Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 14)

— Важко в піч, а з печі це нам за іграшку... Мабуть, не буває неділі чи якого празника, щоб па подвір'ї в Заболотних не з'явилось хлоп'я або дівчинка із слободи, прийде, тримаючи глечика, зав'язаного в хустку: мати молока прислали. Або ще: ось вам молозива передали... Хай і не родичі, а не забувають люди Заболотних, їхню осиротілу безматірну хату.

А чим Заболотні багаті, то це солов'ями: щовесни в їхніх вербах солов'їв повію! О тій порі, коли птахи розша-леніються, коли заливаються, аж стогнуть кругом хати у верховітті, та ще коли це буде весняний недільний день чи й самий великдепь, тобто коли наші слобідські хатки по підгір'ю стануть ще біліші, аж сяятимуть стінами проти сонця, а десь там на сьомому небі невтомний Клим клемкатиме у дзвони своє натхненно «Клим дома — Хими нема», коли все над селом і над нашими балками буде сповнепе якоїсь чистоти, злагоди й святковості, — Забо-лотн'ий-удівець такого дня, зоставшись вдома з своєю донечкою, дістане їй із скрині найбільше родинне багатство — квітчасту кашемірову хустку, розгорне й поважно в руки подасть:

— Запнись маминою, Ялосовстко.

Запнеться дівчинка слухняно, обів'ється материною красою й сядо біля верби перед батьком, що довго-довго буде на неї дивитися, вдивлятиметься пильно, і ми зпаєм — чому: в цій хустці Ялосоветка викапана мати.

— Мама твоя так цю хустку любила...

Сидить на призьбі, дивиться па той живий портрет, па єдиний образ коханої дружини, залишений його життю, і слухає, як на дзвіниці в щодалі наростаючому темпі калатають, видзеленькують Климові дзвони. Ось вони піби в жаркий танець пішли, паші дзвонята, квапляться, розганяються дужче й дужче, весело й святково вимовляючи весняній Тернівщині:

Клим дома — Хими нема!

Кленькають, климкають, видзвонюють весело, танцюють на дзвіничці дедалі хутчій, викликаючи своїм танцем-змаганням добрі усмішки в усіх кутках села.

А десь згодом Ялосоветка потайки дозволить і Кирико-ві запнутися маминою хусткою: «І ти в ній теж на маму схожий... Брови — як у неї...» Хоч маму вона навряд чи й пам'ятає...

Відклемкають, відбомкають великодні дзвони і почнуться знов будні. Батько Заболотних прилаштує у повітці верстак, тільки не ткацький, що цілу зиму гупав у хаті, а столярський, і неквапом, день у день він майструватиме вікна та двері людям, а ми з Кириком, як і торік, знов опинимось в ролі пастушків у степу. Всі при ділі, і навіть для Ялосоветки знайдеться робота, її домовлятимуть слобожанські жінки стерегти на левадах полотна, розстелені для вибілювання, наглядати, щоб по них гуси не ходили, не полишили лапчасті свої сліди. Щодень самітнітиме Ялосоветка біля тих полотен, а в спеку дівча сховається в затінку верби, сяде і, схиливши голівку, в позі маленької мадонни з подарованою латишем глиняною лялькою на руках, колихатиме її та стиха квилитиме писклявеньким голоском:

Запрягайте коні в шори, коні воронії!

Та й поїдем доганяти літа молодії...

Заболотний не зводить очей з полотна автостради, мабуть, витає і він думками десь там, у наших балках солов'їних. Може, і йому нагадало це гудронове полотно ті далекі тернівщанські полотна, що кожного літа біліли, вистелені по наших левадах, — аж звідти біліють вони і зараз крізь завію часу... Наткані за зиму, зійшли з верстака сирові, грубі та негарні, ще їх треба золити, а побувавши в жлукті з попелом, визолівши, день за днем вибілюються на сонці, доки із сірих стануть білі як сніг, а Ялосоветка їх стереже та квилить над ними вже про того, хто із нею «на рушничок стане»... Блищать смуги полотен, вдень аж сліпучі, і якби тоді хто з літака глянув на них, навряд чи й догадався б, що то за таємничі знаки біліють пасмугами на зеленій землі. А то все біліли ночі недоспані наших матерів, то набирались чистоти від сонця чиїсь посаги, майбутні рушники, квіттям вишиті знаки чиєїсь долі...

