Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 23)

Мар'яна прикипіла до нього посуворілим поглядом:

— Ото такий з вас був вояка?

— А я, дочко, за «Георгіями» не ганявсь. Людину вбивати віра тоді моя не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва Миколайовича графа Толстого прийняв.

— Я чомусь так і думала, що ви були толстовцем, — тихо стрепенулась Ольга. — Ви і в Ясну Поляну ходили?

— Ні, в Ясну не ходив, ніколи було за роботою. А ось мати моя, так вона аж у Палестину ходила, в Єрусалим, і хоч темна женщина, проте аж звідти, з аравійських пустинь, принесла в слободу святого вогню. Більше року ходила, а дома за цей час хазяйство занепало, і батько так розсердились на її походеньки, що, коли вона явилася з Єрусалима із своєю запаленою свічкою, він спересердя і свічку ту загасив, і всі геть з хати ікони повикидав — сокирою серед двору порубав на цур'я... А ми, молодші, за своєю вірою нікуди вже не ходили. Толстовські проповідники самі до нас у слободу прийшли, кількох тоді парубків таких, як і я, вченням своїм прихилили до себе. Ото, дівчата, через те й стрільба моя була така.

— Так це ви, дідусю, пацифіст? — вигукнула Ольга. — Це ви, як і Роллан, були «над схваткою»?

— В різних схватках бував я, дівчата, — мовби не розчув старий, — а скажу вам одне: нема в тих війнах пуття. Це як чума, що ото колись ходила по світу, або холера. Хто раз війни спробував, тому на все життя вистачить нею відпльовуватись...

— Відпльовуйся не відпльовуйся, а їх, бач, знову несе! Спитати б, чого їм треба від нас? — сердито сказала тітка Хотина, беручись за лопату. — Ніхто їх не чіпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти сарани, копай. Хоч би їх там наші добре почистили за Дніпром.

— Крукові мило не поможе, — сказав дід Лука, рушаючи до водовозки.

— Вам, діду, ще нічого, — кинула йому тітка Хотина. — Ваш син у морфлоті, десь аж на Тихому океані, а мій ось Трифон просто у вогонь пішов. Втямки не візьму, як він там воюватиме. Ви ж знаєте, такий він у мене тихий та плохенький, курки боявся зарізати, мухи не вбив. Як же він людей убиватиме?

— Не людей, а фашистів, — поправила різко Мар'яна. — А фашиста я й сама оцією лопатою, як жабу, перерубала б.

— Нелегко, нелегко й вам, дівчата, — співчутливо глянула на студенток висока, з отеклим обличчям жінка — багатодітна мати з сусіднього колгоспу. —

Молоді, вчені, матерями б вам скоро бути, а де воно, ваше материнство? Де вони тепер, ваші суджені?

— Героями, в орденах повернуться, — сказав, з'являючись із-за водовозки, забризканий водою Штепа зі своєю незмінною вивернутою усмішкою. Коли університет відправляв людей на окопи, Штепі доля теж вручила лопату і послала разом з усіма сюди.

— Та воно й тобі, хлопче, — скоса поглянув на Штепу дід Лука, — більше личило б зараз там бути, а не отут між спідницями плутатись. Однокашники ж твої там?

— А я не потовпився, — відповів Штепа в тоні жарту.

— Іч, йому весело, — з обуренням вигукнула Мар'яна, апелюючи найбільше до жінок-колгоспниць. — Тисячі наших студентів за рюкзаки — і в похід, а він не потовпився! За шкуру свою трясеться! — І, розчервонівшись, крикнула дідові Луці: — Не давайте йому, діду, води! Хай висохне, хай мумія з нього стане!

Займаючи знов своє місце на водовозці, дід Лука чужакувато глянув на Штепу.

— Бач, як воно трясогузові на світі...

Штепу це аж скривило:

— Вам, діду, краще б помовчати з вашим махновським минулим!

Дід, не відповівши, мовчки цьвохнув у повітрі своїм батіжком, поїхав.

Надвечір того дня несамовито заверещала сирена. Завила, завугукала: «Вугу-вугу!..»

— Німець летить!

— Ховайтесь!

Посплигувавши на дно рову, дівчата бачили, як над трасою їхніх робіт у хижому блиску мчить літак. Диркнув над полем кулеметною чергою, потім од нього відділилось щось темне, кругле і з наростаючим торохканням, з свистом полетіло вниз. Літак вихором промчав над місцем робіт на невеликій висоті — було навіть видно льотчика в кабіні, його оскалені зуби: він реготав.

— Бочку скинув! — почулися голоси окопників. — Бочку порожню з-під пального! Ще й дірки пробив, щоб дужче свистіла!

— Нікого не поранив? — пробіючи стривожено питав військовий.

— Хотів, та нікого не влучив, — відповідали жінки.

— Бочку кинув — це ж придумати!

— На другий раз не тільки бочку від тракторів, а й цілого трактора на голови нам кине! Під Іванівною, кажуть, шмат воза отак кинув на окопників...

