Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 30)

У Олександра Кіндратовича неприємно залоскотало в грудях, кольнуло тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвіявся.

— То не миколаївське вони подіставали? — штрикнув лихим жартом голову колгоспу.

— Вам ліпше знати, — відповів той неприродно спокійним голосом. — Ви — депутат, їхній слуга.

Оцим "їхній слуга" голова знову стривожив Олександра Кіндратовича. Він не міг збагнути — недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бік, в другий і вертався на місце. "Ох, тут, видно, й керівнички ж. Порядочки, дисципліна. Заждіть, голубчики, заждіть, подзвоню я секретареві райкому". Але неспокій його розгорявся, мов клоччя під вітром. Вийшли на сцену, і вперше видалась вона Олександрові Кіндратовичу широкою й холодною.

Вечір відкрив голова сільради.

Його вітальні слова, не покриті оплесками, пролунали занадто голосно і дерев'яне. Відаплодувавши сам, він збентежено подивився на президію, вийняв з кишеньки папірця, поклав перед собою.

— Слово має...

Але того, кого назвав, у залі не було. Або ж він сховався в кутку за спинами.

Білан не міг збагнути, що це. Навмисне? Підтасовано? Завтра він обов'язково розкаже в райкомі... А зараз, мабуть, треба виступити самому. Про людину, про свою роботу, роботу лікаря...

Але його думку обірвали слова промовця. Він просто не побачив його. Її. Це була жінка. Говорила не з трибуни, а з проходу між двома рядами... Вона тримала за руки двоє діток. Двоє дівчаток. Старшенька, школярка п'ятого чи шостого класу, намагалася відступити назад, соромливо ховалася за матір, меншенька стояла незворушно, цікавими намистинами очей водила по президії, мружилась на світло.

— Всі ви, люди добрі, знаєте, де я живу. В школі, в підвалі. Всі ви знаєте мого чоловіка. Він би прийшов теж... Коли б мав чим прийти. Коли б гангрена не забрала його ноги. Та ще... З нашого підвалу в коридорчик — маленькі сходи, вже й так тричі зривався вниз. Він зараз там. Там гарно. Килими з моху на стінах, картини... — Далі сльози не дали їй говорити.

— Мам, мам, — смикала її за рукав старшенька, — не плач. Ходімо звідси.

Але жінка таки перемогла сльози.

— Вже три лікарські комісії... Говорять, що діти... Писали, вимагали...

Гіркий, сумний випадок. І все ж Олександр Кіндратович не розумів, чому жінка принесла свої скарги в .цей зал, на цей вечір.

— Ви б... у виконком...

— Думаєте, у наш виконком легко потрапити? Там є список. Його укладають за ворітьми навпроти. Голова приймає в день п'ятнадцять-двадцять чоловік. Я вам писала про це. Я вам писала шість разів... Бо більш ніде такого... В жодному виконкомі. І ніхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його. Назвала бугаєм і бюрократом і в газету написала. І він за це...

Впали лише перші краплі. Важкі, скорботні краплі. А далі... Це не був ураган. Це — простудний, всепотопля-ючий дощ. Голова сільради сидів зляканий, не знаючи, їло йому робити. Він щось запитував у завідуючого лікарнею — довіреної особи депутата, — але той не відповідай, жмакав у руках хустину.

Білан борсався в холодних хвилях, шукав сухої місцини, де можна б було перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа.

За сішо? Чому? Хіба зробив кому-небудь зле? Нікому. Опріч нього... Холода.

І —то на добро іншим. Він не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося поза його волею. Кілька разів навіть поривався зупинити його. Але то його власна мука. Його.

То зовсім не стосовне сюдії. За віщо ж тут? Хіба не на добро жив, не на добро чинив? Так, він знає й інше, — всім не допоможеш, всіх дірок не залатаєш. І не його то справа. Вони живуть своїм життям, він — своїм. Поміж них, звичайно, є заздрісники, злорадні. Тому, хто вирвався на горб, завжди заздрять. Він знає немало артистів, письменників, які ніколи не їздять у своє село. Може, і з ним оце так?

"Як тут багато світла", — прокидається від своїх думок. Йому здавалося, ніби він іде по тонкім льоду, а лід тріщить, ось-ось вломиться. Хотілося підхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятівний берег. Ледве змусив залишитись на місці, поглянути перед себе. По всьому залу жевріли розсипані пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. І цю вже випустити не міг. Вона приросла міцно — далеким спогадом, недалекою тривогою.

"Вони такі ж пекучі, як і колись, Наталоччині очі".

Тепер він чомусь найбільше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме ті очі сьогодні спопелять його.

Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти воді, обрали на голову, їхній колгосп, розповідав він, був найгіршим і найбіднішим у районі. Тепер — у області. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля і в тих, і в тих:

пісок, солонець. Просили, щоб об'єднали з іншим, з "Прапором перемоги". Писали і йому, депутату, сподівалися, що приїде. Земляк, свій чоловік. Повинен знати добре справи, землі. А він одбувся папірцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папірця писав сам, бо навіть назву колгоспу в ньому переплутано. А лікарня? Чи бачив професор, яка у них лікарня? Чи поклопотав, щоб виділили кошти на будівництво та на обладнання нової? Інші колгоспи споруджують своїм коштом. І школи, і лікарні, і палаци культури. А вони поки що того не можуть.

Вперше Білан відчув себе так. Маленьким камінчиком, закинутим ось сюди, в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше відчув справжню відповідальність, свою залежність від людей, котрі квилили й стогнали перед ним на операційнім столі, котрі прохали в нього порятунку, дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Від тих, над якими він піднявся високо-високо і яких жалів. Хотів полегшити їхнє життя, хотів зробити щось для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...

