нього підстрибував малий Ігорьок — хлопчик, котрому два тижні тому Холод зробив останню операцію стравоходу, теж махав руками, репетував дзвінкоголосе:

— У нас з дядею син! У нас син!

А потім обкрутився з радості на одній нозі і загилив носаком м'яча.

Хлопчик не помітив, як вийшов на доріжку професор, м'яч хуркнув попід кущем, збив з професорової голови капелюха.

— Отаке капосне, — підібрав аж під корпусом капелюха Прокіп Гордійович. — Я його від смерті рятував, а воно м'ячем по потилиці... Віддячило... Роз'їлося, порося, мало з ніг не звалило. — І вдавано сердито: — Ану, ходи сюди!

— Е, — підстрибнув на одній нозі Ігорьок. — Ви й за вухо вмієте... Я не вас хотів.

— А кого, його? — вказав пальцем на Арсена Кузьмовича.

— Умгу.

— А ти, брат, дипломат, — засміявся Холод, а слідом за ним і директор лікарні.

...Заступник міністра, начальник управління лікувально-профілактичної допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе лише директора лікарні. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокіп Гордійович знудьгував чекати в приймальні, вийшов у коридор, аж геть у той кінець, до відчиненого вікна. Запалив цигарку, перебігав наперед думкою розмову з заступником міністра. Кажучи правду, він не вірив в оці свої відвідини. І йшов з внутрішнього примусу. Холод віддавна почував неприязнь до заступника міністра, чоловіка легкого на слово і неквапливого на діло, чоловіка з недовірливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих денцях, презирство до людей. Полив'яний стрічає відвідувачів посмішкою, але та посмішка — не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник міністра чомусь нагадує Холодові розпорядника новорічного карнавалу, в якого болять зуби.

Полив'яний — теж колишній Холодів однокурсник. Якщо Прокіп Гордійович відміряв йому неприязнь квартою, то той віддавав борг ковшем. Запас її обидва мали ще з інституту.

Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активність зростала відповідно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до розподілу місць на роботу, до аспірантури. В своєму студентському портфелі Володимир завжди носив якогось свіжого про-токола, виступав на зборах одразу ж за доповідачем, навіть першим прибігав до фінішної стрічки на комсомольських кросах. А Прокопові одна така стрічка мало не перетнула життя.

"Який дурень за день до екзаменів, та ще в таку погоду, прийде на крос", — сказав він у групі.

І таки справді, другого дня від старту бігло чоловік десять активістів. Прокіп, профорг, перечікував дощ у розваленій лазні за півкілометра до фінішу, дочекавшись бігунів, вистрибнув у вікно і подолав дистанцію поруч Володимира.

Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чесність комсомольця, серйозне ставлення до своїх обов'язків, про захист інтересів колективу. Жива ілюстрація, антипод чесності. Прокіп сидів на передній лаві.

А потім, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: "Дурний-дурний. Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалі такого не буде. Кайся і обіцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так і не навчився каятись і обіцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку тонко.

Вони обоє навчалися в аспірантурі. Відтак їхні стежки розбіглися. Володимир Полив'яний працював десь у Ленінграді і тільки чотири чи п'ять років тому повернувся до Києва. Привіз з собою дебелого адміністративного портфеля, чимале черевце і чутку, буцім в тому портфелі визріває якийсь геніальний проект. Портфель потерся, він замінив його новим, але чутка не старіла.

По коридору пробігали міністерські працівники, зодно-манітнені паперовим клопотом і кабінетною нудьгою. Прокіп Гордійович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визначає діагноз. Причепливий професіоналізм, котрого він гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалі може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякі лікарі так і сприймають їх:

"Пішов мій стравохід", "пішли мої ноги". Або ж як декотрі начальники, які бачать перед собою одиниці: "людино-дні", "людиногодини".

Ні, він не міг мати людей за палички й цифри. Прокіп Гордійович любив їх або ненавидів, захоплювався або зневажав. І лише іноді намагався не помічати.

Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дріботіла попереду, буркотіла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного.

— Вам, дівчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, — мовив Прокіп Гордійович, прочиняючи двері кабінету.

Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник міністра підвівся назустріч, незграбно і міцно потиснув руку. Він грався в дружбу. "Ох, спливло-минулося, дурні і наїа-ні ми колись були", — грався в простоту. І Холод теж, переступаючи поріг його кабінету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в інший бік. Взявши один раз невірний тон. Полив'яний вже не міг змінити його. Холодові смішно, що заступник міністра вдає, буцім не помічає, як вони блазнюють.

Після кожної такої розмови Полив'яному здається, немов він проковтнув порцію непотрібних, неприємних ліків.

— То як воно стрибається-перекидається?..

— А так. Наперед гузном.

— Мабуть, обважніло гузно...

— У ваших голоблях обважніє...

— Ну, вже такі товсті голоблі... А я знаю, чого ти прийшов, —хитро примружився Полив'яний. —Сказати?..

"Не в дідька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене", — подумав Прокіп Гордійович. І вголос, з удаваним подивом:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2