Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 33)

Джонні в цей час подав гук остороги: внизу, саме підкотивши, зупинився перед музеєм блискучий «кадилак», і з нього вийшло поважне сімейство, теж, видно, з наміром оглянути мистецькі скарби. Сходами впевнено підіймалися в парі -- солідний, огрядний містер під руку зі своєю довгов'язою дамою, а з боків їх супроводив цілий виводок рудоголових угодованих бебі в коротких штаппях. Містер, ведучи даму, ступав просто на гурт пікетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'являється на рингу з цілковитою певністю в перемозі. Його, здається, тільки й цікавили оті великі різьблені двері з червоного дуба, окуті в залізо та мідь, вони й самі були витвором мистецтва, стояли по замкнені, навіть трохи відхилені, — ніби чекали, щоб і зовсім відчинились, зробивши виняток для такого поважного містера, чиї меценатські пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету...

— Ні! — раптом заступила містерові дорогу блідолиця сива дама, що перед цим досить чемно взялась було польською мовою розтлумачувати Заболотному причини страйку, а тут, враз спохмурнівши, виставила табличку і аж ногою притупнула перед самовпевненим містером: — Ні і ні!

Він холодно глянув на цю, певне, старшу з пікетниць, пройшовся по інших неквапним, оцінливим поглядом, постояв насупившись, потім, круто повернувшись до людей гладкою спиною, вже з гримасою неприхованого презирства повів своє сімейство назад, до «кадилака».

— Ганьба! Серед кого я живу? — стала по-польськи вигукувати йому вслід сива дама, хоч нічим він її ніби й не образив. — Всі оці ваші мафіозо! Тероризм! Гангстеризм! Одні здирці викрадають дітей, щоб вимагати викуп за них, інші ножами нівечать полотна геніїв! На «Пієту» в соборі святого Петра — і на неї руку підняв якийсь маньяк! Жінкам доводиться стояти на чатах, а ваші оті мужі науки, чим вони в цей час зайняті? Все нові вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике століття! Матка боска, нащо мені дала народитися в ці ганебні часи!..

Жінка розхвилювалась, інші пікетниці стали приспо-коювати її, доки вона, опанувавши себе, ніяково сказала до нас опалим голосом:

— Пшепрашем. Екск'юз мі...

Далеко ж ми їхали, щоб почути цю її гнівну інвективу, вибурхнуту так пристрасно тому невідомому навздогін!

Але як нам самим повестись у цій ситуації? Пояснювати, звідки ми забились, упрохувати, щоб зважено було на особливі обставини? Можливо, й було б зважено і нас таки пропустили б до музею подивитись бодай на інші полотна... Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити належну повагу до цих людей, до їхнього дружного пікету. Розвеселілий Джонні, вже ні на крок не відходячи від Заболотного, все намагався зацікавити його своїм другом-песиком, що теж носить на шиї табличку: «Strike», а коли Заболотний, нахилившись, запитав, які ж, мовляв, ставить вимоги цей пінчер-страйкар, то жарт було одразу оцінено, і хлоп'я, й дорослі — всі засміялись, — тут, видно, за будь-яких обставин почуття гумору не втрачають.

Однак що ж нам далі робити? Теплий погляд Заболотного спрямований на маленького страйкаря.

— Бувай, Джонні!..

Звісно, жаль. Таку відстань подолано, стільки намотано миль, щоб тільки глянути зблизька на рідкісне полотно, котре стало для нас чимось навіть більшим, ніж просто твір мистецтва... І ось тепер, коли образ Мадонни був, здавалось, так близько, зовсім поруч...

— Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? — звернулась Ліда до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. — Я певна, що нас би вони пропустили...

— Лідо, а солідарність? — зупинившись, глянув на неї з веселим подивом наш командор. — Кому ж, як не нам, тут виявити інтернаціональну свідомість? А то б сказали: ну й ну!..

— Вірно, я не подумала, — чесно визнало дівча. Відчувається, що наша юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подій, не вважає, видно, що ми даремно зробили сьогоднішню подорож, для Ліди ця подорож, здається, має цінність сама по собі...

