Олесь Гончар - Тронка (сторінка 13)

— Що, мілєйші, затискають вас? Не пускають навіть в ефір? — каже Гриня Мамайчук, молодий кіномеханік, з'являючись наступного дня на порозі радіовузла, або “центробреху”, як він каже. Кпини його звернені до Лукіїного Віталія та Сашка Литвиненка — цих двох приборканих радіоорлів, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмірковують вчорашнє своє фіаско. Є їм чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадійно потрощений бурею людських пристрастей, був їхнім спільним витвором, за задумом, він спершу для того й виник, щоб ці орли, яких розділяє відстань комарина, могли перегукнутись вранці через дорогу, поздоровкатися в ефірі. Чи варто ради цього залізати в ефір — це вже інша річ... Завдав їм поразки товариш Яцуба. Недарма чоловік півжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вміє вистежувати, ловити, брати за жабри різних “людців”, як він каже. І ніхто й не силує його, з власної ініціативи Яцуба накрив цього “дикого” короткохвильовика...

— Якщо вже в ефір не можна, то куди ж можна? — скрушно каже Гриня, всідаючись верхи на стільці.

Зараз робоча пора, і Гриня має кудись їхати (агітфургон його стоїть біля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, він спершу повинен висловитись.

— Чи, може, ми й справді “людці”? Може, з нами інакше й не можна? Де б не був, всюди почуваєш себе запеленгованим. Сунешся в інститут — здай назад, браток; в столицю спробуєш — не прописують; здавалось би, хоч небо зостається, а це вже й туди он, на ефірну цілину, не пускають.

— В ефірі, до твого відома, теж мусить бути лад,— спокійно відсікає Мамайчукові Сашко-радист.

— А що таке лад? — задирає, руденьку свою бороду Гриня.— Он у тебе під стелею ластівки гніздо виліпили, для безпеки мати волосінню ластів'ят обснувала, то, я розумію, лад. Це не те, що людина, яка б'ється в тенетах безглуздих інструкцій... Ластівка своїх малят годує, вона їх береже, доглядає, поки крила їм відростуть, а коли крила є, тоді будь ласка: дарую вам небо, дарую вам простір, живіть, літайте на рівних зі мною правах!

— Можна подумати,— посміхається Сашко,— що тебе хтось обмежує.

— О! Ланцем прикутий до землі... Батьки в наш час пішли такі, що не можуть своїх дітей до смерті догодувати! В поті чола мушу добувати свій хліб, щоденно мушу виборювати той презренний метал, якого мені, братці, часто бракує, так само, до речі, як і холодильника... Хотів би бути ваш друг доброчесним, щедрим, великодушним, але при таких пеньонзах, як у Грині Мамайчука, підтримувати чесність цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам незчуєшся, як в агітфургоні в тебе серед коробок з кінострічкою, серед геніальних витворів людського духу опиняється раптом... корзина з виноградом, який юридичне тобі не належить. Або, скажімо, лантух кавунів та динь, цих наших українських ананасів... Ти везеш ці скромні дари природи додому, щоб присмачити ними не зовсім солодке життя своїх ближніх, а, замість вдячності, за твої ж роздобутки рідний твій батя готовий в зашийок гнати свою дитину з двору...

— Твій батя після цього ще більше виростає в моїх очах,— зауважує Віталій, гортаючи край столу якийсь журнал.

— Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тім-то й річ, що я хочу жити взагалі без наставників,— поколихується Гриня разом із стільцем.— Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може б, і ні? Домашніх, скажімо, я ще можу витримати, але ж, крім них, ще який-небудь відставний суб'єкт лізе тобі в грудну клітку своїми лапищами...

— Ти глина, яку треба формувати,— каже Сашко, копирсаючись біля одного з приймачів, що їх йому приносять на ремонт.— Такий принаймні в Яцуби на тебе погляд.

— Ти вважаєш, що в нього є погляди? А по-моєму, в нього є тільки зуби, ікла, це звичайний собі динозавр культівської доби, їжа його невибаглива — він споживає тільки цитати. Зубами трощить каміння готових істин. Мислити він не вміє, та й нащо це йому. Зате він вміє розвалити церкву — пам'ятку архітектури, обгородити певну територію колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонімку...

— Треба віддати йому .належне,— каже Віталій.— Анонімки свої він розсилає за власним підписом. “Я,— каже,— не боюсь, не ховаюсь...”

