Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 26)

Незабаром Клава зібралася на роботу в другу зміну — виявляється, вона вже працює.

Коли Клава пішла, мати присіла біля Мар'яни.

— Наче віщувало моє серце, коли я дивилась на ваше весілля. Та що ж поробиш? Не в тебе однієї зараз горе таке. Треба переборювати, дочко...

— Де тато?

— Батько тепер і днює й ночує на заводі, — розповідала мати. — Вони тепер танки роблять.

— І я піду на завод, — сказала Мар'яна.

— Ой дочко...

— Піду, піду! — повторила вона. — День і ніч працюватиму. Тільки більше б танків! Тисячі, тисячі танків на них!

І, впавши головою на стіл, вона знову заридала.

 

34

«Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда? — ганив себе цієї ночі Степура, їдучи далі в своєму санітарному ешелоні. — Хай би краще не знала або дізналась від когось іншого, від Духновича, скажімо, тільки не від мене».

Її крик, той крик зраненої людини, досі стояв йому у вухах. «Вигадав, навмисне вигадав!» Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про нього таке?

Щоправда, вона знала Степуру тільки по минулому, по важких його ревнощах, і звідки їй було знати про той злам, що стався в Степуриній душі останнім часом. Славикова смерть все перевернула в ньому. Після всього пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже не затемненим своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним і просвітленим в горнилі спільних випробувань. Лагутін, він і тільки він, був достойним Мар'яни, достойним її кохання, тільки він міг бути її мужем, веселим супутником її на все життя. Тепер це було ясно Степурі. Славикова душа, проста й мужня, його розум, блискучий і трішки насмішкуватий, його врода, якась легка і світла, — все це було створено природою мовби саме для Мар'яни, для її жаркого й крутуватого норову, для її дикуватої краси. Страшно подумати, але невже справді мала нагрянути на них оця катастрофа, мав загинути Лагутін, щоб він, Степура, міг чесно оцінити свого суперника? Пригадав, як побачив його під час перев'язки голого, побачив прекрасне тіло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тіло, що могло б бути натурою для античних різьбярів, тіло Дискобола або молодого Гермеса, і таким його знала й любила Мар'яна, а тут воно лежало знівечене, порване, в самому розквіті приречене на смерть і гниття. Перемололо в трибках війни й викинуло, і не повернеться він до Мар'яни навіть калікою, хоч вона й такому, певне, була б рада...

Санітарний ешелон їхній повільно, але неухильно віддаляється від фронту. У вагоні вже лаштуються до сну, в цей час тут тільки й розмов про уколи, перев'язки, про «утки» та «судна» — цим зараз тут живуть люди, які недавно були здоровими, знали й кохання, і пісню і виказували відвагу в бою, а тепер, мов приборкані, тільки лютяться на свою безпомічність або гірко висміюють себе.

Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною — взятою в лещата — рукою.

Довгалюк мимоволі був свідком сцени на вокзалі між Степурою і Мар'яною і все, здається, зрозумів у їхніх взаєминах з тієї короткої і такої безладної розмови. Коли сусіди поснули, Довгалюк підсів до Степури на постелю, загомонів упівголоса:

— Ота, що прибігала до тебе, — вона теж студентка?

— Студентка. *

— По чому ж вона?

— Історичка.

— Нелегка ж у неї історія. Вона йому жінка була, чи як?

— Перед самою відправкою на фронт одружились.

— Буйна дівчина, з жаром, видно, у серці, і отаке лихо спіткало... Але поки дітей немає, то це ще півлиха. Переболіє, перегорить, а там ще знайде собі. Вдовинське горе таку не зігне, не приб'є. А що ти їй сказав одразу всю правду, це якраз добре, і не кайся. Нема гірше, коли ото люди починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першім бою, я в той же день написав його жінці, щоб знала. Хай наплачеться добре та й починає думати, як бути їй далі, як дітей до ума довести. Ох, діти, діти! Якби не вони, легше б солдатові було і смерть приймати.

— Скільки їх у вас?

— Трійко. В меншого ще тільки зуби молочні випадають, всю весну їх на горище закидав, щоб нові міцніші росли. Не знаю, як там моя тепер з ними...

Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне вві сні артилерист на верхній полиці.

