Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 20)

Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освітлює, переслідує десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко простріляє темряву, здавалось, б'є по розвідниках. На душі в Степури ставало все ґнітючіше. Ракети над Россю. Кулеметний стукіт на левадах. Аж ось куди насунулась із заходу війна. Залізні лапища танків рвуть груди української землі...

Десь уже опівночі над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого:

— Де тут мій Корчма? Чи живі ви та здорові, всі родичі гарбузові?

А невдовзі в Степуриному окопі вже стояв і Богдан Колосовський. Обновка на ньому — чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цілий день кис у болоті.

— Вибрався, — обійняв його Степура. — Розказуй же!

Присівши в окопі, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадібно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що він їм розкаже? Як із сімнадцяти їх залишилось п'ятеро? Ціною життя своїх товаришів та власною, сповненою презирства до смерті, впертістю вони таки втримали міст до приходу саперів, втримали, поки сапери підготували вибух, і тільки тоді відійшли. Віддаляючись в болота, бачили, як розламується, окутана димом вибуху, їхня срібляста райдуга, як десь аж біля сонця розлітаються порвані вибухом ферми.

Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся їх переслідувати. Це було жахливіше, ніж бій. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукають і ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Біг часу ніби спинився тоді для них, дневі не було краю, а потім він таки кінчився, ніч вивела їх куди треба, і от після доби відсутності вони знову ввійшли до підвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комісар Лещенко міцно потиснув йому руку.

Це успішно виконане завдання було б для Богдана найбільшою радістю, якби вони всі сімнадцятеро повернулися звідти, якби не залишили назавжди біля того мосту стільки товаришів та політрука Панюшкіна, від якого Богданові перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.

— Друже, чого ж ти мовчиш? — ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан підвівся:

— Іншим разом. Все розповім іншим разом. А зараз піду, бо просто очі злипаються.

І, якось винувато всміхнувшись, він втомлено поплентався розшукувати свій окоп.

 

27

Відчувати в окопі живу душу біля себе — це щастя. Ніде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцінити людину, друга, як тут. Після блукань по дорогах, після того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь між фронтом і тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надійним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комір сиплеться, і ноги мліють, нікуди їх випростати, але й тіснота тут не тіснота; здається, ніколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею від усього тривожного світу. Попереду була ніч, вільна від усяких клопотів, кілька годин вільних для спочинку — Степура наполіг, щоб йому, Степурі, першому стати на варту. Ось він стоїть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, підмостивши каску замість подушки, може вільно віддатись найінтимнішим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тіло як у прокрустовім ложі, але на душі — простір, воля і дивна якась безклопотність. Яке все відносне на світі! Справжнім палацом може обернутися для людини оцей тісний фронтовий окоп. Чи довго тільки тобі доведеться розкошувати в ньому? На скільки днів і ночей він стане для тебе оселею і фортецею?

З цими думками Духнович і заснув.

Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались постріли понад Россю, а вгорі вітерець злегка шарудів, колихав верховіттям дерев десь аж біля зірок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече — «вставай! вставай!», то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипінням шугав навкруги. Все було неймовірним, приголомшливим зі сну — і ніч, і гомін людей, і шаленство ракет, і цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках.

З темряви, з-за річки, чути було незрозумілий гуркіт.

— Танки за річкою! — закричав хтось нестерпно голосно.

— Танки! Танки! До мосту йдуть!

— Без паніки, товариші! — студбатівці впізнали напружено-спокійний голос комісара Лещенка. — Гранати, пляшки в усіх є?

— Є! Є!

¾Забирайте гранати, пляшки — і до мосту! Метушня по садках, різкі окрики командирів, що збирають в темряві своїх людей, а за річкою — гул, гул...

Степура, вихоплюючи з ніші гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:

— Бери! Біжімо!

Пригинаючись від скісної зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння вони кинулись бігти туди, куди бігли всі: до річки, до мосту.

Гуркіт за Россю наростав. Небо над вербами помітно поблідло — починало розвиднятися.

В кюветах біля мосту вже було повно людей.

