Олесь Гончар - Тронка (сторінка 19)

— Я ще не йду,—- відвернулась дочка.— Ми йдемо зустрічати схід сонця.

Схід сонця застає їх в степу.

Як у Москві випускники йдуть зустрічати схід сонця на Красну площу, а в Києві — на Володимирську гірку, так тут вони ось вийшли в степ, що розлігся перед ними, як безкраїй, злегка синіючий, заімлений океан. А небо над ними розкинулось другим океаном, воно вже світлішає, рожевіє на сході, хвилює своєю великістю. Високо-високо в глибинах блакиті викупуються реактивні, небо від них аж дзвенить, і хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, а ці хлопці й дівчата вже передчувають його, вже бачать його вгорі, у вранішнім першім промінні, що барвить білий летючий метал.

 

VII

ПІКЕТАЖИСТКА

 

Що упертіше вона бунтувалася проти нього, то він все більше і більше її любив.

Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пішов би ради своєї Ліни, не було таких труднощів та перепон, яких він не кинувся б долати ради її майбутнього благополуччя. При одній лише думці про те, що донька могла б не пройти по конкурсу, що якісь там інститутські книгогризи могли б завалити її при вступі, майора кидало в лють, і він готовий був хоч зараз іти боєм проти кривдників, вдаритись по всіх інстанціях, щоб таки домогтися свого. Дочка .кругла відмінниця, грає на інструменті,— та як вони сміють її не прийняти? Всіх; поставить на ноги, щоб тільки захистити дочку і викрити злочинне кубло, якщо воно там, в інституті, завелося. Любити своє дитя тільки тим, що ніжити його та вилизувати,— це ще не все, ти зумій грудьми пробити йому дорогу, ото буде твоя любов! Влаштування дитини до інституту — це, на його погляд, варто було найтяжчої напруги. Розпалена уява його малювала боротьбу в усіх складнощах і несподіванках, в приймальних комісіях (цілком імовірно!) можна було наскочити на засилля хабарників, котрі вдаються до найхитріших методів у своїй злочинній діяльності, хабарі беруть тонко, обачно, через третіх осіб,— про таких він читав у газетах і чув не раз. Хабарів давати він не збирається,— за це судять, він зуміє інакше розчистити путь своїй медалістці: закутий в лати своїх заслуг, тараном піде вперед, залучить на підмогу впливові свої знайомства, які в нього ще там залишились де-не-де, і, якщо треба буде вивести шахраїв на чисту воду,— він не зупиниться ні перед чим, бо хто ж ворог своїй дитині?

Нащо Лукія Рясна, яка вже наче принципіальна і до того ж депутатка, а й та подбала про свого синочка : при конторі влаштовує — ластівок стерегти, чи то пак радистом на радіовузол... Хіба ж не тепленьке місце?

Ліна щодо цього зовсім іншої думки.

— Не клепчіть даремно на Рясних,— перечить вона батькові і пояснює, що Віталик іде на радіовузол не з метою тепліше влаштуватися, а тому, що там треба заміни, бо найближчий його друг Сашко Литвиненко з осені переходить до інституту на стаціонар — радгосп посилає його вчитися.

— Ах, це все з почуття дружби? — регоче батько.— Ти мені співай, співай про дружбу, знаємо цю дружбу... А чому вона синаша свого в чабани не посилає? Чому не вила йому в руки та на силос?

— А тому, що в нього нахил до радіотехніки. Здібності, ви це розумієте?

Суперечка їхня відбувається неподалік веранди, на присадибній ділянці, де вони працюють обоє: Ліна клопочеться біля своїх гладіолусів, а батько, голий до пояса, в чалмі якійсь, мов фелах, прополює сапою картоплю.

— Сон рябої кобили все це,— каже він, змахнувши з обличчя краплистий піт.— Влаштовуєш — так і кажи, що влаштовую, а то ще хоче й чистенькою бути... Знаємо цих чистеньких!

Батько починає вголос сортувати сьогорічних випускників, прикидаючи, хто з них де опиниться: Кузьма Осадчий — ну цей на канал, цього батько до себе бере, там добре платять... Ситникова на ферму вершки пити... Чумакова обліковцем, Ткачуків — на кормозапарник... А решта? Так і норовлять — те в технікум хоч який-небудь, те на курси, ті на текстильний комбінат, будь-куди, аби лише з села вирватися, раді, що в радгоспі паспорти їм видають! А Горпищенкова вертуха, що про неї тільки й чути було на батьківському комітеті, йде нібито вожатою в піонертабір! Розхристанка, з трійок не вилазила, а над іншими буде вожакувати!