— Не журись, ти ще своє щастя знайдеш, — знов загомонів він до Степури, — живий би тільки зоставсь. Незнайомі ось ви мені, ні ти, ні вона, ні той третій, і не знаю я всіх ваших тонкощів, і тільки бачу, що гарно це все у вас було. А буває ж зовсім інакше. Повертався торік хлопець після армії в Тарасівку, сусіднє з нами село. Фінську відбув, строк відслужив, і ось — додому, де мати його жде і дівчина-наречена. Ніч темна, осіння, дощ репіжить, казали йому на станції: «Почекай до ранку, підеш як розвидниться». Не послухав, не терпілося — пішов навмання проти ночі. В полі, вже недалеко й від села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в ньому не було ні води, ні цямрин. І — треба ж тобі таке — посковзнувся чоловік у темряві і — шелесь у колодязь. Місцина запущена, хутірець колись тут був, але давно вже нема, люди рідко сюди заходять — кричи не докричишся. Проте на якийсь там день таки забрів сюди мисливець, рахівник артільський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить біля колодязя — той, як падав, випустив його... «Витягни!» — проситься з ями. «А хто ти?» — « Я Андрій Михайлишин з Тарасівки, демобілізований...» Що ж, згодився витягти. «Кидай сюди все своє реміння». Попробував зв'язати реміння — не вистачило. «Збігаю за вірьовкою». Забрав усе майно солдатське, пішов додому та більше вже до колодязя й не повернувся. І, думаєш, чого? На дівчину солдатову перед тим він уже накинув оком! Клин не раз уже підбивав, а вона все відмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навіть на солдатове добро пожаднивсь...

— А з солдатом що ж?

— Стривай, докажу. Сидить рахівник дома день, і другий, і третій, а в матері і в дівчини вже тривога, бо солдат перед тим телеграму вдарив: «Їду!» Ждуть, а його нема. Телеграму в частину — й там нема. А по якомусь часі рахівник сам не витримав, прийшов у сільраду, заявив. «Так і так, під час полювання в колодязі обваленому куркульському натрапив на мертвого чоловіка... Видно, впав, вибратись силкувався, землі наобвалював, але ж — глибоко...» Пішли всім селом, витягли бідолаху. Мертвий то мертвий, і без реміння, та тільки в нагрудній кишені гімнастьорки записка, як від живого. А в записці тій пояснено все: як ішов уночі додому, як упав у колодязь і як такий-то на нього натрапив і, обдуривши, покинув. Таке-то буває.

Слухаючи його, Степура виразно уявив собі ту ніч, і червоноармійця в колодязі, і як той рахівник до нього прийшов, наведений собакою, а потім пішов і не повернувся більше. Отаке ще буває в житті. А хіба ти теж не стояв якусь мить над такою прірвою, хай мала вона інший вигляд? Хіба в твоєму власному короткому фронтовому житті не пробудилась на мить ота злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти зостався перед нею один? Але ж ти переміг, ти розчавив у собі того хвилинного звіра і дав простір людині, і то вже не звір, а людина виносила з бою на собі товариша і готова була, ризикуючи власним життям, під кулями нести його тисячу верст, щоб покласти його до ніг вашій єдиній неподіленій коханій. «Ось тобі твоє щастя, Мар'яно. Я приніс, я добув його для тебе з вогню, я тобі віддаю і нічого не вимагаю взамін! Ніс, але не доніс, і не моя в цьому провина. Замість щастя, звістку чорну тобі приніс, горя стільки, що його вистачить з тебе на все життя». Що вона думає там зараз у цю свою першу вдовинську ніч? Хіба не в такі ночі, не від такого горя ставали дівчата в піснях тополями в полі, проростали кущами червоної калини з тієї землі, де козацьке біле тіло лежить?

Цілу ніч думав Степура про Мар'яну. Щось братерське з'явилось у його почуттях до неї. Ще ближчою ставала вона для нього в своєму нещасті, і ніжність почував до неї ще глибшу тепер, але водночас почував і те, що зі смертю Славика виникла між ними якась межа непереходима, межа, яку вони, певне, вже ніколи не зможуть переступити.

Годину за годиною поїзд ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди. Що то могло бути?

У вагоні всі спали. Довгалюк хропів на своїй полиці, підтримуючи і вві сні затиснуту в лещата руку.

Вже перед світом, зморений думками, Степура теж задрімав.

Те, що вночі здавалось йому загадковим і незрозумілим — оті чорні єгипетські піраміди по степу, — при денному світлі виявилось териконами Донбасу.

Терикони. Шахти. Димарі заводів — донецький суворий, досі не бачений Степурою край. «Це теж твоя Україна, — все озивалось до нього. — Вугільна, чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов німі величаві пам'ятники людської праці... Цей край вартий твоїх пісень не менше, ніж рідна Ворскла, ніж місячні полтавські ночі з вербами та соловейками».

Зараз, одначе, йому було не до пісень.

Шахтарські жінки зустрічали їх на перонах станцій, і на обличчях їхніх був вираз горя й суворості, а очі шукали й шукали серед поранених когось найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати Павла Дробахи живе десь в отакому шахтарському селищі і, може, виходить щодня виглядати сина, може, й зараз отут в гурті шахтарських жінок стоїть та жде, щоб когось розпитати про долю свого Павла.

Лікарні шахтарські і навіть школи в багатьох селищах були вже перетворені на госпіталі, і в одному з таких госпіталів опинився й Степура. Коли автобус зоставив їх на шкільному подвір'ї, перше, що Степура побачив, була гора безладно звалених серед двору шкільних парт, а біля них кучугурилась величезна купа викинутих після перев'язок брудних закривавлених бинтів.

