Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 21)

Крім Андрія Галактіоновича, вчителя ще земського, давнього, що вчителює в Тернівщині ніби справіку, буде тепер у пас повий молодий учитель, що прибув змінити свого попередника на прізвисько Але, котрого сількор Око піддавав критиці за незвичні для Тернівщини слововживання. Дивна річ, у нашій слободі ніколи не вживалось таке собі слівце «але», наші люди якимось чином обходились без нього, і ось з'являється у школі вайлуватий і завжди ніби трохи сонний учитель у вишитій сорочці, тільки вишитій не нашими узорами, і раз у раз чує від нього Тернівщипа оте чуднувате «але» та «але». Тож і прилипло воно до нього прізвиськом хоча й незлобивим, однак чіпким, і коли матері взимку посилають котрогось із малих до вчителя з кутею, то без усякого насміхання кажуть: понеси куті своєму Але, чи як там його величати. Побув зиму та й подівся невідомо де, ніби розтанув разом із смішним своїм прізвиськом, а замість нього буде Микола Васильович Дух, присланий на підмогу нашому славному Андрієві Галактіоновичу, що його шанує вся Тернівщина, здавна вважаючи своїм. Колись, ще юнаком, приїхав Андрій Галактіоно-вич працювати до нашої земської маленької школи і відтоді він осів тут назавжди. Звідси й на германську війну було йото забрано, де йому випало пережити газову атаку, і газ такий виявився, що вчитель наш і досі постійно покахикує стиха і має жовтавий, хоча й дуже чистий, колір обличчя. І сам він якийсь чистоокий, гарний собою, носить довгу толстовку, грива чорного, перетканого сивими ниточками чуба спадає аж на плечі, — так ходить і в дощ, і в сніг, голова відкрита, в шапці Тернівщина його ніколи не бачила. Мешкає Андрій Галактіонович при школі, в кімнаті у нього зі стін дивляться поважні якісь мудреці, здебільшого бородаті, і сам він для нас як мудрець, здається, про все він на світі знає — що було і що буде. Може, тому й з нами поводиться без крику, з терпінням ставиться до наших дитячих витівок, мовби прощає нам їх за все те, що жде нас попереду, що на нашу долю випаде колись пережити. Навіть коли хто зовсім бешкетний стане перед Андрієм Галактіоновичем, він і на того голосу не підвищить, тільки довго-довго подивиться глибоким, наче в саму душу спрямованим поглядом і за звичкою підкрутить лагідно свого темного, чепурного вуса:

— Більше не будеш?

— Не буду.

— По партах ногами не ходитимеш?

— Ні.

— Ну, то біжи.

І тихо всміхнеться вслід.

Як і Роман-степовий, Андрій Галактіонович теж має стосунок до бджіл, троє вуликів його стоять у садку, край шкільного подвір'я. Деколи до нього навідується і Ромап-степовий, головний «бджолиний отаман», разом вони тоді радяться, схилившись над вуликом, обмірковують щось своє, бджолярське, і тоді їх нікому сторонньому не зрозуміти: справді, мов двоє мудреців-ворожбитів, що бесідують своєю, тільки їм доступною мовою. Іноді приєднається до їхнього товариства мандрівний художник, заверне, йдучи десь із Козельська в довгій хламиді-плащі й пом'ятому, з опущеними крисами капелюсі, що завжди на ньому ніби з-під дощу, навіть якщо буде це і в найбільшу спеку.

— 'Все шукаєте вічні барви?— привітно скаже до нього Андрій Галактіонович. — Ніяк не даються до рук? А вони, може, таяться в якомусь звичайному бур'янці, що ми по ньому щодня ходимо...

Художника Андрій Галактіонович називає «поетом місячних ночей», вважає, що гість його колись умів, як мало хто, передавати місячне світло, а зараз, на жаль, йому ніяк не вдається повторити своє ж власне досягнення...

