Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 28)

Над трасою щодалі помітніш мерехтить мла вихлорних газів. Бджола, певне, впала б мертвою на льоту, хапнувши такого повітря, не витримала б, мабуть, і та агресивна, гібридна... Хвилястий рельєф місцевості злегка вигинає автостраду перед нами донизу, і очам відкривається безкрая лавина автомобілів, рухомий потік, ріка. Залізна ріка! Блискоче-переблискує під сонцем сталевими спинами кузовів. Серед незліченності губимось ми, летимо. Різні бажання й спонуки вивели нас на трасу, і єднає людей мандрівних хіба що цей лет та напруга дороги, де впину швидкостям нема, — справді мовби якась надсила ясене, котить за обрій цю несамовиту ріку, цей Дунай заліза, блиску, гуркоту й чаду.

XX

Хайвей, здається, приймає лише тих, хто спішить, кого жене жага швидкостей. Безліч коліс летять у своїй круговерті, хапаючись гумою за бетон автостради. Обігнали трак, обганяєм автофургон, в якого ззаду стирчать чиїсь ноги у кедах, в обстріпаних джинсах, — відсипляється звалений утомою подорожній. Ще обганяєм довгу, найновішої моделі машину, обшиту по боках синтетиком під колір дуба, з вікна салону виставив голову ірландський сетер, йому душно, хапав повітря, мабуть, відмовив кон-дишен... Очі в собаки сумні, повні розуму — це ми з Лідою встигаєм помітити. Заболотний, обганяючи, наддає швидкості, і вже сетера нема, вже десь позаду виглядав в машини його розумна голова з вухами охляп, натомість інші авто зблискують поруч нас мигтючим склом та нікелем, щодуху пролітають із своїми загерметизованими пасажирами...

А втома тим часом дається взнаки, вона зменшує світ до розмірів блискучої кульки, що мигтить і мигтить перед нами на вершечку антени найближчої з передніх машин, якій услід ми мчимо весь час на однаковій відстані.

— Аж очі ріже, — Ліда відвертається від антени вбік, мабуть, кулька металева та блиск її дівчинку нервують.

Зір утомився від хайвею, довколишність, власне, вже не сприймаєш, вона зараз для тебе стає майже безбарвною, пролітає відчужено, тобі тільки й лишається цей одноманітно-сірий свист швидкостей та ще царство реклами, якому, видно, не буде кінця. Довгоногі діви з напомадженими губами, ці сучасні варіанти еллінських звабниць-сирен, до апельсинової золотавості засмаглі на гавайських пляжах, намагаються будь-що своїми сліпучими усмішками спокусити подорожніх, грайливими позами завабити байдужно діролітаючих мимо них новітніх, захищених куленепробивним склом одіссеїв.

— А що ж там Верховний Коментатор каже? Заболотний вмикає радіо, і невидимий супровідець наш тут як тут, і каже він, що, на думку колегії присяжних, вбивство із милосердя не визнається злочином. Отже, й не підлягає покаранню... І ще він сповіщає спокійним, якимось еластичним голосом, що з південних широт поволі, але невблаганно рухаються над континентом хмари агресивних бджіл, — гібридний покруч бразільських з африканськими, — які розплоджуються із страшенною інтенсивністю і виявились такі войовничі, що нападають на цілі міста...

— Навіть на отакі можуть напасти? — запитує Ліда, кивнувши на місто-гігант, яке саме пропливає попід небосхилом. — Певне, ті бджоли за щось розсердились на людей?

— Хіба нема за що? — каже Заболотний і, щоб при-спокоїти Ліду, вдається до пояснень, що, мовляв, ті агресивні рої посуваються насправді досить повільно, з швидкістю черепашачою, їм нема куди поспішати. Тож доки бджолині орди наблизяться до цих широт, може статися, що вони й взагалі втратять свою агресивність, призвичаяться до людини й до всього, що їх тут зараз дратує... Виявляється, їх найбільше дратує рух, і нападають вони не на все поспіль, а головним чином на об'єкти, що рухаються...

— Он як, — посміхається Ліда. — Виходить, щось вони метикують...

Коментатор тим часом повідомляє, що в містах цього континенту дедалі більшої популярності набуває «Служба надії». Розрахована вона на людей, котрим нема до кого звернутись за душевною підтримкою, порадою, заспокоєнням, окрім хіба до телефонної трубки (погляди наші мимовіль фіксують червоний телефонний апарат, що цієї миті майнув на стовпчику край автостради). Духов-ниіі цей сервіс, на думку Коментатора, має ті переваги, що втішник не питає вашого імені, ані становища, пі адреси, відгукується він на голос кожного, хто телефонує до пункту «Служби надії» у хвилину критичну, у хвилину розпуки...

