Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 5)

Весела злива жартів навряд чи долинає до Заболотного, котрий саме у відстороні стоїть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно, ділові якісь переговори, і, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволі усміхнешся: оце стиль! Справа, може, дрібничкова, але який вишкіл, гідність, яке мистецтво ведення перетрактацій! Витовчена японська надчемність і приязна мудра манера териів-щанських сватів, яким велено будь-що добути «кувицю», — ось де вони побратались! Ось де в усім блиску виявила себе взаємна чемність та надчемність, делікатність і надделікатність, до чого ж доречні тут і ця визнана обома сторонами умовність, що трохи їх аж веселить, і цілком серйозна взаємна пошана й довіра, — усе те, що так не часто, на жаль, спостерігаєш у стосунках між сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нічого приємнішого, як зробити на розвітання бодай маленьку послугу цьому симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливі чимось виявити йому сприяння, увільнити це подружжя від дріб'язкових, надокучливих формальностей, і, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас, Заболотний-сан, у віддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас прихильні суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володієте справжнім даром контактності. Аж дивно мені було там на нього дивитись: де він цього навчився, рідкісного такого вміння легко й природно сходитися з людьми? Помічаю, як один із колег Заболотного, пону-ристий, вдачею вовчкуватий, поглядає на нього з ледь прихованою заздрістю, йому самому, видно, нізащо не вдалось би отак легко порозумітися з урядовцями й—на взаємне вдоволення — без тяганини повершити якусь там їхню, певне, справді формальну справу... Вивчаєш роками у високій школі дипломатські хитромудрощі всіх часів, опановуєш одразу кілька мов, а де навчитись мови ось такої — однієї, найголовнішої, — власне, вселюдської: приязний погляд, усмішка чемності, уклін пошани, дружній доторк до плеча — і вже Заболотний, вільний від клопотів, повертається знов до своїх.

— Все гаразд?

— На вищому рівні.

Табло сповіщає, що нам скоро виходити на посадку, та ось з'являється ще один табунець проводжаючих — привітні японочки в кімоно дрібненьким підбігцем наближаються до нас із своїми терплячими япончатами, що то в тої, то в іншої виглядають із-за спин, із своїх пелюшкових коконів. Малюки зіркооко й пильно, майже з дорослою серйозністю зорять на нас, а матері їхні так мило сплескують руками, розквітаючи в безмежно ласкавих усмішках:

— Соня-сан! Соня-сан!

Ось, виявляється, на чиї проводи вони поспішали... Постукують сандалі-дзорі, жіночі руки з ходу складаються перед Заболотною для привіту, і старші й молодші японки схиляються низько (однак зовсім не принизливо) у своєму традиційному пластичному поклоні, і вже й Заболотна сяє очима їм навстріч, вона, видно, не сподівалася бачити цих людей серед проводжаючих і тим більше потішена й рада, що вони не забули її, прийшли. Соня-сан! Соня-сан... вакцина... бебі... поліомієліт... Біля нас не вщухає цей тонкоголосий щебет японок, і лише згодом, уже в літаку, мені вдається з'ясувати, в чім річ. Скількись часу тому на одних зборах Товариства японо-радянської дружби Заболотну обступили жінки-матері, одна тримала на видноті дитинча, скручене поліомієлітом, інші теж протискались до неї з хворими дітьми: збуджено виявляючи свої почуття, японки звернулись до Заболотної з проханням допомогти їм будь-яким чином дістати вакцину від цієї недуги, — звідкись їм стало відомо, що така вакцина зараз винайдена в Радянському Союзі, медицина її саме випробовує, ліки нібито дають ефект... І ось вони зійшлись на думці, що Соня-сан само та людина, яка їм допоможе... Заболотний, котрий про все це жваво розповідав мені в літаку, не без гордощів Зауважив, що справді в цій історії Соня перевершила себе! Навіть і для нього було несподіванкою, які запаси затятості дружина таїла в собі, яку силу волі, наполегливості раптом виявила сумирненька його Соня, коли під час відпустки стала добувати ті труднодоступні ліки. Лише їй відомо, скільки порогів вона пооббивала, з скілько? ма впливовими особами були в неї емоційні, іноді й сльозами покроплені зустрічі, аж доки вакцину таки було добуто, хоч і вся відпустка ляснула па це. А як привезла вакцину та виявилось, що ліки справді допомогли там комусь із дітей, то, ясна річ, ким стала Заболотна для тих японських жінок, при кожній нагоді тепер виявляли вови їй свою материнську вдячність... Навіть телевізія про це^ випадок розповіла, і дружина дипломата, зовсім того не сподіваючись, стала раптом популярною, аж її на вулицях впізнавали: ото ж вона пішла, Соня-сан! Заболотна ніяковіла: ну що такого? Хай там комусь зарадила, подякували, то й чого ж іще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром і тут перестала бути проблемою... Тож цілком щиро Софія Іванівна вважала, що все це перебільшено. А мені думалось: яке ж перебільшення, якщо ці японські жінки в ніби й рядовому вчинку, а відчули щось нерядове, відчули, може, що річ навіть не так у тій вакцині, як у запасах добра, котрі, часом малопомітно, безефектно таяться в покладах чиєїсь душі... Вони, японки, були певні, що й наш Заболотний в цьому розумінні цілком гідний своєї Соні-сан, вважалось, до речі, що він кревна рідня тому знаменитому мікробіологу Заболотному, який свого часу в Індії рятував людей від чумя та холери і в інтересах науки на собі випробовував дію збудників тих хвороб, щепив у Бомбеї собі чуму, про що тоді багато писалось у світовій і, зокрема, в японській пресі.

