Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 33)

Потім з'явилися чорні величезні штори в приміщенні пульта, з'явилися штори і в машинному залі — на всю скляну стіну еркера, і вже тими шторами-запиналами вони на цілу ніч стали одгороджуватись від зоряного неба, від Дніпра, від лиховісного гулу чужих літаків у небі. Потім чули далекі вибухи, схожі на ті, що долинають сюди, коли рвуть каміння десь унизу, на далеких кар'єрах. Але то не були кар'єри, то вже падали бомби. Одна з бомб упала в аванкамеру, друга кресонула в скелю на Дніпрі, і ударом повітряної хвилі так обдало Дніпрогес, що скло їхнього величного еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег, наглушили риби, а тепер бомблять потойбічні заводи, налітають майже щоночі.

Днів десять перед цим відступали через греблю війська десь з-під Одеси, ті, що уникли там оточення. Пройшли, і не стало. А тут життя продовжується, кожен залишається на своєму посту, працює Дніпро, і не вщухає вічний вітер турбінних валів.

День за днем проходили через греблю закіптюжені війська, підводи з біженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись, рухалося через дніпрогесівську греблю на схід, і корови тужливо ревіли, бредучи повз блискучі вітрини соцміста...

Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, і кілька днів уже нишпорять по Дніпрогесу команди мінерів на чолі з полковником, приглядаються, про деякі речі полковник розпитує робітників і його, Івана Артемовича.

— Принцип у нас такий, — говорив йому полковник, — якщо доведеться руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час війни. Вивести з ладу, а не знищувати навічно, — і пояснював, як це він собі уявляє: — Розламати частково греблю, попалити генератори, випустити мастило з підшипників. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на рік.

«Отже, через рік повернемось, — подумав інженер. — Це він хотів сказати».

Проте інженерові в думці все ж не вкладалось, що й тут може дійти до руйнувань. І ці команди мінерів, І ота стрільба за селищем, і. від'їзд сім'ї цієї ночі — все це здається Івану Артемовичу якимось недійсним, примарним, таким, що не похитне Дніпрогесу й того ритму, яким він живе.

Щоразу, коли Іван Артемович приходить сюди й затупає на вахту, почуває себе тут у своїй електричній фортеці певніше й безпечніше, ніж будь-де. Ніде, певне, людина не усвідомлює так свою силу, як тут, на пульті. Коли інженер заступає на чергування, він на всю зміну стає мовби електричним володарем цього краю, бо його волі на цей час підкоряються і Дніпро з його титанічною силою, і робота потужних агрегатів, і лінії електропередач, що йдуть на сотні кілометрів звідси. Ті, хто звик бачити Івана Артемовича скромним рибалкою на Дніпрі, хто зустрічає його у вихідні десь аж у плавнях на моторці, в самих трусах, худореброго, безтурботного, не впізнали б його, коли він одягає на себе синю робочу блузу і стає до щитів. Півколом біля нього — чорні панелі з приладами на них, різнобарвно змигують на щитах світлові сигнали, автоматичні пристрої самі ведуть записи на паперових стрічках — одні записують температуру, інші напругу, чистоту, і все це сходиться до нього. Тут зовсім інший вираз з'являється на обличчі Івана Артемовича; розписавшись за долю Дніпрогесу у вахтенному журналі, він починав жити іншим життям, завжди напруженим, небуденним. Перед його очима постають у зримій реальності всі, кого він постачає, — рудники Криворіжжя, і металургійні заводи Придніпров'я, і далекі шахти Донбасу, і безліч колгоспних токів у степах, що цілими ночами працюють на його струмі, при його світлі. З тими далекими забирачами енергії у дніпрогесівців завжди контакт, з ними Іван Артемович зв'язаний невіддільно, і важко йому уявити, що зв'язки ці можуть раптом порушитись, обірватись і весь край погасне.

