Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 36)

— Вродила ж вам наша Тернівщина, — пожартував тоді Кирик Заболотний. — Не станете ж ви заперечувати, що барви ці з наших полів та байраків? І саме це освітлення та роса...

— Звичайно, все це ваше, — посміхнувся Художник на Кириків жарт. — Вам і належатиме.

А поки що його творіння, в ганчірку сяк-так загорнуте, знов зникло в запічку серед купи мотлоху.

Справді, — як мить видіння, подарована вам хмільнень-ким цим чаклуном...

Лише згодом пішла чутка, що приїздили до Художника представники з столичних музеїв, з одного якогось і другого з наміром придбати твір, але чим кінчились їхні переговори, так і не знав у Козельську ніхто.

Пізніше, кота вже були ми студентами, а радістю перечули від друаів з Козельська рваного майстра: знов яібито взявся він за своїх «Буряківниць» для райклубу і нібито добре кладеться робота, ходить старий по селах, шукав типаж... Порадувались мя його відродженню. А потім зненацька трагічна звістка з Тернівщиниі в люту хуртовину кудись пробиравсь уяечі наш Художняя, і поблизу колишнього Романового хутірця знайшли його в снігу закоцюблого — в тім же вічніти плащі й капелюсі, a за пазухою, чепурао вакутана в таогаірочку, приберігалась для когось ота безсмертна картинка, що й серед снігів не втратила яскравої свіжості барв, — тільки на вустах зображеної замість усмішки з'явилась скорбота, а на щоці — велика, наче жива, сльоза.

Куди він прямував, та ще зимової ночі, звідки йшов і що його погнало крізь наші степи в таку завірюху — ніхто цього пояснити не міг, і понині це залишилось загадкою.

Привезли замерзлого до сільради, склади докумеят ітро нещасну пригоду, належним чином заактували і мольберт, і фарби, що їх мав при собі Худенсиик, і энаидеду в нього біля самого серця нашу тернівщанську Мадонну, — було її потім передано до міста, і там десь серед тисяч експонатів у сховищах, у запасниках загубились її сліди... Чи, може, не так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова добре пам'ятають, як фашисти палили при відступі картинну галерею. Готували підпал ретельно, бензином ів каністр поливали всі поверхи, а біля виходу з галереї було виставлено ще й спеціальну команду автоматників, котрі мали стріляти по кожному, хто спробував би вихоплювати картини з вогню... Для чого був потрібен цей підпал, ней з усіх поглядів безглуздий акт вандалізму? І чи тільки чиєсь потьмарення звершувало його, сліпа озлоба приречених? Чи, може, якраз у полум'ї мали зникнути сліди злочинів ще раніших, сваволя грабіжників вищих, які, ще заздалегідь пограбувавши галерею, найцінніші експонати встигли-таки відправити на Захід?

Відомо, що, незважаючи на виставлену ворогом озброєну варту, двоє метких харківських підлітків якимось чином зуміли пробратися всередину й звідти, вже з палаючого будинку, крізь клубовиння диму вдалося їм викинути на чорний двір кільканадцять полотен... Наші військові журналісти настійливо шукали потім тих двох безіменних сміливців, ваига по радіо було передано звернення до них відгукнутись, але ні у веремії перших днів визволеная, ні пізніше та-к ніхто й не відгукнувсь...

Що серед тих врятованих кільканадцяти полотен нашої тернівщанськи Мадонни не було — це нам із Заболотним згодом вдалося встановити достеменно. То де ж вона? До-ігето картини обидва ми не переставали час від часу цікавитись, хоча спробуй ми шукати її — ніхто не сказав би, звідки й потати це. За кілька років по війні на одному з аукціонів у Нідерландах промайнуло було полотно невідомого майстра «Мадонна під яблунею», але чи вона то' була, чи зовсім- інша? Так нічого певного і досі не знаєм про її долго. Чи попелом стала, як і багато скарбів галереї, чи й зараз десь, ледь усміхнена, мандрує по світу?

