Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 17)

Перемовляємось із Заболотним про ту давню подію, з'ясовуєм подробиці, які чомусь досі не вивітрились із пам'яті, хоча, здавалось би, навіщо, навіщо нам зараз серед цього шаленства хайвею уява знову виносить десь із глибини душі ту мовби раніш і забуту сагу дитячих літ, сагу ярмаркової, назавжди відшумілої України?

XI

Пропливають мимо нас фрески чийогось життя, рябіють у вічу все інші та інші скопища реклам, що лізуть на дахи і навіть вище дахів, зависають у небі й чимось зваблюють вас, умовляють, перекопують, обіцяють вам просто раювання земне, потім знов набігає польовий ландшафт, вдалині на пологих пагорбах срібляться величезні якісь резервуари, біліють вежі невідомого призначення, зведені в мовби мавританському стилі, на декотрих сферичні покриття голубіють яскраво, небесно.

— Загадковістю віє? — завваживши мою цікавість, каже Заболотний.

— З відстані ота найвища з веж нагадує своєю голубою банею мавзолей Тамерлана в Самарканді.

— А то всього лиш силосна башта, — друг мій усміхається. — По курсу ж ліворуч блищать винесені за місто шопіпг-центри, сказати б, сучасні ярмарки: ей, миряни, городяни, коновали, шаповали, налітай, налітай!.. Ну, а далі, па обрії, знов, як бачиш, пішла урбаністика, труби, дими... Володіння ентеерівські, і серед них влетимо ми, бентежні, мов бджоли, що шукають цвітоноспих лугів», кінець цитати...

Ліду траса, здається, заколисує, русява голівка опущена, та ось, звівши очі на водія, дівчинка запитує, як завжди несподівано:

— Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ?

Заболотний вдає з себе іронічно здивованого.

— Ти звідки взяла?

— Ні, ви відповідайте по суті: сентиментальніш?

— Мабуть, що так, надто ж коли ти маєш на увазі оцих ось двох своїх супутників... Нас як наслухаєшся... А, по-твоєму, бути сентиментальним — це великий мінус?

— Я цього не сказала. Просто цікаво знати вашу думку.

— Хоча таки, мабуть, це вада, — розмірковує Заболотний. — Дорослі люди, мужчини, а раз у раз поринають у свої сентименти, розчулено десь витають усю дорогу... Тобі, певне, надокучило слухати нас?

— З чого ви взяли? Побувати там, де стільки сонця, де ночі зоряні... де ночами люди літають...

— А про сентиментальний народ — це в тебе звідки? Батечко просвіщав?

— Не має значення хто, — каже Ліда твердо. — До того ж у мене на це своя точка зору. По-моєму, краще бути сентиментальним, аніж черствим та бездушним.

— Я теж такої думки, — згоджується Заболотний.

— І татко, якщо й казав щось подібне, то зовсім не в осуд вам. А мама взагалі вважає, що сентиментальність не вада — це скорше ніжність душі, пам'ять, любов... Як і мені, їй теж подобається, коли ви з тьотею Сонею щось згадуєте або в два голоси заспіваєте оту вашу «Із-за гори світ біленький»...

— О, тобі вона теж подобається? — чути цей відгук про пісеньку Заболотному, видно, приємно. — Акварельна, пелюсткова річ, а от чомусь з естради її ніколи не виконують...

— Будь ласка, розкажіть, — просить після мовчанки Ліда, — що далі з Надькою буде.

— Всьому свій час, Лідо, — відповідає Заболотний, — а зараз послухаймо, що Верховний Коментатор нам заспіва... В нашім становищі, друзі, нам не слід відриватися від реальності. — І він знову вмикає приймач.

