Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 19)

І ось, здається, найшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.

Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч з сліпими від жаху очима, біг пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчірям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, — значить, тут і студбат! І як він не натерпівся від Гладуна в таборі, все він зараз прощав йому і ладен був кинутись йому на шию, як братові!

— Товаришу командир!

Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горіло одне:

— Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! — забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір'я руку. — В нас тут таке робилось сьогодні, таке! — продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон. — Дев'ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві такі атаки — і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?

Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчір'я скапує й скапує під ноги.

— А як думаєш, будуть? — аж на шепіт перейшов Гладун. — Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько.

Духнович дивився на нього й не впізнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатівців, та чи це ж він стоїть зараз перед Духновичем в образі цієї спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми війна?

Для Гладуна Духнович зараз мовби не існував. Для нього зосталося непоміченим, що це ж стоїть перед ним його курсант і на ньому все, як у таборі, по формі, ціле-цілісіньке, ніде не розгублене: і протигаз у сумці, що їх інші вже покидали, і скляна фляжка в чохлі, що їх інші вже потовкли, — все ніби спеціально збережене, щоб втішити Гладуна, який все це недавно йому видавав і позаписував у свій формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього сліпий. Весь світ зійшовся йому лише на пораненій своїй руці, на жовтих з кігтистими нігтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчір'я, яке він тримав перед собою, мов найдорогоцінніший скарб життя.

— Тепер усе, — шепотів він. — Тепер тут усі ваші атаки без мене.

Був би він огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє життя, якби не оті краплі крові, краплі свіжої людської крові, що скапують повільно з його ганчір'я в кювет на бур'янину.

Десь далеко застрочив кулемет, і Гладуна аж пересмикнуло судорожно:

— Ну, я побіг!

Але Духнович затримав його:

— Стривайте, де ж наші? Студбат наш де?

— Прямо і прямо, їх не минеш, — забелькотав Гладун скоромовкою і, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тільки зараз збагнув, кого бачить перед собою. — Ми думали, ти за Дніпром уже десь, у лазареті на білих подушках, а воно не вийшло, га?

І, втягши голову в плечі, пригнувшись, він чкурнув кудись у садки.

Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров'ю бур'янину. Потім поправив на собі скатку, підтягнув на плечі ремінь гвинтівки і закульгав своєю дорогою далі.

Студбатівці перші помітили його. Було надвечірнє затишшя, і вони, повистромлявши голови з окопів, ще здалеку загледіли, як біля шосе попід садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй, то він клигав, то брів воювати їхній факультетський Сковорода! Це було майже неймовірно — побачити Духновича тут, на передовій, коли вважалося що він для війни уже списаний, неіснуючий. Але це таки був він, рудий та ластуватий їхній Духнович, це таки він, сутулячись, ішов назустріч війні, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, здається, ледь-ледь тримала на собі вагу сталевої каски.

— Ей! Курсанте Духнович!

Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звідки це голос.

— Сюди давай! — гучно подав йому з окопу голос Степура, і Духнович, не згинаючись, мов і не на війні, в повний зріст почалапав через картоплі на Степурин окоп.

— Пригнись! Пригнись, йолопе! — загукали йому якісь уже незнайомі голоси. — Це тобі не в тилу. Тут одразу причастить!

Підгійкуваний криками, він поспішив спуститись до Степури в окоп.

— Де ти взявсь? — зраділо розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервоніле від ходьби обличчя. — Як нога?

— В порядку. Народна медицина допомогла.

— Не вже знахарка якась підлікувала?

— Ні, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжніх, так би мовити, польових умовах... А тоді ще й зілля якогось приклав...

З ближчих окопів позлазились свої університетчики — позаросталі, замурзані, тільки очі блищать. Помітно схудли всі, в Мороза аж вилиці випирають. Облігши окоп, хлопці розглядали Духновича та його курсантську амуніцію, що була на ньому в такому зразковому порядку.

— Гладун би похвалив.

— А я його щойно зустрів. Поранений біг.

— Поранений? Хіба й він наступав? — Степура здивовано глянув на Мороза та Підмогильного, що лежали біля окопу.