XXV

Океан суне на нас сутінню хмар. Густим присмерком заволокло дорогу й ліси, потемніло навколо, — здається, ось-ось і зовсім споночіє, зробиться ніч.

Траса перед нами вже не та, що вела сюди: для зворотного шляху Заболотний вирішив оновити маршрут, вибрав по карті автостраду під іншим номером, і хоч відстань лишається приблизно та сама, рух на цім напрямі, за припущенаям Заболотного, буде менший, отже спаде й загазованість траси і взагалі можна буде почуватись вільніше.

Заболотний не помилився: дорога тут і справді пішла відкритіша, поменшало надіть отих н.еводів-заді'ороік, котрі, я-к він признався тепер, і йому впливали на нерви... Краєвиди змінились, біжать милі необжитих просторів, лісистих пагорбів-дюн з якимись вишками віддалік, серед сосен. Ні реклам, пі торгових центрів на узбіччях траси, природа стала тут наче ближча до людини, невідомо тільки, що несе нам оця хмара, яка заходить з боку океану, дедалі більше виростаючи з-за лісів та пагорбів...

— Чи не ураган насувається? — позирає в бік хмари наша юна супутниця. — Найчастіше вони з океану заходять...

— Забоюсь? — усміхається до неї Заболотний.

— Зовсім ні, — відповідає Ліда, і по грайливих блищиках у вічу видно, що справді ескадри тих хмар ії не лякають.

Дивна річ, але після Арт-музеуму дівча якось збадьорилося, ніби все там склалось гаразд, ніби нам таки вдалося побачити ту довгу очікувану, в чомусь, може, навіть ви-ідеалізовану Мадонну.

— «И цветы, и шмели...» — починає Ліда раптом пригадувати чиїсь рядки і звертається до Заболотного: — Кири-ле Петровичу, а далі як? Ви колись біля океану читали.

— О, ти пам'ятлива... «И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и лазурь, и полуденный зной... Срок придет...» Бач, а далі забув, — усміхнувся він і після паузи тоном посуворілим враз видихнув зглибока кудись уперед, у лобове скло, за яким темніли тучі: «Срок придет, и забуду я все! Вспомню лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав...» — І, помовчавши, кинув погляд у бік океану:— А дощ таки буде!..

Хмара звідти темніс велика, неначе в дитинстві. Чорна, з білуватими пасмами, можливо, навіть градова, вона, розбухаючи, вже волокнисто сивіє поруч нас у всій своїй грізності.

— Невже не проскочимо? — каже Заболотний, не зводячи з дороги очей.

— Які ви щасливі, — говорить Ліда несподівано. — Скільки хороших людей зустрічалося вам у житті... Ви жили па теплій планеті.

— А ти хіба ні? Ти вважаєш, що зараз похолоднішало? — допитується Заболотний, але дівча мовчить.

— Ось ти наслухалась, Лідо, нашого далекого, — кажу до неї. — Яким воно постає тобі? Ти справді знаходиш там щось варте уваги?

— Звичайно. Я стільки взнала і людей, і всього такого... Один Роман-степовий чого вартий... А Надька, яка вона добра була до вас... я наче бачу її, молоду, усміхнену матір...

— То люди, що жили у злагоді зі своїм сумлінням, — роздумливо каже Заболотний. — А людина, що з совістю у злагоді, то ж таки людина, а не бутафорія! Ти як вважаєш, Лідо?

— Саме так і вважаю.

— А ми ось із ним, із моїм другом, в якому вигляді там постаємо? — аж мовби улесливо запитує Заболотний. — Позитивні чи пе зовсім?

— Вам видніше.

— А все ж? Уяви, якби ми оце більшістю голосів обрали тебе маленькою богинею совісті... Щоб ти сказала про нас тодішніх? Мабуть, зазнали б дуже суворої критики з твого боку?

— Не дуже, але...

— А ти без «але»... Справді: що б ти сказала?