— На жаль, на відміну від свого великого земляка, — відповідав простодушним японочкам Заболотний, — я нічим таким науці прислужитись не міг, па особливі заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних акціях певну участь брати справді-таки довелось, про що могла б посвідчити небіжчиця Люфтвафе...

Та ось уже й хвилина розлуки. Жіночий щебет посилюється, гурт наш рушав за черговою на вихід до літака. «Арігато, арігато. Соня-сан!» — долинає здовкруг із натовпу японок, і я бачу, як і в неї самої, в нашої Соні-сан, сльози хвилювання бринять на віях, вологим світлом сяють в її ожинно-синіх, хоча вона й ступає а виглядом підкреслено веселим, щоб не виказувати перед присутніми свою розчуленість, ніяковить її, ввдяо, аараз отой блиск власнвх до краю налитих слізьми очей.

Далі настає момент, коли зосталися тільки ті, що для рейсу, проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно блищать фюзеляжі, стирчать хвости, величезні крила мало не зчіплюються між собою... Причаїлись перед ривком цілі табунища турбореактивних, важкі громаддя застиглих швидкостей. Білий метал потужних акулоподібних тулубів, скло ілюмінаторів, огутні шасі на брилах бетону, хащі величезних переплутаних крил — аж тісно такому скупченню гігантів на сьому клаптику аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями відвойованого у вод Токійської затоки, щоправда, вод напівмертвих, геть забруднених промисловими відходами... Скільки лиш один цей Ханеда пожирає пального! Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повітряних велетів здаються маленькими, просто іграшковими... І тут, і там чітко, вправно працюють люди в комбінезонах, меткі, роботящі, не гаючи й миті, перебігають від літака до літака, прилаштовують до баків товстелезні хоботи шлангів, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру, що, готуючись у рейс, поглинає пального цілі цистерни. Перепочинку тут нікому нема, кожна секунда на цьому полі має фантастячну вартість. Той гігант заряджається, а сусідній, розчахнувши черево, цілими вагонами поглинає багаж, незліченну кількість валіз, пакунків, сундуків, окутих міддю, невідомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з гігантів, наглухо задраївшись, відкинувши трап, стосило ревнув на місці, ударив довкруг грізним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нічого не треба, йому дай тепер тільки злітну смугу! Один за одним відрулюють поки що неповороткі лайнери різних авіакомпаній, незграбні, надміру важкі, аж ніби не зможуть відірватись од землі, подолати силу тяжіння. А втім, чиясь рука їх таки ж підіймає! Ще один стрес, ще одна напруга — і вже суцільне сатанинське ревище міжнародного аеропорту залишається внизу, під нами, швидко зменшується смужка злітного бетону на клаптику намитого грунту, самий візерунок аеродрому тане внизу, як ієрогліф земної тісноти, котра в цім місці планети, на квітучих задимлеїшх цих островах, дається взнаки, можливо, відчутніше, ніж ,будь-де.

Бувають моменти в житті, коли все до дрібниці чомусь хочеться запам'ятати.. Як ось і цей зліт... Спершу був розгін, наростаючий свист по смузі бетону, потім невловна мить відділення, плавного, майже нечутного відділення від планети, — так, саме від планети! — інакше не назвеш того дивного відчуття.

Безконечна в своїм скупченні луска дахів, тьмаве їхнє переблискування, хмара мли-смогу над безкраїм містом, і зненацька — присмерк у літаку! Не одразу можна було й збагнути, звідки раптовий той присмерк... А то ми якраз пробивались крізь хмару, крізь хаос хмар! Біля самих ілюмінаторів вирує каламуть, обтікає нас темно-сиве клубовиння, є щось аж моторошне в цім хаосі вируючих присмерків, що їм, здається, й кінця не буде, здається, скільки не пнись з натужним ревінням угору, ніколи не продертись крізь той сліпий, вологий, ніби первісний, хаос... Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва безмірного, неосяжного, що будь-кого вразить своєю неземною величчю. Сяйво проймає вам душу, радісно затоплює все і очищав, мимоволі спонукаючи подумати про вічність, про безмір існуючого...

Заболотна припала поглядом до ілюмінатора. Хіба ж може вона бодай одну мить пропустити з усіх цих чарів небесних, їй трохи аж прикро, що з присутніх на борту не всі поділяють її настрій, що ось та, скажімо, гомінлива туристська молодь у неї за спиною не відчуває ніякого захвату, коментує побачене в ілюмінаторах досить насмішкувато, чути звідти щось про рекламну голубінь японського неба.

— Рекламна голубінь... Чуєте, яке сприймання? — каже стиха до нас Заболотна. — А по-моєму, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз найнебесніше...