Спускаючись далі сходами, раптом чуємо позад себе:

— Хелло, Кирик!

Симпатичне чорне хлопченя з страйкарського гурту, ув'язавшись, теж дибає за нами вслід, старанно ступаючи із сходинки на сходинку і не звертаючи ніякої уваги на оклики матері, тієї веселої персистої мадонни, що про неї Ліда на зворотному шляху скаже з повагою: «Вона як Мати-героїня...» Було й справді в ній щось від добродушності наших смаглявих степових матерів — темною красою, здоров'ям пахтить, як вишня серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з циганською недбалістю одне дитя біля груді, водночас підкликає друге, щоправда, голосом несердитим і без особливої тривоги, просто «Джонні» та «Джонні», нависпів, а Джонні той, схильний до самостійності, й вухом не веде, уперто дибає далі за нами по бетонних, ще трудних для нього сходах, аж доки Заболотний — під сміх пікетниць — нахилився і взяв чорного карапуза на руки.

— Джонні, а мама?

І так па руках він, сягнисте ступаючи широкими сходами, відніс свого нового друга назад, де хлопчина, радісно зустрінутий цуциком-страйкарем, був з належною церемонією поставлений між колонами поруч із своєю квітучою мамою:

— Ось так, Джонні, буде о'кей!

Внизу, коли ми підійшли до нашого б'юїка, на лобовому склі, як і слід було сподіватись, уже білів наліплений тікет — привіт від тутешньої поліції, добре знайомий усім водіям квиточок, згідно з яким ви маєте заплатити штраф за неправильне паркування, тобто за те, що поставили машину там, де стояти їй не дозволено.

Ліда нахмурилась:

— Уже встигли...

Мигцем проглянувши зірваний тікет. Заболотний недбало долучає його до цілої колекції інших тікетів, жужмом запхнутих за щиток від сонця, — їх вони з «місіс Заболотною» чимало нахапали десь у минулих поїздках, бо, як насмішкувато пояснює мій друг, все чомусь їм рідко вдається запаркуватись, не порушуючи правил.

Сіли й поїхали.

— А люди славні, — серйозним тоном каже Заболотний, і ми ще раз озираємось, востаннє скидаючи поглядом пікетниць, мальовничу групу тих живих страйкуючих мадонн, чиї помахи рук, доки від'їжджаємо, привітно тріпочуть нам від центрального входу музею. Постаті пікетниць все далі й далі, вони швидко зливаються, тануть між колонами Art Museum, цього сірого величезного храму мистецтва, одягнутого в шати камінної пишності. З відстані бачимо знову лише помпезний фасад його з написом: «Art Museum», з барокковим ліпленням, до, розсипавшись по фризах, античні воїни в шоломах, в туніках стільки вже літ у войовничій напрузі ведуть свій нескінченний двобій.

ЧАСТИНА  РУГА

ПЕРЕД СВІТЛОФОРОМ

Мне бы дорога теперь да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света.

Гоголь

ХУДОЖНИК  РАНКОВОЇ ЗОРІ

Безіменне він жив. Його в нас так просто й звали: Художник.

Ніхто не знав, звідки він приходив у нашу Тернівщину й куди потім зникав. Вічно був у дорозі. Чули ми тільки від Андрія Галактіоновича, в якого Художник деколи зупинявсь, що за молодих літ цей дивний для нас чоловік навчався в академії, був у дружбі з Рєпіним і Куїнджі, а котрась із його ранніх картин нібито навіть була відзначена золотою медаллю на виставці в Парижі. Місячне світло вловив, як ніхто, потім і сам не міг своє досягнення повторити...

Золота ера промайнула для Художника рано, після чого •тяжко пережите нещасливе кохання чи й ще якісь житейські незлагоди повернули його в наші краї. І ось уже ми бачимо, як він мандрує звідкись польовою доріжкою в зім'ятому, старому капелюсі, в забрудненому плащі, плеската скринька з художницьким причандаллям теліпається через плече, а непроникливе, з суворими вусами обличчя його осяває ранкова зоря. Все якось так випадало, що вона йому світить навстріч — із-за Чаполочевої гори, із-за наших тернівщанських глинищ-яруг.