— Не знаю, — сказав Мороз. — В усякому разі, серед тих, що йшли першими, його не видно було.

— Зате наш Спартак сьогодні героєм показав себе, — озвався Підмогильний. — Першим в атаку пішов, кров'ю довів, що слово в нього не розходиться з ділом.

— Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, — схвильовано почав розповідати Духновичу Степура. — Бачиш ото купи тіл на мосту? Якби не комісар Лещенко, то, мабуть, і ми вже там лежали б.

— Дев'ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь, — заговорив Мороз, а Лагутін, що в цей час саме підповз до них із картоплиння, поправив голосно:

— Вважайте, що зірка Дев'ятого закотилась.

Хлопці глянули на Лагутіна з подивом.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що сказав. Я тільки оце з перев'язочного, відправляв Яланського з геофаку, — він сам не добрався б, — і якраз при мені на Дев'ятого корпусний комісар налетів. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що Дев'ятий своє, здається, уже відкомандував.

— Але тих не піднімеш, — глянув у бік мосту Степура.

— Аспіранта Чорного вбило, літфаківця Скибу здорово покалічило, — глухо розповідав Духновичеві Підмогильний.

— А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти відстав, — сказав Мороз. — В житах серед відкритого поля накрило нас. Там і могилу ми насипали Дробасі.

Все, що він чув, було таке неймовірне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальність.

— Де ж це Богдан, що не видно? — з тривогою запитав він і помітив, як хлопці — й до того не веселі — ще більше спохмурніли.

— Богдан там, — кивнув Степура за Рось. — Ще вночі пішов у розвідку й досі нема.

Степура стояв в окопі понурений, і хлопці, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро.

— Ану що за зборисько там? — почувся різкий пронизливий голос командира роти десь із-за яблунь. — Марш по окопах!

За хвилину Степура з Духновичем зостались самі.

— Нічим тебе й пригостити, — заклопотався, нишпорячи в окопі, Степура. — На ось хоч цукру пожуй.

Витягши з ніші, він подав Духновичу казанок, повнісінький жовтуватого вологого цукру піску. Духнович, присівши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.

— Ось у цій ніші гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цій — пляшки з горючою сумішшю...

— А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках...

— Ото ж тільки доставили.

Взявши з ніші одну пляшку з важкою темно-бурою рідиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:

— Тільки, мабуть, цим навоюєш. Хіба що впіймаєш фашиста та в горлянку йому наллєш.

— Мені теж видадуть? — запитав Духнович.

— А їх тут вистачить. Бачиш, ціла батарея, аби влучав.

Із-за річки лунко вдарив німецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований.

— О, то вони у вас тут зовсім близько!

— А ти ж думав. Тільки Рось і розділя.

Їм було видно міст, завалений трупами, розкішну зелень протилежного берега, густі верби, облиті червонястим призахідним сонцем. Десь там причаїлись ворожі кулемети, міномети, готові щомиті бурхонути сюди вогнем.

— Звідти вибратись... ох і нелегко ж це, — заговорив Степура, дивлячись за річку, і Духнович догадавсь, що він має на увазі розвідку, з якою пішов Богдан. — Всім нелегко, а їм найважче.

— Богданові завжди випадає найважче.

— Випадає, бо сам шука.

Те, що їхній друг один з усього студбату пішов у розвідку, взяв на себе завдання найнебезпечніше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скінчиться? Чи живий ще він там, чи нема? Чи відбивається десь із зброєю в руках, чи, може, вже терзають його фашистські кати, домагаючись від нього відомостей, яких він їм ніколи не дасть? Скоріше язик відкусить, ніж стане розповідати ворогові про Червону Армію, — в цьому певні вони, його найближчі друзі. Для обох них Богдан був і є взірцем мужності, людиною обов'язку й честі. Три роки Богдан був душею їхньої університетської дружби, і зараз, коли він так тривожно відсутній, коли вони, присівши в окопі, думають про те, що більше, може, уже його не побачать, він постає між ними в ще привабливішому світлі, стає для кожного з них ще дорожчим. За три роки спільного навчання в університеті, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо і знали, що в усьому — і в дрібницях, і в більшому — на нього можна до кінця покластись. Рідний університет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Ніхто їй ніколи його не замінить. А їм втратити такого друга, як Богдан, — це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, він зближувався далеко не з кожним, але ті, що були близькі з ним, що користались його довір'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.

