Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 24)

Безсилля гнітило найбільше. Вони знали, що нічим допомогти Кузьмі Сидоровичу не можуть... Нічим...

Хоч...

Ця думка проклюнулась Олегові зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотілося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навіть крапля спокою... Вона теж щось значить. Бо хіба вони не знають свого бригадира? Він і там думатиме про бригаду. Про них усіх.

...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в півтора разу. А третього, четвертого, і в усі наступні в наряднім листі начальник дільниці попереду стандартних, тиснених фарбою процентів виписував цифру "200". Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмі Сидоровичу сестра, і вже по тому несли до бухгалтерії. Кузьма Сидорович підкреслював цифри олівцем, щоб хлопці знали, що він прочитав їх.

Перехідний прапор і далі залишився в них.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Рана загоїться, а зле слово — ніколи. Хіба не злі слова вкинув йому в душу Холод? Розбив спокій, вбив мрію. А сам, либонь, вилежується на дивані з шпигунським ро-манчиком у руках або клепає оту свою потвору—машину. йому, Олександрові, робота падає з рук. Він лише вдає, буцім працює. Зачинився в кабінеті і другу годину пускає по паперу півнів і коршаків. Півні втікають від коршаків. Підійшов до вікна, але на вулиці брудна темінь, однотонне, присипляюче шелестіння дощу. Нудьга і холод. Давно вже горобці склювали сонце, склювали всі сонця — веселі сонця — соняшники під балконом, і тепер йому чути, як шелестять вони — шорстко й моторошно.

Нудьга. Він не звик колисати її сам. Він взагалі не любить самотності. Раніше, коли траплялося, надходив отакий вечір, ішов до Прокопа Гордійовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток — під його веселу стелю. Можна піти кудись деінде. Хіба мало людей прийняли б з радістю його відвідини?

За свій вік Олександр Кіндратович підводив до свого серця багато людей. Підводив і відводив. Він завше відчував нещирість, лукавство, нездатність підтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в подорожні в далеку дорогу? І серце його тужить по людській цілості, незрадливості. Може, тому, що самому не стачає Їх? Адже найчастіше ми поважаємо людину за ті якості, яких не маємо самі. Колись, коли він ще вибирав собі друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо. Хто допоможе? І одразу ж з темряви випливала відповідь: один, тільки один чоловік.

Тепер ця думка Біланові наче зубний біль. Бо той чоловік... Болить зуб, власний зуб, і ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.

Він розумів, чого лютиться на Прокопа. І чого нудьгує по ньому. Холод для нього ніби віха, котру весь час переносять і ставлять попереду. Ніби монумент, на який рівняють свій крок. І водночас — живий, веселий, цікавий. Не солоденький, як деякі інші. Які вміють залізти в душу, вивести співбесідника розмовою до пивниці, вкласти в постіль до чужої жінки. Цією темою вони тільки легко кпи-нили один над одним.

За думками Олександр Кіндратович не почув, як зайшла до кабінету дружина. Він аж стенувся від її тихого голосу.

— Не стій біля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на ніч калини.

Вона зупинилася біля столу, по одній ставила на полицю витягнені ним, забуті на канапі книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самі ставали одна побіля одної. Антоні-на Михайлівна робить отак все: швидко і непомітно. Не любить безпорядку, гомону і сварки. З нею тяжко посваритися. Навіть у картах уникає виграшу, намагається авести на нічию. "Вона все життя уникає виграшу", — чомусь подумав він. Поставила останній томик, поглянула на нього й пішла. На мить Олександру Кіндратовичу здалося, ніби по її обличчю майнула якась тінь, хотів навіть зупинити і не зупинив. "Мабуть, здалося..."

Прихід дружини викликав нові думки. Думки про неї, Тонго. Чи змогла б вона бути лікарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч він напочатку теж потерпав від нервозності. Власне, й його дитяча мрія зав'язалася на цвіті співчуттям. Сашкова мати довго і тяжко хворіла. йому страшенно було шкода матері. Доглядав за нею, втішав, як міг: "Зачекайте, матусю, виросту, вивчуся на лікаря. Я вже вас безпремінно вилікую". Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гіркий і солодкий. Він вивчився... Вивчився не на простого лікаря... А тепер вже бачить, що й це не вершина мети, що він зумів би досягнути більшого.

