Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 4)

— Крім напруги керма, тут скидаєш всі інші напруги, — для нервів це якраз те, що треба. Можеш їхати плавом, а можеш гнати на всі стонадцять миль, коли вже й шкали для стрілки не вистача! Можеш співати від захвату, думати про щось наймиліше, скажімо, про глинища та яруги нашої незрівнянної, в дерезі та пилюці Тернівщини, що зараз так далеко від нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вільний ти тут у помислах і в бажаннях, можеш усміхнутись комусь невідомому, і тобі хтось усміхнеться, пролітаючи поруч... Бо тут — у дорозі, в цих швидкостях — ти вільний від умовностей, суєтностей і марнот, ти рівний усім, хто летить, долає простір, ти тут брат людству! — екск'юз мі за високий штиль...

— Ніколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захваті, — сказала здивовано Ліда. — Чи, може, це чиїсь вірші?

— Мої, Лідо, мої, але більше не буду, — покаявся перед нею Заболотний і по якомусь часі звернувся до мене вже тоном спокійнішим, серйозним: — У кожному разі, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побігла в поля, чи сучасна гудронова траса... Хіба ось така стрічка, що зникає перед тобою десь у безвістях, може своїм виглядом не викликати в нас певні емоції?.. Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в пас, пастушат, у степу: «Куди ця дорога веде?» Чуєш — веде?.. Та й нам кортіло більше знати про нашу дорогу: куди вона? Звідки? Де їй початок? До буде кінець?

— А по-моєму, — докидає Ліда слівце, — дороги нізвідкіль не починаються й не кінчаються ніде...

Заболотний думає якусь мить, ніби зважує те, що сказало дівча, потім визнає:

— Може, ти й маєш рацію... Хоча все на світі десь-та-ки свої початки бере і десь мусить мати свої фінали:;. принаймні коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би і в пас із пим, — це стосується моєї особи, — ночалося від стежини на левадах не відомої тобі, Лідо, Тернівщини, де зустрічали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуємо милі на цьому хайвеї... Запитую, що воно означає дослівно — хайвей.

— High — висока, way — дорога, — впевнено подає голосок Ліда. — «Косоку доро» буде по-японському.

— Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, — пояснює Заболотний, — звідси, очевидно й highway... Траса, яку ніщо не перетинає. Відкрита для швидкостей... Бетон і вітер! І ти! Жени, скільки вистачить духу!

Розшматоване повітря свистить мимо нас. Стрілка спідометра тремтить на освітленій шкалі, лізе кудись угору, на оті самі стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрілку весело, бешкетне, певне, згадавши настійливі застороги дружини: «Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!»

І, наче вона його чує десь там, доповідає без усміху:

— Йдемо в нормі, не хвилюйтеся, Соню-сан... Я нагадую йому про нашу японську пригоду (востаннє ми з Заболотним зустрічалися там), як ледве не вкоротив нам віку той чортів фургон, що з усього розгону врізався в нашу машину, коли ми зупинились на перехресті перед світлофором. Тієї ночі ми їхали з Хіросіми, в дорозі все складалось нормально, а вже в передмісті Токіо... Удар був такої сили, що ми посліпли, ми навіть не встигли збагнути: звідки, що це? Із живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнім проблиску свідомості змигнуло: «Вже нас нема! Ось так воно настає...» Щось подібне, мабуть, відбувалось і з тією художницею, котрій під час атомного вибуху над Хіросімою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космічна катастрофа, — нещасна жінка потім і вмерла з думкою, що сонце справді вибухнуло й більше його не буде.

Опритомнівши, ми перемовились:

— Ти живий?

— А ти?

— Та наче...

Полісмени, надбігши до місця події, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, із службовою вправністю вишарпнули з кабіни геть переляканого японця-водія, маленького, зіщуленого, який і не заперечував своєї провини, не виправдувався, — марно й відмагатись, мовляв, він, тільки він винен... Доки поліція була зайнята обстеженням та вирішувала, чи ми дотягнемо своїм ходом до амбасади, водій, не відходячи від Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабіни, вважав, що витримає, дотягне, одначе перевтома таки взяла своє: на якусь мить, може, очі склепилися, чадрімав, і от...

— Здорово ж нам тоді пощастило, — коментує пригоду Заболотний. — Витримати такий удар — і зостатись живими, навіть не покаліченими... Ні, ми з тобою щасливі, як собі хоч!

— Якщо хто й відчув себе щасливим, — кажу до Заболотного, — так це той нещасний водійчик фургона... Бідолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полісменами, впросивши їх не заводити справи... Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вірив, що його відпускають...