— Я шкодую тільки, — похмуро мовив Степура, — що мені не випало з ним іти. Це велике діло, коли в скруті маєш біля себе вірного товариша...

— Може, він ще повернеться, — з надією сказав Духнович. — А коли повернеться, знаєш що, Андрію… Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користі мало, цей незугарний Духнович більше для вас тягарем весь час був...

— Та що ти, — перебив його Степура.

— Але ж і я не пропащий, — вів своєї Духнович. — Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще більше від артилериста одного навчивсь. Які є люди, Андрію, на світі! Зустрінеш такого — і цілий переворот в душі...

 

26

Вночі війна з усіма небезпеками виявляє себе тут ще видиміше, постаючи в образі ракетної заметілі та зловісних червоно-багрових загравиш по обрію. Пожежі ятряться уже не тільки за Россю, але й на флангах, і навіть десь позаду змикаються зловісним кільцем. Ракети теж злітають то тут, то там навкруги, підступають дедалі ближче, і вже ймовірними здаються ті чутки, що доповзають на цю ділянку фронту, — про загрозу бути одрізаними від дніпровських переправ.

На обріях пожежі, невідомо ким запалені, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямі, тільки ракета час від часу спалахне над вербами мертвим полум'ям та смужка води поблискує біля тих, чиї окопи над самим берегом. Як і минулої ночі, зараз знов було послано наряди бійців витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не підпустив, одразу відсік кулеметами, освітивши ракетами весь міст як удень. А далі від мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. їх теж було послано, і вони під покровом темноти витягли з води когось невідомого, руки в нього вже були задубілі, закістявілі, як із мармуру.

Навіть не розгледівши, який він собою, відтягли труп в картоплі, похапцем пригорнули його в порожнім напівобваленім окопі, а самі, відпущені командиром, повернулись до себе в окоп.

Вовтузіння з трупом, липкі його руки, трупний сморід — все це скінчилось тим, що Духновичеві стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, і руки його, як він казав, тепер «тхнуть смертю», дарма що він відтирав їх і землею, і листям.

— Це від перенапруги нервів, це пройде, — заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потім, знесилений, розпластався горілиць біля окопу.

— Це не пройде, ніколи не пройде, — заговорив Духнович після того, як йому трохи полегшало. — Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь... Хто він? Загребли, а що ми знаєм про нього?

— Чийсь батько. Чийсь син, — глухо озвався з окопу Степура. — Ще один боєць чи командир.

— Не тільки це, не тільки! — знервовано заперечив Духнович. — Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, пішло в небуття найвище створіння природи, найрозумніше, що є у всесвіті.

Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Підповзло, озвалося:

— Браточки, гвинтівки зайвої нема?

— Тобі що тут, склад? — безпричинно визвірився на нього Степура.

— Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмінялися б. У нас пляшки є горючі...

— Свої маємо, — буркнув Степура сердито, і чути було, як той поліз далі до інших окопів, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтівки.

Ніч була темна, небо визоріло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правічного Чумацького Шляху.

Степура й Духнович, поскидавши каски, — щоб відпочила голова, — сиділи в окопі, притиснувшись один до одного коліньми; сиділи, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузір'ями, мерехтіло світлою порошею невідомих галактик..

¾ Отаке ж зоряне небо, — роздумував уголос Степура,

— було і над Гете, і над Коперніком, і над філософами та поетами Еллади. Люди мінялись, покоління за поколіннями проходили, а воно над ними все вуло все зоріло, як вічність...

— Зоріло-то зоріло, — зауважив Духнович, — бачило багато, але ніколи, мабуть, не бачило стільки пожеж на землі, стільки передчасно обірваних життів людських…

Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднішало в окопі.

Степура підвівся. Його не покидала тривога за Богдана.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2