Думка повертала на тяжку, вибоїсту колію. Майже силоміць взяв книжку — розповідь про далекі острови. Перекинув сторінку, другу, третю. Непомітно для себе зійшов на пустельний берег, побрів слідом за шукачами старовини. Похопився, коли старий зінгерівський годинник на стіні продеренчав північ.

Вимкнув світло, навпомацки, ступаючи на пальці, пішов до спальні.

...Він довго не міг зрозуміти, що пробудило його. Якийсь спів, внутрішній поштовх? Лежав у темряві, намагаючись не поворушитись, не скрипнути ліжком. От, знову... Тенькнуло щось під серцем, тонко, дзвінко, немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило — що. Олександр Кіндратович звівся на лікті. Внизу, за вікном, цідив мертвотне світло люмінесцентний ліхтар, мережив химерним візерунком тюлевої завіски сусіднє ліжко. В тому плетиві, ніби в густій сіті, здригали плечі.

— Тоню!

Сіть затріпотіла дрібніше, ридання стало глухішим.

— Тонечко! Кицько! — переступив килимок, пірнув у її тепло. Пестив плечі, голову, втирав долонями сльози під очима. Вона клубочком притислася до нього, сховала голову під його рукою.

— Що з тобою, Тоню?

— Нічого. Наснилося погане. Але голос видав її.

— Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?

— Я... — вона не то схлипнула, не то ковтнула повітря... — я була вдень на лікарській перевірці. В мене давно боліло...

— Ну? — Щось холодне поповзло йому за плечима.

— Написали... Вони гадають, що я не знаю...

— Що написали?

— Саnсеr...

Це було ніби удар молота по голові, ніби падіння вві сні. Жах холодними пучками впився в горло, здавив міцно, щосили. Жах виповнив його всього. Йому завше здавалося: це може бути тільки в інших... його фах, його хірургічний ніж видавалися йому талісманом, через котрий хвороба не зважиться переступити в дім. І ось... Так несподівано, страшно і буденно. Страшно...

— А може... Зараз так часто помиляються...

— Вони направили мене в онкологічний диспансер... її голос неначе десь здалеку-здалеку. І якийсь чужий, незнайомий. Він обійняв її міцно-міцно, пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало її тіло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливість почував завжди. Але зараз... Серце двоїться. І чуття, і думка... Його самого пройняв за плечі холодний дрож. І він заговорив. Перебирав у пам'яті і переповідав усі, які міг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатніші хірурги, історії, коли після подібних операцій люди жили довго, до старості. Олександр Кіндратович говорив, він боявся, що заговорить дружина. Він не знав, слухає вона чи ні. Але плечі її вже більше не тремтіли. А може, заснула? І чомусь не насмілювався запитати, чи спить. Скоріше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати його.

Він вже більше заснути не міг. Життя пливло повз нього холодною весняною рікою, боляче ранило йому крижинами душу. Ті крижини — його власна холодність. Скільки дав він їй тепла? Ой, як мало! І вона не вимагала більше. Дружина не вимагала нічого. Навіть уваги. Він мав її за м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певніше, хотів мати. Бо все ж розумів: Тоня не була кицькою. Він виливав перед нею невдачі. Вона ж — жодного разу. Хоч, певно, мала їх теж. Пам'ятає, як здивувався, коли Тоня, над чиєю "емансипацією" легенько кепкував у веселі хвилини, захистила дисертацію. А він ледве знав, що дружина пише її. І навіть учора... Застерігала, щоб не застудився. "Випий на ніч калини"... А чи він застеріг її отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним роєм линуть лячні спогади, жалять серце. І вже воно, набухле, м'яке, сприймає тільки болі. Звідки вони, де чатувати на нього? Чому прийшли сьогодні, а не раніше? Ота жінка на фронті... Осміяне То-нине плаття... Прогуляні в чужому товаристві вечори. Нервово відсунена тарілка з борщем... Все-все. Коли б вернути...

