Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 6)

— От саме тому й приходь до гурту. Час вимагає з'єднати всі оці "дещо". То колись вчені ховалися по кабінетах. Перше, тому, щоб не вкрали винаходу, — хоч, правда, таке й тепер трапляється, — і друге, наукових відомостей було обмаль. Чоловік знав майже все, принаймні в своїй парафії...

— Ти наче з трибуни... От плюнь мені в вічі, не повірю. що тебе спонукає тільки загальна користь. А власний черв'ячок: слава, визнання — здох давно. Ну для чого лицемірити? Тоді скажи, що ти бачиш?

Оцим питанням Білан виштовхнув Холода за звичне, окреслене коло. Він відчував, що виводить товариша на хисткий плав, що чинить негаразд, але не відступався.

— Правду скажи!

Холод збагнув — хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна змага. "А справді, що я бачу? Оте?.." Повагавшись мить, ступив на плав.

— Ти, мабуть, не повіриш... Ну, як би тобі... Мені завжди в останню хвилину допомагали люди. Маленькі, як ми звикли називати, — звичайні люди. Хоч звідки знати, хто з нас звичайніший. Так от: подихав я з голоду під Керчю, солдат розламав навпіл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав у сорок третьому в ямі за колючим дротом, один чоловік пересунув мене на своє місце біля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операційнім столі людину, я бачу когось із них. Я їм... Нехай це таки й високий штиль... Ще не віддав за тепло, за хліб, за життя. — Прокіп Гордійович помовчав, запалив цигарку. — А визнання? Кому не кортить вхопити цього пирога. Я теж гризонув би його. Тільки боюсь, щоб не попався гіркий шмат. Слава — любка вельми зваблива. Штовхає тебе в конфлікт з переконаннями інших людей, а часом і власними. Коли чоловік чогось доп'яв, вже власна персона і життя видаються йому ой якими значимими. Коли б згинув він — світ перевернувся б. А доля в його уяві — це дівчинка на побігеньках, секретарка. Може, вона й справді секретарка. Бо сьогодні ота свічка, про яку оце ми, світить одному, а завтра іншому. А час приспів такий, що свічку вже треба замінити прожектором. Та ще й таким, який би однаково освітлював і трибуну, й зал.

— То, може, я й хочу засвітити його. Для себе і для інших. Хіба не маю права? Права хоч помріяти засвітити. Як ото у когось з полководців: кожен солдат повинен носити в своїй похідній торбині маршальський жезл.

— Жезл... Мені здається, не треба про нього думати. Не дозволяти собі думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бій. І вже інші-тобі — жезл. Та й знову ж, хто зна, чи й він принесе щастя. Тимофій, сторож, он каже:

в мене щастя в мітлі. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем і не робити нікому капостей. А це таки щастя — не чинити зла.

— Мало його вчинено. — Олександр Кіндратович встав, пройшов по кабінету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з Холодом, він завше умисно дратує його, підкидає запитання, немов гарячі голки. Такі розмови ведуть не день і не два, з тих літ, коли доля знову привела їх на один шлях. Колись, за студентських літ, пригадує Білан, вони розмовляли, інакше. Молодість не вміє філософствувати не лише за браком знань, а й за браком часу. В неї його забирають любов, дружба, а все те, що сплило на думку у вільну хвилину, одразу ж оголошується відкриттям. Щоправда, Холод і тоді був схильний до всяких мудрувань. Біланові чомусь здається, Що зараз той сушить собі голову якоюсь філософською проблемою, але криється з нею з непевності чи побоюючись глузу. Олександрові Кіндратовичу спливають на згадку дні їхньої юності, і йому знову кортить побігти розмовою легко, прудко, як у ті дні.

— Пам'ятаєш ювілей академіка Беца? — сказав він. — Ми, аспіранти, проводили старого додому. І теж в отакім плані заговорили. Пригадуєш, що Бец відповів? "Ви думаєте, щастя—титули, посада, ступені? Я б і'х віддав усі оптом за першу шлюбну ніч". — Білан засміявся, але якось невесело. Знову сів на стілець, запитав ніби байдуже, а насправді неспокійно:

— От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим?

— Часто. І зараз. Скажімо, коли лягаю спати. Поки засну.

