Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 24)

— Болить, — каже різко Микола Васильович. — Але хай вчаться. Хай дихають вогнем битви! Хай ці наші юні Гавроші наяву бачать роз'ярілу хижість власництва, перекошені злобою обличчя, хай чують всі ті погрози та глум, якими нас зустрічають хутори! Для хуторян ми анцихрис-ти, передвісники страшного суду, а вони? Були в них в серці жалощі, хоча б тінь співчуття до цих слобожанських дітей, коли хутори робили їх маленькими рабами, прирікали на найжорстокіший визиск? Ідіотизм сільського життя, де він ще в таких диких формах виявив себе, як не на хуторах? А зараз хліб у ямах гноять, для них він уже не святий, та й взагалі, що може бути святе для тієї дрімучої й захланної сили власництва? Поступись перед нею, залиш, як є, то вона завтра й нас із вами передушить! Милосердя не буде нікому, сліпнучи в ненависті, підійме сокиру й на цих безневинних, що сплять ось покотом під вашою всеспасенною ковдрою... Та про що мова! Ви, людина з таким досвідом, не згірш від мене повинні знати, на що вона здатна, ця до краю нині розбурхана, підступна, злобою та ненавистю налита хутірська Вандея!.. Чого-чого, а пощади звідти не жди!

— То що ж виходить? їхніми методами проти них? Проти ненависті такою ж ненавистю, на злобу — злобою?

— А чим іще?

— Доброта виховується добротою, справедливість — справедливістю — це ж для педагога елементарно... Ненависть розпалити неважко, людство розпалювало її вже не раз, і в колосальних масштабах, а як потім загасити її? Що їй протиставити? І руїнницький інстинкт пробудити, в ураган розбурхати — це теж куди легше, ніж потім знов загнати його в береги здорового глузду. Перш ніж викликати могутню якусь енергію, слід добре подумати, з яким вона знаком, якої природи і до яких наслідків усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустріне людина суворі прийдешні часи? Вас, юнака інтелігентного, мислячого, невже ці речі не турбують?

— То що ж — поступитись? О, ні! — змахнув білим кулаком у повітрі Микола Васильович. — Через віки йшли, пробивались до своєї золотої мрії, і тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастіонам куркульським? Ні і ні! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна... Йдемо самі на бій, і зміну свою беремо, бо долі наші — і дітей, і дорослих — неподільні, надто ж на цьому вирішальному перевалі, де діє один закон: або — або!

— Золота мрія людства, смію запевнити вас, вона й для мене щось важить, — схилившись біля столу, Андрій Галактіонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди підстрижену борідку. — Однак бачити свого колоігу, народного вчителя, в парі з Миною Омельковичем, в одній з ним упряжці, — ні, цього я, вбийте, не збагну... Хай ви идите, вами, скажімо, рухає ідеал, молодечий новив, а що рухає Миною?

— В нього є класовій інстинкт — це зараз теж неаби-що.

— Сила сліпа, стихійна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всіх і вся, — ось що в ньому є. Апостол руїпництва, лицар трощення — хіба не таким він об'єктивно сьогодні постає в цих ваших походах... і — Апостол руїнництва? — легка усмішка торкає тонкі :руса Миколи Васильовича. — При вашому всепрощенстві і раптом такі нещадні характеристики? А хіба не ви ховали його в класі під партою... Виявили ж гуманність! — Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую... Можна чимось пояснити навіть почуття помсти, якої стільки накипіло в ньому, та, однак, хіба цього досить людині? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивовані, але чи такі сили створювали коли-небудь щось вартісне, цінне для всіх? Візьміть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистість, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, такої, що матиме органічну потребу поліпшувати світ, вдосконалювати природу й жити у вічдаій злагоді з нею...

— В конкретному цьому випадку я згоден з вами... Та й з Миною Омельковичем нібито вони товаришували колись.

