Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 39)

— Співають, та ще як, — каже Мина, дослухаючись в Тернівщину до весілля. — Може, в чому і я помилявся, — хто без гріха? Кобила на чотирьох і та спотикається. Кому під силу передбачити все, як воно буде? Ось і він, — Мина скидає оком на Заболотного, — коли падав із-за хмар на Вузловій, думав, певне, амба вже йому, кришка «серед столу широкого», а бач, він там ще й долю свою знайшов. — Це Мина Омелькович, ясно ж, має на увазі Софійку. — Чи й зі мною: Романові ті бджоли мені в печінках сиділи, терпіти їх не міг, а рідний сип тепер, будь ласка вам: бджолярує! Хіба ж не насмішка долі? Запевняє, що на диво розумно та справедливо вони живуть, навесні, як ослабнуть, то одна одну годують — ви вірите, що може бути таке?

— Між бджолами може, — усміхається Заболотний.

— Ні, я вас серйозно питаю... Як це вдається вгадати їй, з якої квітки брати, а з якої — ні? Або чому, хоч най-далі летить, а не заблудиться?

Ми вже помітили, що Мина нинішній більше тепер запитує, раз у раз вдається до питальної форми, хоч раніше сам без вагань давав Тернівщині категоричні й остаточні відповіді на всі питання буття.

— Таке ж мале, ніхто його не вчив... А щоб отак триматися між собою, в біді одне одного виручати — ну звідки в ньому таке поняття?

— Вчені кажуть: інстинкт, — весело пояснює Заболотний.

— Ти все жартуєш, — недовірливо позиркує на нього Мина Омелькович. — Правда, в тебе робота така... Вашому братові так і треба, щоб не розгадали, де всурйоз, а де в жарт... А моя робота проста, хоча теж не без культури. Маемо ось у цій хаті червоний куток... львівський телевізор, газети, радіо... І   шашки — тільки грати з ким? Хоч сам із собою грай, якщо на весілля тебе забудуть покликати. Ноль уваги на тебе. Бо для них ти вчорашній, живе скопаемоє... Ти їм смішний. А якби Мина хутори не позносив, межі не розорав, — де б вони теперішньою технікою розмахнулись? Не з нічого ж це все виникло: гонам краю нема — від неба й до неба... Найкраще «аврора» тут родить, — в жнива бурти як наллють — подивитися любо. Коли стою перед таким буртом уночі з оцією берданкою, не раз, буває, пригадається, як лободу їли та зелені колоски стригли... Згадаєш — і аж душу тобі стисне. О, скільки, хлопці, за ночі сторожування всього тут передумаєш... — Мина Омелькович раптом нахиляє до Заболотного голову:— Ось ти, Кириле, зніми з мене картуза. Знімай, знімай, не бійся!

Зняв Заболотний той картуз, вигорілий, пропотілий, що служить Мині, здається, ще з тридцятих років.

— Ну що там? —запитує Мина.

— Лисина.

— А від чого? Від задумливості, хлопці. Бо й хмарина десь у небі пливе, а ти думаєш: де вона була? Що бачила? Як там люди за морями живуть?

Потім він показує нам своє таборище. Постануть перед нами й телевізор величезний у червонім кутку, і вишикувані в шафі томи енциклопедії, що їх Мина нібито підряд усі читає, і чепурно застелені ліжка, де в негоду ночують зморені працею люди, ті, що зараз на весіллі витанцьовують, забувши про одного довгожителя, котрий стереже тут польове їхнє стійбище.

Оглядаєм усе: і садок, що розбуявся на тому місці, де щось інше колись родило, де смаглява краса чиясь зустрічала в росі світанкову зорю; побудем унизу біля відродженого ставка, схожого на той, де щозими Надька, розчервонівшись, полотняні «ризи прала»; мовчки постоїмо біля колодязя, що хоч і без журавля, з коловоротом та ланцюгом, але вода в ньому з дубового цебра така ж солодка, свіжа, як і тоді.

Бджолу послухаєм.

Пахощі цвіту вдихнем.

Вечір спадає над степом, ластівки змигують у призахіднім сонці, а від Тернівщини ще чутніше долинав гомін весілля... Ой у полі криниченька, там холодна водиченька!..