Ми й далі набираємо висоту, нас ніби притягує сонце, планета вже далеко внизу, таке відчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею більше не існує, і єдина реальність зараз — ці роздираючі простір могутні двигуни, цей повітряний, що наче в безвість пливе, корабель і на його борту... маленьке людство!

Було таке враження, що й течиво часу тут інакше, ніж було на землі, і що ми самі теж зараз інші.

Летимо в сяйвах!

І такого сяйва буде перед нами, істотами тепер небесними, як жартома зауважує Заболотний, кілька тисяч кілометрів...

— Як це вам подобається, Соню-сан? — звертається він до дружини. — Тисяч з п'ять кілометрів сяйва — підходить?

— Не заперечую. А потім?

— Після того буде під крилом зо дві тисячі миль темряви нічної...

— То вже гірше...

— Зате ж потім знову зоря! Зоря домівки...

Крізь блідизну щік у Заболотної просвічується зараз також щось схоже на цвіт зорі чи скоріше на її далекий відблиск: може, то відсвіти червоного оббиття крісел чи сліди ще не вигаслого збудження, тільки-но пережитого в аеропорту під час прощання.

. — Гляньте, Фудзі! — в тихім захваті вигукує Заболотна від ілюмінатора. — І ще одна Фудзі!.. І там он ще, ще...

Всі ті білосніжні Фудзі були, ясна річ, зіткані з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрі з них справді нагадували священну гору Японії. Невже сама лиш гра світла творить такий разючий ефект?

Природа, вона і проста й складна безмірно. Яких тільки нема у ній поєднань, дивних, химерних! Всюди серед безкраїх сліпучих рівнин, серед ілюзорних снігів, самот-дьо здіймаючись, височать ті фантастичні утвори світла й повітря, сяють вершинами, схожі на Фудзіяму так дивовижно, мов її небесні сестри... Тільки відпливли маревні Фудзі — і вже сяйнули такі ж серпанкові Ельбруси, потяглись ілюзорні кряжі, ущелини, наповнені, як це буває в горах, голубими тінями... Скільки летимо — та ж безмежність сяйва, пречисті володіння сонця, яке тут, здається, світить беззахідно, вічно.

Туристська молодь поблизу віддається веселощам, легкими жартами розважають французькі хлопці своїх юних супутниць, йдеться про якісь їхні токійські пригоди, між ними чути розмову про пачінко — так звуться поширені в Японії гральні автомати, де й ці юні супутники, видно, випробовували своє щастя.

На саму згадку про пачінко Заболотний схмурює брови, він вважає повсюдно поширені гральні автомати прокляттям цих островів. Куди не піди, скрізь вони, за кожним рогом зустрінуть вас ці металеві однорукі бандити! Особливо потерпають від них прості люди, звідчаєпа молодь, що шукає будь-якого, хай і такого потворного способу вийти із своїх скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо тріщать, металеве постукують ці незліченні автомати-пачінко, як ви вже чманієте, ви опинились у світі, де мови людської нема, де слова живого не почуете, тут панує лиш мова роботів, що своєю сухою стукотнявою мовби відраховують розмірене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманілих молодих і літніх людей, що, стоячи перед автоматами, не помічаючи нікого й нічого, забули тут про все на світі і вслухаються тільки в цю владну, одноманітну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматів. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незліченний стукіт пачінко мене просто приголомшив, гуркіт стояв, мов у величезнім ткацькім цеху, в перестуках електронних пристроїв було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болісно напружений юнак стоїть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, стоїть людина, ніби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, і так допізна вистоюють мільйони людей у німому чеканні, перебуваючи ніби в трансі. Після всіх своїх відчаїв якийсь бідак несе сюди, може, сподівання останнє, що бездушно постукуючий робот раніш чи пізніш таки виявить милосердя й допоможе йому в сліпій безконечній грі з власною долею. Заболотний в ті дні розповідав про одного із своїх японських приятелів, точніше, про його сина, якого пачінко призвело навіть до нервової хвороби, бо ж віддавався хлопець грі безрозсудно, до отупіння, до болю у голові, після чого і вночі спокою не мав від галюцинацій, від нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок.

— Можна поспівчувати японцям, — каже Заболотний. — Нашестя роботів на їхні острови — це таки одне із проклять віку... І в цих ось туристів, видно, теж зосталась оскома від пачінко...

Схоже, що декотрі з парижан справді зараз відчувають полегкість після своїх сумнівних токійських розваг, та й чи може інакше почуватись людина, котра, вихопившись із залізних обіймів робота, зненацька опинилася в сяйвах віднебесся? Земні пристрасті відійшли, згубні спокуси зостались десь там, жодному роботові звідти вас по дістати,: не загіпнотизувати своєю стукотнявою, віднині ви стаєте і недосяжні, ніякий-бо рух тут не існує, крім руху цього розкішного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна ваша планета, що далі й далі відпливає від вас, поглинута, безвістями,: вона теж поволі-втрачає вас і силу свою тут, поволі в'ярачає, сама зменшуючись до розмірів трохи чи не тієї гральної кульки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2