На відміну від Андрія Галактіоновича щойно прибулий до нас учитель Микола Васильович людина, видно, зовсім інших нахилів. Власне, про нового вчителя ми ще мало що знаємо, за винятком того, що він любить співати, чим і встиг одразу сподобатись тернівщанам. Є ж такі люди: тільки вечір, так уже й тягне його до співу, вже полинув над Тернівщиною голос його від школи, де він, ставши біля відчиненого вікна й не запалюючи лампи, сам собі виводить чистим тенором якусь не тернівщанську, раніш у нас зовсім не чуту пісню, що всю душу тобі доймае, надто ж коли це буде місячно і ніч світитиме така ясна, що всі наші верби, левади сріблитимуться внизу по балках — навіть можна впізнати, де чия. Для Миколи Васильовича то вже не верби, то вже «зелена діброво, порадь, порадь мене, молодого!» А як музиканти Бондаренки вдарять на всі бубни увечері на толоці чи на далекім кутку біля Мини, вчитель і там з'явиться, слухає їхню музику приязно й зацікавлено, хоча до танцю й не йде, коли бойковиті дівчата жартома, буває, закличуть його до козачка...

Вдень новий наш учитель постає перед Тернівщиною в зовсім незвичній ролі: пов'язавшись фартухом, розводить у школі білої глини, бере велику рогожану щітку й, ніби змагаючись з торпівщапськими молодицями, весело шма-рує, вибілює нам шкільні класи, щоб веселіші були на осінь (хоча де ще та осінь!). Вибілюючи класи, вчитель іноді наспівує, вдасться ж отака невгамовна, охоча до співу душа... Відбуде зміну свою робочу, а під вечір, як сонце схилиться на захід, сідає Микола Васильович на свій безмірно заворожливий для нас велосипед, і тоді тільки спиці мигтять — поїхав наш учитель у степ на прогулянку, верхи на двох сонцях покотив! І хоч різні дороги ведуть із Тернівщини, однак опиняється вчитель якраз на тій польовій, що в'ється побіля Романового хутірця... Одного -разу, коли ми пасли на стернях поблизу, видно було нам віддалеки, як під колодязним журавлем велосипед зупинився і Микола Васильович про щось став розмовляти з Надькою, — може, якраз вона упрохувала його записати дівча своє до школи? Може, навіть і без жарту не обійшлося, бо по тому, як наша степовичка, взявшись за навислу над колодязем вервечку, весело похитувалась та вигиналася постаттю, навіть здалеку можна було вгадати, що Надька сміється! А тоді ми бачили щось і зовсім неймовірне: Надьчина майбутня школярочка, та дикувата Настуся, раптом опинилася верхи на велосипеді — то вчитель сам прилаштував її біля керма, взяв, щоб покатати! Ще й не вчилося, а вже йому така честь. І нема чого тепер Надьці непокоїтись, що не приймуть її малої до школи за неповністю літ... Так з дівченям на велосипеді й виїхав на вечірню доріжку серед полів Микола Васильович, виїхав та й покотив і покотив полями. Аж до Вигурівської могили й назад прокатав малу Винниківну на тих своїх двох нікельованих сонцях, а Надька, чекаючи, доки вони наблизяться, весь час стояла краії шляху, і нам чомусь думалося, просто вгадувалося якось, що вона, молода мати, в ці хвилини нарешті почувається щасливою — така гарна й безтривожна стоїть, у вільній поставі, в золоті вечірнього сонця вся...

Після того до третіх півнів чула Тернівщина, як учитель ще завзятіше виспівує в школі, чогось йому там не спиться, то примовкне, то знову лункий свій голос подасть — щось йому наша зелена діброва ніяк не дорадить, зачаровані місячні верби ніяк на сон його не вкладуть.

Наступного ж дня надвечір спиці знову миготять у степ, та все тією доріжкою, що нобіля Надьчиного колодязного журавля.

