Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 45)

Нинішня поїздка проходить рівно, Дударевича цілком влаштовує, що Заболотний більшу частину дороги сидить за кермом, і взагалі в дорозі він терплячий і покладистий, а ось Тамару свою Дударевич просто не може впізнати, хоч ніби давно б уже мав призвичаїтись до її часом нестерпних дивацтв. Ну хай в інших, напружених ситуаціях вона, буває, нервується, але чим пояснити її сьогоднішні примхи, скажімо, оту раптову незрозумілу різкість: «Не хочу! їдьте без мене!»? Невже, що опинилася вдома, на рідній землі, де можна собі нарешті все дозволити, відпустити всі гальма? Наче й справді сп'янили її ці простори, що своїм повітрям, безперечно, збудливо впливають на психіку декотрих натур. Недарма ж у цих степах колись гуляла ота розхристана вольниця... Чи, може, це в Тамари реакція на все пережите, на її заекваторне, таке скуте існування, де весь час доводилось тримати себе в стані крайньої нервової напруги й настороги. Там вона вміла володіти собою, лише зрідка він, та й то випадково, помічав, що вона буває пригнічена. Повернеться з відрядження і одразу до неї: що в очах? Смуток? Як ти тут, люба? Виявляється, бачила сьогодні в порту рикшу старого, впряжений у візок, мало не падав від виснаги, одначе так благ&в, пропонуючи свої послуги. Тепер уже там прогрес, на зміну традиційним рикшам-пішохідцям майже всюди прийшли так звані бечаки, рикші-велосипедисти, а тоді ще, бувало, бідак який-небудь навіть похилого віку впряжеться й подавсь із своїм пасажиром, — Тамара вбачала в такому транспорті щось принизливе, вона ніяк не могла змиритись, як це людина людину везе!.. Іншим разом — теж у перші дні їхнього перебування там — глибоко була вражена нашестям із сільських місцевостей дівчаток-повій, що мали авичай табунитися на одному з нічних бульварів, скуцо освітленім, що, певне, саме поганим освітленням їх і приваблював, та ще, може, своєрідним захистком — смугою кущуватих заростей, які тягайся обабіч магістралі кудись у темряву тропічної ночі. Там, в гущавині узбічних заростей, дівчаткам зручно було ховатися від полісменів, там їх для маскування чекають найняті рикші зі своїми візками, і авідти ж, із сутіні, ці юні магдалини із щебетом зовсім пташиним вискакують цілим з'юрмиськом на лови, тільки з'явиться на трасі бульвару якась вечірня машина. Пригальмуй бодай на мить, одразу налетять цілим табунцем, дівочі личка облипають скло, як оця комашіїя. «Ах, совет!»—і з сміхом безжурним так і сипонуть урізнобіч, розскочаться знов у кущі своєї задушної тропічної зелені... Тамара зіткнулась з таким уперше в житті, сцени з бульвару болісио її вразили, вона довго тієї ночі не могла заснути: «Такі юні, такі молоденькі, такі беззахисні у своему падінні... Гублячи себе, вони ще й сміються... Навіть не розуміють свого нещастя».

Траса шумить. Темрява розлилась, і небо визорилось, навіть крізь жнив'яну куряву далекі галактики світять над степом.

Білих «дідів» по видноколу не стало, вже їх поглинула ніч.

Тамара, здається, задрімала у свого законного на плечі. Дударевич намагався не ворухнутись, щоб не розбудити її. Хоча й шкодував, що не бачить вона, як зблиснула внизу, в долині, якась зоряна тиха вода, і вже гуде під ними ще один місточок, чийсь невідомий степовий «Тамара-брідж». Між очеретами на самому плесі озера видніє-ться човен, в ньому на мить змигнула, черкнута світлом фар, закохана парочка.

— Чим не ідилія, — каже від керма Заболотний. — Як це місіс Тамарі подобається?

— Вони придрімнули, — шепоче через сидіння Дударевич.

Стрічка траси знов випрямилась, вибігши на кряж, і далі покотилась рівно, десь праворуч, у відстороні, пропливає місто в бунчуках заграв, у кудлатих багряних димах, що по всьому обрію розтяглись, розжеврілись над заводами.

