Олесь Гончар - Тронка (сторінка 17)

Слухаючи майора, хлопці потай під столом потискують один одному руки, дають напівпошепки колективну клятву, що житимуть правильно, на майорів виноград не зазіхатимуть і пальцем не торкатимуться його хвіртки, крізь клямку якої господар ночами нібито пропускає електричний струм...

— Ви ось там перешіптуєтесь, глузуєте із старших,— бліднучи, каже Яцуба,— для вас ми — культовики, та й усе, а воно, може, й наше життя не марним було, коли для вашого щастя підвалини закладались...

І, змусивши цим молодь притихнути, Яцуба починає розповідати про славетну подію цього краю, про відомий страйк наймитів у Британах наприкінці двадцятих років — одним з керівників того страйку був і він, молодий тоді батрацький діяч Яцуба.

— Перший в історії страйк, підтриманий Радянською владою! — з гордістю вигукує майор.— А як ми його організували! На цілий світ прогримів! Хіба ж не правду кажу? — звертається він до капітана Дорошенка за підтвердженням, і той напівусміхнено, легким кивком голови посвідчує: так, мовляв, було, було...

Заохочений увагою, Яцуба пристрасно, гаряче, як про щось недалеке і ще не вигасле в душі, розповідає молодим про ті незабутні дні, коли дніпровські батраки-пікетники, кинувши разом роботу, з червоними пов'язками на рукавах круглодобово чергували на плантаціях, і як цілими ночами засідав страйковий комітет, і до яких хитрощів вдавалися орендарі, намагаючись зломити волю страйкарів. Світова капіталістична преса здійняла була тоді страшенний галас, виставляла концесіонерів-виноробів жертвами більшовицького цькування, зображала їх невинними овечками.

А насправді хто вони були, всі оті бертьє, люччіні, гоаси, шульци?

Поблідлий, розхвильований Яцуба так і сипле іменами тих своїх давніх класових ворогів, іноземнопідданих концесіонерів, що, володіючи величезними виноградними плантаціями на берегах Дніпра, були не стільки орендарями, скільки шпигунською агентурою, яку спеціально засилали на Україну чужоземні держави...

— Ви спитаєте, а де ж ми були, чому це їм вдавалось? А вдавалось тому, що згори подавали підтримку троцькісти та бухарінці, що позасідали тоді були в різних земельних та фінансових органах... Зате ж і для них орендарі не скупились, вагонами відправлялося вино з хазяйських погребів і в Харків, і в Москву! А за кордон? Пригадуєш, Іване? Відправляють партію шампанського, а поміж вином в порожніх темних товстих пляшках посилають буржуазії і різні шпигунські дані про нас!..

— Цього я щось не пригадую,— ніби жартома зауважує Дорошенко.

— Ну де тобі пригадувати,— недобре блиснув Яцуба своєю сталевозубою посмішкою.— Півжиття сам по закордонах! Може, з ними ще й розпивав те шампанське, що ми тут його чавили?

— Може, й розпивав.

— Отож. Довго бути в далеких плаваннях — це таки небезпечно: сам незчуєшся, як іншим духом надихаєшся, інших наберешся звичок та манер...

— Здається, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодіями,— глянула на Яцубу Лукія,— але ж сам по кишенях лазити не навчився?

Голосний регіт, що пролунав після цього, не збив Яцубу з пантелику, він переждав, міцно стиснувши губи, і, певно, збирався ще говорити, але донька через стіл подивилась на нього досадливе й благально:

— Годі вже, годі!..

І поморщилась, як від болю.

Тільки після цього Яцуба сів.

Ліна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповідь, яку вона чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистісінька правда — батько її дійсно був колись батрацьким вожаком під час страйку, ходив пікетником з червоною пов'язкою, охороняючи плантації, де незібраний виноград на корені перестигав, лопався і гинув, знала, що батько заслуги свої може перед будь-ким засвідчити документально, проте зараз, слухаючи його, вона весь час не могла звільнитися від почуття прикрої, не до кінця усвідомленої дражливості. В усіх цих батькових повчаннях їй чулося щось таке, що внутрішньо раз у раз коробило її. “Вірю, вірю твоїм заслугам,— хотілося їй сказати,— але якщо ти був таким борцем тоді, то як же ти міг згодом усе це розгубити, забути, як міг примиритися із тим злом, що оточувало тебе, а часом і залучало в свої співучасники?”

Вона знає, як самозречно батько любить її. Він і сюди, на степовий південь, переїхав головним чином тому, що вона часто хворіла і він хотів добути для неї сухого повітря, сонця, запашного літа... Все це він їй дав, все вона має, вона стала фізично здоровою і школу закінчила ось із медаллю, опанувавши програмні науки, але всім єством вона прагне осягнути ще одну науку, може, найглибшу,— науку про те, як жити людині, як жити так, щоб ніколи не гризло тебе сумління, щоб не було соромно за тебе твоїм дітям... Хіба ж це нормально, що Ліні раз у раз стає соромно за батька, її дратує ота його впевненість у власній безгрішності, намагання всіх на свій лад перевиховувати, регламентувати, кожному нав'язувати власні свої уявлення, звички, смаки.