Слова падали на нього, і під їхнім градом Білан відчував, що пригинається, зменшується. Вже він не людина, а півлюдини. Третина... Маленька жива грудочка. А чіі був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав силу сказати кому-небудь, як вони йому?

Бездарний, нерозумний заступник міністра... А ти виголошував тости за його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слів. Щоб їх не витлумачили навкіс. Ти й зараз боїшся. А що, коли довідаються про оці збор:і там? А що?!

"Ну й нехай", — раптове, відчайдушне. Тільки б отут, тільки б звідси...

Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь час оглядається, зав язує і розв'язує хустку. Нервує. Вона теж з дітьми. Навіщо вони поприводили дітей? Двоє біля неї, ще третє вдома. Мати казала, хворе. Греба зайти, подивитись".

Але як він піде після того, що ось зараз сталося, після того, як ще станеться, як виступить Наталка. Вона знає найбільше.

Наталка справді підвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стільцем, стала пробиратись попід стіною до виходу.

Олександр Кіндратович полегшено зітхнув. Він розумій:

що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злині. Але серцем боявся його більше за всі, разом взяті. Що значить, живе ще щось там, у ньому!

Наталка пішла. Краплина не впала. І він відчував її. Вже зовсім інакше. Теплу, серед тисячі холодних. Олександр Кіндратович не затямив усіх виступів. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пізніше намагався стулити докупи, зв'язати в одне вервечки своїх слів, але вони обривалися, губилися поміж інших, тугих і міцних.

Вийшов з залу останнім. Брів берегами, стежкою попід старими вербами, які ще, мабуть, пам'ятали його дитячі кривди.

Він тоді був малий, і кривди його були недорослі. Швидко переростав їх? А чи дорослими були його мрії? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав відповіді на оте одвічне: я і життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тоді, що через тридцять років знову стоятиму на цьому місці, нездатний відповісти ііа нього. Як жити? В чому ховається зміст життя? В тому, щоб шукати увесь вік? Шукати і не знайти? А може, саме це й має сенс. Коли б знав напочатку відповідь, то чи захотів би йти далі. Навіщо? Адже попереду відомо все.

А може, захований він в способі шукання? Шукати правдиво і щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрі чи в злобі? Всі разом ми шукаємо щось своїми життями? Хто ж, зрештою, стоїть найближче до цієї відповіді?

Прокіп каже: той, що посіяв зерна. Для себе й для інших. "Що ж посіяв я? На що сподіватись тепер? І що маю робити? Який же я... справді безщасний..."

Думки згоряли, не встигнувши злетіти. Немов голуби на пожежі. Олександр Кіндратович не зглянувся, як утих за спиною гомін, як розтанули в пітьмі мерехтливі вогники. Зупинився аж біля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першій борозні, на першім покосі.

Сидів на могилі, слухав, як засинає поле. Весняне поле засинає довго. Десь там, всередині — в землі, в стеблині шумують соки, будять до життя. Це чує і птах, і звір, і людина.

Повіяв вітер — тугий, прохолодний. Щось давнє повіяло з ним у душу. Біланові пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, під грушею-степівкою клали вогнище.

Ні, він ніколи не забував запахів цього поля. І струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Він певен цього. І інші казали це. У нього і в місті... Палісадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...

Вітер тужавів, гудів йому щось у вуха. І, може, тому, що лишився з ним віч-на-віч у пустельнім полі, а може, після оцих гірких зборів, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, від нього більше нікуди сховатись. І раніше знав, що то — обман. Що й соняшники, і сорочка — цяцькові, несправжні. Вони утверджували за ним славу людини простої, щирої, "з народу". А ще сільська говірка, якої цурався, коли виїздив до іншого міста, потрапляв до іншого оточення.

Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжкої степової мовчанки, синього чистого неба. Зрозумів: такі ночі розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохіть поклав руку на серце і прийняв одразу ж.

Спотикаючись, майже побіг на поодинокі вогники засинаючого села.

Знову виплила перед зором річка, стара верба... Відтак щось біле... ніби операційний стіл... Якісь обличчя. "Що це? Марення? Я хворий... Ні, ні, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..."

Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спнпою до стіни. Вечірній гомш, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.

Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.

Мати і Костик спали на печі. Старечий сон — чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.

"Це ж і мати завтра довідається", — прокралася думка. "Ну и нехай", — спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.

Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз — загубив, утікаючи.

Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі'і. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж... Яке мають право бити його? Професора?

Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, — материне обличчя.

— Вже ранок? — потер кулаками очі.

— Синку — з лікарні... Там з Наталоччиним хлопцем... — Мати говорила несміливо, майже благальне.

Сонлива кволістю розвіялась в одну мить. В наступну іин вже стояв босами ногами па підлозі, одягався. Поспішав. Відчував, його ніби підштовхує щось. "Треба було таки зайти вчора", — подумав занепокоєно.

Надворі ніч боролася з ранком. Ще снили хати, сліпаючи проти зір шибками, дрімали поскарлючувапі діди-журавлі, а понад землею вже тріпотів легкий вітерець, і небо на сході вив'язувалось в білу хустку.

Олександр Кіндратович поспішав за санітаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З її відповідей зрозумів: не знають самі що. Хлопчикові вже кілька днів болів живіт. А сьогодні вночі йому стало зовсім зле. Мати принесла до лікарні. Думали — апендицит, але ніби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б... у них вся надія...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2