Серед саду зупиняємось, серед біло-рожевих, наповнених сонцем та бджолами суцвіть. Не хочеться звідси йти, з усім цим розлучатись. В ім'я чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди бринить? Що за сила тут пробивається крізь саму вічність життя, крізь розмаїття його видозмін?

Бджолята гудуть, гудуть...

Все тут заспокоює душу, пробуджує в ній жагу жити і жити, бути на цьому прекрасному світі завжди.

Аж до шляху проводжає нас Мина Омелькович. Ще пристоїмо й тут перед тим, як іти догулювати весілля. Звечоріло вже. Повітря тепле, запашне. Визорилось небо. Зірка покотилась десь на Тернівщину, в балку... І ще впала одна...

— А ця десь за Латишевою горою...

Котилася ясна зоря з пеба Та й упала додолу...

Мині Омельковичу, видно, ніяк не хочеться відпускати нас. Признається, що часом сумно йому буває тут без людей, надто ж восени, як вітри зашумлять, а ночі такі довгі... І ще відкриється нам, як у роки окупації все з острахом ждав, що повернеться з безвісті Винник Роман і стане зводити з ним порахунки, спитає за того сича руїни, зловісного птаха ночі, що колись тут на його хату сів...

Іноді верзлося в уяві, як темної ночі поведе Роман нещасного Мину до невикорчуваних пеньків на місце колишнього садка, тикатиме носом у ті пеньки, а потім у занехаяний колодязь штурхне... Нічого подібного не трапилось, а натомість прилучилась Мині пригода, що й досі мучить його: просто загадка, він ніяк не може її розгадати! Було це, як уже визволення в Тернівщину прийшло і котроїсь там осінньої ночі польовий госпіталь, рухаючись за фронтом, прибув з Вигурівщини й зупинився в нашій слободі ночувати. Дощ, бездоріжжя, з житлами тіснота, пішли під госпіталь і хати, й повітки, що їх не встиг при відступі ворог підпалити, — довелось навіть на толоці розкинути армійські брезентові шатра. Мина Омелькович, який ще не викашляв табору й хорував на очі, вирішив звернутись до фронтових лікарів, може, чимось зарадять. Пішов до них на толоку в найбільше їхнє шатро, освітлене гільзами з ґнотом, і сталося так, що лікарка, якій випало очі Мині закапувати, під час процедури запитала раптом:

— А де тут у вас Винники жили?

Запевняє Мина, що, єй-же-єй, так і запитала, він трохи із стільця не впав з несподіванки, чи перестраху, чи не знає й від чого, коли вона ось так запитала.

— А чого це вас інтересує? — здолавши страх і розгубленість, запитав і він у лікарки.

— Просто так, — відповіла вона. — Хотілось би глянути на те місце... У вас його тепер нібито звуть Романівщи-ною?

Закляк, аж мову йому тоді відібрало, ждав чогось страшного, так принаймні запевняє Мина тепер.

Що то була за особа? У погонах і в ґудзиках уся, струнка така молодиця, чи пак військова жінка, в чобітках і в пілотці, і коса на потилиці тугим вузлом закручена, ну чистісінько, як у тієї... Косу чомусь він найперше помітив, хоча й очі сльозились. Не посікло, видать, горе, не об'їли оті самі...

Минають роки, а він досі терзав себе думкою, хто ж вона була, та лікарка фронтова? Бо дарма що ніч стояла, хоч око виколи, і грязюка — ноги по витягнеш, однак лікарці забаглося раптом, щоб Мина повів та показав їй теперішню Романівщипу... До смерті чомусь вжахнувся Мина тоді, уявивши, як веде він у темряву ночі осінньої жінку з револьвером, щоб показати їй те пустище, де лиш кілька пеньків стирчать після всіх бур, що тут пронеслись, після того, як сич руїни сів уночі на Романову хату! Уявив, як ходить ця жінка у своїх чобітках серед неіснуючого садка, як дослухається до чогось у глухім опівніччі, в сліпій темряві, а потім раптом до свого проводжатого:

«Так це вам треба дякувати, Мино Омельковичу?» На щастя, виручила тієї ночі Мину тривога, не випало йому зробити лікарці тяжку ту послугу: дано було команду по госпіталю негайно збиратись, надійшов наказ до ранку бути вже біля Дніпра, бо звідти гуло, гуло...

