Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 38)

Взаєминами своїми подружжя Заболотних іноді мене просто зворушує. За жартами, за іронією, за якимись навіть псевдосварками вчувається глибінь справжнього почуття. Щораз помічаєш, як вони дорожать одне одним, можливо, що це саме той випадок, коли доречно говорити про цілковиту родинну злагоду, про гармонію душ. Іноді глянеш на них — такі, ніби вчора побралися, хоча мають двох синів, як вони кажуть, легінів, обидва зараз на Батьківщині: старший — курсант морехідки, а менший навчається в школі-інтернаті для дипломатських дітей, ще рік — і теж матиме атестат зрілості... Заболотні тут уже завершують належний їм термін перебування і в ці дві живуть надією, що незабаром бути їм удома, де, як Заболотний час від часу похваляється, він здійснить нарешті свою давню мрію — стане бджолярем з науковим ухилом, а Соня буде при ньому асистенткою.

Одне слово, жде їх нектарна ідилія, про яку добре відомо й цій Ліді Дударевич, чия підтримка фантазіям Заболотного забезпечена вже хоча б тому, що йдеться про домівку. А дівчинка гостро, навіть чи не з більшою гостротою, ніж дорослі, переживає розлуку з рідним краєм, а бабусею, чиїх ласк навіть при бажанні не можуть Ліді замінити всі її покровительки тутешні. Якийсь час Дударевичі мешкали в готелі, населеному переважно людьми похилого віку, привітними, чепурненькими бабусями, котрих сюди спроваджують їхні дорослі діти; тож у цьому готелі лагідні бабусі самотньо й доживають вік в умовах пансіонних, здавалось би, цілком терпимих. Люди середнього достатку, вони не почувають особливої матеріальної скрути, але ж постійна самотність, ця туга, ця відсутність рідні! На схилі віку, в пору критичну — і ось так! Життя без онучат, без дитячого товариства, життя без нікого... На дипломатських дітей ці пансіонні люди просто полюють, підстерігають із своїми ласками, коли малі повертаються зі школи, щоб наблизитись до них, погладити по голівці, щось запитати... «З якої країни ти? Хто твій тато, хто твоя мама?» Не раз Ліда чула на своїй голівці доторк сухенької, теплої чиєїсь руки, бачила перед собою незнайому згорьовану людську старість з неудаваною добротою в очах, і щоразу їй було — невідомо й чого — соромно, ніяково й боляче від ласки цих зовсім стороннії для неї людей. І ось тепер, признавшись раптом вам, як вона старалась іноді уникати зустрічі з тими готельними чистенькими бабусями, Ліда, певне, за-пізніло шкодуючи, аж зітхнула:

— Софія Іванівна мала рацію, коли казала, що то я недобре робила! Тепер я розумію, треба було інакше... Бо то ж вони від самотності підстерігають нас, дипломатських, щоб ткнути цукерку чи погладити тебе по голівці, як рідну онуку.

Образ Заболотної, видно, зараз не полишає Ліду. Згадавши якийсь випадок, дівчинка взялась виображувати досить дотепно, як одного разу, доручена матір'ю Заболотній, вона летіла із Сонею-сан із Токіо і якого тоді страху набрались вони обидві, коли літак їхній потрапив у грозу: ото був ексидент! У салоні стало зовсім темно, тільки блискавка б'є раз у раз... То споночіє зовсім, то знов за ілюмінатором блись! блись! по всьому крилу. Пасажири були охоплені жахом, а найбільше перелякався тоді їхній сусід, кругленький такий бізнесмен із Гонконгу, небораці здалося, що від удару блискавки вже загорілось крило...

— А Софія Іванівна, хоча й сама тремтіла з переляку, одначе так смішно його приспокоювала: «Пожежі не може бути, сер, я знаю, адже в мене чоловік льотчик!..»

— Сильний аргумент проти блискавки, — усміхнувся Заболотний.

— Летіти крізь грозу — це справді моторошно, — розповідала Ліда. — Відтоді літати боюсь, а проте якби оце рейс додому — згодилась би хоч зараз... Швидше б уже до своїх! А там Крим, Артек... Кизиле Петровичу, вам у дитинстві доводилось бути в Артеку?