Чути поблизу тиху, ніби з далечі літ долетілу мелодію — це Заболотний щось там мугиче над кермом...

— Як це сказано, — обертається він раптом до мене, — доганяти літа молодії... Чиясь душа зуміла ж отак виспівати себе...

Купальське вогнище палахкотить серед синьої сутіні наших левад, дівчата у вінках круг голови — то на ниточці нанизано в кожної пелюсткате квіття рожі, що росте в багатьох біля хат. Навіть і менші дівчатка-піддівки шмигляють тут, збуджені, задихані, вони теж у вінках, очі блищать, ці кози бояться, що ми будем ганятись за ними та обриватимем з них вінки, бояться і водночас ждуть цих хлоп'ячих жартівливих нападів, але поки що ми їх не чіпаєм, хай стрибають і Катрусі, й Одарочки через вогнище, де й ми один з-поперед одного виказуєм свою відвагу та спритність, а потім, розпалені, з пообсмалюваними бровами, будем ганятись в блискучій темряві за нашими юними подругами, жарко жалитимем їх жаливою по жижках, а вони, пірнаючи в гущавінь левад, верещатимуть злякано й весело, аж заклично. Чи спромога котромусь із сучасних відчутії всі чари нашої літньої тернівщанської ночі, всі оті грай-пустощі по балках серед віття верб та зоряних калабань, серед заростей, де було так гаряче, аж задушливо від пахіття любистків-м'ят та схвильованих від-дихів ще не вимовленої любові? Як тропічно було в тій розпашілій пітьмі, в пахощах зілля хмільного, де юні пругкі й жагливі вуста лепетали навстріч щось сум'ятне, безтямно-щасливе, як перша пристрасть...

Чому все те — і дитячі пустощі, й чиїсь недитячі пристрасті — так міцно зберігає душа? Пломінь купальських вогнищ, гострий вереск дівчаток, що випорскують з-під жаливи, ночі перших, жарких до нестями освідчень — все це для чогось потрібне тобі? Оті колодки, де одні хмеліють у співах кохання, у танцях з пилюкою, а менші тим часом, вкрай розпашілі, шугають по хащах, літають по темрявах, мов блискавки...

Пуди конспектів, горп проштудійованих посібників пе багато залишили після себе. Але чому досі чуєш, який пахучий був той новенький буквар, що тобі видали в школі? І читанка, що зветься «Вінок», вона теж незрівнянно пахла. А перший «Кобзар», що потрапить тобі до рук, і перші рядки, що западуть у дитячу душу на все життя: «Серце моє, зоре моя, де це ти зоріла?..» Був то світ, де все ставало відкриттям. Струми якісь живлющі струмують на тебе звідти, і все тамтешнє ніби промениться, світиться чимось неземним, як ота райдуга, що після дощу заграє барвами, беручи воду в мокрих наших балках, — нам дуже кортіло підгледіти, як саме у вербах вона воду бере.

— Біжім! Підгледимо райдугу зблизька!..

Так нам хочеться підступитись до неї на коротку відстань, руками обійняти її семибарвний стовп... Хтось із дорослих остерігає:

— Не біжіть туди, бо райдуга й людину у хмару потягне!..

Але ж після такої застороги нам ще дужче кортить! Як би там було нам у хмарі, куди б нас райдугою потягло?.. А семибарвна все боре й боре воду десь зовсім поруч, у скупаних дощем розкошистих вербах Заболотного, ми чуєм, як аж шумить та вода потужним струменем угору, жене себе в небо, щоб через скількись там часу знову пролитись на нас ласкавими рясними дощами, від яких одразу і рослини, й діти підростають. Завдяки райдузі, небо й земля поєднались, висока брама її вже й при сонці за мокрою зеленню левад па синій тучі цвіте, вигляд райдуги чомусь нас хвилює, з'явилась — і ніби повеселішав світ! Все так до ладу в природі, так усе згармонізовапо — жоден би винахідник краще не вигадав! Літа без райдуг, зими без колядок, весни без солов'їв та без вишневого цвіту — то настане пізніше. Зазнаємо стану, коли зупиниться самий рух життя. Крім горя, ніщо не ростиме, нта-хи співучі не прилетять, крапля дощу благодатного з неба не впаде — тільки чорні бомби падатимуть звідти з сатанинським виттям... Кінець усьому, непам'ять, небуття? Тупе, звандалізоване існування? Та, виявляється, не так просто спустошити душу людську, виявляється, й після всіх жахіть у пій незруйнованим може зостатися те, що було: і юнь, і співи, і цвіт вранішньої зорі, і семибарвна райдуга в росистому небі над Тернівщиною...