А краплі, що їх лікарка тоді для нього не пошкодувала, виявились просто цілющими, прояснився Мипі зір, і навіть зараз він за версту годен розпізнати, хто там їде або йде по шляху.

— Так хто ж, по-вашому, вона могла бути, нічна ота лікарка? — допитується в нас Мина Омелькович неспокійно. — Що коси клубком з-під пілотки, як ви, хлопці, гадаєте, хто?

Мовчать хлопці. Слухають літак, що десь високо між сузір'їв іде, рівно проорює небо.

— Чи ви ще ж зайдете перед від'їздом? — запитує Ми-па, коли ми встаємо, щоб іти, і в голосі його вловлюєм нотки улесливі, зовсім для нього не звичні.

— Постараємось, — каже Заболотний.

— У вас тут гарно, — додаю я. — Здається б, і пе покидав цього райського куточка...

— Вдень жарко, а ось уночі! — жвавішає Мина. — Одна, живучи там, де білі ночі, і навіть добре живучи, якось сказала: скучаю за чорними ночами України... Може бути таке?

— А чому ж ні...

Напередодні від'їзду ми таки ще раз побуваємо з Кирилом у нашім степу, не перестаючи тут усьому дивуватись. Ця Романівщина, невмируща земля, чи хтось її заворожив, чарами наповнив, щоб вічно вона так приваблювала до себе? Чи справді на цьому місці, як Мина каже, кимось «каша закопана»? Бо ж пустирищем була скількись літ, з купою саману та з тернинням, де лиш худоба клапті шерсті лишала, а зараз знову життя тут воскресло, відродилося, знов чиясь сила та любов піднялися в небо гінкими тополями!.. Просто, мабуть, місце таке вдатне, чимось і серед інших чорноземів примітне, недарма ж на ньому й Роман свого часу око зупинив, і післявоєнні наші трактористи теж, уподобавши цю місципу, саме її вибрали під польовий табір. Спершу вагопчик стояв тут, давав під час осінньої негоди нічліг трактористам, 6 зараз така добряча садиба устаткувалась.

З теперішніх механізаторів нікому, здається, не довелось бачити під цими зорями Романа-степового, для нових поколінь він існує скорше як особа напівміфічна, як той, хто ходив колись тут у бджолиній кольчузі, хто, оселившись серед степу, жив тут ніби за інших формацій та за інакшого клімату, розводив сад, пасічникував, мав нібито охоронну грамоту від усеукраїнського старости Петровського, а потім під ту всеохопну бурю, коли інших зносило, його теж підхопило й понесло, мов із дерева осінній листок... Могла бути й «промашка», як дехто з старших визнає, та хіба, мовляв, великі події відбуваються без промашок?

Переболіло цій землі, перегуляла вона пустирищем, одначе життя бере своє, польовий табір, виникши тут ніби з чиєїсь випадкової волі, пустив уже міцне коріння; майстерні і житло механізаторів мають вигляд не тимчасових, а збудованих надовго, ластівки гніздяться охоче, виводять ластів'ят навіть у майстернях серед грюкотняви, серед заліза. І садок розростається, дарує людям плоди, захищений, як і колись, тополиною стіною від шмагких польових вітрів. Склався новий осередок людського життя, де все стало інакшим, де, може, незмінними тільки й лишились оця злива сонця, змиги ластівок удень та нічне лопотіння тополь від найменшого повіву... Серед механізаторів багато таких, що повиростали вже після війни, і найстарішою для них людиною в польовому таборі якраз і в Мина Омелькович, сторож із стажем, доглядач тутешнього правопорядку. Ніби непіддатпий часові, задавнений, анахронічний, існує він якось мовби напівзабуте, і ті смаглії крутоплечі, що сідають після роботи за столи, вдаються до нього здебільшого, щоб пожартувати:

— Ну як, дядьку Мино, вночі ніхто не душив? Крадії не приходили?

— А тієї, з косами довгими часом не було? І випливе з тернівщанського епосу давня переповідка про ту красуню ворожбитку, що колись тут хлопців чарувана, — вдень ховається від людських очей, а ночами готує зоряну воду, з косами до п'ят блукав по садку, і місяць лоскоче пругкаве тіло молоде та перса, налиті сонцем, як дві соковиті груші бергамоти...

