Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 10)

Всю ніч Олег кидався в примарнім сні, пробуджувався через кожні годину-півтори. Йому наснився міліціонер — велетень, він стояв, розставивши ноги, а поміж них проходили пасажири. Міліціонер тримав на руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: "Хочеш долар? Ну ж, не плач, не плач, а то віддам он йому", — і вказував пучкою на величезне кругле пташине око, котре поблискувало на фронтоні вокзалу на тому місці, де мав висіти годинник. А десь з опівночі сон відлетів геть. Мабуть, він полинув шукати затишнішого місця, ліпшого притулку, де люди не жахатимуться самі й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й тому, що боявся, аби його не пробудила на виковзаній пасажирами лаві фатальна восьма година. Він не збирався зустріти її тут. І коли годинник на стіні хрипко відрахував шість разів, схопився з лави, вибіг з застояного електричного присмерку в холодне, дзвінке передрання. Гнаним підстреленим звіром кружляв по місту: глухими завулками, вуличками, обминаючи широкі проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих голочок, не давав уповільнити ходу. "А що, коли піти на залізничний вокзал? — раптом зблиснуло в його голові. Він аж здивувався, чому не додумався до цього раніше. — Звідти й до тітки можна доїхати. І, мабуть, легше, ніж пароплавом... А ліпше повантажу день-два на вокзалі, зароблю на дорогу".

Зморений страхом, безсонням і холодом, Олег заснув, тільки-но доторкнувся щокою до дубового поручня станційного ослона. Заходили й виходили пасажири, потім їх випроводжали до сусіднього залу, — тут прибирали приміщення, — він не чув того.

Добра тітка з мітлою, поторсавши його за руку, не стала добуджуватись. "Мабуть, студент. Бач, зморився, сердешний. Як там мій?.." — зітхнула і пішла далі.

...Але від цього штурхана Олег пробудився враз. Потер забите місце, кліпнув повіками і... — відсахнувся. Перед ним м яко розхитувався взад-вперед на кривих ногах Джон. Він не погрожував, не стискував кулаки, але поглядом своїм щільно притиснув хлопця до спинки ослона, нанизав на нього, немов на вила, Олегову душу. Олег тріпнувся, прошепотів у відчаї лише півслова.

— Та!..

— А чого не "ма?" Пішли, зяблики-чижики, поговоримо.

Джон не оглядався. Він був певен, що Олег іде за ним. Ступав м'яко, на п'яти, немов готувався розпочати веселий танок.

* * *

Сплять будинки, немов люди з розплющеними очима, сплять вулиці, вільно розпластавшись поміж горбів, сплять трамваї, дрімає на одній нозі старезний каштан у сквері, безсило зроняючи колючі плоди. Поміж холодних стін — тисячі теплих зітхань. Місто зітхає мільйонпогрудо, марить уві сні. Воно обсноване снами, мов одинока степова груша "бабиним літом": голубливими, болючими, звабливими. На високих пучках антен, на тонких дротах повисли марення інших міст, їхні музичні зітхання. По замурованих в камінь жилах ледь-ледь пульсує приснула кров.

Десь далеко — тихе гудіння, металевий дзвякіт. В клітини-комори міста люди завозять їжу, місто прокинеться ранком, проковтне її, стурбовано побіжить в гомінливий день.

Прокіп Гордійович ловить себе на отакій лікарській грубості, відходить од вікна. Так, кожна людина — це теж лише клітина одного організму — людства. Але лікар знає: коли болить одна клітина, то треба прослухати весь організм. Все це так. Але це не приносить заспокоєння. Холод стомлено опускається в крісло. Йому не спиться. Думка те й знай вертається туди, до перших синових гонів, бреде полем, обминає засохлі будяки, відшукує зелені обніжки. Чомусь забулося все прикре, лишилося тільки радісне, веселе.

...Перше осмислене бажання, перше невдоволення, висловлене невідомо де позиченим словом. Олежив вовтузиться під рукою, йому тісно, він все не вмоститься. "Посунься, бюрократ".

"Олежку, піди вмийся. Цуня в тьоті й та чистіша за тебе".

"А Цуня, тату, така чиста, як ти?"

"Я тобі сказав — немає часу... Ти, врешті, відчепишся? Стань у куток". — "Бач, полагодити літака часу немає, а поставити в куток Олежика — є".

"Ото твоя мама, хлопичку?

— У мене немає мами.

— А де ж вона?

— Поїхала за море. В мене є тато.

— Ти любиш свого тата?

— Його всі люблять. Він начальник. Ви його теж полюбите".