— А сьогодні Мина — якраз цілковитий його антипод. Бо степовий наш селекціонер у праці себе знайшов, а Мина у власнім злидарстві вбачає для себе найвищу заслугу, скрізь і всюди виставляє злидні свої вапоказ: осі, вони, мої латки, я їх ношу, як герб, а де ваші латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навіть схрестити їх пробує, щоб вивести нову степову породу бджіл, а в Мини тільки мухи дзижчать та дереза під самі вікна в'ється...

— Та що ви напались на нашого Омельковича? — весело вигукує Микола Васильович. — Майте ж милосердя!

— А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрівнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в житті не посадив, цвяха ніде не забив... Безнадійних нема — я так дивлюсь. І це вже, колего, вам годилось би думати, як із вашого приятеля, із такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлінного й роботящого, що здатен був би зажити шани і в громаді, і в майбутній вашій хліборобській асоціації.

— Виховаємо, — впевнено всміхається молодий учитель, — Мина Омелькович справді має деякі вади, зокрема охочий іноді рубонути з плеча. Натура відкрита, може й помилитися, але хто в такій веремії гарантований від помилок? Ситуація ж виняткова: діяти доводиться часто-густо навздогад, бо — перші, прецеденту не було, прокладаєм дорогу без топографічних карт, і тому така вона многотрудна, тяжка та вибоїста...

— Це правда, — згоджується Андрій Галактіонович, — але для мене безсумнівним є також і те, що справіку ц людині двое начал живуть, дві натури вічно в душі против борствують: будівник і руйнач. Один зводить храм Артеміди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата. Відколи й рід людський існує, борються в ньому ці дві сили, дві пристрасті, одна з яких увінчує нас вінцем безсмертя, а друга, друга — ламай, трощи! — стає мовби нашим прокляттям. Тут вічний бій, він і нині триває, і яке з цих двох начал переможе, яке візьме гору, від цього, друже, залежатиме все, все... І насамперед майбутня доля ось їхня, — показав він поглядом на нас, защухлих під ковдрою. — А живемо для них, щодень думати, дбати про них — ми тут з вами тільки для цього...

— Сама революція вже найбільше про них подбала, — рішуче відповідає Микола Васильович, снуючи по кімнаті сюди-туди, ніби в невидимій клітці, й на ходу похрускуючи худими пальцями. — Подбала, подумала, та ще як!.. Нині ж ми покликані, щоб далі розчистити шлях, і не маємо сумніву, що він виведе нас у заобрійну омріяну далеч! Йдемо в часи, дорогий Андрію Галактіоновичу, де не буде руйначів — будуть самі будівники! І оці гороб'ята, що по-вкублювались тут, може, якраз і виявлять там повністю себе, свою творчу духовну снагу, та ще й спасибі скажуть, іцо ми з дитинства гартували їхню волю, сталили дух, вчили не боятися труднощів. Невже ви не згодні зі мною?

— Попробуй з вами не згодитись, завтра опинишся в кутузці, — підводячись, з присмутком жартував Андрій Галактіонович і, знов накинувши на плечі пальто, почовгав своїми човниками-калошами до порога, обережно обходячи нас, лежачих. — На добраніч вам.

— Ні, по-моєму, я вас переконав, — весело казав йому вслід Микола Васильович.

— Ні ви мене, ні я вас... А як же завтра?

— Завтра ви тут обходьтесь без мене, бо я знову буду в поході...

Так вони розходились, без сумніву, залишаючись коайви при своїй думці. Андрій Галактіопович ніс на вітер та сніговицю свою простоволосу лев'ячу голову, зачиняв двері за собою поквапом, щільно, щоб нічним холодом на вас не війнуло, не застудило котрогось, а Микола Васильович, обпершись обома руками об стіл, ще якийсь час стояв веред лампою в глибокім замисленні. Він цього вечора вже не брався ні читати, ні писати і про навушники ніби забув, — застигши в цій позі біля столу, він мовби дослухався до чогось, здається, найважливішим зараз для нього була ота зимова ніч за вікном, стугонливе її завивання. А може, щось інше причулося цієї миті, може, Надьчина «зелена діброва» йому зараз листям зашелестіла в степу, і зими ще нема, ще тепла зоряна ніч пливе над садком, де удвох вони з Винниківною стоять, одні на всім світі, і тільки ясний місяць зазирає у їхні сяючі, аж бліді від кохання обличчя...