— Далеко він був тоді від Тернівщини.

— Ах, містер Кирик... Скрізь були, все бачили, а з Артеком розминулись.

— Що вдієш... Швидко ми тоді з артекі'вського віку виростали.

— Пригадую, ще до школи завдавало мені клопоту одне питання: що буде, коли всі люди повиростають? Коли всі, хто є на землі, стануть дорослими?

— О, то було б жахливо.

— По дорозі в Артек, Кириле Петровичу, ми неодмінно заїдемо глянути на вашу Тернівщину, — ілі ж із Сонею-сан обіцяли мені... Запрошували навіть на свою майбутню пасіку...

— Слова не ламаєм.

— Я просто мрію глянути па вашу солов'їну балку, па біленьку віллу Заболотних у вербах під кручею.

— Вілла, правда, не з паркетами — з глиняною долівкою. Зате долівка в нас там татарським зіллям та осокою притрушена... І хоч моря нема, і калабані повисихали, ало повітря! Пий не нап'єшся!.. Ах, Лідо, Лідо...

— Ні-ні, я мушу там побувати!

— Неодмінно побуваєш.

Хай би й справді побачило дівча Тернівщину, та ще такою, як вона постала нам із Заболотним в один із останніх наших приїздів, у цвітінні садків, з повітрям, мабуть, найчистішим у світі... Вийшли ми тоді з ним у поле, вдихнути того повітря на повні груди й перезирнулись:

— Ах, дихати б і дихати! Ніде такого нема...

— Принаймні для нас... Вливається в груди само життя...

Того дня постала очам і степова доріжка, що світилася нам колись червоними яблуками, розкладеними на стовпчиках. А серед степу, в тому ж самому вибалку, хутірець тополями вигнався, стрункими, високими, як тоді.

Ще в селі нам сказали:

— Яворову балку навряд чи впізнаєте... Таке то, мабуть, місце живуче: пеньки кілька літ стирчали після Ро-манового садка, при німцях там хворих коней дострілювали, а тепер знову на тій Романівщині цілий хутір виріс... Правда, зветься інакше: польовий стан або табір. Осідок наших механізаторів.

Не могли ж ми те місце не провідати...

Табір як табір: поміж тополями просторе подвір'я, самохідні комбайни, чекаючи жнив, вишикувались, мов для параду; під довжелезним навісом теж повно всякої техніки, що їй ми вже й назвиськ не знаємо. А далі, спускаючись аж у вибалок, біліє цвітом весь обкипілий садок! Тихий, повен сонця, і бджола десь у суцвітті гуде...

— Кириле, де це ми опинились?

— Справді — де?

Чи не сниться нам бджолиний віолончельний цей гул і сонцем залите святкове тихе цвітіння, таке тихе, що й пелюстка не впаде? І ніде нікого. Лише ластівки змигують, прошивають подвір'я сюди й туди, десь у них гнізда під навісом і під хатою теж, хоча хата — це, власне, цілий будинок, удвічі, мабуть, більший за ту оселю, що колись стояла на цьому місці й привітно впускала нас, засніжених, коли ми з звіздою приходили вдосвіта сюди щедрувати... Тільки вікнами й ця повернута до слободи, до сонця, а вподовж побіленої стіни аж на край хати тягнеться квітник, ціле літо тут палахкотітимуть троянди — червоний, як жар, «майор Гагарін» і незрівнянна жовто-золотава, цвіту сонця, з цілою гамою відтінків-барвинок «Глорія Дей»...

Та ось із глибини садка, з того сяючого цвітіння, пригинаючись під віттям, з'являється постать карячконога, у теплій, незважаючи на спеку, фуфайці, з берданкою на плечі, якоюсь недоречною серед цього цвіту, серед безлюддя й тиші, де лиш бджоли бринять... Недовірливо, згинці, іноді струшуючи на себе пелюстковий цвіт, прямує назустріч нам ця постать, похмура й чіпка, з обличчям еллінського сатира, в якому, одначе, для нас є щось знайоме.

Та це ж Мина Омелькович! Ізсохся, поменшав, але навіть не посивів, став сіро-бурий якийсь...