Олександр Кіндратович з жахом чекав дня. Знав: він прийде чорний як ніч, поведе за собою нові страхи і муки. Згадалися всі знайомі, уражені цією страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Ліля. Він спродав усе і поїхав світ за очі. Надивитися перед смертю, спробувати хоч на мить втекти від отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собі діагноз і, приховавши від усіх, до останнього дня ходив на лекції. За цей час він не поставив студентам жодної двійки. Клубок споминів — великий, розмотував його до самого ранку. А тільки-но зачорніла проти сірого неба голим віттям тополя за вікном, підвівся, пішов до себе в кабінет. Його дзвінок підняв професора Тихоступа з ліжка. Тихоступ — найліпший у місті спеціаліст по онкології, ще й добрий знайомий Білана. Він відповів, що прийняв би Олександра Кіндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антоніну Михайлівну в клініці, з помічниками.

Сніданок і всі ранкові готування — обопільне намарне намагання приховати тривогу. Вони прожили життя, ніколи не думали над тим, що і як сказати одне одному. А сьогодні... Олександр Кіндратович, непомітно для себе, збився на жалісливий тон, від якого мало не заплакав сам, і тут же поспішив перемінити його на безжурний. Але гра проступала в кожнім слові, в кожнім порухові.

Ліля теж вловила батьків настрій і витлумачила його по-своєму: спробувала м'якою лапкою вигорнути з батькової кишені кілька хрустких папірців. І здивувалася, коли він прищемив лапку. Ще й наче не помітив того. "Невже помилилася?"—подумала. Такого з нею не траплялося. Вона гадала, що вивчила батька досконало, її почуття до нього було двоїстим. Ліля поважала і не поважала Олександра Кіндратовича. Поважала, бо спромігся вийти на круті сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи під його ногами, їх треба перемонтувати, а він без застороги береться вище.

Вона знала, коли треба поступитися таткові, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зібрала чашки і понесла мити на кухню.

Тихоступ оглядав Антоніну Михайлівну довго. Так довго, що їй аж заболіло хворе місце. Бо ж обмацував не тільки сам, а й двоє його помічників.

— Що ж, — сказав, намилюючи під краном руки, — нічого серйозного, хоч треба ще перевірити...

Лікарі думають, що їхній голос ховає все. Отак колись думав і Олександр Кіндратович. А тепер слухав Тихосту-па і з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провів їх аж за останні двері. Прочиняючи, в коридорі притис Біланову руку вище ліктя.

— От бачиш... — видавив з себе Олександр Кіндратович, коли вони сіли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: "Як її залишити на кілька хвилин"?

— Тонечко, — мовив, коли машина пригальмувала біля їхнього парадного. — Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клініку. Без мене не приймуть з терапії хворих. Гх треба перевести...

Вона відповіла порухом повік.

Тихоступа здибав на подвір'ї, біля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку.

— Я був би радий розвіяти ваші сумніви, — мовив, від-кусуючи розм'яклий кінчик мундштука, Тихоступ. — Але... Треба поспішати. Хвороба задавнена. Ви самі бачили кров.

— Спасибі...

— Ет... — Тихоступ махнув рукою. Білан рушив до воріт, забувши попрощатись. "Треба поспішати". Поспішати... Куди?.. До чого?.. "Поспішати". Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тоні? Вона здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хіба не помилялися цілі консиліуми?"— підштовхнув себе думкою. Тільки не сидіти...

Тоня заперечувала, але він майже силоміць повіз її до обласної лікарні.

І знову огляд. І знову відведені вбік, крихкі погляди. Вода з крана... Вода... Вода...

В лікарні четвертого управління вже немолодий, з подзьобаним віспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вірою, вірою справжньою, на якусь часину розвіяв страхи.

— Кладу на колоду, професор, голову, — мастопатія. Звичайнісінька мастопатія. Знаю з практики. От вірте, жінко хороша.

Але прийшов з операційної професор...

Непомітно упав вечір. Вони повернулися додому.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2