"А може, й це будяки, — думає Прокіп Гордійович. — Може, ти просто не вмів розпізнати? Ти милувався, ти тішився синовими вигадками і навіть бешкетами. Мовляв, нехай, дитинство буває тільки раз. Але ж ти не вельми потурав йому? Ти вчив ставати грудьми проти вітру, майже кожного дня нагадував йому, що в світі опріч сонця є й хмари, є лід. І оті злі слова — не його.

І все ж ти несправедливий до нього. Ти ніколи не сказав йому всієї правди. А чи мав право сказати її?"

Ця думка стукає в серце, тривожить знову й знову.

"Ти навіть не спромігся знайти для сина розради, поговорити в тяжку для нього мить. Ти повинен написати йому. Звичайно, він поїхав до Килини. Отой хлопець з дев'ятого класу говорив, що бачив, як Олег брав у касі квитка.

От ти вже й боїшся, що твій син загубиться в широкім світі. Не загубиться, не пропаде. Ще й прокладе свою, власну борозну, якщо він справжня людина".

Прокіп Гордійович ніколи не намагався нав'язати синові свою волю. Хоч і був радий, коли синові бажання збігалися з його. Він підводив його до рішень. Олегові самому доведеться будувати життя. Краще або гірше, ніж він. Тільки не так само. Бо це — неможливо. Він, батько, сподіватиметься на краще. Бо кращає саме життя.

"А може, Олег купував квитка в інший кінець? — несподівано зринає новий здогад. — Може, він поїхав до матері? Адже ж казав: "І про маму ти мені не так..." Туди теж можна добутися пароплавом.

Завтра напишу і Килині, і своїй колишній дружині".

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Поїзд вже підбігав до станції. Білан дістав з полиці саквояж, попрощався з сусідкою. Знайомство їхнє короткочасне, вагонне, а йому чомусь шкода розлучатись. Вона ще молода, гарна... приступна. Здавалося б, звичайні дорожні послуги, але в неї вони сповнені тонкої інтимності, невимушеності. Якщо напроситися на домашній чай, жінка, мабуть, не відмовить.

Олександр Кіндратович ловить себе на такій думці і рішуче береться за ручку саквояжа. Його кортить переступити межу вагонного знайомства і водночас стримує щось. Страх? Так. Ще дізнається хто. Порядність? Либонь. Він любить дружину. Його завше ставлять у приклад молодим подружжям. І гордиться тим. Звичайно, він не винуватий, що на світі стільки струнких ніг і вабливих вуст.

"Отак помреш, відаючи лише одні", — кепкує над собою. Щоправда, Олександр Кіндратович знав і інші. Ще до одруження. І одні — пізніше, в війну. Але то — не легковажне знайомство. Олександр Кіндратович працював тоді хірургом головного партизанського госпіталю. Його перевели туди за власним клопотанням з хірургічної клініки. Він ішов назустріч небезпеці, назустріч труднощам. Він не лицемір. Знав і те, скільки важитимуть потім у його житті вписані в біографію два слова "партизанський хірург". Двічі літав за лінію фронту. Так, він боявся. Боявся, що випадковий шматочок металу може перетнути всі його надії, всі зусилля — життя. Але він мав силу здолати страх. За другим разом вивіз з чернігівських лісів поранену медичну сестру. Потім вона стала операційною сестрою.

Олександр Кіндратович не знав, де його дружина. До нього докотилася чутка, що ешелон, в якому вона евакуювалася, розбомбили під Бахмачем. Вже аж в кінці війни його знайшов Тонин лист. Вони зустрілися з Тонею в Києві, але ще довго Білан слав у Москву листи. Аж поки випадок не вклав один з них в руки Тоні. "Так, я приховав, я не хотів завдавати тобі болю", — сказав тоді. Вона не жбурляла йому в розпуці образ, не плакала, не пішла від нього. Але з того часу щось надломилося в їхньому житті. Олександр Кіндратович не зізнається навіть собі — він ніби трішки-трішки боїться Тоні. Ні, він не скаржиться на неї. Він їй завдячує й домашнім спокоєм, розрадою, і навіть... не одним службовим кроком. Тоня—не промінь, не прожектор, вона — м'яка кімнатна люстра. Але хіба не в затишному світлі люстри визрівають справжні думки! З Тонею прожив щасно.

Згадка про дружину сповнює Олександра Кіндратовича приємною бентегою. І то, мабуть, треба мати не зміліле серце — бентежити все життя. Вона, напевно, чекає; він подзвонив їй учора, одразу ж по закритті конгресу. Заїде додому, а потім — в клініку.

А може, спочатку в клініку, щоб не розчахувати навпіл дня? Мабуть, так.