XIV

На відміну від своїх батьків, людей веселих і компанійських, ця Ліда Дударевич — серйозне, може, аж надто серйозне дівча. Сірі очі старші за неї, часто сповнені за-йуму, допитливості чи якогось докору. «Типове дитя віку акселерації», — жартівливо каже про донечку сам Дударевич, котрого не вперше доля зводить із Заболотним на довгій дипломатичній дорозі. Тож і Ліда для Заболотних уже як своя. В товаристві Софії Іванівни вона перебуває, здається, навіть частіше, ніж біля рідної матері, викликаючи цим з боку матусі іноді легкі ревнощі. А втім, Ліда не є Щодо цього винятком, бо й діти з інших дипломатичних родин також горнуться до Заболотної, яка не вважає це для себе тягарем, вона вже звикла до ролі підмінної матері й добровільної терплячої виховательки, надто ж призвичаїлася до цього, коли їй довелося після дорожньої травми тривалий час відсиджуватися вдома. Якщо котромусь подружжю випадає, скажімо, йти на дипломатичний прийом, а дитину нема з ким залишити, то мале скоріш усього опиниться у квартирі Заболотних, яка нагадує в такі вечори імпровізований дитсадок, де старшою виступає сама Соня-сан, а її найпершою помічницею буде Ліда Дударевич, котру малеча слухається беззаперечно. Дударевичі, звіь чайно, розуміють, що їхня одиначка, як і кожна сучасна дитина, потребує уваги, родинної ласки і що час від часу треба було б знімати з неї оцю її надмірну серйозність повертати свою школярку в безжурний світ дитинства, і з цією метою батько щедро постачає своїй улюблениці різні чудернацькі іграшки, до яких дівча, на батькову прикрість, не виявляє особливої цікавості, ставиться до них як людина, що вже переросла цей примітивний цяцьковий світ. Тож, щоб якось Ліду зацікавити, Дударевич придбав їй іграшку підвищеної складності — портативний японський комп'ютер, що здатен, однак, виконувати й зовсім не іграшкові програми. Річ виявилась такою зручною й дотепною, що частіше, ніж Ліда, цією іграшкою бавиться на дозвіллі сам Дударевич.

Дударевич па добрий десяток років молодший за свого колегу Заболотного і на цій підставі вважає себе дипломатом більш сучасним і, отже, й службове перспективнішим одначе коли йдеться про підвищення по службі, виходить чомусь так, що Заболотний бодай трохи, але опиняється попереду, дарма що не докладає до цього ніяких зусиль, чим особливо дивує Дударевича. До свого просування по службовій драбині Дударевич ставиться дуже зацікавлено і трохи навіть цинічно, він не приховує пі перед Заболотним, ні перед іншими колегами, що головним для нього в житті є зробити «здорову кар'єру», по можливості швидше видобутись на вищий, ніж дотепер, щабель в розумінні рангу, і що таке прагнення, зрештою, стимулює його ділові якості, отже, й церемонитись тут нема чого. Він і від старших колег не приховує, що надто йому довго доводиться чекати присвоєння вищого рангу, якого він давно заслуговує, і просто не вірить, що Заболотний може до таких речей ставитись спокійно, «по-філософському»...

— Хороший допінг, оформлений відповідним наказом, нашому братові ніколи не зашкодить, — так вважає Дударевич.

Взаємини між ним і Заболотним досить складні. То вони майже близько товаришують, то раптом віддаляються один від одного, ні-ні, та й повіє між ними відчутний холодок, який, однак, не позначається на ставленні Ліди до родини Заболотних, па її досить стабільних до них симпатіях, що дає підставу Заболотному іноді пожартувати:

— Найкращим дипломатом поміж нас в напружених ситуаціях виявляє себе Ліда. Ось би кого пора подати на присвоєння вищого дипломатичного рангу!..

Коли на якийсь час між родинами виникає незлагода такої напруги, що її можна вважати мало чи не конфліктом, Ліда, хоч як це дивно, щоразу тягне руку Заболотних, а на батькові апелювання до пеї, на його волання до справедливостей вона відповідає майже з дорослою категоричністю:

— Подбай, тату, найперше про те, щоб самому бути справедливим у стосунках із своїми друзями.

— А чим я, по-твоєму, несправедливий? — ледь стримує себе Дударевич.

— Хоча б тим, що у відсутність Кирила Петровича дозволяєш собі обговорювати його слова і вчинки. Намагаєшся позаочі його принизити. А це нечесно.

Отака! Тож і зрозуміло, чому Заболотна-сан так лине до цієї дівчинки, підтримує з нею дружбу, навіть хай це буде й тоді, коли між сім'ями щось там чорненьке пробіжить.