Ще вдень Заболотний признався:

— Чого не терня» на трасі, так це причепів, що бов-таються перед тобою, як телячий хвіст... Та ще об'їздів, особливо нічних...

І ніби передчував... Перед ними якраз ось і виникає з темряви диктова дошка з недбало накльопаним написом «ОБ'ЇЗД». Нестерпна для ведійського ока стрілка владно спрямовує весь рух убік, кудись у прірву скубленої нічної куряви.

Тільки з'їхали з полотна дороги в ту куряву, їх одразу затрясло, як на центрифузі, від зустрічних машин вдарило хмарою густої пилюки.

— Де ми? — сполохано прокліпнулась Тамара.

Дударевич кинувся мерщій піднімати скло, з тривогою поглядаючи на Заболотного, який пішов крізь хмаровиння сліпим польотом. Вони дедалі глибше занурювались у скушпелену хмару, в сірий вируючий хаос, навстріч їм сунули якісь незграбні автоколимаги, на одному з кузовів заздріли величезну клітку з худобою, услід за рогатими пасажирами прогув величезний рефрижератор, він пройшов майже впритул. Тамарі аж душа затерпла від близької небезпеки, здавалось, цей незграба так і продере по пііх бортом. Об'їзд все не кінчався. Аж дивно було, як Заболотному в цім розвированім хаосі кушпели вдається пройти незачепленнм, неушкодженіш. Мов рибинл, вив'ю-пюючись, уникаючи зустрічних, він пробивається все далі, далі... «Тут справді допомогти може тільки інтуїція, невловне ведійське чуття», — подумкп захоплено відзначила Тамара.

Та ось загерметизований від пилюки їхній лімузинчик зрештою подерся узвозом, знов видобуваючись до полотна траси. Вже вони мали вискочити на асфальт, як Заболотний ішенацька круто вихнув кермо вбік, і ліашина різко стала, вискнувши гальмами.

У світлі фар тьмаво блищав нікелем повалений серед пилюки велосипед, неподалік нього розплаталося непорушною сірою купою тіло людини.

Приголомшені, всі троє вихопилися з машини, підбігли до місця нещастя. Купа лахміття, купа масивного темного тіла лицем у пилюку, — як упав, так і лежить долілиць, руки безжиттєво розкинуті... Хто він?

— Труп, — глухо сказав Дударевич.

Заболотний, присівши навпочіпки над незнайомцем, торкнувся рукою його плеча. Ніякого відруху. Жодних ознак життя.

— Він мертвий? — злякано нахилилась Тамара поруч Заболотного.

— Певно, той рефрижератор збив, — висловив припущення Дударевич. — Тут потрібна міліція, не руште його.

Все ж Заболотний обережно перевернув важке тіло незнайомця лицем догори. Огрядний, могутньої комплекції степовик. Обличчя темніє щетиною, воно в якихось саднах, у плямах мазуту чи крові. Куртка-спецівка і майка під нею — все прокипіло потом. Не інакше — механізатор. Чимось схожий на того, що зустрівся їм удень на іншім відтинку цієї траси. Кепка з розтрощеними комбайнерськими окулярами валяється в пилюці, — по них уже чиєсь колесо пройшлось... Чуб на голові злипся, очі приплющились, як у тих, що — назавжди. Заболотний приклався вухом до грудей, послухав. Нічого не почувши, взяв важку, зів'ялу руку потерпілого, став шукати пульс.

— Ну що? — ще ближче нахилилась Тамара.

— Не знаходжу.

— Треба люстерко! Й вона прожогом кинулася до машини. В дитинстві чула, що в таких випадках прикладають люстерко до вуст, по ньому нібито можна визначити, чи є ще в людині дихання.

Коли прибігла з сумочкою, хапливо дістаючи в неї люстерко, Заболотний, не обертаючись, відсторонив її:

— Не треба. Він живий.

І, мовби на підтвердження його слів, з грудей механізатора видихнувся ледь чутний, неначе підземний стогін.

— Так, так, він живий! — скрикнула Тамара.

— Що ж із ним робити?

Заболотний, підклавши руки долонями під плечі потерпілого, видно, ждав підмоги з боку Дударевича.

— Бери ж, підсоби... Його треба в лікарню.

