Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 44)

— Іноді ми женемося за примарним, перебільшуєм значення речей неістотних, без яких людина може обійтися... А натомість полишаємо поза увагою те, чому, власне, немає ціни... Щоденно папери, сейфи, портфелі, коктейлі, а ви чуєте, он коник цвірчить? Коли ми чули його?

— Крім трав, наш Заболотний в однаковій мірі не байдужий ще й до комашні всякої, — розморено каже Дударевич у своєму іронічному тоні.

— Можете сміятись, а я справді маю сентимент до різних малих створінь...

— Це інтересно! — вигукнула Тамара. — Десі не помічала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремінь — і раптом...

— Ні, серйозно... з дитинства люблю, скажімо, ось таку тріскотняву коників — сам не знаю чому. Для мене в їхнім цвірчанні ну, як би сказати, є щось ніби неземне. Звуки їхні мовби від сонця... Згодьтесь, це таки рідкість. Божественна рідкість.1

Лагідністю надвечірньою віяло від степу, небо тішило зір. Тамара задивилась угору, в блакить.

— В якихось племен Океанії блакитний колір вважається символом безсмертя... Он і ластівка з'явилась... дивіться, як вона віражує в повітрі... Скільки пластики в тому польоті.

— Здобич ловить на льоту, — пояснив Заболотний. — А мистецтво маневру справді незрівнянне... Ас!

Сонце зайшло, тихо пірнуло в червоні імли за небокрам, але степ все ще залишався повен світла, і білі незрушні хмари по обрію, «степові Арарати», проступили зараз ще мовби виразніше.

— Як то він гарно сказав: добрі хмари, — мовила стиха Тамара. — І гак вдало названо: «діди». Мов сиві патріархи сіли попід юртою неба й поринули в задуму... Сивочолі, спокійні, велично споглядають звідти свою планету. Ану, які ви там є? Чим зайняті, чим заклопотані? Чи не надто здрібніли, потонувши в житейських марнотах?

— Це правда, все вони бачать, — в тон їй додав Заболотний. — І наші правди, і наші кривди, і цю нашу трасу, по якій стільки нас летить, розшарпаних стресами, очманілих від справ, часом до смішного, до сумного суєтних... Все, все їм видно звідтіля... Одначе дорога, як кажуті. поети, кличе!

Заболотний ривкозвівся на ноги, за ним встав і Дуда-ревич, старанно обтрушуючи з себе солому.

— Побули дикими, й годі. А ти? — звернувсь Дударо-вич до дружини.

Він стояв перед Тамарою, мовби красуючись, підтягнутий, причепурений, хіба що краватки-метелика на шиї бракувало йому. Професійно гострий, трохи іронічнії іі погляд з-під брів. Вольове, боксерське підборіддя й — контрастом до нього — ямочки па щоках. Коли вони з'являються, разом з ними з'являється у виразі обличчя щось миле, майже дитяче. Хто-хто, а Тамара знає про оманлм-вість цього виразу, який так розчулював декотрих посольських дам. «Наш денді з ямочками», — грайливо відгукувались вони про Тамариного обранця.

— Люба, яку зволиш нам дати вказівку? — Дударевич запитально глянув на Тамару.

— Їдьте без мене!..

І йому аж здалось, що дружина не жартує.

Дударевич узяв її за руку, погладив плече: так робив завжди, коли хотів приспокоїти дружину.

Заболотний тим часом вже з кимось розмовляв неподалік. Тамару це зацікавило: з ким то він? Веде мову з якоюсь, видно, місцевою бабусею, що збирає попід лісосмугою траву, для корови, мабуть... Дударевичі теж підійшли до них. Бабця, сухенька, безтілесна, як тінь, з назбираним зіллям у кошику привітним оком спозирнула на Тамару і пертою заговорила до неї, пояснюючи:

— Лікарські трави збираю... Колись тут ромашок було повно, а зараз, бачите, лише де-не-де... А деревій ще є, не весь повитоптували.

Вона якось делікатно ковзнула цікавим поглядом, однак не осудливим, по Тамариних джинсах з мідними кнопками. А перевівши погляд на Заболотного, лагідним тоном висловила засторогу, щоб не дуже гнали їдучи, бо дорога, бачите ж, яка... Особливо взимку, в ожеледицю, — машини тоді купами лежать у кюветах догори колесами. Для більшої застороги нагадала бабуня навіть випадок позаторішній, коли на цій дорозі нібито цілу сім'ю прохромило в «Москвичі» сталевим пруттям, що звисало з відкритого заднього борту якогось ваговоза, а водій «Москвича», закунявши, в темряві їх не помітив.

— Тихіше їдьте, то встигнете, — порадила бабуня, коли подорожні вже сідали в машину, і Тамарі її напутнє слово припало до душі, вона помахала бабусі рукою:

— Спасибі, матимем на увазі.

