Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 39)

Пора, однак, збиратися в путь. Встаємо. Заспані. Злі. Їмо гречку, суху, солону, — гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено і ми ще блукали в степовому байраці серед розтрощених дивізійних обозів, ми на кожному кроці натикалися на розшматоване, розстріляне, недбало кинуте серед побоїща армійське наше добро. Валялись репнуті рогожані лантухи, з яких сухарі висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати різні в маслянистих паперових пачках — сухі супи. Тоді ні я, ні Духнович, ні Вася-танкіст нічого не брали. Нам здавалось все це непотрібним, бо ми вже не уявляли собі, що нам ще доведеться їсти. Тільки оцей ось опецькуватий артилерист Гришко, що був до війни комірником у колгоспі, та рядовий Новоселець встигли набрати у свої солдатські мішки сухих армійських супів та концентратів. Тепер усе це стало нашою колективною власнісію, і перед тим, як вирушити далі в путь, ми з шкарубкої Гришкової долоні одержуємо кожен свій скупий раціон — жменю сухої солоної гречки, з якої мали б варити супи.

Під час переходів найтяжче з нас доводиться грузинові Хурціляві. Товстий, задишкуватий, він ледве встигає за нами, ми цілу ніч чуємо, як він дихає важко, і нам його жаль. Всі дні він зажурений, від нього рідко почуєш слово, тільки й чуємо його дихання та ще оцей хрумкіт зараз, коли жує гречку, яка повинна зарядити його силою на всю ніч ходьби.

Беручи в долоню порцію чорної концентратної гречки, я бачу інше — бачу, як біліли нам чугуївські гречки, коли ми відправлялись на фронт.

— Невже оце та гречка, — кажу до Духновича, — що так біло нам цвіла у Чугуєві?

— Вона. Почорніла.

Перш ніж рушити, підводимось, озираємось навкруги.

Несамовито червоне сонце сідає над степом. Ніби куриться воно, ніби щойно сформувалося в кулю з отих червоних вихровищ, розпечених ураганів, що оточують його, розбуявшись на весь захід. Серед просторів степових де-не-де бовваніють давні високі могили. Це той степ, кохана, що його ми з тобою збирались досліджувати. В цих степах батько мій колись за степовими піратами — махновцями — ганявсь.

Вік тачанок минув — танковий вік над степом гуркоче. Чуємо віддалений стугонливий гуркіт. Ідуть танки. З червоної кушпели заходу далеким шляхом степовим сунуть на схід величезною колоною, щоб десь там з такою ж колоною зійтися сталевим клином. Стоячи серед сухих почорнілих соняшників, ми бачимо, як танки один за одним виринають баштами з червоного туману, з моря кривавої мли, що ніби котиться, насувається разом із ними з заходу. О Німеччино мінезингерів, Німеччино Бетховена, Шіллера і Гете, подивись на себе сьогодні! Раніше йшли від тебе на схід філософи, поети, великі гуманісти, а сьогодні йде залізний знищувач у касці туполобій, ідуть молоді арійські бестії, закуті в броню, руїнники і вбивці, що прийшли понищити наш край, нашу культуру, нас самих.

Мовчки дивимось, як вони проходять. Мовчки стинаємо зубами. Ми не можемо їх спинити. За Дніпром у нас були проти них хоч чорні, налиті вогнем пляшки, а тут і цього нема.

— Будуть і в нас, — цідить крізь зуби Вася-танкіст, стоячи біля мене. — Будуть, будуть! Ще більше буде!

Обірвані, обшарпані оточенці, ми передчуваємо: будуть ще битви переможні. По тисячі стволів виставить армія наша на кілометр фронту, В кілька поверхів авіація буде в повітрі. Тисячі танків, першокласних бойових машин, підуть на захід, і здригатиметься, розсипатиметься від ударів артилерії Берлін, і, може, хтось із нас, що йде зараз в оточенні, побачить Гітлера в клітці, розбитий рейхстаг, визволений Бєлград і Прагу далеку, прекрасну...

Ми вирушаємо, і червоні урагани заходу гаснуть нам уже в путі.

 

51

Сю ніч веде нас Колумб.