Вирушаючи в дорогу, сподівались ми одним ривком вихопитись з кола буденних клопотів, здавалось, усі зв'язки біжучого сьогодення обірвуться враз і поза ними, в дорозі, набудеться щось схоже на абсолютну вільність. Та й хіба не досягли ми, бодай частково, такого стану — стану позачасовості, чогось майже схожого на існування понадбуденпе, перенесене в зовсім інші умовини, інші виміри? І все це чи по завдяки жвавим отим пастушатам, що, невідлучно супроводячи нас, понад хайвеєм на крильцях летять і летять! Зовсім мов янголята, тільки що за-мурзані дужо та з виразками па зранених, побитих стернею ногах... Ось кого не перегнати, ось хто ніде нас не покине, не зрадить... Напівміражні образи дитячих літ, вони чимось істотним доповнюють трасу, викликаючи з найдальших володінь душі щось юне й свіже, наче вранішня зоря! То світить нам інша планета. Одначе й планета теперішня, цілком реальна, не полишає нас, знаходить і в цій летючій капсулі б'юїка, де ми сподівались зажити абсолютної вільності. Віднайшла і опікується нами, супроводить тихим плином класичної, сповненої краси мелодії чи меланхолійними негритянськими блюзами, або ж раптом озветься голосом Верховного Коментатора, як ми величаємо між собою невідомого супровідця, що раз у раз м'яко і вкрадливо озивається до нас із глибин ефіру. Намагаємось навіть уявити, який він там є, цей ефірний суб'єкт, мені він, скажімо, вимальовується в образі життєрадісного рекламного молодика, що вдосвіта попихкував сигаретою на одному з хмарочосів, де ми проїздили, — звисока мружився до нас приязно і пускав кільцями справжній дим... Ліді ж невидимець-диктор чомусь нагадує більше Тарзана. А загалом він для нас уже ніби добрий знайомий, голосом, бездоганно поставленим, топом напівінтимним Верховний Коментатор виповідає нам чергову порцію новин, дарує майже довірливо потік вістей про ті головні найсвіжіші події, якими світ живе зараз там, поза обшивкою нашого авто, поза невщухаючим шумом та свистом траси. Тринадцятирічна дівчинка пограбувала банк. Ровесниця ось цієї, що сидить за спиною в Заболотного, сидить, знову впавши в задуму після нетривалого пожвавлення, й ловить поглядом той пролітаючий, попідобрійний світ. Коментатор передає подробиці. Було ось так: серед білого дня зайшла дівчинка до приміщення банку на людній вулиці, наставила на касирку пістолет і звеліла їй накидати повен кульок банкнотів. Ніби цукерок. І гуд бай, навіть усміхнулась на прощання. Не подумала тільки, що за рогом кварталу її вже зустрінуть озброєні детективи... Голосом рівним, вкрадливо-милим розповідається також про те, який випадок стався сьогодні вдосвіта на хайвеї номер такий-то, де таранили простір невідомі наші колеги по гонитві: в них там стояв туман набагато густіший, аніж на нашій трасі, тож коли один з автомобілів раптово зупинився з невідомих причин, на нього сліпма стали налітати й налітати з розгону інші автомобілі, бились, чавились, як це буває з вагонами під час залізничної катастрофи, коли вони, гороїжачись, лізуть один на одного, в самім своїм русі несучи крах...

— По телепрограмі минулого тижня щось подібно показували, — зауважує Ліда.

А ще на іншій дорозі, чуємо далі, швидкохідний трайлер ударив на шаленій швидкості по автобусу з дітьми, удар був такої сили, що крісла разом з пасажирами розлітались увсебіч, їх порозкидало на площі розміром з футбольне ноле, — цю останню обставину ефірний тий виділив голосом, сповістив про неї навіть чи не з усмішкою: так, так — з футбольне поле... Вбитих стільки-то, а поранених стільки, лаконічно, зовсім несентиментально сповіщає Верховний Коментатор і переходить до інших новин.

Дослухаємось, чи скаже він щось про те вбивство із милосердя. У вранішніх новинах він розповідав нам цю історію, власне, репортерський звіт про те, як зовсім недавно брат зайшов провідати брата до лікарні, де той лежав спаралізований після дорожньої аварії: розбився з мотоциклом. При падінні бідолаха зламав собі спинний хребет, і надії па одужання нема, оскільки ж тягарем він ні для кого бути по хоче, то сам нібито й попросив брата зробити йому останню послугу... І брат погодився, наступного дня з'явившись в палату відповідно підготовлений, сказав скаліченому: «Заплющ очі, це зараз станеться». Й вистрелив. А тепер правосудці ведуть тривалу дискусію: мав він право так зробити чи ні, буде це злочином проти гуманності чи не буде? І якщо це вбивство із милосердя, то чи слід за нього карати?