В глибині селища все виразніше чути стрілянину, з Хортиці гухкає в степ артилерія. Добре б'є, може, ще віджене і становище стабілізується.

— Іване Артемовичу!

Ліда, білява, серйозна не по літах дівчина-практикантка, кличе його до телефону. Він підходить до столика, бере трубку.

— Черговий по щиту слухає.

— МИ — КРИВИЙ РІГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВІДКЛЮЧІТЬ НАС!!!

Одна з найбільших підстанцій, що її живить Дніпрогес своїм струмом, вимагає відключити її, умертвити одним ударом. Він чує, як кров приливає, б'є йому в скроні. Відключіть, відключіть!... Щоб відключити — досить повернути вимикач. Очужілий, ворожий сам собі, інженер підходить до щита, кладе руку на чорний ебонітовий ключ вимикача... Треба зробити один рух, але йому тяжко, і страшно, і ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!

Ліда, підскочивши, вирячилась на нього, як на божевільного.

— Іване Артемовичу! Що ви хочете?

— Відійди.

Посірілий з лиця, він рвучко повертає ключ вимикача.

— Що ви робите? — скрикує Ліда, кидаючись до нього так, що, здавалось, очі йому зараз видере.

І в цю мить знову дзвінок. Хто це ще? Інженер приклав трубку до вуха.

— Щит слухає.

— МИ — ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПІДСТАНЦІЯ В НЕБЕЗПЕЦІ! НЕГАЙНО ВІДКЛЮЧАЙТЕ НАС!!!

Погляд інженера знов на щиті. Важкий прощальний погляд. Вкритий рясним потом, він повільно йде, зупиняється проти панелі приладів, і рука його раптом ще лютіше, з силою повертає ключ вимикача. Практикантка плаче, впавши головою на стіл, в нестямі стискає кулачки...

— Ви їх самі... Ви їх вбиваєте... Весь правий берег відключили...

Він відповідає їй мовчки: «Так, відключаю. Відключаю заводи, що живились нашою силою. Відключаю степи, що ми їх освітлювали ночами. Відрізаю від себе все те життя з нервами, з кров'ю».

Зостається ще лівий берег, що вони його живлять. Лівому потрібен струм — там працюють крани на заводах, іде демонтаж. Струм туди мусять подавати до останнього.

З прохідної дзвонить Поля-прибиральниця.

— Іване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столі, вся документація лежить відкрита, в кабінетах розміщаю поранених. Що мені далі робити, скажіть?

— Будь там. Не пускай на територію нікого.

— А поранених?

— Поранених пропускай.

Монтери і Ліда вже товпляться біля вікна, що виходить на лівий.

— Іване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять.

Видно грузовики, що під'їжджають з лівого берега аж до виходу з потерни, і постаті бійців, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якісь ящики.

Ліда слідкує за ними в тривозі.

— Що то вони носять?

Іван Артемович знає що. Він знає про це ще з учора. Вибухівку заносять в потерну! Головний інженер та військові підривники зараз уже все там готують до вибуху. Але що їй сказати, чим відповісти оцій дівчині-практикантці, яка приїхала сюди вчитись мирної праці, набувати мирного фаху, а бачить, як начиняють Дніпрогес вибухівкою, від якої разом з розламаним бетоном греблі, може, злетять у повітря й вони, люди останньої зміни?

— Невже це буде, Іване Артемовичу? Невже всьому кінець?

Дівчина дивиться на нього з благанням, щоки її мокрі й червоні від сліз, і він почуває щось схоже на сором перед цією юною практиканткою із заляканими, як у птиці, очима, сором за все те, що діється навкруги, поглинаючи її сподівання, плани, майбутнє.

— Тобі тут більше нічого робити, Лідо. Відправляйся на лівий.

— А ви?

— Нам ще треба.

— Чому — треба? Чому?

— Чому та чому! — сердиться один з монтерів. — Ми — комуністи, ось чому. Ми підемо звідси останніми.

