Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 21)

Прокіп Гордійович вже давно уклав свою думку про Євгена. Мазур — породження віку, його стрімкого невпинного бігу. Він дивиться примруженими очима на світ не тому, що знає про нього мало, а тому, що знає багато. Ні, це не одіж нігіліста, "механіка", покроєна примітивним кравцем — модою. Євген віддав своє жарке, плазматичної температури серце формулі і математичному розрахунку. Євгенова душа ніби стулена з двох половинок. З старої, прикопченої димом війни, і нової, викуваної механічним молотом і презирством до тої тіні. Ця, друга, кувалася в проклятті першої, але вона не переплавила її в собі. Євген переконав себе, що іржа роз'їдає душу швидше, ніж механізм. Ні, у його власній душі струни не поржавіли. І сум, і радість торкаються їх, але він затискає їх, щоб утихли. Людина не має права давати вільно лунати їхнім акордам. Вона може помилитись. Ті струни, на яких найчастіше грає пристрасть, вже й так привели її, людину, до фатальної межі, за котрою — морок, порожнеча, небуття. Яка ж вона велика, коли могла прийти до такого? Світом мусить володіти розум, розрахований точно, майже математично. Він, а не настрої.

Професор знає — так мислить не один Євген. Ці люди — шукачі, котрі збилися з дороги.

Так, життя й треба прожити в горінні. І щоб не пережити себе, не побоятися заперечити того, що зроблено в молодості, страхатися попсувати те хороше, що знайдено іншими, — не переорати чужі рівні борозни, прилягти своєю до них. Тільки гуртом можна виорати велике поле.

Євген же намірився орати його сам. Не бачить він і женців, які мають прийти на його лан. Отак орати навчив його Білан. І їм двом стало тісно на безкрайому полі.

— Ну, ще ж не все... Подай на профспілку, — порадив Шах.

— Ет, — махнув рукою Євген.

— А може... Згарячу це Олександр Кіндратович, — вщипнув коротко підстриженого рудого вуса сторож. — Переходить, одійде серцем...

— Цей чоловік піде по живих людських серцях. І ступатиме по них не просто так, а в ім'я чогось. Громадських інтересів насамперед. Громадським чоботом легко розтоптати особисте.

— Ви так про громадське й особисте...

— А як же, — не дав договорити Холодові до кінця Мазур. — В світі все особисте. Навіть лихо. Все, що ми називаємо громадським, доступне людині тільки тоді, коли стає часточкою її душі.

— Але ж людина сама будує життя.

— Не вона його, а воно її. Сучасна жива істота — складний механізм, але таким його зробила природа. Від нас залежить небагато. Ми просто дуримо самі себе, возвеличуємо, прагнучи в такий спосіб увінчати науку про себе ж. Сучасна жива істота...

— Сучасна жива істота... — цього разу перепинив Холод. — Я не хочу вдаватись до конструктивних схем. Я просто знаю, вона неодмінно повинна зупинитися на спів соловейка, заплакати від нез'ясненої, не підрахованої ніякою кібернетичною машиною туги, побити пику іншій істоті, якщо та повела третю істоту в театр. Ви, мабуть, і самі могли б навести якийсь свіженький приклад, — примружив хитре око.

Євген почервонів, опустив погляд. "Звідки він?.. — подумав. — Мабуть, був у театрі, бачив нас з Лілею".

На мить це ім'я витіснило з Євгенової голови все. Євген пригадав, що в театрі вони розсварилися з Лілею. Тепер вже остаточно. Вона пішла, не досидівши третьої дії. її повів до виходу якийсь знайомий офіцер.

Всі ці дні Євген ходив, немов у отруйнім диму. Мабуть, тому й наразився на сварку з Лілиним батьком.

Євген ледве подавив зітхання, однак сказав уперто:

— От тому вона й істота. Машина не помиляється. Вона не сумнівається.

Шах ще якийсь час слухав їхню розмову, та потім підвівся, почовгав до старенького, поточеного шашелем буфета. Підняв проти світла одну пляшку, другу — порожні. І вийшов за двері.

Ні Холод, ні Мазур не помітили того.

— Ви не дали мені викінчити думки, — заперечив Прокіп Гордійович. — Людина не може мислити кібернетичне, коли в неї щось трапляється в житті. Ви зрозуміли? А цим вона й велика, цим і красива. Велика в сумнівах, у ваганнях. У доброті й гніві. Людина не може підкорити собі любов, ненависть. Не може пізнати жагу життя. Бо тоді б не було її. Не було б життя. Ми знаємо, як збудована машина. За допомогою її ми відгадуємо таємниці неживої матерії. Але чому мислить людина? Це — невідомо. І що більше відмикає людина дверей, то більше бачить замків попереду. Вона велика не польотом у космос і не вченням Енштейна. І те й те — просто східці на шляху людства. А дерзанням, прагненням.