Доводилось бачити, як, блукаючи по наших балках та байраках, придивляється він до всього, що там росте, а надто ж до того, що барвить. Не минав своєю увагою рослини найнезавиднішої, хай то була бузина чи цибуля, чистотіл або ж навіть всюдисущий отой паслін... Вдивлявся. Уважно розтирав пальцями на долоні сік із бадилини чи з ягідок. Шукав таких фарб, щоб не линяли, не боялись часу. Зовсім нелинючих. Вічних! А щоб не линяли — для цього нібито треба ще й доброго, якогось особливого, найчистішого воску... Так Художник опинився на Романовій пасіці, де потім йому й зародилася думка змалювати Надьку...

Згодом у Ковельську, коли Художник показував у своїй панедбаній комірчині Надьчин портрет, ми одразу впізнали її — така була схожість усмішки й вахилу голови, вроджена граціозність, неповторне сяйво карих очей...

— Ось моя Мадонна, — сказав він тоді, добуваючи картину з якогось мотлоху, і враз, як од сонця, стало світліше в його комірчині-хижці, де по кутках висіли тільки порожні клітки без птахів.

Але це буде значно пізніше, а спершу, коли Художник став з'являтися в наших степах, ніхто і уявлення не мав про його можливості, хоча для нас, дітлахів, у його особі справді було щось незвичайне, починаючи з того йото забродженого, що аж шумів від сягнисюі ходи, плаща... Бо ж піхто в Тернівщині одягу такого не носив, .бачили ми лиш сіряки, кобепяки, свитки .та лвередидта в .царських піитгел'ей бекеші, а тут раштом людасви и такий хламида...

Відомо було нам від Андрія Галактионовича, що Ху-дожник котрим уже рік носить у добі нездалаяну пристрасть — зтайти, що задумав! А птужаїє вид якихось диво-фарб, таких, щоб не вицвітали, не полили и не блякиви від часу, зберігали б вічну свіжість, сокавивастъ, чистоту тостів післядощової райдуги... Одве слева, булш б як живі! Хуторяни часом робили з нього посміхавичось: «Гей, ладе маляр, коли вже ви па шапку собі рокиветесь, закинете отой скапелюшений катхелки, ще на ньому й погана курка не захоче гніздо мостити?» Художник на їхні поглумки не зважав, він знай шукав своє, бувши певен, що ось-ось, ще трінь-тріптечки — і йому неодмінно відкриються оці диво-фарби, знайде їх хоч би й тут десь у наших краях, серед цих будяків та лопухів, видобуде силу барв із нашої хай і небагатої росліп шості, може, навіть з лободи, а пелюсток маку, чи пасльону, або ще з чогось найзвичайгінького, і засвітяться вони у нього в-під пензля подібно до славетних органічних фарб стародавньої Індії, — блакитнімуті, небесни або заграють, запалахкотять цвітом першої зорі! Адже все це в нас є — і пасльони густо-сині, і жовтогарячі соняшники та цвіт гарбузів по вгородах, і зоря світанкова, і маків рожевий цвіт, і неба небеспісті, над цілим степом — все є, зумій тільки видобути з наших полів та з небес, зі всієї природи оту красу, яка і;іі;оли б tip злиняла, яка б віно жила, бувши вміло перенесена — та ще й з бджолиним воском — на густе, з тернищанських конопель тка-де- полотно!

І дорослих, і нас, дітлахів, не раз обсідали сумніви: невике він із наших бур'янів зробить барвники, що все перебудуть? Аж, засперечаємось, бувало, чи можливе такн. А власне, чому ж би й ні? В кожному разі після відвідин Художника і його приглядань, коли він, нахилившись край межі над бур'яниною, довго над нею ворожить та дроби бере, дочувавмо, ніби й бур'яни стають біля нас зяачині, вже води не ніщо... Набирають ціни!