— А що з нього візьмеш... Ухенькало людину в рейсі, це ж тільки уявити — майже добу за кермом.

Стугонить дорога. Справді мовби нічого вже для нас не існує, тільки ця швидкісна траса, її нескінченність, її гудучий, зникаючий у темряві бетон. Гуде й гуде під нами серед досвітніх просторів, розшматовує тумани, розтинає навпіл зоряні тауни й сіті, влітає в стугонливі тунелі й стрілою вилітає з них... При виїзді з міста перед нами виникла ціла сув'язь доріг, вони тут сплелися гігантським вузлом, — суцільний якийсь ієрогліф із заліза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, — здавалось, як ми й виберемось звідси. Десь унизу під нами — напереріз — гримотить залізниця, над нами в темряві теж залізна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцій, безперервно пролітають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночі — в ніч, з туману — в туман... Естакади, віадуки, химерна геометрія дорожніх споруд. Дуги доріг вигинаються увсебіч, діляться і єднаються, поскручувавшись, мов рептилії, проходячи одна крізь одну, і знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невідь-звідки виникаючи, невідь-куди ведучи... Світяться рекламні щити, летять навстріч загадкові цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелів, зрозумілих тільки для втаємничених. Ліда з свого кутка час від часу озирається:

— Вони їдуть за нами.

—  Хто — вони?

— Вони... Оті.

—Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що відбуваеться на трасі за нами, ісяив приспокійливо:

— Тобі здалось.

Дорога нуртує, пульсує, всьому, що обіч неї, вона передав свій шал. Можна уявити, як далеко сягає гул траси довколишні простори, де уce живе перебуває цілодобово під владою цього глухого, пульсуючого стугоніння... Ні вдень, ні вночі не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись.

— Ні, дорога — це таки життя, — згодом розмірковує Заболотний, вже без того їіафосу, що раніш. — Є таки в вій якась магія. Згадай, який настрій обіймав нас, хлопчаків, коли одразу за село перед нами відкривався степовий шлях на Вигурівіїїину і десь далі, далі... Ми вже й тоді відчували, що дорога має в собі якусь таїну і велич.

— Лежить Гася, простяглася, як устане — неба дістане, — згадалась мені одна з наших дитячих загадок, і я звертаюсь з нею до Ліди: — Що це буде?

— Оця ваша «Гася»?- І дівча без будь-якого зусилля відгадує: — Звичайно ж, дорога... в специфічнім уявленні.

— Нічогенька собі Гася — всміхається у далеч траси Заболотний. — Кінця-краю їй нема... Вона єднає, вона й розлучає. Зрідка відповість, а частіше сама запитує про щось... І що цікаво: для всіх інсує вона — як небо чи як повітря... Будь ласка: мчаться тут містери добрі й недобрі, білі, чорні, старі, молоді. Правдиві, брехливі. Сучасні донкіхоти й, може, сучасні гамлети, собакевичі. Поруч у потоці летять витончена душа й свиняче рило, зірка екрана й гангстер, геній і вбоге нищо... Для всіх вона, друзі, ця траса летюча, для всіх! І на це треба зважати...

II

Так випадає, що і нас із Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса підхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрілись ми з ним у Японії, де Заболотний працював у той час, разом провели кілька днів, і навіть у рідні краї довелось повертатися разом, — Заболотні летіли, як вони тоді гадали, додому вже назовсім.

Квитки нам були замовлені на один із рейсів нововідкритої авіалінії Токіо — Москва — Париж, вилітали ми напровесні, в пору цвітіння сакури, і як нам пам'ятне тоді летілось!