Потім, сам собі всміхнувшись, учитель ступає кілька кроків до притуленого під стіною велосипеда, що стоїть там вкритий, мов кінь, якоюсь попоною, Микола Васильович бере ту попону й неквапом розстеляє її в себе на ліжку, — то він готує свою сувору спартанську постелю. Ще після того підійде до дверей, поверне ключ, що завжди стирчить у замку. І, вкрутивши, применшивши ґнотик у гасовій лампі, тепер нарешті він ляже, в останню мить недбало кинувши під подушку свій важкий чорний наган.

XVII

Несподівано занедужав наш Микола Васильович. Застудився, гасаючи по хуторах у благенькій своїй шипельчині, і на вечір уже його палив жар, Андрій Галактіонович самотужки лікував колегу, заварював йому липовий цвіт, а ми, школярчата, як могли, допомагали по житлу: дерев'яну підлогу в кімнаті змили, до сухого витерли, аж фарба заблищала, потім запалили примус, позатикали у великім вікні щілини, щоб на хворого не студило звідти.

Цього вечора знялась хуртовина, така завірюха, що й світа не видно, і, крім пас, слобідських, залишились ночувати в школі ще й дехто з хутірських дітей, яких і раніше в час негоди обидва вчителі залишали на ночівлю, не відпускаючи додому самих, щоб їх не позамітало в степу. Серед тих, кого прихистила школа, цього разу була й мала степовичка Настя-Анастасія, чи то пак Настуся. Вже вона тепер не сторонилася нас дикувато, ця повнощока, густо-смаглява школярка з великими, як і в матері, очима. Чисто вимиті темно-русі кіски завжди на ній тугенько заплетені, вони пахнуть квітами, ми всі не можемо відгадати, якими саме. Для нас таїть у собі привабу саме Настусине лице, не так навіть лице, як те, що воно всіяне густо мачинками-родимками — одна чимала, а довкруг неї ще безліч дрібненьких, справді, як мак, — то, кажуть, на щастя. Випаде ж на одну людину аж стільки щастя! Як і більшість хутірських, Настуся не дуже говірка, скорше навіть мовчкувата, хоча в погляді з-під чорних, раніше майже завжди нахмурених брівок тепер усе частіше проблискувала привітність до нас, слобідських. Андрій Галактіонович, пораючись біля занедужалого, залучив Настусю собі в помічниці, і в цій ролі наша степовичка — дарма що з усіх тут вона найменша — виявляла себе на диво кмітливою, розуміла вчителя з півслова, а де в чому навіть зважувалась давати йому поради, скажімо, що треба було б зараз хворому покласти на лоб компрес і, крім липового цвіту, перед сном дати йому ще й калини з медом... Андрій Галактіонович пожурився:

— Мед є, а калини не догадались біля школи посадити...

— А в нас дома багато її. В пучки пов'язана, в омша-пику висить, біля бджіл...

— Так то аж де...

— Якби хоч не така завірюха...

Хуртеча за вікном розгулювалась, усе там гуло-стугоніло, дах гуркотів бляхою так, що здавалося, й школу нам цієї ночі рознесе. Мовби в темряві горища борюкались якісь нічні чудиська, напівптахи чи напівзвірі, адже в нинішні часи всього можна було ждати. Влітку, скажімо, якийсь нічний звір по Романовім садку походив і на пасіці — раніше ніколи такого не траплялося, і ця подія не-абияк збурила тоді нашу Тернівщину: справді, що ж то було? Темної ночі невідомий звір чи двоногий який зло-вісник забрався на пасіку і всі до одного вулики поперекидав! Та ще льотками донизу, щоб бджоли без повітря задихнулись... Ось таких відвідин Роман, видно, не чекав, сподівався, мабуть, що Мамай йому все встереже, та ба не встеріг... Вчинене нас і досі мучило загадковістю: звір таємничий об'явився чи хто? Не вірилось, що то могла бути людина... Щоправда, дядько Роман, який завжди рано встає, вчасно нагодився на повалену пасіку, попідводив вулики — не дав бджолам задихнутись. Одначе заподіяне зло дуже його пригнітило, і все сімейство посумнішало після тієї нічної пригоди.