— В цьому я трішки згоден з вами. Вчення Енштейна — найвище на рівні наших знань і наших уявлень. Але воно, мабуть, безглузде з точки зору іншої, третьої площини. Воно теж умовне. Наука мусить складатися не з думок, а з фактів. За думкою завжди стоїть авторитет. Ми раби своїх винаходів.

— А може, нас веде щось більше? Наш світ весь час розвивається. А в ньому й ми.

— Розвивається вічно. І куди ж? До того. Оце "до" — вже дурниця. А ми яка форма? Ви говорите про людську досконалість і красу, про гармонію світу. Але ми взагалі не можемо судити про це, бо не знаємо інших світів.

— Ні, я так не казав, — заперечив Холод. — Я казав про призначення. Ми прагнемо пізнати світ. І пізнаємо по частинах. От тут нам і стають на службу машини, нами ж винайдені. Супутники, ракети...

— Так. Але...

Холод видивився пильним, довгим поглядом у Євгенові очі, мовив тихо:

— А я, коли б міг, босий побіг би по зірках.

— Щасливої дороги. Тільки не попечіть підошви. В цій іронії була своя логіка. Але він не може пристати на неї. Професор ніби відчував — це не остання їхня розмова. Йому ще доведеться розбивати немало Євгенових переконань. А сперечатися з ним не легко. Його слова — ті ж цвяхи, їх не вхопити голими руками. Мазур сприймає правду, та не до кінця виважує її. Під оцим, під яким щойно зштовхнулися вони словами, кутом зійшлися зараз два найбільші полюси світу. І коли Холод вчора побачив, як у сусіднім родильнім корпусі приймали на латане простирадло немовля, він у ту хвилину подумав так, як зараз Мазур. Майбутнє світу на полотняній латці. Крізь дірку в пелюшці дитя бачить і небо, і зорі. А може, саме воно піде взутими в металеві черевики ногами по зірках. Може, саме це й є вищою людською метою. Ступити на планети. Може... Йому, Холодові, ці питання теж крають душу. Людство, мабуть, навмисне втікає від них, не дає відповіді. Воно згорнуло їх у звичайний, міцний філософський клубок і не хоче перемотувати його. Навіщо? Щоб потім перемотати ще раз? Прокіп Гордійович розуміє це і не поспішає вхопитися за випадкові кінчики. Хоч кінчиків тих щодень виглядає більше. Ми їх просто зв'язуємо, зсукуємо, запихаємо досередини.

Знав він і те, що йому нічого сказати Євгенові. Дивився на Євгена, і думка його двоїлась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу й сліпу водночас, її шматують сумніви. І сумніви лячні. Це вже не вагання творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнівається в своїй праці, тоді вона кожного разу починає з новим поривом. Але в Євгена інші вагання. Певніше, відсутність будь-якої віри. Професорові дивно це. "А може, ти й справді обманюєш себе? Все твоє життя — в невдачах, в борні. З чимось, за щось. Ти мав у ньому кривди і радощі. Радість творіння, радість праці. Може, це й не найвища радість, але висока. Вона наповнила всі твої дні змістом, а душу — певністю й силою".

Ох, яку почуває в собі силу! Він прикро підійшов до того, до чого боявся колись доторкнутися мрією. Що, вважав, призначено іншим. І ось тепер осягнув — не лише іншим. Йому теж. Вони такі ж, як і він. Холод усвідомлював — він не звершив своєї мрії. А чи можна звершити її? Адже чи не найбільше це розчарування — звершена мрія. Здійснена мрія — відібрана мрія. Щастя людини в тому, що мрія росте разом з нею, що попереду завше зоріє нова, незвершена мрія.

Прокіп Гордійович окида мисленим зором свій путь і бачить — весь він у вибалках, байраках, колючім терні. А поруч інші шляхи. Немов у тій казці: "Підеш ліворуч... Підеш праворуч..." І все-таки, коли б знову спинився на роздоріжжі, пішов би цим самим. Тяжким, нерівним. Він виходив його без нарікань, без каяття, без заздрості. Пройшов, мабуть, і тому, що ніс з собою віру. М'яту, топтану, але ніс. Віру в людей, в їхні нові, великі ідеали. Скільки переступив на своєму шляху порад, — мудрих, звабливих на перший погляд, але за ними стояли виготовані каркаси, в котрі заганялися людські душі. Каркаси — міцні і красиві, але людським душам в них тісно і холодно.