— На диво самовпевнений тип; він не має сумніву, що життя його стовідсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки, я ось, Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на мить вернулось колишнє, першого мене він загнав би туди, де козам роги правлять... А за що? Я працюю. Я не отруюю себе алкоголем. До окозамилювачів не належу. Крім того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадіону і пробуджуючи в вас кровожерні інстинкти. Так в чому ж я неправильний, братці мої?

— Ти правильний, тільки “неуправляємий”,— пояснює Сашко.

Є на світі керовані снаряди, є керовані ракети, але є некерована жива істота в образі Грині Мамайчука. “Некерований Мамайчук”,— кинув хтось із приїжджих офіцерів, і так воно й пішло гуляти по радгоспу, за прізвисько Гриня не сердиться, хоча й не вважає себе ніскільки винуватим, що життя його складається так... Починалося ніби здорово: з нагоди його, Грининої, появи на світ колись було влаштовано бучну гулянку-рай, і батько новонародженого — найкращий тоді на всю МТС ударник-механізатор — був просто на сьомому небі, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з війни без ніг, постарів, осунувся. “На Сапун-горі, на Малаховім кургані відцвіла його молодість”,— каже іноді Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не здається: зараз він в майстерні газорізальником. Зціпивши зуби, день у день ріже залізо, латає комбайни, вирізає проіржавілі болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошукується сутності життя... Закінчивши десятирічку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як він каже, біля життєвих вогнищ. Вступав у кораблебудівний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потім на курсах кіномеханіків в обласному місті, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешніми нудьгарями і кінець кінцем повернувся в радгосп пристойним кіномеханіком з левиною рудою шевелюрою і в розцяцькованій навипуск сорочці, в якій він красується й зараз.

— Хай “неуправляємий”. Хай некерований... Але яке його відставницьке діло до мене?

— Ти все на відставників. Це плем'я теж не однакове...

— А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава — і давай їм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що після відставки пішов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподівався зайняти Пахомове крісло, та не вигоріло, довелося за пожежну кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачів обмізкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цікавить. Звісно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героїв з отих кінокомедій, що їх вожу по кошарах у металевих коробках і остерігаюся близько підпускати до них чабанів з цигарками, бо мої комедії дуже горять... Я рядовий життя і не більше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка... То первісна людина мусила з рання й до ночі працювати, щоб чим-небудь набити свій неандертальський живіт, а для сучасної людини потрібен інший режим, праця її — це тільки підвалина для мислі... Йдемо до того, що взагалі дві години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обід?

— Чуєш, Віталику? — звертається Сашко до товариша.— Ось що декому сниться... В нашому “Перці” це можна б назвати “Мрія сучасного лежебоки”...

— Колего, я не вважаю, що цей камінь кинуто в мій город... Я під цю статтю не підходжу. Звичайно, я працюю у відповідності з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажімо, директор Пахом Хрисантович,— йому, до речі, вчора знову давали уколи... Ви йому про майбутнє, про світлу мету, а яка вона йому світла, коли в нього хронічна виразка шлунка, коли йому, бідоласі, в очах темніє від роботи. Для нього ціле життя — це, братці, тільки силос, силос і силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будівником силосних пірамід!

— Ти проти силосу? — з підозрою глянув на промовця Сашко.

— Навпаки,— заперечив Мамайчук,— я навіть у дитинстві не применшував значення для нас дрібно посіченої зеленої маси... Хто сьогодні на силосі вилами орудує — тому шана, бо і в мене — ось на руках від “бублика” трудові мозолі роговіють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цій грішній планеті намагається виконувати сумлінно. Екран мій світить вечорами у темряву найдальших кошар. План кінопрокату даю, куди посилають — їду. Ось і зараз, друзі мої, мушу покинути вас, їду згідно з одержаним нарядом...

— Їдеш, та все на одному місці,— зиркає Віталій на стілець, що на ньому верхи поколихується Гриня.

— Я ціную, товаришу Рясний, наявне в тобі почуття гумору,— зверхньо відзначає Гриня.— Ставитись до всього на світі з гуморком — в цьому самозахист і мудрість людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозі мудрості... Всесвіт великий і різноманітний: одні тіла перебувають у стані плазми, другі в стані закам'янілості, тобі ж подобається бути в стані життя, так?

— Так.

— В твоїй душі саме бродять ліричні позитивні заряди... Вгадав?

— Вгадав.

— І зоряний ефір ночами слухає твою наївну пісню кохання?