— Справді, як тут і вирішити, — сумовито зауважує Ліда.

Джаз ударив! Вискливим гострим вибухом звуків переповнився ефір...

А звідти десь — чуємо: колядують!

Святвечір. Село в спігах голубих, зовсім мов на полотнах імпресіоністів... Святвечір — то подія для всіх. Навіть хто й но говіє, і святих не визнає, і з сусідами чварнться, вічно поюється, — такому цього вечора теж настає передишка... Вогники жовтіють у вікнах, дими йдуть у небо запашні, і ми, чиє життя мішає здебільшого надголодь, тепер з радісним гомоном, ватагами, збудженими, нетерплячими, в лахмітті, у якихось шкарбанах, весело попідвіконню гур-гур!

— Дядьку, благословіть щедрувати!

— Та сьогодні ж колядують?

— А ми вам разом усе!

— Дозвольте! Благословіте!

— Та починайте! Спасибі, що не минули!

Щедрик-ведрик,

Дайте вареник,

Ще й грудочку кашки,

І кільце ковбаски!..

І навіть дівчатка, зовсім дрібнота, десь там, у сусідів під вікном, попискують:

Коляд-коляд-колядниця,

Добра з медом паляниця.

А без меду не така,

Дайте, дядьку, п'ятака!

А ті грандіозні наші виходи на хутори, в майже невідомі землі? Коли ще задовго до походу робимо в хаті зірку-звізду на довгім держалні, клеїмо її з кольорового рожевого паперу, та ще так, щоб і згарок свічки можна було поставити всередині — світи, гори, моя зоря!.. Виходимо раннім досвітком, побрели крізь темряву в глибоких снігах колядники із звіздою, з світлом вогника в ній,  то вже не щедрик-ведрик, то вищий клас... А там, дивись ще інша рухається в досвіткових полях ватага, і теж колишеться над нею звізда, світить далеко... Для посипання е в хлопців у кишенях усяка пашниця, все, що вродили тернівщапські ниви, засіватимем — залежно від наших симпатій — кому житом, кому вівсом, кому гречкою, або й навіть пшеницею-українкою, а котромусь жмикрутові хутірському, що влітку над тернівщапськими батрачатами збиткувавсь, тому дістанеться, буває, ще й жменя гороху, до вівса підмішана: шибки та лампадки аж дзеленчатимуть, коли пороснуть від порога хлопці такою шрапнеллю... «Ой, ненароком! Недогледіли!.. Вибачайте, дядьку!»

А от у Романа-степового таких жорстоких жартів ми ніколи собі не дозволяли. В хату його щоразу ступаємо схвильовано, з особливим трепетом ступаємо, як у маленький заповідник краси; з усіх хат хутірських ця для нас найгарніша, ь ній завдяки Надьці все аж цвіте! Кажуть, Надьчипа мати була доброю ткалею та вишивальницею, мистецтво це й Надька ще змалку від матері перейняла, і всі оті квіти, солов'ї та калина на рушниках — то якраз її, Надьчина, робота. Влітку під час ходінь до колодязя не раз, бувало, застаємо її за вишиванням. Сидить під вишнею в затінку, схилившись над шматиною полотна, і голкою тільки блись! блись! А коли помітить нашу цікавість, то й нам покаже, що там у неї виходить, якого кольору нитками, якими узорами вона саме уквітчує свое біле, невідомо для кого вишиване полотно.

— Це вже для Настусиних женихів, — пожартує іноді. — Щоб було нашій дівці чим нареченого перев'язати... Рушником, кажуть, щастя міцніш утримаєш біля себе.