Х

Допипі лишається для нас таємницею, від кого воно вродилося, безвісне оте Настеня. Не були ми й тоді такі темні, щоб вірити, ніби дітей знаходять у капусті або що їх лелека приносить па крилі. Сільські діти рано долучаються до того хвилюючого світу, де панує кохання. З вечора допізна гасаємо по всіх кутках села, де під будь-яке свято танці, гулі, де земля двигтить та куриться від гопаків та польок. Бачимо красунь наших слобідських, розпалених, розшарілих, що тільки й ждуть чийогось доторку, знаку, ждуть тієї хвилі, коли можна нарешті відбитись від гурту і йти в найдальші садки ночі, в левади, в балки, щоб там слухати солодкі слова юнацьких освідчень, пити хміль кохання, жахку його таїну. І ми, дітвора, шастаючи збуджено по кущах, краєм вуха теж ловимо нічну мову любові, чуємо слова такої ніжності, що їх ніколи не ночуєш удень... А ця красуня Винниківна и на танцях лиш вряди-годи з'являлась, і на рипучих колисках не вигойдувалась, де дівчата слобідські, вхопившись за вервечки, щовеликодня йойкають та віють спідницями в небесах. Ні з ким Надька мовби й не відлучалася в ті нічні росяні верби та левади, де парочки замлівають в обіймах, а от вродилося ж у неї, з'явилось від когось на світ.

Ще як училась на фельдшерських курсах у Полтаві, закохалася нібито в якогось там майстра-верхолаза, кра-сеня з городян, котрий верхи золотив на дзвіницях, брав для таких робіт разом із своїм батьком та братами підряди по цілій окрузі. Сміливості майстрові тому, видно, не бракувало, лазив у небо хоч на яку височінь, аби тільки добре платили. Кочували вони своєю родинною артіллю від дзвіниці до дзвіниці і за домовленістю з громадою там баню фарбували, там золотили чи замість іржавого наново прогартований у кузні хрест насаджували на найвищий шпиль. А коли в Козельську, де монастирське, кругле, як пантеон, приміщення відходило під райклуб, вирішено було якраз навпаки — хрест з найвищого купола скинути, і шукали для цього діла сміливця, то полтавський жиган-верхолаз і тут запропонував свої послуги, щоправда, ціну, кажуть, за це загилив фантастичну. І таки видерся на ту страшну підхмарну височінь, і хреста звідти таки пошпурив униз, а па оголенім шпилі, на самім його вершечку, як запевняють очевидці, став па весь зріст, та ще й па п'яті обкрутивсь! То вже для форсу, щоб розважити публіку й показати, який він удалець. Так чи не так, а з Надькою нібито в нього йшлося до шлюбу, та чомусь не склалося щастя: чи він, виявившись гультяем, її ошукав, чи вона сама від нього відкинулась. Одне слово, не довчившись, повернулась до батька з малям у пелені. Без сумніву, знайшла б і тут її чиясь любов, але ж Надька не з тих, що кидаються будь-кому в обійми...

Всій Тернівщині відомо, що за Надькою мре Олекса-баламут, найзабіякуватіший з усіх наших парубків, хоча Надька і його відбрила, сказавши якось увечері на колодках, що не махновка вона й душа її до розбишак ре лежить, — при цьому вона спокійно відстороняла його обійми, бо, крім усього, мовляв, ще й п'яних терпіти не може.

— Все ждеш? — гудів тоді басом Олекса. — Досі, мабуть, того виглядаєш?

— Кого виглядаю, то вже моя воля... Ми так і не дізналися, про кого йшлося, хоч Олекса весь вечір дошкуляв Надьці своїми ревнощами до котрогось того невідомого та набивався проводжати додому. А, власне, чого в'язнути? Сказала ж: «Моя воля...» — хіба не ясно? В кожному разі ніхто з нас не осуджує Надьку за невідому її любов, а що вона в неї виявилась нещаслива, то це тільки посилює наше співчуття до покривдженої, — наші симпатії цілком на Надьчиній стороні.