— Жартуєш. А я справді... По-твоєму, щастя існує в чистому вигляді, як радій? А я таки певен—воно в отій свічці. Хоч, звичайно, кожна людина на якомусь відтинку шляху буває щасливою. А більше вона — нещасна. Нам завжди здається, що щастя приарканив собі інший. В світі найчастіше справжнім щасливцем почуває себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч і досягнув чогось, прагне більшого. Щастя — це лише вволене бажання. А тому, що немає межі бажанням, немає й щастя. Життя — довжелезна путь. Позначено на ньому лише кінцевий пункт. Один до нього добувається поїздом, другий — возом, третій іде пішки. Та й у поїзді яке випаде місце: в м'якому, купейному чи безплацкартному вагоні. Отож всі й поспішають захопити в м'якому.

— А м'який заколихує на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли маєш сумніви, коли щоразу починаєш, немов від початку. Не чим їхати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один весь вік засіває ниву, чекає на врожай, другий жениться, третій лежить на печі, поклавши ноги на комин. Коли б це з моєї волі, — казав він далі по паузі, — я звелів би створити комісію, яка кожну робітну людину хоч один раз приводила б до великої радості. Комісія вивчала б людину і наділяла її радістю. Одному, може, достатньо кількох рядків у газеті, а над щастям іншого, сливе, довелося б поміркувати. Але треба поставити людину на центр уваги. І побачити, що з неї буде. Вона неодмінно мусить розкритися.

— Вона й буває один раз посеред уваги. На весіллі.

— Тоді вже двічі. Ще на похороні. Холод підвівся, сховав до кишені цигарки. Вів словесну змагу з Біланом, а сам ловив себе на тому, що в такий спосіб зволікає неприємну розмову. А вона муляє, як гострий цвях у чоботі подорожнього.

Вагання стомило Прокопа Гордійовича. "Сашко знервований операцією. Потім. Подивимося ще... А він і сам, либонь, почуває каяття. Недарма заговорив про таке", — знайшов заспокійливе рішення.

— Забалакались ми, — мовив уголос. — Піду я.

— Може, ходімо зі мною. В мене сьогодні ніби маленький ювілей — десята операція. Володя там буде...

— Вже пообіцяв на інше торжество. Місцевого значення. Іменини.

— Клавині?

Холод ствердно хитнув головою.

— Я вже й так припізнився. А ще треба забігти додому переодягтися.

— Кудись в ресторан?

— В "Поплавок", мабуть. На воду.

— Ох, на воду, — підвівся й собі Білан, звільна взяв капелюха. — Коли ми з тобою виберемось на Дніпро? Мої вудки вже павуки обснували.

Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.

— Може, в неділю? Згода-злагода?

— Коли б то цю злагоду та ніщо не перебило.

* * *

Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокіп Гордійович вже давно звик до такої жіночої пунктуальності, гортав у кутку журнали, перевівши червоненьку стрілку Клавиного будильника на п'ять поділок вперед.

— Вже вивірений час, — сказав з посмішкою. Холод не поспішав і сам. Однак їх ніхто не чекає. Звичайно, міг би згодитись на Біланове запрошення, але Клава туди не піде. І не тільки тому, що їхнє право йти під руку не скріплено загсівською печаткою. Там збирається чоловіча компанія з нудними, як на неї, лікарняними розмовами і завеликою чаркою.

Знайомство його з цією жінкою склалося давно. Колись хотіли одружитись, але Клаві не давав розлучення чоловік, артист, що за життя зіграв по-справжньому лише одну роль — гіркого п'яниці. А потім... Потім, коли чоловік таки дав розлучення, вони обоє якось враз поглянули на дітей, — у Клави росла дівчинка, — і побачили, як далеко ті відсунули їхню молодість. За цей час обоє оббулися, обзвичаїлися і не почували незручності такого становища.

А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак — намагалися не помічати.

— Я зібралася.

Тої миті задзвонив будильник. Обоє засміялися. В отакому жартівливому настрої Прокіп Гордійович прийшов і до ресторану. Дорогою смішив Клаву, йому подобалося, як вона сміється, як заплющує очі, покусує повні, ледь підфарбовані губи. Ні, Клава не була легкосмішкою, і, може, тому, що йому нечасто вдавалося вивести з рівноваги строгу "директоршу школи", він і докладав стільки зусиль.

— Бачиш, бульдог хазяїна повів. — І було в тому обличчі щось справді тупе, бульдоже, а натомість собака дивився осмисленими, розумними очима. — Пес за нього й дисертацію на машинці клацає.

Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрічних, але він так само кепкував з себе, і Клані було весело. Обоє вже "настроїлись" на таку хвилю і почували, що вечір їм спливе радістю.

Однак несподівано помилились, їхній веселий настрій розбився, тільки-но вони переступили поріг ресторану.

— О, Прокіп! Клава! До нас, —з-за частоколу пляшок вимахував до них рукою Білан. Опріч нього за столом — Володька — заступник міністра Володимир Володимирович Полив'яний і ще кілька чоловік. — Ми вже наловили карасів.

Клава міцно стиснула Прокопа Гордійовича за лікоть, і вони пішли далі.

— Ми ще собі вловимо.

— Ох, ти ж і індивідуаліст, — жартівливо насварився пальцем Полив'яний. Нам на всіх хоч би одну жіночу посмішку. Зачекай, прийдеш до мене просити грошей на свої трубочки-лампочки...

Холод знизав плечима і не відповів нічого. Зараз він не мав образи на Полив'яного. То більше, в того вже хмільно блищали очі. Але Сашко... Навіщо Сашко привів їх сюди? Адже знав, куди підемо з Клавою. Звичайно, це він навмисне... Хотів втягнути до свого веселого товариства.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, — сказав Холод, коли Білан витягнув третього в'язя. — Посадою керівною їх підманюєш чи дармовий харч обіцяєш?

В широких мисливських чоботях, величезнім капелюсі, опасистий, натоптаний, Олександр Кіндратович справді скидався на Гаргантюа. Він приклав палець до губів, відтак вказав Холоду на поплавок: мовляв, мовчи, пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м'який і голубливий, отак упав би долілиць у траву, безмрійно лежав, слухав. Отави пахнуть п'янко, хоч і не так, як перші сіна. Вони — ніби друга чи третя любов.

Червоненький, з веселим біленьким обідком Холодів поплавок ніби вмерз у річкову блакить. В металевій сітці Прокопа Гордійовича вільно гуляє два йоржі. Може б, і впіймав щось, коли б не принесло оцю придибу, оцього сизоокого. Мабуть, якийсь значний начальник. Про це засвідчує старого керівного крою зелений з відкладним коміром френч. Ще майже новий. Певно, пошив у старі часи і не встиг зносити. Тримав, тримав у шухляді, але фасон не вертався, і він налагодив його на рибу. Начальник всівся, ніби в себе в кабінеті. Кидав у воду недокурки, тирликав пісеньку, погукував на шофера. Той ліпив з глею та макухи болобанці, заходив у воду, пускав їх на дно. На корм спливалася дрібнота, за нею прийшов хижак. Окунь плескав під самим берегом, аж бризки летіли на блискучі начальницькі чоботи. Врешті той плюнув і, схопивши складного стільця, поволік свої дорогі снасті праворуч, під кущі, де вудило двоє хлопчаків. На те місце, де на піску лишилося чотири дірки від складного стільця, прийшов Білан. Прилаштував невелику латунну блешеньку, запустив під берег.

Прокіп Гордійович дивився з недовірою. Він уже висьорбав не одну юшку з щук, спійманих на спінінг, але вікова селянська недовірливість в ньому все не могла погодитися з тим, що риба хапає "залізячку". Та ще, гемонська, як хапає. Білан виколупує паличкою гачок з пащеки окуня. Відтак знову ривок — червоноперий окунь стрибає на піску.

Поки Олександр Кіндратович носив окуня до своєї сітки, в пісок на старе місце знову ввіткнулися металеві ніжки стільця.

— На що він ловить? — запитав начальник голосом, немов Прокіп Гордійович служиц у його відомстві, та ще й служив кепсько.

— На живця, — відказав Холод, міняючи горошину на гачку.

— А в мене живця немає. Йорж один. На нього, звичайно, не клюне?

— Може клюнути. — Холод говорив розважливо, навіть трохи запопадливо. — Якби його постригти...

— Тобто як постригти?

— Ну, обрізати колючки...

Він навіть сам не сподівався... Ледве вгамував сміх, побачивши, як той ловив у сітці меткого йоржа, прикладав його спинкою до вудлища, ножем обрізував пера.

На якусь часину на березі запала тиша. Але ненадовго. За кілька хвилин її порушило голосне сопіння, невдоволеие покашлювання.

— Чого ж воно... Не бере.

— Ви його постригли? — запитав Холод.

— Постриг.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2