— Падай, падай! — гукали командири тим, хто підбігав, і Духнович та Степура теж попадали, як інші — тілом в кювет, головами до шосе.

Лежали тут впритул один біля одного студбатівці й кадровики та резервісти, обличчя під касками в них були сірі від світання. Декотрі, повитягувавшись підборіддям аж на холодне каміння шосе, визирали кудись за річку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голів людських, що бовваніли в сутіні аж до мосту; і навіть за мостом, там теж метушилися людські постаті, чалапкались попід берегом, — то, видно, якісь сміливці уже встигли перебратись низом на той бік.

Потойбічна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничості, крізь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркіт.

Духнович відчув, що дрож пробігає йому по тілу. Чого він дрижить? Чи що прохолодою тягне від річки та від нахолонулого каміння шосе, чи, може, в дрож вгонить його отой гуркіт, що зловісне, методично наближається і від якого стугонить все заріччя...

«Але ж я не боюсь! — запевняв він себе. — Мені не страшно, не страшно зараз нічого! Це, мабуть, і є ота мить, коли навіть найзвичайніша, найневоєнніша людина — і та стає здатною на рішучий вчинок». Він почував себе часткою цього застиглого в напрузі колективу і з подивом відкривав для себе, що він теж не боягуз, що він з цього місця не відступить, не втратить самовладання, не поникне перед отією чорною силою, що насувається. То насувався фашизм, його віроломство, кривава жорстокість, дикунство. Був у тому гуркоті зараз для Духновича і Лейпцігський процес, і закривавлена Іспанія, і розтоптана Чехія, то сунули із-за розплаканих верб концтабори, глум і смерть — все те, що він не міг прийняти.

Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснілась, міцно затиснута в руці у Степури, глянув на свою, і теж міцніше стиснув її, і, стискаючи, мовби відчув весь зібраний, весь замкнутий в ній вогонь.

— Он він уже! Виповза!

За річкою, там, де в густій сутіні верб зникало продовження шосе, в цей момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь із кайнозойської ери, виповзало воно з хащів, із їхньої сутіні, сунуло на застиглих в оціпенілості людей.

Фронт мовчав, стрільби не було, був тільки скрегіт заліза по каменю, скрегіт, що насувався грізно, невблаганно.

— Приготуйсь! — почув Духнович неподалік себе голос командира взводу, а за мить десь аж біля мосту пролунав на високій дзвенячій ноті голос комбата Краснопольського:

— За мною! В атаку! Вперед!

І всі, підхоплюючись, кинулись з кюветів натовпами на міст.

Стрілянина, якою прорвало враз береги, шматувала повітря, передній танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитівши, летіли вперед, запруджували собою весь міст, і Духнович теж біг між ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали поранені, біг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було ніби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу феєрію, в якій зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегіт сталі — все змішалося в єдину круговерть.

Котрогось бійця, що біг поблизу Духновича, обдало раптом полум'ям, видно, куля влучила йому в підняту пляшку, і він, так увесь облитий полум'ям, біг іще далі, поки хтось зіштовхнув його з мосту вниз у воду. Ніби на вулкані були вони, такий стояв тут гуркіт, передні вже зійшлися з танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки, б'ють у башту, в борти, а він, в текучому полум'ї, все повзе далі на міст, чавлячи, підгрібаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що тріскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсім близько. Духнович уже чув на собі мазутний дух полум'я, запах горілого заліза й фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе, обтікає башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум'ям по танку й довкола нього, і Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, і пляшка його лопнула легко, мов ампула.

«Попав! Влучив!» — радісно майнуло йому, і в цю мить хтось ніби каменюкою вдарив його в стегно — і він відчув, що падає. Інстинкт самозбереження дав чіпкість його рукам, і незабаром він уже був під мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже обліплене людьми. Як мавпи, лазили вони в півтемряві, ті кудись поспішали, ті перепочивали, вчепившись руками за металеві скоби, за стропилля, за перекладини, і Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на одній із таких перекладин. Він вважав себе врятованим, хоч нагорі все ходило ходором, звідти летіли шматки полум'я, міст увесь дриготів — видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бік. Чи це той, що запалили його, чи це вже другий? Тільки цей прогуркотів, стрясаючи міст, за ним знов гуркіт і знов шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крізь пляшки, крізь гранати прориваються, крізь усю відвагу їхнього студбату! Духновичеві хотілось кричати від неспромоги зупинити їх.