Євген побачив ці каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвідомо будує свій, одмінний, сталевий.

— Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко сягає своїм зором наперед?

Прокіп Гордійович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами пам'ять видобуває з товстого стосу іншу стрічу, інші суперечки. Доля привела до нього ту людину, вже покалічену душею і тілом. Хоч зі всього було видно, що ще недавно то був міцний чоловік. Звали його Жоржі. Негр Жоржі — один з революційних вождів чорного континенту. Він захворів у поїзді, його зняли в Києві і поклали до Прокопа Гордійовича. Цей африканець був першим, хто видобув вогонь для революційного багаття. На тому кострищі згоріли чужі фальшиві ідеї і гасла, а відтак, в невміло роздмуханім полум'ї, і ідеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищі вигоріла душа Жоржі. В порожнє дупло вселилися зневіра, прокляття і зненависть.

Прокіп Гордійович навідував свого пацієнта щодня. Бо тут доводилося лікувати не лише хвору нирку, а й покалічену душу. Душа ж у негра велика, й зневіра в ній вмістилася теж величезна. Зневіра до всього світу. Він ненавидів усіх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокіп Гордійович і зараз пам'ятає його, схожі на промови, розповіді.

"Люди безсилі. Вони нібито зробили страшенно багато, але насправді — мізерно мало. Вони все ще не можуть зміркувати, як поділити порівну шматок хліба на всіх. Вони не можуть спільно користати безмежний зелений простір. Не можуть і не зможуть, бо ділити треба доброту і підлоту, хитрість і щирість, а це неможливо. Не хочуть навіть зрозуміти — чим живе людина, з чого треба будувати життя. Розумні, але наївні люди-утопісти гадали — будівництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонізатори були переконані: основа добробуту й порядку — тюрма. Тюрма і місіонерська школа. Остання мусить прищепити зколонізованим людям чужі звички і мову. Вони добре знають, що чужа мова на рідній землі — це весільна музика на похороні. Насправді ж у світі все значно простіше. Людям потрібне житло. Хата, в яку ніхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згодні?"

Холод не згоджувався, хоч і розумів, що йому ні в чому не вдасться переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив іншу мету: вивести хворого з тяжкої, гнітючої рівноваги. Щоб кипів злістю, щоб повернувся до боротьби, а значить, і до життя.

Жоржі приїхав до нас, він побачить наші небуденні в буденності дні, і вони одволожать його душу. Він знає багато, але далеко не все. Під кінець лікування негр вже не тільки охоче вступав до розмови з професором, а навіть намагався жартувати. А нещодавно надіслав розважливого листа.

Холод ставить в думці поруч африканця і Євгена, ловить у них велику спільність. "Мабуть, і ліки їм потрібні ті ж самі", — подумав. Йому й шкода Євгена і трішки гірко за нього. Євген фарбує чорно від власного невдоволення. Він ладен звинуватити в своїх невдачах весь світ. Отак воно часто трапляється в житті... Ми бачимо плями в душах інших, але дуже мало клопочемось власною досконалістю.

І все ж у Євгенові є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї і в хурію, і в дощ, і в спеку. Прийде, знайшовши людину. Людей.

їхню суперечку обірвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв ковбасу, розкоркував пляшку.

— Ну ж бо — по першій.

Холод охоче взяв чарку. Вільно йому і просто почувається в Шаха. І він знає — чому. Тимофій не сковував його принизливою шанобою, запобігливою гостинністю:

"Не погребуйте... Ми люди прості", як декотрі, вже не так-то й прості знайомі.

— За ваше здоров'я, — перехилив чарку Шах.

— За моє здоров'я вже випито стільки горілки, — перехилив за ним і Холод. — Як воно й тримається?

— Слухав я вас, і такі ви розумні, аж мені страшно, — мовив далі без усякого зв'язку Шах. — І весь люд зараз чи то порозумнішав, чи то налякався. Куди не підеш, скрізь про ракети, супутники, якісь розумні машини.

— Роботи, — підказав Євген.

— Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті роботи п'ють горілку чи ні?

— Поки що ні, — посміхнувся Євген. — Хіба не вистачає?

— Ні. А тільки чого горілка погіршала?

— Рецептура не та, або вхідний продукт...

— Хіба... Забули що?

— А чого, як ви гадаєте? — запитав Холод. Він знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не міг відгадати що.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2