— А мене першою? — захлипала дівчина. — Не піду, не можу, я буду з вами!

Інженера лютить її впертість.

— Тобі сказано відправляйсь!

— Не кричіть! Я маю право... Я практикантка!

— Кінчилася твоя практика.

Вона плаче ще дужче.

— Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть Дніпрогесу?

— Цить! Не побачиш ти його смерті! — гримнув Іван Артемович, втрачаючи самовладання. — Іди! Геть звідси!

У двері вона вже вийти не може. По дверях уже б'ють снайпери. Вхопивши дівчину за плече, інженер підвів її до ліфта, сердито штовхнув у кліть, брязнув за нею залізними дверима. Крізь металеву сітку він ще раз побачив заплакане, скривлене болем її обличчя, перш ніж воно з кліттю провалилося вниз.

Коли він повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звісткою:

— На Хортиці німці!

Він кинувся до південного вікна. Те, що він побачив, не могло бути виплодом кошмару чи маячіння: розкинувшись, як для облави, он вони, пришельці, повільно спускаються по схилах острова вниз до Дніпра, до розкиданих над рікою будиночків. Звідти їм уже видно весь Дніпрогес. Вони вже поганять славну споруду дніпровську своїм завойовницьким оком, вже, певне, вважають її своїм найбагатшим трофеєм. Живий, діючий, рідний Дніпрогес і лави наступаючих фашистів перед ним — від цього можна було збожеволіти. Отже, все те, значить, реальність: і прорив бронетанкових їхніх авангардів, і зненацька захоплений Нікополь, і десанти... Були перед цим ночі тривог, аеростати в небі, бомби падали в воду аванкамери, і дружину відправив, але аж до цієї миті жевріла в серці надія, що все це якось не торкнеться Дніпрогесу, що дух руйнування не запанує тут. І ось тепер, дивлячись на отих, що топчуть своїми чобітьми священну землю Хортиці, на власні очі побачивши фашистів з вікна Дніпрогесу, інженер відчув, як і в ньому самому вже прокидається руйнівник, росте жорстока готовність хоч цієї ж миті висадити в повітря все, що будував, що протягом років було красою і славою народу. Хай горять генератори! Хай розламається гребля! Хай купа руїн залишиться тут від усього, аби тільки їм не дісталось!

Інженер кличе з собою монтерів, і, відійшовши від вікна, вони вже радяться про те, чим закінчать цю свою останню погибельну вахту.

 

43

Важка залізна брама відчинена навстіж, кров запеклась на бетонованій доріжці, що веде на територію Дніпрогесу. Дніпрогесівська територія, ця свята святих, куди раніш без дозволу не міг ступити ніхто сторонній, тепер відкрита, без перепусток приймає групи поранених. Свіжі рани, кров, бинти — це зараз єдині перепустки, на які зважає начальниця прохідної тьотя Поля. Директор сказав: сиди — і от сидить, стереже. Пропустить поранених, пильно придивляючись, чи нема між ними, закривавленими, здорового дезертира, гукне їм: «Отам у садках розташовуйтесь», — а сама знов займає місце на посту біля вікна бюро перепусток, там, де сиділи раніш караульні начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не висохло чорнило в чорнильниці, ще не використані шорсткі книжки перепусток лежать на столі з корінцями, простроченими, як на швейній машинці. Вперше сіла вона за цей стіл. І руки її, грубі, великі, що потріскались від роботи, що знали тільки ганчір'я мокре, щітки та відра з помиями, тепер на столі, на порожніх, незаповнених перепустках лежать владно.

Поля, Поля-прибиральниця... Як назвали так, коли була молодою, так і осталась для всіх на Дніпрогесі з дівочим ім'ям, хоч давно вже минув той вік, коли могли так називати. Для всіх зосталася тут по імені, мовби дівчиною-дніпрогесівкою, хоча вона вже мати дорослого сина, студента авіатехнікуму, якого позавчора проводжала до армії. Одинока тепер. З самого ранку на прохідній, на посту, з польським карабіном, з якого не вміє стріляти, серед документів, що їх позалишали хлопці з секретної частини, подавшись туди, на виселок, де бій, де з ночі не вщухає стрілянина.