— Що? Що соромно мені за вас! — раптом випалює дівча. — Так, так, соромно! Повелися ж ви... самі знаєте як! Такий справедливець, сивий лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в злагоді з сумлінням? Це чесно?

Заболотний ніби аж зрадів. Озирнувся до мене повеселілий: ось так різонула маленька наша богиня... Навідліг, без дипломатії!

А вголос сказав:

— Мерсі за відвертість. Що ж, самі напросились... Те, що назавжди могло б тернами забуття порости, раптом дістає вас, хлопці, десь аж на іншім краю планети... І скидок ніяких богиня совісті вам па дає, ніяких пом'якшувальних обставин для неї не існує...

— Ну, хай малі були, хай несила, це зрозуміло, — змилостивилось дівча. — Але ж ви й спроби не зробили як-небудь за них заступитись? На очах сваволя чинилась, а ви... Хіба неправду кажу?

Ми мовчимо.

І дівча мовчить, але якимось іншим, ніж у нас, мовчанням.

Перша крапля розбилась об скло, за нею вдарила, розплескалася друга... Таки не вдалося проскочити! Дощ припускає, засліплює водою. Заболотний вмикає щітки, бо все скло вже залите, дорогу ледь видно. Порвало небо. Не злива — просто обвал води: ллє, як у тропіках, ллє як з відра! Відчувається, що стало важче рухатися машині, зараз куди більше їй треба докладати сил, пробиваючи товщу навстрічних водяних потоків. Зблиснуло в хмарах, зблиснуло грізно, і небо просто над нами розрядилось потужним гуркотом.

— Ховаймо антену, братці, — каже Заболотний, натискуючи на відповідну кнопку, й розповідає випадок, свідком якого був торік: біля бензоколонки під час грози блискавка вдарила у вістря антени однієї з передніх машин, від сильного розряду стартер сам увімкнувся й завів двигун... Машина пішла!

— Уявляєте, який зчинився переполох: мчить легковик, мчить на шаленій швидкості, а за кермом — нікого!..

Таранимо воду, злива хвишями б'є, порощить у л.обове скло, світ розпливається в сивій завії, з-під коліс машии, що орють воду попереду, нам навстріч бурхає водяна курява, кушпелить. За нами так само комусь виетрглюють в радіа-варя цілі вихровії води, розбитої з-під наших коліс... Веа дорога зараз— суцільна водяна завірто.ха, крутіж, сичадня, натужний рух металу в дощовій сивизні...

Але хто сказав що тут пішоходів нема? Збоку траси, зігнувшись, стоїть людина, точніш, подобиана її, скоцюрбленив знак запитання. І той знак нам теж надаїв авісь знаки, мовби хотів трасу спинити...

— Він голосує!

— Хіпі!

Хіпі здебільшого патлаті, а цей бритоголовий...

Жалюгідва постать в уявленой балами, голова, нічим не задищена, блищить годизиою, — вода з мамородця таж і тече ручаями» хивщить та плющить...

З двох поширениэ способів «голосувати» — два пальці вгору або ж ці два ріжком униз — наш зустрічний обирає спосіб останній, що означає: підвезіть за спасибі, бо платити в маючим...

— Не люблю підбирати цих немитих хіпіусів, — кажа Заболотний, пригальмовуючи машину, — але де його подінеш? Все-таки побратимець по планеті...

І вже дверцята відчинено:

— Пліз!

Ціла купа мокрого, назграбндго ятелешується на переднє сидіндя, вунадо ж южо, дебараку: абагої, як дие!

Леда з острахна-хизіявться да меде а травонадим гри, пунишияв: чи ви тоже це, що порізав Мадонну?

Навряд. Чиздув ввіряться. Щось в тщьому хіпі таке, що а верного нагляду викликав співчуття а довіру. Овже йана заноковіяв, боязкість накалтожити в нгарита та без кінця тоадторювале «сенк'ю» якось не дають надстави вбачати в ньому зловмисника.