Згори вже й сюди падало клаптями полум'я.

— Горимо! — почулося десь угорі. — Міст загорівся над нами!

— Давно треба було його спалити! — почув Духнович біля себе голос якогось пораненого і чиюсь сердиту відповідь йому:

— Може ж, для своїх берегли?

Пробираючись між стропиллям все нижче, Духнович в півсутіні впізнав студбатівця Чирву. Вчепившись за скобу, той висів, ніби підвішений десь у застінках інквізиції, хотів, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не напоротись у воді на палю.

— Стрибай, стрибай! — гукнув хтось йому знизу, і він стрибнув, а за ним стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович.

Води було попід руки, і вона одразу зачервонілася довкола них, розплилася кров'ю.

— Потекла із студбату нашого кров! — скавав Чирва і глянув на Духновича. — Тебе куди?

— Десь ось вище коліна.

— А мені, здається, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як? Гусеницями підім'яло, на шмаття розтягле.

Брьохаючи у воді, вони почали пробиратись до берега і, коли вже підіймались по ньому між заростями до своїх окопів, побачили осторонь біля мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко від нього по той бік шосе, визираючи баштою з кювету, горів чорним полум'ям другий. А там, де їхня оборона, ще один непідбитий ходив — з чорно-білим хрестом на борту, — бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На нього з окопів летіли пляшки, легко лопались від ударів об нього, розбризкуючи жовте полум'я, поки й цей нарешті не спалахнув; люк тоді відкрився, і з'явилися з нього підняті, замазучені руки фашиста.

 

Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимем, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах.

 

28

Палає міст, горить залізо танків, і далеко стелиться в садках понад Россю незвичний для цих місць запах горілого заліза, фарби, бензину.

В бій з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи. Про них досі мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу, піхота довідалась про них тільки тепер, коли їхні снаряди один за одним низько загули понад шосе в напрямку мосту. Артилеристи били з прямої наводки, просто в лоб фашистському танкові, що, вигримівши з верб, здиблено зупинився перед самим мостом, уже палаючим, напів- обпаленим. Танк, видно, було підбито, бо він так і зостався стояти на місці, відкривши, однак, шалений гарматний вогонь.

Тепер, коли дорога танкам на цей бік була відрізана, противник обрушив на позиції студбату шквал мінометного вогню. Затріщали садки, чорно стало від піднятої вибухами в повітря землі, гарячий свист осколків не вщухав. Здавалось, навіть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили міни землю картоплищ, почавлених танками окопів, з люттю вгризались в дерева, трахкались об камінь шосе.

Багатьом із тих, хто вцілів у бою з танками, тепер судилося впасти в цьому нерівному поєдинку із зливою безперервно виючого в повітрі, гарячого, в осколки роздробленого металу.

Студбат стікав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, в напівзавалених окопах — всюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що зійшло із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось.

По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись від осколків, повзли й повзли, вибираючись в тил, ті, хто ще міг самостійно пересуватись. Невідомі шляховики, що задовго до війни, будуючи це шосе, копали вподовж нього глибокі кювети, чи думали вони тоді, для скількох нещасних людей стануть одного дня ці придорожні канави місцем рятунку, скільки поранених проповзатиме тут, із стогоном тягнучи в тил свої скалічені ноги, перебиті руки, обгорілі, пошматовані, стікаючі кров'ю тіла? Повзли студенти, повзли старополчани, повзли вчорашні маршовики, переважно колгоспники з тутешніх районів, які ще, можливо, зовсім недавно по цьому шосе мчали на грузовиках з прапорами, з піснями поспішаючи до райцентру на яке-небудь своє колгоспне свято.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2