Кочове життя по країнах, по амбасадах, взаємини з багатьма різними, часом полярно різними людьми — все це привчило Заболотну, так само як і її чоловіка, прагнути з людьми взаємин доброзичливих, злагідливих, виробило певний досвід переборювання конфліктних чи близьких до цього ситуацій, якщо такі виникають. Те, що після Заболотних в кожній із країн, де вони були, залишаються друзі, які ще тривалий час хоч від випадку до випадку озиваються до них, дають знати, що Заболотних не забуто, на думку Дударевича, скоріше повинно розцінюватись зі знаком мінус, як певний гандж, свідчення дипломатської неперебірливості Заболотного, однак Ліда щодо цього мас свій і досить твердий погляд, вважаючи, що в Кирила Петровича це просто талант — вміння здружувати людей і що взагалі таке вміння — найістотніше в професії дипломата.

До Заболотних у Ліди ставлення особливо уважливе і вопи їй, звичайно, відповідають взаємністю. Якщо про інших дітей, підкинутих на якийсь вечір дипломатськими зозулями, Заболотна може сказати інколи майже сердито: «Як ви мені надокучили, оце сьогодні востаннє понянь-каюся з вами» (хоч відомо, що це тільки розмови), —то про Ліду вона не дозволить щось подібне сказати, знаючи внутрішню ранимість дівчинки і уявляючи, як глибоко вона сприйняла б найменше нарікання чи випадкове необережно слово.

Різниця у віці тут наче й не існує. Обоє Заболотні ставляться до своєї юної сусідки з повагою, на яку могла б розраховувати й людина доросла, скажімо, коли треба дізнатись, якій телевізійній передачі, якому каналові віддати перевагу, чи щось додаткове з'ясувати про нову зірку екрану, то найчастіше вони радяться про такі речі з Лідою, і слово її для них буде цілком авторитетним. І навіть тут, у дорозі, Заболотний у ставленні до нашої юної пасажирки дотримується того ж тону поваги й бережливості, розмовляє з нею як рівня, і хоч між нами йдеться часом про такі речі, що для Ліди навряд чи й цікаві, можливо, що для неї вони безмірно далекі, однак відчувається, що на Ліду, на її присутність Заболотний весь час зважає, і що її сприймання і навіть її мовчанка для нього мають значення.

Зараз Ліда ніби придрімнула, приплющивши очі й відкинувши назад, на спинку сидіння, свою візантійську голівку, вона, здається, від усього відсторонилась, а ми з Заболотним ще й ще повертаємось до тих наших світанкових літ, полишених десь там далі, ніж Гавайї чи Полінезія.

— Чому так багато важить для нас дитинство? — вголос роздумує Заболотний, не відводячи очей від траси. Чи справді, як дехто вважає, туга за дитинством — це туга за тим раннім гармонійним світом, де все бере початки і все постає чистим, доцільним, може, навіть близьким до ідеалу? В кожному разі, не випадково з'являється час від часу потреба воскресити те, що було, бодай трохи наблизити світанкове ото сприймання життя. І навіть самий уже процес спогадання того раннього, росяного дає тобі насолоду, як і кожна зустріч з прекрасним...

— Але ж це для нас, а для інших?..

Справді, що для інших, скажімо, той відлетілий у безвість Роман-степовий у своїй бджоляній кольчузі і його красуня донька, що хоч і зосталась для нас вічно молода, але кому вона тут усміхнеться, крім нас, на цьому хайвеї? Чи наш тодішній учитель Микола Васильович, що своїм співом при місяці враз переінакшив наші буденні тернівщанські левади, перетворивши їх в якусь переповнену чарами зелену діброву... Для нас він був зовсім не такий, як всі інші люди, і, згідно з нашими уявленнями, він би не повинен був закохатися, він мусив би стояти вище всіх земних пристрастей, а проте... Як воно сколихнуло тоді нашу Тернівщипу, оте їхнє раптове кохання, що так сильно й прекрасно розпломенілося враз між людьми, для нас не байдужими, — між новим нашим учителем, якому б наче й не личило виступати в ролі закоханого, та нашою пречистою Надькою, що стала ще мовби гарнішою в цьому своєму почутті!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2