Тепер вони помінялись місцями: за кермо сів Заболотний. Доскіпливим озирком окинувши своїх супутникіїі, мовби перевіривши їхню готовність, плавно вивів машину на трасу.

Дударевич, влаштувавшись на заднім сидінні поруч з дружиною, відчував явну полегкість. Коли машину випадало вести Заболотному, Дударевич був за нього певен більше, ніж за себе. Власне, він запропонував Заболотному їхати на південь найперше з тих міркувань, щоб була в дорозі підміна. Перед тим Заболотний збирався скористатися послугами Аерофлоту, бо, до останнього дня затриманий справами, й так уже запізнився, дружина, телефонуючи звідти, від моря, квапила, швидше вибирайся, бо тим справам кіпця не буде... Соня поїхала на південь раніше, щоб провести старшого сина в далеке плавання, а провівши, там уже й залишилася з меншим. Оскільки ж сам Заболотний на проводи сина не встиг, то можна було дозволити собі хоч цю розкіш — промчатись дорогами рідної землі, відчуваючи кермо в руках, відпустивши нерви, купаючись у хвилях польового повітря.

— Їхатимемо цілу ніч, — каже Тамара. — А що? Ніч має свої переваги: не жарко, зате аоряно буде, поетично... А там, о, краса: зустрінем у степах і вранішню зорю!..

Тамарі приємно було дивитись, як Заболотний веде. Колишній льотчик, він і на землі зберіг свій вояцький азарт, льотчицьку віртуозність. Всім їхнім колегам відомо, що Заболотний справді водій екстра класу, на всіх марках ганяв, полісмени по обидва боки екватора йому козиряли... Козиряють та ще й усміхаються, бо чимось він їм симпатичний, цей сов'ет ас, цей містер Заболотний!..

Для Дударевича досі лишається загадкою рідкісна здатність Заболотного знаходити спільну мову з будь-ким, без видимих зусиль прихиляти до себе людей зовсім різних, гамувати пристрасті, здавалось би, непримиренні. Де виникає тонка ситуація, куди іншого не пошлеш, бо тільки дров наламає, там, ясна річ, справу доручають Заболотному, адже він з тих, кому такі місії вдаються найкраще. Заболотний самою своєю присутністю впливає на інших заспокійливо, він мовби наснажує довкола себе атмосферу флюїдами щирості й злагоди. Та більше всього дивує Дударевича, що все це в його колеги виходить само собою, легко, без напруги, ніби напівжартома, — чи, може, в цьому й полягає справжній дипломатичний хист? Може, саме на таких людей і робитиме ставку епоха в цей вік наростаючих дисгармоній?

— Найкращий дипломат той, котрий завжди говорить правду... Здається, Заболотний, вам належить цей афоризм? — запитала згодом Тамара.

— О, ні, відкриття це зроблено задовго до нас, — з.ши-речив він. — Однак я охоче користаюсь цим принципом.

Був час надвечірньої прозорості, коли степ бузковіс, наливається синявою і зрідка до-не-де «же запалює зірочкії погнів. Ще видно далеко, все повито в м'які, пастельні тони. Добре розгледиш і силует комбайна дось аж на пиднокрузі, і шлейф пилюки, що довго тапо вподовж польового шляху, яким промчали машини-зерновози, розгледиш і хмарочос елеватора в далеких, підобрійних імлах, і ще якісь будівлі, ферми, токи, що знов і знов виринають у плавких вигинах ландшафту.

Ця тепла бузковість розлеглих обіч траси степових просторів навіювала зараз Тамарі щось таке ніжна чому вона й супутникам не посміла б признатись. Було для неї щось майже інтимве, звабливе в отих польових доріжках, в тих невідомо ким протоптаних стеяпшах, що, відгалужуючись від траси, в'ються кудись у простори, в млисту бузкову далеч... Ще вчера не знане, бентежливе почуття обіймало її зараз, аж хотілося б їй вивільнитись а цієї заданої автострадної швидкості, чудом якимось перенестись в той інший плин часу, зануритись в тишу полів, де на узбічних доріжках шлейфи пилюки тануть цілу вічність, а за розлогою долиною, густо налитою бузковими сутінками, проблискує розсипами вогнів селище чи, може, механізований тік, — що там за люди? Як вони живуть?

— Це ж ті степи, — озвалась Тамара із заднього сидіння, — де колись проїздив Тарас Бульба з синами? Коні їхні по гриви пливли у диких квітучих травах... Ах, скільки було на світі такого, за чим можна пошкодувати!

