Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 8)

Про все в нього своя думка, свій присуд, і Тані подобається, що він нікого ніколи не боїться, а про Дніпро та про пороги дніпровські говорить, як про своє подвір'я.

Човни, що стоять прикуті лаццюгами в затоці, здебільшого мають наймення, і по самій назві вже можна вгадати чий. Великий голубий «Арго» — це професора з гірничого, що одружується втретє; трохи далі «Єрмак» старого прокатника з заводу, за ним заводський парусник «Скіф», а біля самого причалу скромна двовесельна батькова «Мрія».

Батько Танин працює прокатником на заводі, а у вільний час після роботи — завзятий рибалка, цілі ночі на Самарі біля рибальських вогнищ. Перші враження її дитинства — це вранішні гудки, що кличуть батька заступати на зміну, і високі заводські дими на лівому, і ще невіддільне від її дитинства — це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра; весь мовби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті — це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів'їв, уже виглядали Січ.

Гарний Дніпро у верхів'ях, чарівний біля Києва, але не менше в ньому краси і тут, де він вбирає в себе Самару, де так широко й вільно розкинувся перед степами, що розляглися на південь і на схід. Ніде нема стільки вільності й простору, як тут. Дніпро розлився, як небо, він біля острова мовби хотів зібрати всю свою силу, щоб здвигнути камінь, перебороти скелі і ще швидше ринути далі через пороги вниз. Звідти з татарщини, на оті горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх конях ординці-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума «Про трьох братів озівських»...

Увечері, коли з тієї татарщини, з синьої мли засамарської сходить місяць, Таня, вмостившись біля дідусевих ніг, слухає його сумовиті легенди, що їм кінця краю нема. З правіку селилися тут по зимівниках запорожці та лоцмани дніпровські, мужні й відважні люди що знали всі примхи порогів і, ризикуючи життям, проводили вниз і князівські вітрила, і купецькі каравани і заробітчанські чайки.

Хто знає, чи не дідусеві легенди, спогади та перекази про давнину і заронили в Танину душу першу любов до рідного краю, ще з шкільних літ розбудили мрію вивчитись, стати дослідником оцих островів і степових могил, що їх все життя розкопував дідусів знайомий - академік Яворницький, стати істориком рідного Дніпра з могутніми заводами по його берегах.

Коли перд нею, дочкою робітника, відкрилися двері університетські і вона стала студенткою, то здавалося, що цим уже досягнуто все найзаповітніше. Університет був її мрією, але він перевершив мрію: він дав їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрічі з Богданом при всіх буйнощах своєї фантазії Таня не могла уявити, скільки чарів, скільки муки й щастя таїть у собі це людське почуття.

І ось тепер, коли це почуття з такою повнотою виколосилось в ній, коли навіть і сама наука з її скіфськими могилами відступила перед ним, дівоче серце вже по вінця мусить налитися гіркотою розлуки, і життя тепер перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого, котрого в будь-який день, в будь-яку мить війна може відібрати назавжди.

Зникла у балці колона студбату, потім ще раз з'явилась по той бік балки на пагорбі і після цього, сховавшись, уже не з'являлась.

Пішов Богдан, зосталося для Тані місто порожнє без нього, порожні гуртожитки, куди не хотілося повертатись.

— Ходім до мене, — відчувши її настрій, запросила Мар'яна, і Таня одразу погодилась.

Пригасла, без посмішки, маленька, змучена ходьбою, — такою тепер дибала поруч Мар'яни.

Мар'янині батьки живуть край заводів у селищі тракторного. Добуватись звідси в університет Мар'яні далеко, і вона вивоювала собі місце в гуртожитку. Тепер їй те місце, здається, вже буде не потрібне.

Селище зустріло їх садками, буріючими вишнями червня. Таня й раніш бувала тут. І хоч це селище зовні не схоже на те, де виросла вона, — тут все розмірене, розплановано, будиночки все нові, і кінотеатр модерний, що вгруз в землю, як бомбосховище, — проте сама атмосфера робітничого передмістя нагадувала Тані домівку, і завжди приємно було їй опинитися в середовищі цих простих трудових людей. Надвечір тут заводили патефони, було повно музики, по садках бурхала із шлангів вода на зелень, на квіти, за столиками під деревами виклацувало доміно, так виклацувало, ніби через селище проходила кіннота. Зараз нічого цього не було. Була якась пригніченість, напруженість, безвідрадність.