— «Служба надії», о, якби к то була вона всесильна, — сумовито зауважує Заболотний. — Порад багато, прогнозів ще більше, а тим часом у світі таки щось відбувається. Менше сміху чує планета — хіба це не серйозний симптом! Зміни в кліматі людських душ, взаємна їхня відчуженість, хіба ми цього не відчуваєм повсюдно? Там вбивство із милосердя, а там — із жорстокості тупої, непоясненної... Або оті очманілі від власної жорстокості «шкіряні куртки», що гасають вночі на мотоциклах вулицями Токіо, уявивши себе новітніми камікадзе чи кимось там іще... Нечуваний розгул повітряного піратства... Викрадення людей, огидний тероризм, напади серед білого дня... А в ролі втішальників раз у раз виступають торговці наркотиками, чи, як їх іще звуть, торговці «маревами». Різних віщунів та астрологів розвелось, і що?.. Ні, не такої людям треба «Служби надії»...

Місто, що пропливало по обрію, досі ще не відпливло. Все воно тоне у величезному, навіть з відстані помітному мареві — то гарячим грибом висить над ним зужите, загазоване повітря. Заболотний з досвідом затятого урбаніста пояснює, що забрудненість повітря особливо посилюється надвечір, коли каміння стрітів пашіє зібраним за день жаром, а скупчення висотних споруд руйнує атмосферні потоки, вітер, якщо він не набрав ураганної сили, не продимає лабіринти кварталів, тож городянам тільки й лишається втягати в легені брудне, застояне повітря, загазованість якого часто сягає понад усякі норми...

Проїхали багато, втома нам дається взнаки, а Заболотного вона ніби й не бере. Все ті ж короткі, блискавичні рефлекси, по-музикантському тонка й для стороннього ока ледь помітна чутливість рук.

Скільки ось годин з такою швидкістю йдемо у потоці «мерседесів», «понтіаків» та «ягуарів», а водій наш, як і вранці, підтягнутий, випростаний, і по тому, як він легко, без напруги веде машину, вгадується висока натренованість і майстерність.

Та все ж Ліда вважає, що пора б зупинитись, щоб керманич наш міг перевести дух, розігнати втому.

— Зупинитись, а де? — відгукується Заболотний. — Не так просто знайти вільне місце тут людям подорожнім...

— Пошукаємо, — каже Ліда, скидаючи поглядом узбіччя траси.

Після ряботіння пролітаючих реклам, після пістрявості вказівних знаків та одноманітної геометрії придорожніх стандартних споруд раптом у відстороні на узгірку — клен! Живий клен! Облите совцем кострище краси а першій осінній багряності... Єдине, на чому немає реклами. Виник як живий застережний знак серед урагану швидкостей. А над кленом, над недалеким переліском і прилеглим до нього зеленим низькодолом луків величезною хмарою — птахи, птахи... За всю дорогу ми не бачили жодного птаха, а тут ось їх в'ється одразу стільки...

Заболотний, ожвавівши, підвертає свого б'юїка на край полотна траси:

— Стоп, машина! Зробимо кілька слайдів з отим он кленом...

— Із птахами, — додає Ліда.

Виходимо з машини, вся наша увага зараз у небо. Пливе й пливе хмара летючих створінь. Що за птахи? Вороння? Коли птахи наближаються, вони з чорних стають сизими, сонце переливається на їхньому пір'ї. Ось тепер нам виразно видно, що то не вороння, то шпаки, птахи нашого дитинства!

Шпаки цього континенту цілком схожі на наших, вони заповнили перед нами півнеба, вирують у повітрі, то віддаляючись, то знов наближаючись, сизо перелискують у сонячному промінні. Ліда, яка невідривне стежить за ними, признається, аж тепер усміхнувшись, що спершу ті летючі цятки її вжахнули, вони здалися їй не птахами, а хмарою величезних чорних бджіл, тих самих, що десь там рухаються над континентом на північ, нападаючи по шляху просування на людей, атакуючи міста.

— Якби підійти ближче до клена, — каже Ліда і вже була розігналась бігти на узгірок, до того самотнього, з багряною кроною красеня, та раптом зупинилася розчаровано: — Канава!

Глибокою канавою обкопано, ще й дротом обтягнуто весь узгірок, де, надійно відгороджений, стоїть самотою край траси той багрянолистий абориген цих місць.

— Зона якась... А я хотіла листя назбирати, — присму-чується Ліда.

Заболотний тим часом зосереджено клацає й клацає, робить цікаву серію знімків з тієї пташиної хмари, а наостанку навів об'єктив на трасу, хай буде ще й такий слайд. Сам собою утворився тут цей своєрідний, чимось для нас небайдужий триптих: багрянолистий клен на узгірку, тихе вирування птахів у небі і траса з невщухаючим свистом машинних потоків... Незліченні табуни кінських сил, зімкнутих у найдосконаліших двигунах, прожухкують трасою мимо нас, не даючи себе розглянути, лиш обдаючи вітром. Колись на шляхах тернівщанських найвища енергія була в тупоті копит, у леті буйногривих, що запінено несли степами свої чорні квітчасті тачанки, а нині...