І того ж літа сич на їхній хаті сів, — недобра прикмета. Це трж додало тривоги, навіть і нам, дітворі... Ніхто з нас сича зблизька не бачив, а от чомусь ми завше боялись його крику нічного, що й зараз зовсім уявки нам вчувався у витті хуртовини десь там по горищах...

А до всього ще й учитель наш нагло так занедужав...

Микола Васильович лежав на твердій своїй постелі, вкритий по самі плечі шинелею, неголений, худіший, ніж завжди, і тільки подеколи, зачувши, як упевнено дораджує Винникове дівча Андрієві Галактіоновичу, коротко всміхався спаленими, пошерхлими губами. Його то кидало в жар, то морозило, аж трясло, і невідомо було, що готує йому ця тривожна, заметільна ніч.

Заскочив на хвилинку Мина Омелькович, вніс із собою знадвору хмару холоду та купи снігу на юхтових, десь добутих недавно чоботях, замотузованих зверху ще й намордниками крутих самов'язних личаків.

— Ось де мій музикант! — гукнув Мина, загледівши з-поміж нас свого, що одразу знітився, Гришуню. — А мати там місця собі не знайде: біжи, шукай, а то, може, десь уже й снігом примело!.. Справді таке піднялось — на ногах не встоїш, буран, ураган!

Чіпкого ока Мини Омельковича не уникнуло, що поміж слобідськими туляться по кутках і діти з хуторів, він глянув на Андрія Галактіоновича з докором, з неприязним згином брови:

— Куркулят пригріваєте?

Вчитель промовчав, він саме порався з чайником, проціджуючи липовий цвіт у кухлик, а Настя-Анастасія, тримаючи цідилочок, так і стріпнулася, вкрай приголомшена образою: рученята її якось самі собою опали, видно було, як щічки густо, до темного почервоніли, мачинки, дані їй мамою на щастя, майже зовсім зникли, потонули в смаглявому полум'ї рум'янцю. Це було вже не те дівча, що тільки-ио так уміло та вільно поралось тут: настовбурчилось враз, де і взялася колючість, і повні ті щічки та ягодини губенят надулись і стали спересердя ще повніші, а в очах з'явилось ще зі степу нам знайоме, оте, щось дике й звіркувате.

Та Мина Омелькович до таких тонкощів не приглядався, таких змін, здається, не помічав чи не вважав за потрібне помічати, уже він владно посунув до Миколи Васильовича і, виповнюючи кімнату надвірним холодом, не вивіяним із його сіряка, весело примовляв над змореним і ніби задрімалим нашим учителем:

— Що за козак, коли він лежить! Не той зараз час, Васильовичу, щоб нездужати! Без вас ну ніяк! Як собі хочте, а завтра щоб були як штик!

— Посоромились би, — докірливо глянув на нього Андрій Галактіонович. — Людина горить у жару, а ви...

— Що йому жар, такому орлові! Це ж більшовик, секретар осередку, а не якийсь там тюхтя!.. По ньому он куркульня позаминулої ночі стріляла в Яворовій балці, неподалік від Романа Винника, вам це відомо? Із зустрічних саней з обріза смалили по ньому, куля біля самісінького вуха просвистіла! Від їздового ми опісля дізнались, а Микола Васильович про свою пригоду ні словечка, хоча інший на весь би район роздзвонив... Такий він у нас! Робітництво знало, кого посилати в Тернівщину!

— Тож-то ви його бережете.

— А як його ще берегти?

— Лікаря йому треба!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2