Біля хвіртки зустріли Мар'янину матір. Непривітна, сердита, вона несла кудись під пахвою радіоприймач з обривками антени та заземлення, що так і теліпались біля ніг.

— Куди ви, мамо? — запитала Мар'яна.

— Здавати несу.

— Отаке! Нащо?

— Загадали.

Мар'яна здивувалась:

¾ А як же зведення слухатимем?

— А щоб не слухали. Щоб нічого не чули! Клава он приїхала, таке розказує, що душа холоне!

Клава — це старша Мар'янина сестра, уже заміжня. Застали її в садку біля столика: приклавши до грудей дитину, вона саме годувала її.

— Клаво, сестро! — кинулась до неї Мар'яна. — Ти прямо звідти?

Звідти — це значило аж з-під самого кордону, там служив її чоловік-лейтенант, і вона була з ним. Сама ще молода, а вся перемучена, сидить, зсутулившись, і по плечі розповзається важкий клубок кіс, так само чорних, густих, як і в Мар'яни. Очі в Клави східні, мигдалеві, в них повно смутку, повно ще не прочахлого горя — видно, набачилась страхіть.

— Розказуй же, як там? Ваня живий?

¾ Не знаю. Нічого не знаю. — Клава зітхнула тяжко. — Коли почалося, забіг на хвилину: «Клаво, бери малого — і на вокзал». А вокзал уже горить, вибухають цистерни, палає хліб у вагонах, той самий хліб, що його відправляли їм же якраз, у Німеччину. І оце, як була, без вузлика вирвалась, без нічого, тільки з ним, з оцим, — вона притиснула дитину до грудей.

— Не страшно, житимеш у нас, і я ж солдатка тепер. Разом житимем, поки все скінчиться. Я певна, і це скоро кінчиться.

— Ой навряд. Там стільки танків вони пустили, в небі від літаків чорно. Чим наші досі тримаються, самій дивно, зовсім зненацька це нас застало. Перед самим наступом нашу артилерію якраз на ремонт відвели, треба ж додуматись...

Вона стала розповідати, як бомбили їх у дорозі, як горіли станції, на одній з них і вона мало не загинула. а подругу її, теж дружину прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. В пожарищах, у смертях людських, у трагізмі нерівної боротьби поставала перерв ними країна з Клавиних розповідей.

Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподівався її тут зустріти. Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:

— Ну, прикордоннику? І, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом, знову повернув його Клаві.

— А де ж мати?

— Понесли здавати приймач, — сказала Мар'яна.

— Що ти мелеш? Який приймач?

— Наш, звичайно.

Батько засопів, підійшов до умивальника під деревом і, сердито брязкаючи краником, почав мити руки.

Таня, дивлячись на його руки, відзначала собі, що вони такі ж великі та огрублі в роботі, як і в її батька, і ще думала, що цими руками старий робітник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогодні пішли захищати Богдан та всі їхні хлопці-волонтери. Якою ціною воно буде відстояне? Чиїм життям і чиєю кров'ю?

Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе гілля, дівчата лаштували обідати. Посідавши за стіл, чекали матір.

Клава розповідала батькові знов про свої митарства, а він сидів мовчазний, дивився кудись вподовж вулиці, в кінці якої відкривалися вже поля, голубіло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцеві, як років з десять тому тут, де зараз селище тракторобудівників, і далі на північ, де розкинувся своїми цехами тракторний, було отаке ж жито, відкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхній, старий чекіст, верхи на коні їздив по території, бо не пройти було пішки по осінній .грязюці. В бараках жили тоді, інженерів не вистачало, і в нього вдома був цілий гуртожиток — п'ять племінників тіснилося, що приходили з села до нього, до дядька, з дерев'яними сундучками. Всіх повчив, повлаштовував — поповнили робітничий клас. Здається, це так недавно було. І директор на коні, і перший трактор, що виходить, з воріт цеху під музику, і Мар'яна в школі серед дітей-іноземчат — там у них був цілий інтернаціонал, бо на заводі працювали в ті роки американці, і чехи, і німці, і англійці, поприїздивши сюди разом із своїми сім'ями. З-поміж німців був один у них інструктор в цеху, якого дівчата так і називали: фашист. «Руськи ремонт — капут машина», — улюблена була в нього фраза. А тепер давно вже працюють без іноземних спеціалістів, — і машина не «капут», тисячі тракторів їхніх пішли на поля, і самі робітники вже з бараків перебралися жити в оці будиночки, що потопають у садках. Вишняки порозростались — випирають гіллям через паркани на вулицю, суниця та садок стали Кравцеві другим заняттям, І для нього та для його товаришів по ковальському кращого заводу і кращого соцмістечка на землі нема.