І пояснить нам, що вишиваний рушник — це ж не для будня, не для того, щоб ним утиратися після вмивання, а щоб у день світлий, весільний з милим на рушничок стати, як співається в пісні... Чи й старостів перев'язати або під весільний коровай постелити... Всьому своє місце. Скажімо, ось такий рушник, де вишито сині квіти й червоні пташки, дівчина чи дружина може дати лише милому своєму — на знак вірності й пам'яті... «А якщо ні дівчина, ні вдова?» — кортіло запитати, проте сором якийсь перепиняв. Цікаво нам і зараз би знати: кому ж таки вона вишивала, Надька Винниківна? Когось конкретного мала на увазі чи просто уявному Невідомому? Ніколи вже ми цього не відгадаєм, а ось хата її, що і взимку квітує мальовками, ружами та півнями-жар-птицями на комині, вона й зараз перед нами — незабутнє Надьчине творіння... Забавками дехто вважав, а нині нам ясно, що був у нашої Винниківни вроджений смак художній, а до того був ще й хист, завдяки чому в хаті в неї все єдналося на рідкість гармонійно, справді за законами краси. Нічого крикливого чи дражливого, все тільки заспокоювало, навіть яскравістю тішило зір, віяло злагодою на вас. Речі звичайні, повсякденного вжитку, а як вони виказували Надьчину натуру, прагнення власною творчістю оздобити своє просте трудове життя: скриня красується мальована, вся в яблуках з листям, і навіть віко скрині, тобто накриття, коли його Надька підніме, шукаючи нам гостинці, яскраво знизу спалахне снопом пишних синіх та червоних квітів та ще гроном винограду, котрий, на жаль, наших зим не витримує; ці квіти-мальовки з Надьчиної скрині так і перегукуються з півнями на комині, і з вишитим квітчастим рушником над Шевченком у шапці, і з розмальованими глечиками, що, взявшись у боки, мов парубки, вишикувались на миснику; не полинено без уваги навіть старий ослін, — його застелено тканим обрусом від порога попід стіною аж на покутя, де, за звичаєм, на різдво сіно лежить зелене, духмяне, на нього якраз і ставлять кутю... А з покутя, із-за лампади, позирає на нас образ знайомої жінки, що її можна було бачити майже в кожній тернівщанській хаті, як, до речі, й по всіх наших селах, — то образ козельської богоматері, про неї навіть дітям було відомо, що колись вона оновилась біля криниці за чумацькою корчмою в Козельську, і невдовзі поблизу того місця на узвишші виріс жіночий монастир, до якого й наші слобідські ходили на прощу, а декотрі ціле літо працювали за копійки на монастирських буряках, дивуючись, як це той зачуханий, запилюжений, з скотарськими ярмарками й запухлими від пиятик прасолами Козельськ та має таку гарну богоматір, молоду, сумовиту й по-степовому смагляву, схожу чимось на наших молодих матерів.

Там пречиста Ризи прала...

Під час нашого посипання Надьчине мале, дикувато визираючи із-за комина, затуляється рученятами з удаваним страхом, хоча насправді Настусі приємно, коли ми війнемо-пороснемо по хаті житом-пшеницею та всякою пашницею, в погляді Настусинім, цього разу зовсім не сердитому, ми вловлюємо приязнь чи навіть захват, дівча належно оцінює наш прихід — такі ж-бо герої, не злякалися ночі, морозу, прийшли, щоб співом-здоровленпям виповнити хату... Ой радуйся, земле, світ новий народився!.. Молода мати, стоячи біля лежанки, як під дощем, весело щулиться під хвилями-повівами нашого жита-пшениці й позирає на свою донечку щасливо усміхнена: бач, Настунько, таки діждалися посипальників!.. А від вікна господар приязним оком міряє нас, вгадуючи, видно, де чий і хто вважається старшим у цій ватазі, що збилася біля звізди. Іч, які щедрі: і в коморі і в оборі — щоб було!.. Серед ведучих, найголосніших та найбільш ошарпаних, звичайно ж, господареві не важко впізнати одразу кількох Заболотних.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2