Волею подій поставлена Поля ось тут на воротях Дніпрогесу. Сидить над нікому вже не потрібними перепустками, прислухається до віддалених звуків стрілянини в робітничому селищі. Сірі очі великі, обличчя широке, суворе, в ранніх зморшках — не дуже багато посмішок знало, зате від плачів кривилось не раз. Всяко бувало в житті: було і кривджено її, було й премійовано, але все це тепер кудись відійшло, коли її отут залишено, ніби саму на варті Дніпрогесу: стій, стережи. Сама тут тепер і за НКВД, і за дирекцію. Хоч малописьменна жінка, а так ясно їй видно зараз, що було добре в житті і що не гаразд. Гарно уміли будувати, ночами з музикою приходили сюди із заводів робітники помагати дніпрогесівцям, і цілі ночі кипіла робота в котлованах при прожекторах. А як рятували його від весняної повені, не боячись ніяких простуд, не жаліючи себе! І ось він вигнався над дикими скелями, їхній Дніпрогес. Щоліта екскурсії ішли сюди потоками, зачаровано роззиралися серед цього електричного царства, де біля самих трансформаторів яблука наливаються, де червоні троянди ціле літо буйно горять серед чорного лісу металевих конструкцій. Тепер там уже хвиськають кулі, бродять по садках поранені, яких вона туди направляє, б'ють снайпери по вікнах, по дверях, і монтерам, щоб потрапити на відкриту підстанцію, доводиться пробиратись підземними ходами. А на. тому боці до потерни підвозять вантажними машинами вибухівку. Краще б осліпнути, ніж бачити їй, як начиняють вибухівкою греблю Дніпрогесу, ту греблю, де кожна крапля бетону, де кожен прут арматури мовби вкладений нею самою, де ніби не інженери все планували, а розпланувала усе вона сама...

Вільність якась у природі і чистота — оце Дніпрогес. Навіть птахи його люблять. Ластівки в греблі коло шлюзу, в неприступних місцях під виступами бетону повиліплювали собі гнізда — цілі купи, цілі колонії гнізд. А цієї весни все зозуля кувала. Не у вербах, не десь у садках, як інші це люблять, а на самій греблі, на високому крані, кувала, в його залізній гущавині. Невтомна, багато літ накувала Дніпрогесові — що ж, збрехала, виходить, зозуле?

Таке ось лихо їх спіткало тепер. Скільки хвалилися, що битимем ворога на його території, а тепер уже на території Дніпрогесу свищуть кулі, смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, із своєю наукою? Де ваші літаки, де ваша броня, щоб прикрити нею оцих нещасних, що, стікаючи кров'ю, з самої ночі стримують на селищі ворога, доки інші тим часом мінують потерну?

Прохідна вже в крові, в крові поранених бійців, яких вона пропускає на територію.

В другій половині дня поранених стало прибувати ще більше.

Ось двоє ведуть під руки третього, майже волочать його чобітьми по асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очі, а ротом — кров.

— Сюди, сюди його, — вказує Поля, заводячи їх через відкриті ворота на територію, де сади, де затінки. В садку недавно скошено сіно, воно лежить ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку. Весь у крові: і груди, й живіт, сяк-так перев'язані якимось простирадлом, що вже набрякло кров'ю і стало як ота червона матерія китайка, що нею на зборах накривали столи.

— Зніміть з мене каску, — просить поранений.

Ремінець каски, видно, давить йому на горло.

Зняли.

Ті, що привели — один якийсь наче підсліпуватий, у щетині рудій, а другий теж у щетині, але чорній, циганській. Обоє сумно стоять над товаришем.

Поранений запитує кволо:

— Що це пахне? Сіно?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2