Міг він бути одним із прихильників Крішни чи Заратустри, привадежним де якоїсь східної секти чи, скажімо, да тех, кого міг не раз бачили вечорами на райгі ввдгичезного білдінга, де вони, бритоголові, в ось таких пурпурових хламидах, ставши півколом, ігритупуючі босіми ногами, протяжно й сумовито виспівують не зрозумілі для перехожих старовинні, може, ще санскритські гімни... Цілком можлива, що учасники цих абриськ перед дам зумисне виснажують себе, бо вигляд мають таки, ніби щойно вибралися з лікардяних палат, очі повалювались, і обличчя при лампах дневного освітдення біліють місячне, мов стеардадові... Одначе цей, хоч і в хламиді, і бритеголовий, виялавлявся, ще мае нічого спільного на большом бійтожі, з в тими дедетами. Він дам но собі. Студент-філософ, аін вірить у вічний абсолют, у творчу надсилу і шукав її ознак та втілень у довколишній дійсності.

Новий пасажир наш застуджено шморгав носом, мокрі вуха його якось беззахисне відстовбурчені, і бліде, з правильними рисами обличчя має вираз тихої ножири, довірливості й притаїти. В перші хвилини він роззирається майже сполохано, ніби потрапив не де машини, а де якоїсь клітки, його непокоїть паперовий «бек», що стоигь унизу, хлопець боїться його потовкти чи забруднити, а там справді чимало залишилось із запасів провіанту, що ним щедре достачила нас у дорагу Свиямя.

Кажи Заболотний запропонував незнайомцеві деидега, він не дівівався, — взяв, жув, хоча и без особливедо апетиту. Шукач виваге абсолюту, обисляй де рубчика, вія все ж штам від себе ве відштовхує, игав а ньому разв'язного, вульгарного, ак це часом ддожда поможти в поведінні і в самовпевдених фівіеявміях йогіз річвесдиків. Ніяка підступність чи криводушшя в цьому обличчі не зандіфіревані, навпаки, щось є в ньому людяне, майже дитинне — оця довірливість, дон'яча безхитрісна чистота... Вчився в коледжі і хюч не довчився, дроте вільно володіє кількома європейськими мовами, в тому числі і слов'янськими, здатен також прочитати в оригіналі староіндійські тексти, щоправда, й при такому знанні мов не одразу з цим мандрівним поліглотом паїніл стороні вдається порозумітись. Звідки й куди?.. Заболотному це конче кортить з'ясувати, як також і те, що саме в таку негоду вивело хлопця «на простори епохі». І чому пішел? Машину вкрали, чи що? В голосі Заболотного, коли від роанитує, чути, крім внутрішнього усміху, також і певне співчуття, і, вловившій щирість його задікавлення, юнак одразу проймається довірою, дозволяє собі відвертість майже інтимну. Виявляться, не перший день він курсує на цьому похмурому відтинку траси, між пустельних домів та лісів, адже саме десь тут стався той трагічний інцидент, ота жахлива катастрофа, що про цеї стільки писали газети, коли в непрогляднім тумані, та ще нічної пори, якесь авто з невідомих причин зупинилось раптово, і на нього, нічого не відаючи про небезпеку, на всіх швидкостях стали налітати з пітьми й туману десятки інших мащин, тонновиків, цистерн... Можна тільки уявити те залізне трощиво й хаос, ту герніку траси, де разом з іншими багатьма загинула і його дівчина, його кохана Кет.

— Але ж могло бути, що хтось і врятувався? Як ви гадаєте, сер? — Погляд юнака з надією припадає до Заболотного.

— Цілком імовірно, — зауважує серйозно Заболотний і згадує про той випадок, коли в Андах розбився об скелі багатомісний лайнер з пасажирами, і хоча всіх тоді вважали загиблими, припинили й розшуки, одначе згодом виявилось, що загинули не всі — декотрі уціліли, розповзлись по лісах...

— Мати бодай іскру надії... О, як то важливо! Дякую вам. — Юнак полегшено зітхнув.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2