— Та ти що? Ти в своєму умі? — остовпів Дударевич. — Тут кримінал! Він у нас умре по дорозі!

— Та будь же людиною... Бери!

— Все, все впаде на нас! — метушливо нервуючись, викрикнув Дударевич. — Ми будемо винні, тільки миі ніяких-бо ж свідків!.. Ми і він. Безумцем треба бути, щоб встрявати в таке!

— Ти правий, сто разів правий, — мовив Заболотний. — Але що йому з твоєї правоти?

— А що мені від цієї кримінальної історії?

— Ну годі, бери ж...

— Я сказав! Не буде цього!

— Буде! — викрикнула, шарпнувшись уперед, Тамара. Кидьма кинувши сумочку чоловікові, вона нахилилась над збитим і стала невміло вовтузитись біля його ніг, пробуючи якось так взяти, щоб допомогти Заболотному. Ноги були величезні й важкі, мов колоди... Одна ступня боса, на другій ледь тримається на пряжці розбита, неймовірних розмірів сандаля. Ну, як їх взяти? Вони були непід-датні, все їх не вдавалося охопити, підважити як слід. Падають розслаблено, роз'їжджаються, здавалось навіть, що вони поламані, може, зовсім потрощені, може, по них проїхався ваговоз, — тож, підважуючи їх, Тамара робила це з крайньою обережністю. Нарешті удвох їм вдалося оволодіти цим незграбним, безжиттєвим тілом, що його так недоречно підкинула їм дорога, і вони мовчки, ніби аж сердито, — Заболотний обхватом попід пахви, а Тамара, підтримуючи ноги потерпілого, — натужки потягли-поволокли його до машини. Чи не найбільше обурювало Дударевича, що й дружина його силкується, тягне, забувши про все, не боячись покривавити новісіньку машину, про яку стільки мріяла...

Сам він, Дударевич, що досі з кам'яним обличчям стояв збоку (і все, видно, ждав, чи не випурхне із-за пагорба рятівний мотоцикл автоінспектора), тепер, метнувшись попереду, ще раз спробував отямити своїх безтямних супутників:

— Ви ж зрозумійте: все впаде на нас! Ми будем винні, тільки ми! Треба ж їм буде на когось звалити!..

Вони тим часом мовчки робили своє, далі волокли потерпілого поузбіч дороги до машини.

— Та отямтесь ви! Не терзайте нещасного, залиште його в спокої!..

Переконавшись, що ніякими аргументами їх не проб'єш, Дударевич перший підскочив до свого сертифікатного й, пірнувши тулубом у дверцята, щось там став лаштувати в салоні, — то він завбачливо розстеляв для механізатора плащ-болонью, щоб не заплямити сидіння, якщо в того в дорозі почнеться кровотеча. Мовчки, з почуттям навіть від самого себе прихованої обриди стежив, як вони, силкуючись, намагаються підняти і втиснути в машину цю багатонудову безвольну масу огрядного тіла, брудного мотлоху, забитого пилюкою і кров'ю. Незнайомець не подавав ознак життя. Тіло діяк не слухалось, не влазило в машину, ноги звисали, холоші закотились, оголивши волохаті, темпі від пилюки литки. Тамара намагалася якось прилаштувати їх, одначе не могла дати їм лад. Дударевич очам своїм не вірив,, як вона, тада чепуруха, котра за екватором все остерігалася азіатської холери, уникала користуватись водою з каналів Джакарти, хоч місцеві тієї води не бояться» надійно перекипілої в тропічному сонці, ця ось його Тамара:,, в якої завжди були напоготові махрові прокші'ячені серветки, такі гарячі, що не вхопиш їх рукою, тут зовсім без відрази порнавться біля чиїхось брудних ніг, з невмілою старандістю запихаючи їх до машини. Що з ними коїться? Звідки цей напад фальшивої, показної співчутливості, нікому не потрібної філантропії? Та ще невідомо, чим вона для вас обернеться, мої дорогі! Побачимо,, як будете викручуватись намагаючись довести своє алібі... Та тільки навряд чи повірять вам, якщо опинитесь у капкані, нічиїм не вірить сльозам траса нічна!.. Ось поруч розумніші, засліплюючи фарами, джухають мимо вас сюди й туди, ті, що не бажають встрявати в історію, а ви? Та, власне, ким він вам доводиться, цей невідомий? Та й взагалі — хто він? Може, п'яний був? Може, сам підліз під чиїсь колеса, по дурості вискочивши з поля на трасу?