— Самого б його кинуло об землю! — лаялася тітка Хотина вслід літакові. — Ще він і регоче, песиголовець, на кутні б ти реготав!

— Треба вимагати, хай завтра ж зенітні кулемети нам тут поставлять, — лютилась, беручись до роботи, Мар'яна. — Бо надто вже розперезались ті хулігани фашистські...

З потроєною силою працювали в цей день дівчата. Працювали так, наче мстились за цей наліт, за втрачене мирне життя, за понівечені судьби свої. Таня, дарма що була серед них ростом найменша та найтендітніша, виконала до вечора півтори норми. Горіли долоні, все тіло розламувала втома, коли, допомагаючи одна одній, вони в кінці дня вибрались нарешті з рову на поверхню.

— Хоч би скупатися десь, — озвалася до дівчат Ольга, озираючи сухий степ.

Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу землянім, бачили перед собою розгорнуту на півнеба буйну красу заходу. Сонце перед тим, як зникнути за обрієм, розпускало високі вітрила світла по нерухомих, мовби закам'янілих, хмарах, що нагадували фантастичні скелясті ландшафти якихось інших планет; і десь за тими ландшафтами, десь під тими сонцевими вітрилами були їхні хлопці на війні.

 

31

Жнив'яною спекою налиті були дні.

Ніжних акварельних тонів були вечори.

Після палаючого сліпучого дня млисто-бузково синіла польова далеч, леліла, кликала дівчат туди, де тополі за стернями, де дзумкочуть коники на весь степ і висока золота стерня шелестить під ногами, мов нападало за день з неба зматеріалізоване сонячне проміння.

Ледь бовваніють край степу обриси випростаних тополь.

Там полустанок.

Обійнявшись, туди вони йдуть.

Микола Ювеналійович, їхній професор, після роботи спочиваючи з колегами під посадкою, дивиться услід цим трьом дівочим постатям, і дума різьбить йому чоло: «Мабуть, тільки з задумливою піснею можна порівняти оцей настрій душі, коли трійко дівчат обнялися отак і тихо пішли й пішли у вечоріючий степ. Скільки це доброго чуття треба мати одне до одного, скільки спільності мрій і переживань, щоб отак ніжно обнятись і піти...»

Далі й далі бредуть дівчата в бузкову синь, і степовий обшир довкола них все дзвінкіше, все незчисленніше сюрчить та цвірчить. Такий запашний ще не отруєний війною вечір у полі, вечір, що пахне снопами, що лунко торохтить десь гарбою, — так і здається, ось вийдуть з посадки їхні хлопці-студенти, у майках, чубаті, загорілі, перестрінуть з веселими студентськими жартами та дотепами.

«Як ви тут, дівчата?»

А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрівнюють їхні нагорнуті протягом дня вали, розтягують по полю вибраний з протитанкового рову грунт. Поле, що було перед цим золотим, стає попелястим, темніє, а тітки-солдатки, дивлячись, як їхня праця розсівається по полю, зачинають співати тієї, де всі гори зеленіють, тільки одна гора чорна, тільки тая гора чорна, де орала бідна вдова...

Дівчата тим часом вже зовсім далеко від ровів. Земля, волокуші, лопати, денні турботи — все кудись відступає, натомість здіймається тільки одна гора чорна, потім і її поглинає млиста синява степових просторів, і дівчата вже поринають думками в недалеке своє минуле, в солодкий світ студентського життя з усіма його принадами, розбурханими пристрастями, де все переплелось: і кохання, і ревнощі, і щастя примирень, і хвилювання на екзаменах, і мрії про ольвійське літо...

— Такий світ, жити б тільки та жити, — говорить Таня задумливо. — Небо оце. Степ широкий. Пісня. Кохання. Та кому дозволено зазіхати на це одвічне право людське на працю людську, на щастя? Був час, коли людина була звіром, жила в лісах, печерах, тільки і вміла добувати собі харч, що мисливством, — тоді вона змушена була воювати. З примітивним своїм знаряддям накидалась на мамонтів... Тепер стоять перед нею тисячі книг, в яких зібрана мудрість віків, стоять націлені в небо труби телескопів, в які вона розглядає далекі світи. Вона сягнула на дно океанів і швидше за птицю літає в повітрі! Вона стала всевладною, всемогутньою, розум її — це диво із див! Всім би вистачило і землі, і неба, і пісень, і матеріального достатку, якби тільки люди навчились жити без воєн, якби ці дедалі зростаючі спалахи людиновбивства не забирали в народів стільки, як вони забирають, і розуму, й сил, а найголовніше, життів людських, квітучих, обдарованих! — Таня розхвилювалась, щирий біль чувся в її голосі. — Досягти того, що досягнуто людством, і ось тепер, після цього, знову назад? До печер, до пірамід з людських черепів? Отой цивілізований бандит, що пролітав сьогодні тут та жбурлявся бочками, чим він кращий за Батиєвого башибузука, хоча й з'явився не на монгольськім коні, а на сучасному літальному апараті? Варвар він, тричі варвар!

— Може, Толстой тому так і бунтував на старості літ проти цивілізації, — загомоніла Ольга, — що передчував оці сучасні, не видані за розмахом руїнницькі війни...