Саме й мають на увазі хлопці її, коли питають:

— Так не було тієї, не навідувалась при місяці?

Мовчить Мина Омелькович. А ці пожартували, і вже його ніби й нема, ніби він зовсім відсутній, про наладку комбайнів хлопці мову поведуть, і лише згодом котрийсь знову скине оком на табірного вартувальника і скаже, проймаючись мовби співчуттям:

— Темної ночі лячно, мабуть, стерегти наше таборище, дядьку Мино? Коли ні зірки в небі, ні живої душі в степу, еге ж, страх бере?

Оскільки людина з берданкою мовчить, то котрийсь із механізаторів, ніби прийшовши на виручку, відповідає за сторожа:

— Страшно, доки не заснеш, а як заснеш, то нічого... У жартах механізаторів відчувається певний приціл, в такий спосіб вони мовби відплачують Мнні Омельковичу за ту постійну хмуру зверхність, з якою він ставиться до всіх, хто його оточує, бо для колишнього комнезамівця навіть серед тих, хто красується на Дошці пошани, авторитетів нема, як небагато їх і з-поміж решти людства. Чомусь більше конфліктами запам'ятались Мині всі ті, з ким він зустрічався на своєму віку.

Винятком е хіба що бригадир механізаторів Іван Заболотний, брат Кирилів, кремезний, хоч: уже й зовсім облисілий кадровий хлібороб, котрий одним з перших тернів-щап сів на трактора ще до війни і зараз тут вожакує. Знатний чоловік і в районі, і вдома, трудяга, хоч і з осколками в обох ногах. Мина Омелькович, здається, тільки бригадира механізаторів тут і визнає, бо ж саме Іван час від часу з властивим йому спокоєм стримує хлопців, коли вони аж надто далеко заходять у своїх пересміхах щодо Мини. Та варто бригадирові десь відлучитись, як одразу вступає в роль котрийсь із жартунів, найчастіше це буде син Ялосоветчин, Олекса, той самий, що без Мини весілля грав, женячись на вигурівській красуні. Чубань отряхуватий, охочий до всяких витівок, почуваючи веселу підтримку товариства, він таки зачепить Мину Омельковича, вічного свого опонента:

— Товаришу Куцолап, а це правда, що колись люди тут і вашого духу боялись? Бо — рознесу! Бо — розтрощу! Амбарний замок на рота повішу! Невже таким бойовим ви й справді були колись?

Отут уже Мина вибухає:

— Шмаркач! Вершколиз! Що ти знаєш про те «колись»? А ви, підсміхачі: чи кому з вас по спині істик ходяв? Вже й не знаєте, що воно таке істик... А кого з вас куркудьська лють з обрізом підстерігала край дороги? Орете сидьма, сієте сидьма, культурно — куди ж... Тільки хто вам дороги відкрив? Десять років штани протирали в школі, а так і не втямкали, що то означає: або — або!..

Притихнуть хлопці, наче й присоромлені трохи, а втім, навряд щоб надовго.

Досі не в миру Мина з оточенням! За висловом однієї з кухарок, до душі йому тут тільки їжаки, що вночі вилазять на подвір'я таборища погратися, — бігають, похрюку-ють, шелестять під майстернею у бур'янах. Іноді Миііа Омелькович, як ось і зараз, впіймавши їжаченя, приносить його до столу під яблунею, де бригада обідає, тикає писком у блюдечко з молоком: пий!

— Бо ми як були малі, то молока й не пробували. Не те що теперішні... — Камінець в город механізаторів. — Ці, знатні, тільки вершки й п'ють... Смаленого вовка не бачили... Зуби скалити навчились, а спробували б, як то воно голодних корів учити ходити в ярмі... Як то з пухлими ногами цілий день за плугом... А ці, вельможні, бач, і обсіються, і обжнивуються, мотора не випрягаючи, з крісла не встаючи...

— На те й ен-те-ер, товаришу Куцолап.

— Авжеж. Залізний вік. А про золотий поки що самі балачки лекторські...

— А коли ж, по-вашому, золотий настане, дядьку Мино? Що там коран з цього приводу каже?

— Вік золотий вибороти треба.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2