Ось ми ждемо відльоту, в порту Ханеда, подружжя Заболотних помітно схвильоване, відчувається, що в душі обоє вони з чимось прощаються, та й справді ж бо полишають за собою ще одну і таки неабияку смугу життя. їх проводжає багато друзів, час від часу вони — то Заболотна, то чоловік її — перемовляються з кимось із проводжаючих. Заболотний жартує щодо своєї палиці, на яку він ще спирається після дорожньої пригоди, Заболотна поглядає на чоловіка сторожко, вважаючи, певне, що йому, не зовсім одужалому, ось-ось може знадобитись її допомога. Збоку просто зворушливо дивитись, як вони, влучивши хвильку, користуються нею, щоб і тут, серед веремії міжнародного аеропорту, відсторонившись від усіх цих сигналів табло, реклам та сатанинських аеродромних гуркотів, залишитись віч-на-віч, коли близькі люди можуть хоч ненадовго дозволити собі цей стан взаємної емоційної невагомості, такий рідкісний в епоху стресів та смогів стан, коли очі тануть в очах, усмішка зникає в усмішці, і немає вже поділу душ, є тільки зоряні ці хвилини, напоєні музикою, чутною лише для двох... Навіть людям стороннім приємно було дивитись на таку мовби сентиментальну, але якось приємно сентиментальну пару, на це щире й відкрите людське почуття, що приваблювало своєю внутрішньою гармонійністю. Як делікатно могло це почуття поправити пальчиками краватку йому на шиї, або, мимовіль прориваючись ніжністю, здмухнути невидиму пушинку їй із плеча, або разом усміхнутись, загледівши на стороні щось таке, що їм здалося комічним.

Справжнє почуття хоча ні на кого й не зважає, проте й не ображає нікого, скоріш воно викликає симпатію, зацікавлює вас і приваблює, як усе прекрасне, що зустрічається, на жаль, не гак і часто в житті. Чи не тому й ця пара немолодих уже людей стала об'єктом — зовсім не іронічного, зовсім не цинічного — зацікавлення з боку цілої ватаги французьких студентів, ультрамодних дівчат та хлопців, що, обвішані сумочками, строкаті, картаті, патлаті, в рябих та червоних штанях, оповиті сигаретним димом, з гітарою (однією на всіх), відлітають цим же рейсом на Париж. Юному товариству зразуміло, що перед ними дипломатська пара, мабуть, з сов'єтамбасади, нічого ведмежого в них, в манерах є навіть привабливість, своєрідний шарм... Він високий, елегантно вбраний, з іскрами сивини на скронях, з поглядом зичливим, відкритим. Спирається на паличку, виходжується, певне, •після якоїсь травми. Мадам його ростом невеличка, тримається просто, але з гідністю, гарна собою, тільки обличчя чомусь бліде, мабуть, змучене токійськими смогами. Коли вона легким доторком поправляє чоловікові на грудях краватку чи якусь там застібку, дивлячись на нього ніжно, мов перед розлукою, в пій з'являється щось молоде, дівоче, видно, ще не спопелилась душа в цій жінці, іпе не почуває на собі тягаря літ її стрункенька, долад-иа постать в дорожнім плащі, в акуратній, трохи піднятій — на японський манір — зачісці. Нема в ній претензії, як це часом буває в дружин дипломатів, є стримана, яриродна гідність, а надто ж очі в цієї Заболотної-сан: коли, хвилюючись, зведе їх угору, на чоловіка, вони стають сяючі, просто розкішні!.. Все це не проходить повз увагу французьких дівчат та хлопців, і японці та японки теж вміють таке оцінити, декотрі з пасажирів перемовляються між собою з цього приводу зовсім без іронії: гляньте, які очі в тієї жінки!.. Напрочуд гарна пара...  Чим не символ злагоди й щастя! Але чому це нас дивує? — схаменуться потім студенти. Чому ця сценка людського тепла, подружньої любові та злагоди, чому вона для нас стає дивом? Справді, чому? Чи не занадто багато стає в житті дисонансів, що навіть і такі, по суті, звичайні людські сценки починають нас вражати?

Незадовго до відльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них неминучий емоційний шквал: цілим з'юрмиськом налетіли посольські, переважно жіноцтво, з квітами, з бурхливим проводжальницьким лементом.

— Шампанського! Відібрати в них візи! Заболотний, Соню ми не відпустимо, як собі хочте!

— Гейшу хай звідси бере, а Соня залишається з нами, — пу як ми будем без неї?! Хто наших нащадків амба-садських бавитиме?

І ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час біля Заболотних, намагаючись розважити їх своїми проводжальницькими дотепами.

— Побачите ваших — кланяйтесь нашим!

Але це чомусь нікого не смішило. Солоденький мусив видвольнятися кислою миною.

Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрі поки що переслідують пасажирів по всіх митницях світу, одначе жіноцтво і на це відгукнулось по-своєму:

— Які можуть бути формальності для Заболотного!

— Він на цьому Ханеда — як дома!

— Всюди сіє міжнародний приятелізм... В нього тут кругом свої!

— А де в нього не свої? На Новій Зеландії досі тільки згадай містера Заболотного, одразу усмішки: а, це той асі Такий веселий джентльмен! Так ганяє! Два «мерседеси» розбив! Сов'ет козак!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2