 

35

В цей самий госпіталь, тільки на два дні раніше, з партією поранених привезли й Спартака Павлущенка. В тій безглуздій атаці, піднятій Дев'ятим, Спартака було легко поранено в руку, а вже на дніпровській переправі під час нальоту фашистської авіації він мало не загинув від вибуху бомби. В госпіталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом'яло всього, а найгірше — він втратив дар мови. Це його зараз найбільше гнітило, було найстрашнішим: боявся, що на все життя зостанеться німим.

Важкі думки не покидали в ці дні Спартака. Занадто великим виявися розрив між його уявленням і тією новою наукою, яку він виніс з уроків на Росі. До таких випробувань, які звалились на нього, він не був достатньо підготовлений. Синові впливового працівника одного з номерних заводів, йому досі легко все давалося в житті. Ще з шкільної парти, з піонерського загону якось виходило так, що він всюди був попереду, скрізь його обирали, і навіть коли став студентом, то й тут його з року в рік почали обирати то в факультетське бюро, то в комсомольський комітет університету, і він ще більше зміцнився у своїй певності, що життєве його покликання — це керувати, бути весь час на видноті, бути ініціатором, заспівувачем в усьому.

Маючи ораторський хист, він рано звик до трибун. І чи не найщасливішим був для нього той день, коли якось ще на першому курсі під час демонстрації на майдані Дзержинського його, як активіста з добрим голосом, покликано було на найвищу трибуну, щоб він вигукував до колон демонстрантів «ура»». День був холодний, осінній, з дощем. Посинілі люди намагались швидше повз нього пройти, а він, не помічаючи й дощу, все впивався своїм голосом, в запалі гукав і гукав до них своє енергійне «ура», аж поки зірвався на найвищій ноті і пустив такого півня, що всі на трибуні засміялись. Кілька днів після того на факультеті йому не давали проходу дотепники типу Духновича, всіляко дошкуляли йому тими півнями, і хоч Спартакові й неприємно було все це, але він намагався менше на такі речі зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського ніколи не приваблювали його, до них він ставився з певною упередженістю, бо знав, що вони дозволяють собі занадто багато, дозволяють собі міркувати про речі, які, за його переконанням, не підлягали ніякому обговоренню, ніяким сумнівам. Він вважав, що за кожним з таких факультетських вільнодумів має бути встановлений постійний контроль і цей контроль належить здійснювати найперше йому самому, людині без жодної плями в біографії, чим не могли похвалитися ні Колосовський, ні чимало інших його однокурсників.

Та безглузда атака на Росі, яку він з наказу Дев'ятого очолив, справді багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев'ятий викликав у нього щире захоплення своєю вольовитістю, то після атаки Спартак ладен був плюнути йому в те вольове обличчя. Він не міг простити Дев'ятому, що атака була так легковажно організована, що вона кінчилася нічим, кінчилася лише марними втратами. Люди, яких Спартак повів у атаку, навіть не побачили ворога, їх розстрілювали серед білого дня. І це тоді, коли кожен із них за інших умов здатен був здійснити подвиг, стати героєм, побачити довкола себе купи знищених ворогів. Тільки тепер, в госпіталі, коли все те віддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь пояснення поведінці й наказам Дев'ятого. «Нас послано під кулі, кинуто, як на розстріл, але, може, це було треба? Може, й наші жертви, що нам здаються безглуздими, продиктовані були якоюсь доцільністю і хоч на мить затримали просування ворога? »

В усьому цьому Спартакові хотілося зараз розібратись, дошукатися істини.

Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа, доглядає в палаті за ним. Молоденька, хоча й передчасно розповніла, вона стала медсестрою недавно, після десятирічки, і з-поміж інших сестер виділяється тим, що якось особливо ласкава й уважна до поранених. Для Спартака єдина тут радість, коли Наташа забіжить в палату і зиркне в його бік, а потім вони про що-небудь порозмовляють записками. Наташа, як ніхто, вміла його підбадьорити у найтяжчу хвилину, і, мабуть, тільки завдяки їй він не занепав духом остаточно. Вона була певна, що йому повернеться втрачений дар і він заговорить.

— Все буде гаразд, — усміхалась вона, і йому легшало після нього.

Коли Спартак дізнався від неї, що прибула нова партія поранених і серед прибулих є кілька студентів, то одразу ж попросив Наташу піти точно довідатись, хто саме ті студенти. Йому дуже кортіло швидше дізнатися, кого це привезли, пам'ять гарячково перебирала друзів і знайомих, і він почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.

Наташа повернулася радісна (видно, їй приємно було зробити йому послугу), а за нею до палати, стукаючи милицею, стрибав — хто б міг подумати — Духнович! З рудою стриженою головою, в грубому, якомусь обтріпаному халаті, він усміхався, ніби казав: «Дивись, який я тепер смішний...»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2