— Ну, як тут? — запитав після звичних вітань, коли залишилися в кабінеті вдвох з завідуючим відділенням. Хоч по очах вже прочитав: нічого не сталося. — Ех, не вдалося мені з вами відкрити полювання. З пухом, пером вернулися? Дітки як? Стрибають?

Завідуючий відповів одразу на всі запитання. Легко йому і вільно почувається з Біланом. Адже професор завжди поцікавиться здоров'ям дітей, розрадить; і в роботі з ним не потерпаєш з страху: на такий авторитет можна зіпертися.

— Хворих їде багато. Здебільшого хронічний порок. Куди ж їх усіх...

— Я не сторукий... На цьому тижні прооперуємо вчителя і оту дівчинку. То — цікавий випадок, можна сказати, не відомий раніше. Готуйте.

— Наш консультант, Гудов, все ще не написав висновку. Каже, її треба лікувати терапією.

Олександр Кіндратович замислено дивився в вікно, розв'язував і зав'язував шнурок вишиваної сорочки.

— Гудов... Гарбузова каша... — туго затягнув вузлика. — Я попрошу, щоб замінили консультанта. А поки що проконсультує Скачок. Дівчинка нехай напише... Два рядки. Тільки, — насварився пальцем, — ви там — делікатно, з тактом.

Завідуючий підвів голову, несміливо поглянув на професора. В його очах метнувся вогник змішаного з страхом здивування.

— Вона... Неповнолітня, — опустив погляд.

— Хіба на нас менша відповідальність за неповнолітніх? — Білан хвилину помовчав, відтак, без будь-якого зв'язку: —Холод не приходив?

Олександр Кіндратович просто не признавався собі — ця думка в'язалася прикро з усім, про що говорили допіру. Вона повисла над іншими, підім'яла їх під себе. "Либонь, Прокіп просто хотів насторожити мене. Не буде ж він..."

— Я й не пустив би його без вас, — чомусь ображено відповів завідуючий.

— Як це не пустили? Ви навіть не маєте права... — розсердився професор. —У вас усе?

— Збори сьогодні... Про Сича... Ви не залишитесь?

— Що ви, для чого? Самі вже... — На його чоло болісно набігли зморшки. Білан потер чоло рукою, немов намагаючись розправити їх. — Самі... Я, ви знаєте... Не люблю такого. Але ж, щоб... Ми не повинні забувати: Сич член нашого колективу. Людяність, людяність... Може, його в районну?

Він уникав таких справ. Всілякі, як їх називають, організаційні висновки про підлеглих били по його нервах. Він завше, коли це було можна, намагався уникнути їх.

Завідуючий не відповів. Він мулявся ще одною новиною, але поки що не знав, приємною чи неприємною буде вона для професора. Він умисне залишив її на кінець, щоб — коли вже поговорять про все.

— В нас тут... Як би: сенсація, чи що. Світили ви свічку в Москві, а гріш знайдено тут. Мазур його в кулаці тримає. Правда, в наш вік таких грошей знаходили немало. А потім розглядали вдень, і виявлялося, що вони не золоті, а мідні. Алхімією чи знахарством мені це нове відкриття пахне. Розпитував я Мазура — не каже нічого. А може...

В Олександра Кіндратовича щось тенькнуло під серцем. Аспірант Євген Мазур — його асистент по лабораторії. Вів планову роботу, вона була частиною в комплексі дослідів, задуманих професором. Говорили, немов Мазур морокує ще над чимось. Так, Білан пригадує. Мазур має й свої піддослідні кролі та морські свинки. Здається, купив на власні гроші. Його й прозивають в лабораторії знахарем. Мабуть, це вигадка, — буцім Мазурова мати знахарює десь на селі. В ньому самому — ані крихти знахарської таємничості чи забобону. Скоріше, навпаки. Світ і людину він складає і розкладає, мов металевий конструктор. Але ж... Якщо він щось відкрив, то тільки те, що шукали разом.

— Ну й що він?

Завідуючий вловив легку, негірку іронію.

— Якусь сироватку... — відповів улад. — Чудодійний бальзам. А в нас, знаєте, чутки поширюються швидше, ніж вісті по радіо. Хворі валом валять, хоч вартового на воротях станови. Та й то... Він усім мов Ісус Христос: по каламарчику, по четвертинці...

Олександр Кіндратович і далі прикривався безтурботністю, але хробачок неспокою смоктав його. Професор вже знав: він не заспокоїться доти, доки не впевниться сам. Це ніби остюк за коміром: дряпатиме, поки не викинеш. Спуститься собі вниз? Ні, так не можна. Та й не поговорить він там.

— Нехай Мазур підійде сюди. Ні, ліпше в двір, до машини. Я зараз їду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2