І аж ніяк ми не віримо в лементи та гвалти баби Бубирончихи, що колись, кажуть, сама відьмувала, клубком котилася посеред вулиці, коли котрийсь із парубків найпізніше повертався одинцем додому, а тепер ця особа кляпе Винниківну на всіх перехрестях, ревнує до неї свого сина, геть несамовитіе, загледівши Надьку, здалеку лементує, що причаровує вона, мовляв, її дитину приворот-зіллям, хоче переманити молодого Бубиренка до себе в приймаки, щоб його шапкою та чужий гріх прикрити. Довготелесий, носатий цей Бубиренко писарює в сільраді і заодно відає в нас хатою-читальнею, він носить широке сине галіфе, хоч ніде й не воював, наші дотепники тернівщанські, дядьки Віблі та Грицаї, зібравшись на толоці, чомусь називають його Антидюрінгом — слово для нас незрозуміле й смішне. Пильно Бубиренчиха оберігає свого Антидюрінга від усіх можливих невісток та спокусниць, вважаючи Романову Надьку найнебезпечнішою, будучи певна, що цій від батька відоме всяке чаклунське зілля і що здатна Випниківна хоч кого привернути па любощі. Якщо вірити Бубиренчисі, то е такі, що бачили, як ночами, розпустивши коси, бродить Винниківна серед степу в самій сорочці, никає довкруг хутора, мов біла мана, то ж виглядав когось, щоб привернути, спокусити, оженити на собі, а кого? Не інакше, як бабиного молодця в галіфе. Бубиренчиха щодо цього не має найменшого сумніву.

Чарує Винниківна її сина нібито всякими чудасіями, але перевагу віддає отому найзаклятішому безвідмовному способу: висмикне потай нитку в парубка з галіфе, заліпить у грудочку воску, кине в найжаркіший вогонь і давай примовляти: «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь отой віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як отой топиться віск! І щоб ти мене аж тоді покинув, коли знайдеш у попелі свою ниточку з галіфе!»

Іноді, коли Надька, вбрана по-святковому, в туго заплетених косах вінком, вимитих перед тим в канупері та любистку, приходить до крамниці купити сірників чи солі, Бубиренчиха, мов з-під землі виринувши, чорнороте накинеться на ненависну їй степовичку, стане поганити її лайкою та образами привселюдно. Сяка-така безсоромнице, хочеш опоїти сина мого чарівницьким дурманом, бач, і зараз напахтилася чимось, хіба це любисток, хіба це канупер? Чистісіньке приворот-зілля, від нього хоч хто зійде з ума! І щоб до краю зганьбити Надьку перед людьми, зчинить гвалт на всю Тернівщину, ніби сама заставала розгульницю в себе на леваді, коли вона аж із степу прибігала до молодого Бубиренка на побачення, цілу ніч з ним, гологруда, траву толочила і на сіні качалася, безсоромно світячи білим тілом до місяця, умліваючи біля парубка у своїх розпусницьких любощах.

— Таж то не вона, — пробували внести ясність чоловіки, тернівщанські наші справедливці, — то, бабо, озерянська бублейниця сіно ваше розтовкла, коли до батюшки Приїздила... Тій усі гріхи відпущені...

Але Бубиренчиха глуха була до всіх свідчень:

— Ні, ні, то якраз ця була! Сміялася ж! Я її признала, хоч вона і втекла, тільки косами війнула!

— Та не тільки ж у Надьки коси, — брали під захист Винниківну дядьки.

— Захищайте, заступайтесь, сіль вам у око! — гримала баба й на них. — Вам усім хвойди подобаються... А ця ще й смішки строїть. Куди ж пак цяця, ніхто її пе торкни, наче й пе вона ночами моєму синові па шито вішається!..

— Навіщо мені ваш син? — казала Надька з спокійною, гордовитою усмішкою. — А любов якщо й була, то не з ним...

— Аз ким? — аж шию витягувала баба.

— Не вам про те знати.

Начебто бабині ґвалти пе дуже й доймають Надьку, та все ж, видно, на душі їй ставало нелегко, бо можна було помітити, як у її карих навіть сльозинки бринять, коли вона, розшарівшись, якось невидюще ішла толокою у бік степу, неприступна ні для кого, і від образи й нас пе впізнаючи, її малих вірних друзів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2