— Я вас із садка давно примітив, та навмисне себе притаїв: ану, думаю, що вони будуть робити? — каже він, коли ми вже сидимо всі втрьох у затінку на веранді. — На весіллі гуляли? Знаю, знаю, Ялосоветка сина женить, тільки мене покликати забули... Коли старший братан твій, — спозирнув Мина Омелькович на Заболотного, — дочку віддавав за агронома, то догадались-таки й Мину гукнути, а ці молодята... Та я й не пішов би. По-перше, що пост цей ні на кого кинути, хоч воно, звісно, комбайна піхто не вкраде, а головне... Насмішкуватий у тебе племінник, Ки-риле, в «Перець» би йому писати. Та, правда, ти ж і сам такий, всі ви. Заболотні, зроду насмішники... — І раптом з-під острішкуватих сіро-бурих брів не по-старечому гострий погляд на Заболотного: — Невже ти й справді більше десятка мов знаєш чужих?

— Не лічив. Може, й знаю.

— Ану забалакай до мене по-якомусь, — пожвавішав Мина. — Забалакай, щоб я нічого не зрозумів! Якоюсь найнезрозумілішою мовою до мене заговори!

Заболотний, усміхнувшись, заговорив. Дві-три фрази було сказано бенгальською чи, може, мовою хінді.

Мина вислухав уважно, оцінливо:

— Ала-бала, а все-таки мова... До чогось дотумкатись можна. «Русі, хінді — бхай, бхай...» А мені, бач, не випало вчитись. Уже дорослим звернувся був до Андрія Галактіо-новича: «Навчіть мене вищої математики!» А він: «Нащо тобі вища, коли ти й нижчої не вскубеш...» Навідріз відмовився Галактіонович тоді зі мною возькатись, не злюбив він мене, не знаю й чого... «Апостол руїнництва» та всяке таке... А який з мене апостол?

— Одначе в скрутну хвилину саме ж Андрій Галактіонович дав сількорові Оку притулок у нас на «Камчатці», пам'ятаєте? Коли жінки збунтовані за вами гнались? — нагадав йому Заболотний. — Якби не вчитель, ох начу-били б вони вас тоді!

— Начубили б — мало сказати... Розтерзали б на смерть, — уточнив Мина Омелькович. — Летіли ж цілим табуном ті відьми розлючені...

Добре затямилась нам та сцена, коли вчитель, перегородивши дорогу збуреним жінкам, став тоді па дверях:

«У класі нікого нема, самі діти!» А Мина в цей час під задньою партою з в'язкою ключів у руці трясеться... Ми після того навіть з докорами до вчителя підступали: ви нас правди вчите, а самі ж неправду сказали? «Сказав, діти, ваяв гріх, зате людина жива».

— Того дня Андрій Галактіонович, може, й життя мені вберіг... — розмірковує Мина. — Зате пізніше, коли ми з ним за колючим дротом опинились, не раз і я його виручав. Якщо макухи чи буряка сирого десь роздобуду, то все на двох, навпіл... Горе, воно хоч кого навчить: чи темного, чи вченого... Жаль тільки, що, коли вже з ярмарку йдеш, наздоганяє тебе ця твоя вища без нижчої математика...

Неквапом зануривши (Мина вживає тепер сигарети з фільтром), він кидає вивчальний позирк то на одного з нас, то на другого.

— А ти? — звертається до мене. — Все за чистоту рік і морів борешся? Борись, борись — добре діло. Бо гесівське море он жабуринням уже заростає, риба дохне, вода гниє. Сморід аж у Тернівщину чути... Стільки сіл та угідь позатоплювали, а толку?

— Куди ж сількор Око дивиться? — запитує Заболотний.

Мина всміхається вперше.