— А подумати тільки — цього ж могло не бути, — сказала Мар'яна. — Варто було тільки свого часу всім трудящим Німеччини проголосувати за Ернста Тельмана.

— Ніхто не міг всього передбачити, — з сумом промовила Таня. — О, якби людина могла крізь роки прозирати вперед, все на світі було б інакше...

Стерня кінчилась, вони вийшли на дорогу, і Таня, ніби зачувши якусь мелодію, прислухалась у надвечір'я.

— А степ сюркоче й сюркоче, — голос її забринів журливо. — Чи й там десь коники отак сюрчать?

І це «там» дівчата розуміють в тому значенні, що це там, де хлопці, де ото останні барви неба пригасають на заході.

— Не можу простити собі, що ми не одружились раніше, — з болем вимовила Мар'яна. — Могли ж, скажімо, на Перше травня... Правда, Славик все жалів мене, відтягував моє «уявлення», як він казав, до закінчення університету, але ж я мусила бути рішучішою. Навіщо я слухалась його? І всі оті ночі весняні, солов'їні були б наші, наші!..

Коли рушили далі, Таня звернулася до гречанки:

— Заспівай, Олю, що-небудь...

І Ольга, так наче мелодія вже перед цим гучала їй у душі, вихопила пісню десь із півслова, із середини.

Пісня незнайома — грецька. Ольга-гречанка родом із Приазов'я, з Ногайських степів. Якось розповідала дівчатам, що вона і вчилася в грецькій школі, такі школи були в багатьох там грецьких селах, які потім невідомо чому позакривано.

Ольга вже вся в пісні, чарує степ задушевним своїм голосом, а дівчата, йдучи поруч, думають про неї, про її нелегку дівочу долю. Іде край дороги висока, кістлява, темна з лиця, і темні круги під очима. Губи, як завжди, сухі, спраглі, ніби жар її палить весь час. Хоч літами вона дівчатам ровесниця, проте збоку можна було прийняти її за молоду матір, що вигодувала вже дитину, — така в ній була якась змученість, згорьованість і водночас ласка, тиха материнська доброта. Дівчата розуміють, що змученість ця, певне, від гризот душевних, від невдалого і майже безнадійного її першого кохання. І тільки, коли співає, вона красивішає, особливо тепер, коли після прощання з Степурою в таборі зблиснула їй якась надія. Степура обіцяв їй писати з фронту і хоч нічого ще не написав, але вона жде, надіється і від самих надій уже якось ніби розцвіла, одмолоділа. Та чи не найбільше змінюється подруга їхня від оцих пристрасних клекотливих пісень грецьких, що вона їх співає на окопах, хоча й нечасто, проте щоразу з якимось особливим чуттям, певне, тому, що пісні ці — дівчата знають — призначаються насамперед йому, Степурі. Для нього, для душі його поетичної ллються над степом її пісні вечорами, це йому, далекому коханому, на своїй грецькій напівзабутій мові посилає вона свою незрадливу любов.

На окопах дівчата зблизились ще більше, стали як сестри, і від Тані й Мар'яни немає тепер у Ольги таємниць. Не криючись, в отакі вечори, теплі ночі липневі вона виливає подругам те, що досі так спрагло й приховано носила в собі.

— Поет! Він же справжній поет, зрозумійте ви! — каже вона запально, коли заходить про Степуру мова. — Я бачу в ньому все краще, що йде від його народу, від рідної землі, все в ньому чисте, як Ворскла його чи Орілька... І сила його. І врівноваженість. І правдивість, і душевна чистота. А голос? А співуча його вимова? Та в нього ж мова шелестить шовком, поезія світиться в його очах!

— Та додай ще оту вайлакуватість, — зауважує Мар'яна. — То, певне, теж від національного характеру?

— Смійся, але він таки характер. Коли всі пісні твого народу, що складались віками, живуть у тобі, живуть навіть забуті... Хіба це не характер, не вияв дужої, глибокої натури? А в ньому вони живуть...

— Пробач, Ольго, але ота вайлакуватість та сентиментальність ніколи мене в ньому не приваблювали.

— Не тобі, Мар'яно, оцінити його по-справжньому! — розпалившись, вигукнула Ольга. — Для тебе він тільки ще один поклонник, та й усе, бо для тебе Славко — ідеал, вершина. Інші тобі тільки забавка. Недаром кажуть — багатому й чорт дітей колише, так і тобі. А хто знає, якби не ти, якби не баламутила марно Андрія три роки, може, і в нас воно все б склалось інакше.

— Чим же я винувата? — циганкувато, грайливо повела Мар'яна плечем.

— Ось не кокетуй хоч зараз. Добре знаєш, що він лише тобою живе, тільки про тебе вірші складає, а я йому... Ох, якби мені хоч промінчик того тепла, що так щедро й так марно ллється з його душі на тебе! Хіба ж не могли б ми з ним бути щасливі?

В напливі одвертості Ольга розповіла в цей вечір дівчатам те, що за інших умов не розповіла б нікому:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2