Він щойно приєднався до нас. Він єдиний серед нас цивільний. Такими мені уявляються запорожці: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубчаків за шкірку підніме, тихо стукне лобами й так само тихо знов на землю поставить. А сам сумирний, повновидий, вуса красиві, русяві. В картузі, у вишитій льняній сорочці і брезентовім плащі поверх неї. Ми майже нічого про нього не знаємо. При перевірці документів лише запам'яталось, що звати його Христофор. Духнович додав — Колумб, і звідси й пішло: Колумб та Колумб. Так і йде з нами тепер цей степовий мореплавець.

Зустріли ми його, як тільки минули плантацію соняшників, де днювали й звідки бачили колону німецьких танків. Ще не звечоріло, коли ми побачили під лісосмугою табун безладно кинутих тракторів. Мов схарапуджені коні, звернувши з дороги, вони кинулись який куди і так неподалік посадки на стерні застигли. Раніш ми вже бачили в степу розстріляні череди худоби, убитих пастухів біля них, що гнали цю худобу в евакуацію. Тепер перед нами були розстріляні трактори. Ми ще вдень чули, як диркав тут над полем німецький літак, але тоді не надали цьому значення. А тепер перед нами були наслідки його роботи — залізне кладовище тракторів. На найближчому до нас тракторі схиливсь на кермо, ніби задрімав після втомливої дороги, юнак білявий, чубатий. А під трактором у пилюці ще свіжа калюжа крові і друга калюжа — мазуту. З другого трактора сторчма звалився тракторист, ніби в останню мить кинувся ховатись під трактор, і так лежить — вниз головою. Ще і ще. Ми думали, що нема тут уже нікого живого, але коло лісосмуги між тракторами раптом помітили кремезну постать дядька в картузі і плащі. Стояв у глибокій задумі серед розстріляних трактористів, серед мертвих тракторів і, здається, й не чув, як ми до нього підійшли.

— Ти з цієї колони? — одразу накинувся на нього Заградотрядник.

Дядько подивився на нього довгим втомленим поглядом :

— З цієї.

— А як же, що ти живий?

— Судилось.

— Живий один серед стількох? Орли клюватимуть твоїх трактористів, а ти живий? Дядько розсердився:

— Та й ти ж чомусь живий?

— Не тобі мене питати... Ану, руки вгору, ми зараз тебе обшукаємо!

Заградотрядник кинувся був до нього, щоб обшукати, але він не дався.

— Не підходь! — погрозливо підняв над головою стиснутий кулак.

Пуд сили був у тому кулаці. Розміром був мало чи не такий, як Заградотрядникова голова. А на кулаці сліди засохлої крові. Чи допомагав кому та закривавився, чи своя.

Згодом він сам показав нам свій евакуаційний лист, з якого ми дізналися, що він агроном однієї з степових МТС. Був призначений від райкому партії старшим при цій колоні тракторів, а тепер ось вона... Частина трактористів розбіглися під час обстрілу і більше не вернулись — чи поранені, чи просто не вернулись, — а цих ось бачите на місцях: той он завис, повалився вниз головою, той назавжди заснув на кермі...

Вася-танкіст, який уже нишпорив біля найближчого трактора, гукає раптом:

— В радіаторах є вода!

Вода!

Але, як виявилось, й радіатори були побиті, повитікало з них. Лише з деяких понаціджували трохи теплої, не прохололої ще — вистачило губи промочити.

Колумб далі пішов з нами. Ми маємо компас, щоб орієнтуватись, маємо зірки в небі, щоб знати, де схід, де захід, але він, який добре знає місцевість, теж стане нам у пригоді. Він муситиме вести нас в обхід населених пунктів, де вже, напевно, повно німців, він поведе нас глухими степами. Перед тим, іспанським, Колумбом були океани води, безвість води, а перед цим — безвість суші. Заграви в степах. Горять емтеесівські нафтобази, елеватори на далеких станціях, скирти. Поміж цими пожежами — наша оточенська плавба. Ми позбавлені можливості йти по прямій. Нам доводиться кружляти, далеко обминаючи село, в якому чуємо гуркіт танків, триматись осторонь великих шляхів. Центрові дороги не для нас, ми тепер люди манівців, люди темних доріг, як каже Гришко. Небезпеки ждемо на кожному кроці. Щомиті ждеш, що спалахне, просто межи очі вдарить ракета і гаркне хтось: «Хальт!»