— По конях! — гукає нам Заболотний, і ось б'юїк знов набирає швидкість, стаючи невід'ємною частиною нестримного залізного руху. — Матимем кілька рідкісних слайдів. Соня Іванівна належно оцінить наш вибір...

Слайди та мікрофільми — це в Заболотних хобі, спільне їхнє захоплення. Мають безліч знімків та слайдів з різних куточків планети, з різних її широт і довгот, і якщо хтось увечері, опинившись у Заболотних, виявить бодай найменшу цікавість до їхньої творчості, то цим неабияк потішить подружжя.

— Ніколи не бачила стільки птахів, — каже Ліда в замрії, ще перебуваючи під враженням щойно побаченого. — Ми таки вгадали, де зупинитись.

— Справді, зібрався їх тут цілий пташиний ярмарок, — згоджується Заболотний. — Гуртуються перед відльотом, чи що? Однак дехто з цими пернатими має клопоту. Нещодавно війну птахам оголосили, і не хто-небудь, а військове відомство, чим накликало на себе неабияке обурення місцевої громадськості...

Ліда, повеселівши, навіть удається до жарту:

— Крім бджіл, птахи теж виявились агресивними?

— Жартуй не жартуй, Лідо, а факт: причиною катастроф, котрих час від часу зазнають надпотужні повітряні гіганти, іноді справді виявляються птахи... Ось чому для безпеки польотів уже видаються спеціальні штурманські карти, на яких шляхи міграції птахів будуть відповідно позначені.

— Птах проти лайнера, — роздумує дівча. — Таке крихітне проти гіганта...

— О рід людський, народжений для лету! — з жартівливим пафосом, як це він любить іноді, вигукує Заболотний. — Швидкостей жадаємо, швидкостей нам, надзвукових, ракетних, а спитати б: чи швидкості самі по собі наближають людину до щастя? Ти як гадаєш, Лідо?

Дівча знизує плечима:

— Вам, дорослим, видніше.

І вже нахмурилось. Тепер нам довго ждати, доки Ліда з якогось приводу звеселіє і хоч стримано всміхнеться.

А коли згодом між мною і Заболотним заходить мова про доцільність людської усмішки, про те, чи завжди цей порух уст буде потрібен людині, чи, може, в далекім майбутнім усмішка взагалі зникне, мов якийсь пережиток, Ліда, вислухавши нас, зауважує тоном досить критичним:

— Як це усмішка може зникнути? «Кіп смайлінг» — завжди усміхайся — то, звичайно, дурниці, вигадка для реклами, принаймні це не для мене, — дівча при цьому ще більше схмурило бровенята, — але коли щира усмішка, не награна... Коли в ній настрій чи ваше ставлення до когось... Та я певна, що люди майбутнього ніколи не зможуть без усмішки обійтись! — Тон її не припускає заперечень.

— Дивись, яка вона категорична в питанні усмішки, — весело каже мій друг. — Але, очевидно, це справді те, що завжди було й завжди буде. Хіба можна уявити, скажімо, Монну Лізу неусміхненою? Навіть не усмішка, а тільки натяк, зачаток усмішки, тихе зоріння її, але в тому зорінні-мерехтінні вся суть людини, безмір її внутрішнього світу... Усмішка — це ж, власне, частка душі, її вияв, її світло, і тому вона, треба думати, вічно буде, Ліда тут має рацію...

Я вже помітив, що Заболотний цілком серйозно цікавиться думкою Ліди про ті чи інші речі, хай навіть це й буде висловлено з надмірною дитячою категоричністю. Дівчинка справді багато на що має свій погляд. Скажімо, ніяк вона не може погодитися з котримось із недавно бачених фільмів, де планета наша постає як суцільне володіння роботів, а життя там нібито неминуче самозруйнується, природа озлидніє так, що на жодному з континентів не зостанеться місця ні для птаха, ні для квітки, ні для струмка...

— Після того фільму я заснути не могла, — признається дівчинка.

— Якби, Лідо, продюсером фільмів був я, — дозволяв собі пофантазувати Заболотний, — створив би одну-єдину стрічку...

— Яку?

— Звалась би «Астероїд». В дусі Уеллса. Нам з Лідою цікаво почути, про що був би той фільм, поки що уявний.

— За основу взято буде далеке майбутнє, — ніби й справді чимось давно задуманим ділиться мій друг. — Йтиметься про ті часи, коли усмішка ще є, а от зуб мудрості, цей рудиментарний придаток, він таки зникне за непотрібністю... їжа буде інша, все інше чи майже все... На океанах на той час утворяться цілі поселення, величезні плавучі міста, мешканці яких, освоївши океанські надра, розвиватимуть підводну металургію в різних широтах світових вод, бо ж пересуватись таким океаноградам тоді не буде проблемою — це ж так? Для плавучих своїх Венецій люди вибиратимуть місця в найкращих кліматичних зонах, щоб дихати ідеально чистим океанським повітрям...

Ліду це, видно, заінтриговує.

— Аз питною водою як? — цікавиться вона. — Не морську ж пити?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2