— Якось я пробував розтлумачити одному маорі, моєму доброму приятелеві, що таке степ, і не яміг, — заговорив Заболотний. — Просто нібито, але так мені й не вдалося це йому до пуття пояснити... Ну ян, скажімо, поетом не бувши, відтворити грозову ніч у степу, коли все небо вирує в голубих спалахах і гоготить своїми глибинами надпотужний небесний орган?! Одного літа така гроза застала мене вночі у польовому вагончику механізаторів — у брата я там гостював... Ох, як гриміло! Ото була музика, ото Бах! Чи що давно не чув грому в степах, чи тієї ночі справді гриміло якось надпотужне, тільки я... ні, не передати того словами. Кажуть, після грози навіть хліб краще росте — стільки в атмосфері збирається життєвої сили, якоїсь лише йогам відомої прани... Принаймні тієї ночі я це на собі відчув. Стоїмо а братом на дверях його вагончика, а перед нами все небо вирує сяйвами, і музика сфер довкола така, що відчуваєш, як вона й тебе виповнює, наснажує своєю могутньою силою...

— Слухай уважно, серденько, — торкнув за плече дружину Дударевич. — Незгірш якого-небудь лірика заговорив наш товариш дипломат. Відкриває нам нарешті свою запломбовану душу...

— Більше не буду, каюсь, — посміхнувсь Заболотний і примовк, весь поглинутий трасою.

— Я б теж хотіла пережити нічну грозу, — мрійливо сказала Тамара і потім додала: — Заболотний, а доводилось вам бачити нічний град?

— Вночі граду не бував.

— А от і буває. Комбайнер казав...

— Виходить, я відстав... Взагалі складається враження, що в природі теперішній багато що переплуталось...

— Як там не є, одначе я тут справді відроджуюсь, — мовила Тамара. — Цей ваш степ, Заболотний, він має дивовижну властивість повертати людині щось втрачене, напівзабуте. Без зусиль виникає в тобі відчуття єдності з природою, з пахощами полів, з вічністю неба... Тягнешся до людей, але чи кожен тут тебе зрозуміє? Для стороннього ока, для когось місцевого, хто я? Проїжджа курортниця, екстравагантна особа в джинсах, а що ця особа теж може бути змордована, що нерви її до краю виснажені, це хіба кого-небудь торкне?

Машин помітно поменшало (десь потроху влаштовується на нічліг подорожній люд), дорога стала вільніша, тож можна було наддати швидкості. Заболотний наддав, увімкнувши перед тим фари. По тому, як він рівно, розкуто веде, відчувалось, що він у доброму настрої. Вдома .нарешті. Після стількох літ розлуки знов під тобою степова улюблена траса, твоя безконечна злітна смуга, яка відчутно створює для тебе ілюзію лету. Взявши розгін крізь ці теплі бузкові простори, дорога лягла кудись аж під обрій до самих зірок. Комашня, налітаючи, б'ється, заліплює скло, знов буде Дударевичу робота. Як і личить ідеальному автовласникові, він уже не раз виходив з машини із своєю заморською замшею.

Подружжя стиха перемовляється на заднім сидінні, дорога, видно, заколисує Тамару. Чути, як чоловік пропонує, підставивши дружині плече:

— Схились, подрімай.

Дударевич уміє бути дбайливим, ось і зараз прокидається в ньому теплінь турботливості до дружини, перехвильованої, змореної за дорогу. Супутниця життя, скільки з нею пережито разом, скільки труднощів ділила вона з Дударевичем за час його нелегкої, відповідальної служби! Таки ж справді вихопив її з інституту, не давши довчитись, завіз на край світу, і хоч Тамара молодша за нього і спеціального вишколу пе проходила, проте не раз дивувала його, кадрового дипломата, топким тактом, розторопністю, вмінням блискавично реагувати, не раз вона виручала його, вражаючи силою своєї суто жіночої інтуїції, якістю просто незамінною в їхньому становищі людей ам-басадних. Ніколи не нарікала, не заскніла його бойова подруга серед тих тягучих заекваторних буднів, де стільки незвичних умовностей, обмежень та засторог супроводять кожен твій крок. Якщо коли й здавали в неї нерви, то перед Дударевичем дружина старалась не виявляти цього, навпаки, вміла ще і йому подарувати свою підбадьорливу ласку, розвіяти якусь службову прикрість. Для жіноцтва амбасади Тамара виявилась просто знахідкою, її товариськість, весела, хоч іноді й надто розбурхана, екзальтована вдача там ставали особливо в пригоді. Найбільше здружилась Тамара з «місіс Заболотною», щоправда, пізніше довелось розлучитись — опинились у різних місцях, в різних країнах, служба чоловіків вимагала цього, бо, як у людей кочової професії, дороги їхні то схрещувались, то знову розходились. Не сподівались, скажімо, цього літа бути разом, а ось домівка поєднала.

В Дударевича з Заболотним завжди були стосунки складні. На багато речей вони дивились по-різному і репутацію серед колег мали далеко не однакову, про що, до речі, їм обом було добре відомо. Клімат їхніх взаємин знав періоди і похолодань, і потеплінь — чи не від активності процесів на Сонці залежали подібні перепади? — як жартували з приводу цього колеги.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2