Ні для ваго не було таємницею, що вже багато літ Художник натірпав від нападів зеленого змія, — чи но тому й ондижвіся після свого паризького золота в нашій глуптні? Життям і в нас тут він жив якимось недоладним, бурлацьким, хоч, здавтъся, кращого й не шукав, вважаючи. цілком аормальним дла себе такий спосіб існування. Вічний манерідшек. Від села до села, з стежини на шажс, із одних доріг та на інші, бо, зрештою, хіба ні це схожі вони всі між собою? Спостерігати нам цього мандрівного нетягу доводилось не те щоб і часто, зникне, збезвіститься надовго, хіба що випадково від людей перечуємо, нібито бачили його на станції, на пероні лежав, повалений зеленим змієм, занехаяний до невнізпашія. А нотім проспиться десь і знову з'являється на пашій польовій доріжці, бачимо котячі вуса його, очі булькаті, при боці плесяса та художницька скринька теліпається, ніде не загубившись, а найбільше вражає нас у цій вже немолодій людддаі стрімка, сягниста хода — коли Худджник іде, вічний овсе пліащ, роздіваючись, аж шумить мимо нас шумом, криша. Просто не вірилось, що був цей чодовік зеленим змієм десь там у баднюку поваленим, адже, як це дивно, Тернівщина ніколи не бачила його в аетверс-ію-му стаяі, а щоб аін сп'яну взявся когось малювати, про ця де могло бути й, мови. Тримався, би, видно, справді любив він наш степ, цю курявичку шляхів, що має, за його висловом, присмак давнини й волі.

А взагалі був неговіркий, більше мовчав, станс, було, й дивиться, як після дощу ми, хлопчаки, нетямлячись від захвату, гасаємо по калюжах, по залитій дощовою водою траві. Або під час жнив іноді зупиниться край ниви й спідлоба спостерігає, як наші найкращі тернівщанські косарі — Яроші, батько й сини, — жито косять: так легко та влад ходять у них коси в руках, а мати їхня вшіростається з перевеслом у руці й задивиться на них поглядом, у якому зіллялись і втома і щастя. Десь потім увечері Художник скаже в розмові з Андрієм Галактіоновичем, певне, згадавши цю сценку: «Добрі у вас женці, а попад усе — їхня мати... Вважайте, багатий у мене сьогодні видався день: бачив щасливу людину...»

На шкільному ґанку сидять, читають удвох — Андрій Галактіонович та його мандрівний гість, іноді ж до їхнього товариства долучається й Клим Подовий, що так артистично дзвонами дзеленькав, скликаючи тернівщан та цілу округу на Великдень чи на храмові свята, а цілу зиму гуркоче, як сатана, ткацьким верстатом, аж хата його вся двигтить, — то наш незрівнянний дзвонар іншому заняттю віддається, полотна тче із тернівщанських льонів та конопель. І чи то вже була така потреба, чи примха в Художника, але ніяких інших полотен він для малювання не визнавав, брав для своїх робіт полотна лише з-під Климової руки. Почаювати з Художником за столом в учителя — це була одна з Климових мрій, нагодою цією він вельми дорожив, бо, здається, тільки тут з нього не сміялись. Якщо інші наші дядьки, зібравшись біля крамниці, строїли над Климом всякі смішки, буцімто дзвонарське його уміння відзначав навіть приїжджий архієрей і обіцяв висвятити Клима на найвищу у світі дзвіницю (в усе це Клим вірив щиросерде), то Художник жартів щодо Клима ніколи собі не дозволяв, знаючи, що Клим повернувся з австрійського полону трохи ушкодженим на голову і коли розповідає про своє перебування десь далеко, в Австрійських Альпах, то реальність у нього часто переходить у фантасмагорії, і ви довідуєтесь, що все в них там не так, як у тернівщан, усе в них упереміш:

— І місячно, і зоряно, і дощ іде!..

Ця Климова фраза стала крилатою серед тернівщан, навіть і нас, дітей, звеселяла, бо ж хто повірить, що такі дива десь там бувають, — щоб усе в природі відбувалося водночас!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2