Він чує, як Мар'яна розповідає Тані теж про це, як дерева тут перші садили, як батько з матір'ю засперечалися тоді, що саджати:

— Тато — вишні, бо з кожної вишні, мовляв, щонайменше буде по відру ягід, а мама — тополі. «Що з тих тополь — один пух летить». А кінчилося тим, що посадили, бач, і вишні, й тополі.

Вишні давно вже родять, і пух із тополь летить, як цвітуть на початку червня, і Мар'яна любить той пух.

Мати прийшла хоч і без приймача, але в якомусь мовби легшому настрої, ніж ішла з дому.

Присівши до столу, стала розповідати:

— Тільки що в Писаренчихи на півнів ворожили. Спершу їхній уже був зверху, а тоді наш розправив крила, як накірчив, аж пір'я з Гітлера полетіло!

Іншим разом смішно було б таке слухати, але зараз не сміялись, лише Клавине маля, розігравшись, розпускалось в усмішці та все ловило рученям бубку на вишневій гілці.

Батько на ніч зібрався знов на завод. Перед тим як піти з двору, ще раз схилився над внуком, якого Клава прилаштувала під вишнею в гамаці.

— Не падай духом, козаче, не падай, — глухо казав старий до внука. — Коли в колисці бомба не взяла, тепер житимеш... Все ще в нас попереду. Ще тріскатиметься від наших болванок їхня погана земля...

Клава з дитиною в цей вечір рано лягла спати, вимучилась з дороги. Тільки Таня з Мар'яною ще довго стояли .біля хвіртки, мовби ждали когось, та слухали, як над ними вгорі шелестить вершечком ровесниця тракторного — тополя.

 

11

 

Летять студентські чуби!

Купою лежать вони на землі, мішма — русяві, чорні, каштанові, біляві, ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.

Біля лазні, в тіні зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерів, тільки й чути регіт та вигуки:

— Готовий! Далі!

З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.

На поміч солдатові-перукареві став сам помком взводу першої роти студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знімати чуби з ученої братії є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою топчуться по студентських чубах, по отих русявих , та білявих, а зуби він аж зціплює, ведучи машинкою по студентській голові, і той, що попався йому в руки, тільки покректує та зойкає, коли вже терпіти несила.

— Терпи, студенте, піхотою будеш — примовляв крізь зуби Гладун. — Це тобі, брат, армія, а не університет, де міг патлами метляти!

Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетів, і вже ти голомозий, гребінець свій можеш закинути в кущі. Смішними виходять хлопці з-під машинки, голови стають бугруваті, в того якась гунадза випирає на тім’ї, в того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової шевелюри став зовсім якимсь жалюгідним: всі помітили одразу, що голова в нього витягнута, гостра і нагадує формою диню, а на ній незграбно стовбурчаться величезні червоні вуха, що одразу стали предметом дотепів.

Хто без чубів — мовби поменшали всі на очах. Зовні студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нібито легко, кепкують один з одного, перестрілюються жартами, але в їхньому сміхові й жартах чується жаль і присмута за втраченим, вловлюється відчуття якоїсь приниженості, що її завдано їм оцією процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якісь знаки їхніх індивідуальностей, те, що робило їх не схожими між собою, летить у минуле їхня студентська розхристаність, безтурботність, звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замість різномастих чубів, тепер одні голі, зведені старшиною до стандарту лоби.

Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завчають, замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:

1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.

2. Держись ближче до кухні.

3. Коли що незрозуміле — лягай спати.

Всім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів видали обмундирування командирське, в тім числі і добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості і ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзові і юхтових йому й зараз не належало.

— Ну, за що тобі такі чоботи? — каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару. — Щоб їх заслужити, треба сім пудів солдатської солі з'їсти. А ти? Ну хто ти є?

Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:

— Ми — інтелектуалісти.

— Це що воно? — той дивиться на нього з підозрою.

А зоставшись самі, хлопці регочуть:

— Ось побачиш, заявить...

— Він тобі дасть інтелектуаліста? — каже Дробаха. — Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе мариністом.

З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків. Гладун зрозумів свій обов'язок так, мовби це дали йому табун коней і він повинен їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислів'ям для нього стало: «Це не Вільна академія, це — табір, ясно?»

Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2