— Жартуни. А що не забули провідати Мину Омельковича, за це хвалю, — каже він і знову звергає на те, що його, видно, муляє: чому небіж Заболотного не покликав його на весілля. — Всіх дружків-механізаторів звідси забрав, нікого не забув, а Мину, бач, не догадавсь. Сиди собі тут, діду, марево сторожуй, — киває він у степ на марево, що біжить і біжить попід обрієм. — Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди він їх жене, а звідки?.. Багато незрозумілого в світі. Клімат увесь міняється, а чого? Про людей і не кажу. Гуляють ото весілля без мене - хай. Та тільки обидно. Увесь рік при них, при механізаторах, а дійде до весілля... та хай. Отак і сидиш забутий у степу цілісінький день один, як палець, ніхто теб.е тут не бачить... Зате я звідси бачу всіх! І голову й заступників! Хто бухенький проїхав дорогою, хто вночі в лісосмугу котрусь із токових повів... Усе бачу!

— Впізнаєм сількора Око: не дріма... Ще ж, мабуть, пишеться?

— Сількор Око, хлопці, одписав своє. Тепер він частіше у вічі правду ріже навіть начальству — і великому, й малому. Через те й не всюди бажаний він... Нічого не кажу — механізатори, хлопці вони путящі, і небіж твій, Кириле, цілу весну з трактора не злазив, назасідався на своєму троні так, що, мабуть, і штани болять. А от шаноби до старших — цього б йому не завадило підучитись... Як тільки зберуться після роботи ось у цьому таборищі ляси поточити, так і чую: а де ж це наш довгожитель? Мабуть, знову перед телевізором заснув? Хоч би розказав якусь казочку про свої заслуги!.. Казочку, чуєте? Вони, молоді, вважають, що життя Мини Омельковича то казочка, що людина він без заслуг. Казна-що мелють язиками! Ніби Мина цей гирями кидав, та ще в кого, в Романа Винника, свого ж односельця. І рушники нібито у нього із стін постягав, і тканий обрус поцупив... Все мішма в них, як у Клима Подового. А не було ж цього? Кому, як не вам, знати, хлопці... Та ви мені хоч би довідку написали від себе й печаткою в сільраді засвідчили: не було, нічого не було! А то ж народ пішов... цигарку в зуби, перекивну-ться й знову: розкажіть, Омельковичу, веселу оту історійку, як баби в хомуті вас по селу водили... Це воно їм треба?

— Молодь любить жарти.

— Добрі жарти. Рідний син — і то якось після чарки давай шпиняти: а ви, тату, тоді таки дров наламали, кого слід і кого не слід — під одну графу підвели...

Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих літ. Тут Мині є чим похвалитись: не підвів його син. Усі ці роки для Гришуні минали на Далекій Півночі, працював він там як радист високого класу, на островах зимував, де ніч по півроку, де тільки пурга свистить та білі ведмеді провідують тебе. Але навіть бувши і в тих краях, Гришупя нібито цікавився, чи не натрапить десь там на сліди Романа Винника, аж з незрозумілою впертістю дошукувавсь звістки про нього... «Дався ж йому той Роман», — сердито каже Мина Омелькович.

Запитуємо, що від Гришуні чувати, бо додому він багато літ не навідувавсь, щоправда, збирався, як піде у відставку, повернутися, може, й назавжди в рідні краї... тож чи не передумав?

— Та вже він тут, під боком у Тернівщини, — веселішає Мина. — В озерянськім радгоспі прилаштувався з усією своєю капелою. І знаєте, яке собі діло знайшов?

— На радіовузлі?

— От і ні. Бджолами захопився! Хто подумав би... І зараз оце на бджолярські курси поїхав у Гадяч, а бджілки його тим часом у нашім садку пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть.

Ми вслухаємось, і нам справді здається, що ми чуєм золоте гудіння з-поміж віття розквітлих яблунь, наскрізь прогрітих, розморених сонцем... А десь із села долинає гупотнява барабана, чуємо музику, співи розлогі — видно, весілля вже вибурхнуло на толоку.

— Таки співають, — звертаю увагу Мини Омельковича. — А ви ж казали колись...

— Що казав? — І він раптом осікся.

Змайнуло, може, і йому в пам'яті, які сварки виникали в нього на толоці з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи на чатах духовності, завжди першим нападав на Мину безстрашно:

— Дзвони поскидаєш, хори потрощиш, а співати де?

— Не співатимем! — лютивсь тоді Мина. — Ніхто не співатиме! Плакатимуть усі, хто елемент!.. І ось спливли літа...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2