Обережно бредемо якимось перелогом по високих тріскучих полинах. Ми вже пропахли, прогіркли ними наскрізь, власні губи гіркі від них, гірко в роті від полиневого пилу, гірко на душі.

Кінчаються цупкі полини — і, замість них, уже щось легше, ламкіше під ногами.

— Гречка, — пояснює Колумб. — По гречці йдемо, — каже, важко ступаючи по ній своїми чобітьми.

Десь неподалік на шляху звиваються ракети, і ми падаємо, повземо далі поповзом. Толочаться, ламаються хрусткі стебла, кожен з нас залишає за собою слід, витолочений назавжди. Гречка не трава, вона вже не підведеться.

Вже ми виповзали з гречкових масивів, коли у вибалку, в стороні, почули раптом приглушений голос Гришка:

— Сюди! Пасіка!

Так, це була справжня колгоспна пасіка, виставлена, певне, ще перед початком війни сюди, до квітучих гречок, на їхній червневий цвіт. На хатки в мініатюрі були схожі ці рамкові вулики, в кожному з яких жила бджолина сім'я, а пасіка вся нагадувала мініатюрне село, що причаїлося попід гречкою, як попід лісом. Бджолине поселення! Весь край розворушено, горять нафтобази, лежать череди, розстріляні по степах, ніщо живе не знаходить собі місця, і тільки це мирне бджолине поселення стоїть собі тут, ще не помічене війною, щасливо нею забуте.

Ненадовго забуте. Вже посеред пасіки в темряві чути шарудіння, тріск — там розламують рамки. Витрушують бджіл, похапцем ділять, паюють налиті медом щілинки. Розполохані бджоли вже гудуть над нами, сердито жалять за цей грабунок чи, може, за те, що не гречковим медвяним духом, а полинами пахнемо, за те, що гіркі ми люди, полиневі.

З обов'язку командира я мусив би припинити це, заборонити, але я знаю, які ми всі виснажені голодом і як багато нам треба сил. Мені й самому Татарин уже відламує шматок щільника, і я беру, жадібно висмоктую бджолиний набуток, що пахне літом, сонцем довоєнним, цвітом степовим. Далекими віками, буйним козацьким степом ще пахне мені цей чистий пашистий мед. Ласують усі, тільки Колумб не бере участі в цьому недоброму ділі. Він стоїть осторонь, як докір, як живе сумління.

— Їжте, Їжте, синочки, — чуємо раптом голос незнайомий, старечий.

Поруч з Колумбом зупинився хтось. Пасічник! Заклопотані своїм промислом, ми й не почули, як він підійшов. Маленький дідок з костуром у руці, в кудлатій шапці, одягнутий вже по-зимовому. Наче готується тут і сніг зустріти біля цих гречок та біля пасіки, і зиму з ними намірився зимувати.

— Тільки в мене в курені — он накачаний є, а вуликів... нащо ж їх так? Це пасіка колгоспна, ще, може, наші заїдуть за нею, голова сказав: «Жди».

— Ніхто вже, крім німців, сюди не заїде, — буркає глухо Гришко. — 3 наших ми — останні.

— Ой не кажіть. Фронт ще може по-всякому обернутись.

І він знову запрошує нас до куреня, на готовий мед.

Ніхто з нас не йде. Гарячий віск щільників мовби забив кожному з нас горлянку — мовчимо. Зніяковілі, крок по кроку відступаємо, задкуєм від пасічника, від бджіл. Опинившись за межами пасіки, стрімголов кидаємось тікати в темноту.

Самі ми собі нестерпні після цього. Краще б ми вижебрали, вистарцювали в того старого, ніж отак... А в очах Колумба які ми тепер? Ватага обірванців, степових волоцюг, що вже пасіки обкрадають, з бджолами воюють!..

— Що вдієш, — мовби вгадавши наші гризоти, каже похмуро Колумб. — Однаково тим дістанеться. Заїдуть, потрощать. — І додає після паузи: — Кінчився наш медозбір.