Та хоч як там було, а потерпілий уже в машині. Тамара, боком вмостившись, біля підібраного, руками підтримувала його розбиту мокру від крові голеву в себе па колінах і зляканим голосом повторювала: «їдьмо, їдьмо!»

Заболотний без слова опинивсь за кермом. Дударевич, повагавшись якусь мить, сів поруч нього, сердито грюкнувши дверцятами.

— Ви божевільні, — сказав вій тихо, членороздільно, коли машина рушила. — Побачите, чим все скінчиться. Це ж суді Кримінальна справа... Веземо труп! Не забудь запитати першого зустрічного, де тут найближчий моргі Заболотний, не відповідаючи, розвиваа швидкість. Звернувши з траси, воня чимдуж помчали на вогні далекого міста, на ті його велетенські, аж грізні бунчуки заграв.

Тут для Забодотяого ніяких правил уже не існувало. Обганяв машину за машиною, обходив зліва й справа, засліплював фарами, лотів, здавалось, да неминучий удар. Багрові сполохи иоиереду над степом рослж, розростались на очах, ніч від нас овідліжала, жа все ж місто мовби не наближалось, аово виявилось далі, ніж спершу Тамарі здалося. На яговмуоь ба-каї машину дідкинуло, і знепритомнілий анову застагвав. Тамара ввдчула аж полегкість від поїутого стогаиу. Та чи ше передчасно? Коли потерпілець переставав стогнати, теді не чути було навіть, щоб вія дихав, і враження було такеї, що він уже вмер. Вмер на колінах у неї, у їхній власній ковенькій машині, — це жахливо, і що їм скажуть десь там, куди вони його привезуть? Згарячу-, в .збудженні, в потрясінні Тамара віддалась пертиому гуманному порухові душі, кинулась допомагати Заболотному, не замислюючись про наслідки, а тепер ось з'явилась непеівиість, в душу прокрадається сумнів, чи так уже й безаомилыно вони вчинили, чи так уже й не мав слушасті Валерій у своїх засторогах, у закликах до здорового глуаду? Когось би розшукати, покликати зі сторони, десь же тут, мабуть, чергус міліція або й швидка допомога? Звичайно, зовсім інша була б ситуація, якби службові особи огледіли все на місці, обміряли, чи як це там у них робиться в таких випадках... Бо що, коли бідолаха справді не витримає? Можливо, він цієї миті вже чує, як ото мов-иться, спін ангелів, і вже й допомога йому ніяка не потрібна? Стараються, ризикують, а привезуть лиш бездиханне тіло?! Хто повірить у їхні найкращі наміри, в те, що вони зовсім випадково па нього натрапили, а не самі збили його? Хіба ж не логічно приігустити, що привезли власний гріх, що в руки правосуддя сам себе віддає тут алочин, щоб тільки уникнути кари? Дивно, але Заболотний не захотів порахуватися з таким цілком імовірніш витлумачонням цього трагічного випадку, хоч для Тамари не буй він людиною, яка керується в своїх вчинках лише велінням власних емоцій, — таким у джунглях діпломатії нема чого робити.... Почуття совісті в ньому розвинуте, це так, на допомогу людині він іде безоглядіго, але ж не можна не зважати й на залізну логіку обставині А тут, на пічній трасі, вони, здасться, дужчі й суворіші, ніж будь-де, і врешті обертаються проти тебе, проти твоїх найблагородніших порухів серця... Враховувати доводиться все, і водночас дико було б навіть припустити а думці, що вони могли не підібрати нещасного, проскочити мимо, не зупинившись. Зрештою, всі ці траси, швидкості, гонитви, дорожні пригоди, може, тільки й мають якийсь конечний глузд у тому, що ось у таких миттєвостях, у самотніх вирішеннях перевіряють дорожній люд, піддають його найвищим апробаціям — хто є хто?

І все ж... Добре, коли не вмре, а якщо?.. Здається, він не дише! Свист вітру чути за склом, а дихання не вловлюється... Та ні, таки дише, ще там є скількись життя в його могутніх грудях.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2