Піймавши підозрілу посмішку на обличчі котрогось із хлопців, він уже сікається:

— Ти не либся, мілейший, не либся, слухай, коли старші говорять...

І знов апелює до капітана:

— Над усім підсміюються, все критикують! Шмаркач, а вже наводить критику, вимагає демократії без берегів... Густо розвелося вас таких! — дедалі дужче кричить батько, і Ліна змушена зауважити йому:

— Не кричи.

— А я не кричу! Це в мене голос такий! Але вона повторює з притиском:

— Не кричи.

І в інтонації її голосу є щось таке, що змушує батька примовкнути, він з подивом впивається в неї темними вістрями очей. Вона не відводить погляду, і він читає у виразі її піднятого обличчя, в кристалах очей щось схоже на непокору і не може до пуття збагнути — звідки це? Сьогодні він просто не впізнає її. Невже це атестат зрілості надав їй зухвальства? Робить зауваження, п'є вино, з незалежним виглядом цідить оту молоду каламуть, що їй підливають хлопці-сусіди. Ось так враз, в один вечір вона мовби стала повнолітня, і майор почуває, що пронизливо-доскіпливий погляд її починає тривожити його, щось викликає із сховів його життя, про щось нагадує, заводить слідство тому, про що він волів би назавжди безповоротно забути.

А на другім кінці столу, де чабани, гомін помітно дужчає, чабани стають дедалі кошлатіші, до них туди вже й Пахом Хрисантович перекочував і більшість учителів та членів батьківського комітету.

— В хурду його! В хурду! — чується звідти голосне, чабанське, і вчителька англійської мови — біленьке, мов кача, створіння — злякано озирається, аж мусив Грицько Штереверя пояснити їй, що то зовсім не лайка, то просто отара така, в яку при відборі викидають найгірших овець, хворих та скалічених.

Батько Тонин в тім товаристві найкошлатіший, він до молодого Мамайчука раз у раз сікається гоноровито:

— А хіба ж не радується душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!.. Таке руно, що розкинеш — і на весь сарай!

З блаженною торопленістю слухає цей гомін Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсім обвиклася в цих краях, сидить серед тутешніх людей незрушно-святкова у своєму яскраво вишиваному вбранні і тільки раз у раз щасливо, як на сонце, позиркує на сина.

А Тоня вже через стіл грає своїми карими до капітана Дорошенка:

— Скажіть, ви на острові Паски були?

— Не Паски, а Пасхи,— ледве чутно поправляє її Віталій.

— Не має значення,— голосно заперечує Тоня.— Це ж там всі люди голі ходять?

Капітан сміється, а Ліна Яцуба, не зводячи з нього серйозних очей, ставить йому своє запитання, що давно вже, видно, мучить її:

— Розкажіть, як ви жили? Чи були ви щасливі?

Капітан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарніє. Як він жив? Чи був він щасливий? Не так просто, видно, на це відповісти. Чекаючи його слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капітан Дорошенко — людина завидної долі, їм подобається його незвичайний фах, і манера триматись, і делікатність, і зовнішня підтягнутість, якась свіжість, що нею так і віє від нього. Хоч скроні вже срібляться, а з виду капітан ще моложавий, має здоровий колір обличчя, особливо якщо прийняти за ознаку здоров'я і отой, від високого тиску, палаючий рум'янець... В очах задума і розум...

— На долю не скаржусь,— мовив ніби сам до себе капітан.— Був і щасливий. Дружба була. Знаєте, яка у моряків дружба міцна?

На морському кітелі, що облягає могутні плечі Дорошенка,— якір, ланцюг і секстан. Хлопцям просто очі вбирає той значок, та славетна моряцька трійця. Ланцюг і якір — сіро-сталеві, секстан — золотий. Подейкують, що йому теж відставка. Невже відплавав своє, невже тепер припорошуватимуть степові вітри той золотий секстан, і ланцюг, і якір?

Хлопців розбирає цікавість:

— Розкажіть про плавання... Як ви капітаном стали?

Дорошенко, всміхнувшись, задумливо починає, мовби про когось стороннього, розказувати їм про якогось смішного парубійка-селюка, що з торбинкою за плечима, у свитці чабанській прийшов колись із степів у Лиманське з мрією... побачити океан. Весь час оповідач трохи сумовито підсміюється над тим парубійком, однак усі почувають, що це він розповідає про себе. Адже саме в їхньому віці пішов він звідси у своє життєве плавання, саме таким парубійком — у свитці, з торбою — подався на зорі юності в Лиманське.

Мріялись хлопцеві паруси до неба, пальми ще не відкритих архіпелагів, а мусив каструльником найнятись до збур'ївського дядька-капітана...