Йдемо якоюсь балкою. Здається, не зовсім туди йдемо, куди нам треба, а туди, куди вона сама нас веде, оця кривуляста степова балка. Вже пізно. Небо затягає хмарами; з-під далекої хмари поблискує пізній ущербок місяця, наче то далеке, чиєюсь кров'ю налите око з-під насупленої брови суворо стежить за нами: «Ану, хто ви? Куди йдете серед нічних пожеж? Чого блукаєте ночами в степах, захудорблені, зарослі, мов звірі? Чого не знайдете собі пристанища на цій просторій, ще вчора такій привітній землі? »

— Де ми? — питаю Колумба. — Чи не надто ми відхиляємось?

— Ні, — спокійно каже він. — Тут десь неподалік має бути птахоферма колгоспу Енгельса. Леггорнів розводили.

Незабаром на схилі помічаємо хату, а в хатнім вікні жовтаве, ледь помітне світло. Ніде нікого, ні життя, ні влади, а віконце світиться. Хто там світить? Сторожко пробираючись далі дном балки, натрапляємо раптом на ставок. Забувши про обережність, кидаємось до нього, припадаємо до води, запалено п'ємо її, теплу, густу, з запахом мулу і ще чогось. Пір'я густо біліє біля ставка. Пір'я леггорнів...

Зі зброєю напоготові оточуємо хату. Ось переді мною вже біліє стіна, скупо освітлена щербатим місяцем із-за хмари, а на стіні під самою крівлею висять, мов на виставці, щедрі дари степової природи: золотисті, зоставлені, мабуть, на насіння качани кукурудзи, перець червоний, стручкастий, величезні вінки цибулі...

Вінки ті одразу якось заспокоюють нас: значить, війна ще тут не була, не було тут, видно, ще німців, ні таких, як ми, оточенців, інакше б не висіти отак спокійно тугим золотистим вінкам на білій стіні.

Нечутно оточивши хату, припадаєм до вікон. Люди в хаті! Повна хата якихось дівчат... Стоять навколішках на долівці, очима в куток, мов секта яка-небудь: моляться. Електрична лампочка звисає перед ними зі стелі, але нема в ній світла, замість неї блима в кутку лампадка. Біля печі, обпершись плечем об комин, стоїть засмучена жінка, висока, смаглява, щедрої степової вроди. У вухах півмісяцем блискучі сережки, хоч уже й не молода. Як птиця, що стереже свій виводок у степу, так стояла вона над дівчатами. Сама вона не молилась, був лише глибокий смуток на її чистому материнському обличчі.

Зачувши шерхіт від вікна, вона враз тривожно кинулась, і дівчата разом обернулись до вікон, і їхні зосереджені, одухотворені перед тим личка враз покривило жахом. У всіх шибках зарослі, страшні первісні люди! Приплюснуті до шибок носи, чорні, закіптюжені мармизи якихось печерних варварів — саме таких, якими уявлялися їм завойовники. Це вже їх оточено в цій хаті, зараз їх хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!..

— Відчиняй! — Заградотрядник грубо заторготів у двері.

І ось уже двері нам відчинено, і вже ми в хаті всією своєю оточенською ватагою, і котрась із дівчат, що сполохано забились у куток, раптом вигукнула радісно :

— Зірочки! Зірочки на пілотках! Наші!!! І одразу обличчя дівчат заясніли усмішками, і стали вони такі, мовби вся Червона Армія знову повернулась сюди і можна жити, як раніше.

— А ви вже, значить, молитесь? — підступив до дівчат Заградотрядник, запухлий, покусаний бджолами. — І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки?

— А що ж нам зостається, хоч і комсомолки, — відповіла йому одна з дівчат, дуже схожа на ту жінку, що біля печі, тільки тоненька, молода, довгокоса.

— Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там... у стратосфері...

— Нема його і не буде, — рішуче відрізав Вася-танкіст і звернувся до жінки: — Невже це все ваші дочки?

— Ото моя, — кивнула жінка на тоненьку чорнявку. — А це шкільні подруги її, теж дев'ятикласниці, аж із села поприбігали. Там уже танки їхні ревуть. Куди ж від них рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму.

В кутку за лампадкою ікона, більше схожа на картину: на великій тарілці відрубана голова людська в терновім вінку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2