— Відчепись,— сказав Віталій сердито, відчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тоні. Мамайчук, реготнувши, продекламував:

— “О, зміцніте мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю!..” Звідки це?

— З “Пісні пісень”,— підказав Сашко.

— “Ви не дивітесь, що я смуглява,— се сонце мене осмалило... Я смуглява собі та гарна, мов ті намети Кедарські, мов килими в Соломона...” А це?

— І це звідти,— притамував усмішку Віталій.

— Вірно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порі молочної стиглості... Рідна школа незабаром випхає тебе в білий світ з атестатом зрілості... Після        неї — куди, якщо не секрет?

— Видно буде.

— При вступі до інституту тепер, як відомо, вимагається трудовий стаж... Але не думаю, що ти, мов останній плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства...

— Що ти маєш на увазі? — нахмурився Віталій.

— Ти не хмурся... Ти смійся від щастя! Дай мені таку матусю, що й депутатка, що і в області, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут!

Сашко глянув на нього з-під хвилі розтріпаного чуба:

— Погано ж ти знаєш його матусю.

— Що? — видивився на радиста Мамайчук.— Я за неї голосував! Голос за неї віддав і притому — щиро. Заступниця сірих! Борець за мрію. Все це так. Але ж вона — ще й мати! А ти,— він глянув на Віталика,— улюблений мамин синок.

— Я не мамин.

— А чий?

— Я материн.

— Суті це не міняє. Ти, згідно, з законами природи, найдорожча для неї істота, тобі мусить бути ясно, що з цього випливає...

— Не ясно,— скривився в недобрій усмішці Віталій.— Може, поясниш?

— Без неї ти, хлопче, нуль у всесвіті. Розшолопав? Круглий нуль — з власного гіркого досвіду свідчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири кості, проси. Інакше не бачити тобі не те що кораблебудівного, а й зачуханого якого-небудь технікуму... А так буде зовсім просто: вона їде до міста. Твердо стукає в двері до товариша ректора. Товариш ректор — весь увага до товаришки Рясної. Слухає. Вислуховує, і, поки точиться бесіда, у списку навпроти твого імені з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка... Ніби муха наслідила. І все! Твоя доля тією цяточкою вирішена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вітаю наперед!

— Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, і свою депутатку, і її сина,— знову каже Сашко.

— Ах, я не вгадав? Він не визнає протекцій? Він ненавидить блати?.. Він хоче по-чесному, хоче самостійно розв'язувати формули життя з багатьма невідомими?.. Чи не так, любий наш Архімедику?

Віталій досадливе покушував губу:

— Ти ясновидець.

— Юний мій друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрічка подій розгортатиметься всупереч моїм прогнозам,— каже Гриня і погладжує рукою світло-руде пуховиння, яке він ото називає бородою.

Той пух — то протест Грині, протест і недовіра, яку він виявляє завідувачеві робкоопу товаришу Мажарі. Щедрий на обіцянки, Мажара мав необережність публічно пообіцяти найближчим часом відкрити в радгоспі перукарню, і Мамайчук, впіймавши його на слові, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки відкрита, і справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерівним їхнім поєдинком, а завідувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибігає на поле стадіону, то й Віталій, і Сашко, і весь стадіон кричать йому:

— Віва Куба!

Сашкові милиці так і танцюють тоді в повітрі від захвату та ентузіазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навіть іронічно...

В коридорі чути швидкі дівочі кроки, і у відхилені двері зазирає Неля-секретарка:

— Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досі не поїхав.

— Передай: виходжу на орбіту,— і Мамайчук справді підводиться.— Попутно, може, де-небудь і на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо — примітив, а яка їжа! Як на людину впливає! Після тузлука мені завжди боротись хочеться... Ну, честь праці! — кидає він хлопцям і неквапом виходить на вулицю до свого фургона.

Цей агітфургон, біля якого Мамайчук і швець, і жнець, цілими днями гасає по відділках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кінострічкою чи в якихось інших справах, бо хоч завдання фургона — передусім культурно обслуговувати віддалені кошари, ферми та відділки, проте господареві його доводиться виконувати ще й безліч інших доручень, бути якраз отим “старшим, куди пошлють”. Ось і зараз Грині дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп “Приморський чабан”, з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби він, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тільки вилізши з кабіни фургона і ступивши в біле куряче царство, він уже ошелешує дівчат-пташниць улюбленим своїм запитанням:

— Для чого ви існуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сікатись з цим запитанням до кожного.

— Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2