І, поринаючи в спогади, Дорошенко пояснює, хто вони були, ці “дядьки-капітани”, бо мало хто знає, мовляв, тепер, що “дядько-капітан” — це колись був характерний тип тутешнього морехідця — вихідця із Олешок, чи із Збур'ївки, чи з інших берегових сіл дніпровського гирла. На всьому Чорному морі до дядьків-капітанів ставлення було насмішкувато-лагідне, веселе, їх здалеку впізнавали в портах:

— А, збур'ївський! — і вже веселішають обличчя. Безліч різних приповідок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькі компанії на своїх берегах і в тавернах чужих, далеких міст. Ось він випливає з олешківських комишів, цей їхній вусатий Одіссей...

— Дядьку-капітане! — гукає хтось з берега.— З середою вас!

— Га?

— З се-ре-до-ю!

— Га? (Далеко, не чути за вітром).

— З се-ре-до-о-о...

Той нарешті стопорить машину (коли машина є) чи згортає парус, коли йде під парусом, і правує до берега ближче.

— Що ти гукав?

— З середою, кажу, вас...

— А тонув би ти, шибенику... Та ще сьогодні й четвер...

І знов пливе собі далі.

В такого дядька-капітана мав, звісно, бути і юнга, тобто хлопчик на дубку чи на байді (так звалось його суденце).

— Ану, стрибай, Ванько, зміряй глибину... Стрибнеш, зміряєш:

— До пупа!

— Бач, вірно... І в мене на морській карті так указано...

Крутуваті, кугутуваті були ці дядьки-капітани, і хоч без великої освіти, але в кашу собі наплювати не давали, були високої думки про своє морехідницьке вміння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять від запорізьких козаків і що Збур'ївка їхня виникла якраз там, куди “з бурі”, з відкритого моря заходили перечекати негоду запорожці на своїх невловимих, обшитих комишами чайках...

Прислів'ям серед них стало: “Ми, збур'ївчани, як англічани, тільки мова не та”.

Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю світу моряка-чорноморця — звідки він? І найчастіше він буде збур'ївський або олешківський, з покоління в покоління поповнюють вони Чорноморський флот капітанами, матросами, а дніпровський лиман лоцманами, а в наш час дають героїв-підводників і відважних китобоїв. Тоді, в двадцяті роки, до айсбергів Антарктики звідси ще не ходили, зате це ж вони, степові мореходи, проклали тоді своїми дубками так звану “Золоту лінію” від Олешок до Одеси, лінію, по якій горами пливли щоліта в чорноморську столицю дари українських степів — рябі та туманисті кавуни — від них ціла гавань в Одеськім порту так і звалась Кавунною...

І ось з тієї кавунної та динячої “Золотої лінії” і вийшов юнак Дорошенко у широкий світ. В найдальших гаванях світу вже знають його в обличчя, і, коли прибуває, тамтешні називають його жартома “Іван з України”.

Для нього нема вже на планеті екзотики, і коли він, розмовляючи, говорить “Кейптаун” або “Пірей”, то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Іванівка.

Одначе тоді в юності треба, видно, було дуже-таки любити море, щоб не розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капітана, де звалюється на тебе найбуденніша робота, де замість компаса та лоцій — каструлі та рибу чисть! Замість синіх просторів океану — візникувати по надбережжю, возити руду з Поті до Маріуполя або цемент з Новоросійська... Дядько-капітан був вусатий, дебелий, крутої вдачі. Чорне море він розглядав, як своє домашнє, і наука судноводіння в нього була спрощена до краю:

— Навпростець.

Отак і починалась його, Дорошенкова, життєва дорога. Не раз після того огинав планету, та, хоч де б він був, чи з цього, чи з протилежного боку земної кулі, він і звідти линув думками сюди, в часи радості і смутку вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте місце планети, що було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землі, далеко не райський куточок, чорні весняні бурі, овечі кошари та молочай, а душа його звідусіль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок, дружбу й любов, набиралася звідси наснаги...

Ходив на учбовому паруснику “Товариш,”, на транспортах-сухогрузах, на танкерах. Аж усміхнувся, згадавши, як одного разу, ще давно-давно, доставили з Канади партію закуплених коней, диких, необ'їжджених, справжнісіньких мустангів, пускали з палуби їх на берег, і тут же берегові хлопці кидались на круті їхні шиї, ловили, а осторонь стояв Будьонний, задоволено покручував вуса, посміхався...

То була його, капітанова, молодість.

А найбільше впомку перший самостійний рейс. Зараз прилади різні, радіозв'язок постійний, локатор показує тобі все, а тоді компас, секстан, карта — і щасливого плавання! Як у часи Колумба. Ідеш вночі й не знаєш, чи ти попереду своїх обчислень, чи позаду, чи ти ліворуч, чи праворуч... Бо всього з точністю не передбачиш: яка тут течія, чи тебе уповільнило, чи, навпаки, віднесло швидко вперед, тут уже надійся на свою інтуїцію моряка... Перед тим суворі екзаменатори, бувалі морські вовки, екзаменують тебе на далекі плавання.

— Розкажи, як будеш плавати по Дузі Великого Кругу? Проходження океанів... Пассе ошен — розкажи!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2