— Та як ви можете? — гаряче вступається Ліна за подругу.— В школі Тоня в нас найкращою вожатою була! Хай трійки, зате як її діти люблять!

Кожного брати під захист, за кожного заступатись — ця уперта звичка доньчина і дивує, і трохи насторожує Яцубу. Не вскочила б коли-небудь у халепу з цією безоглядною своєю довірливістю. В таборі ще малою прив'язалась була до якогось облізлого академіка, називала його дідусем, пробувала з дому навіть хліба для нього викрадати... А коли прибуває було етап — не знаєш, куди з нею діватись, цілу ніч після того кидається. Отож чого така знервованість,.. Яцубі просто душа болить дивитись, яка його донька худа, дмухни — й полетить за вітром, плечі стирчать, руки тоненькі, безмускульні — вона ними зараз спритно перебирає стебла квітів, поправляє, випростовує, де треба, ще й марлею перев'язує, щоб не падали під вагою суцвіть.

Цей талант квітникарки відкрився в Ліни несподівано після переїзду сюди з суворих північних країв. Взимку в неї по шухлядах різні пакетики з насінням, навесні — на всіх вікнах розсада в ящиках та горнятках, а зараз — грядки квітів, що все подвір'я веселять.

Найбільше Ліна кохається в гладіолусах — нарозводила їх стільки сортів, що в усьому районі нема, за бульбами цих гладіолусів майор ганяв аж до Львова... Виконувати доньчині доручення для нього одна насолода. Що тільки забагне вона, все їй дістане, все добуде, хоч пташиного молока. Голубенький “Москвич” ото з гаража виглядає — то теж для неї, коли його придбав, про дочку насамперед думав, а не про те, щоб ранню редиску та полуниці возити на базар: майор внутрішніх військ Яцуба не з тих, що по базарах свою честь розмінюють на п'ятаки, йому пенсії вистачає. Та ще ж і дружина вносить свій пай, вона фельдшерує в радгоспі, а з часом буде в сім'ї ще й своя лікарка: оця сама Ліна. Вирішено в медінститут документи здавати. Майор таки переламав доньчину впертість, хоча зробити було це й нелегко, вона й тут пробувала йти йому наперекір. А боротися з нею — хіба ж серце не обливається кров'ю? Сила, і батьківська влада, і житейський досвід — все на його боці, проте тільки гляне на оті синці під очима, на оті широкі чорні густі брови, що дісталися їй од матері-степовички, тільки зазирне він у глибокі криниці смутку, що світять докірливо на нього з-під тих брів, так і тане його батьківське серце, так і никне вся його влада... Крім Ліни, є в нього ще дві дочки, теж від першої дружини, повіддавав він їх заміж ще на Півночі, одну — за метеоролога-полярника, другу — за військового, але з ними він більше конфліктує тепер, ніж живе в мирі, бо вони тільки й добрі до батька раз на рік — восени, коли батько літаком доставить їм в їхню тундру корзини винограду. А як виноград поїли — уже знову давай батька критикувати... Для них він наскрізь культовик, прочерствілий продукт догматичної ери, а він вам ось що скаже на це, мілєйші зятьки та дочечки: “За культу теж не все погане було, принаймні не розперізувались так, як зараз розперезалися, дисциплінка в усьому була! Кого треба боятись — боялись. Перед ким треба змовчувати — змовчували. А зараз порозв'язували язики! Мелють таке, за що раніш давно б уже на соловецьких випасах білих ведмедів пасли...”

Розігнувши зомлілий поперек, Яцуба озирає своє володіння. В цей час собака, здоровезна його вівчарка, кидається до хвіртки і, ставши на задні лапи, визирає на вулицю через паркан. Це явна ознака, що за парканом хтось є.

— Ліно! — чути звідти дівочий голос. Ліна ніби ждала цього: відірвавшись від квітів, майнула бігцем до паркана, схопила собаку за нашийник, відкинула вбік.

— Заходь, заходь, він не займе,— каже вона до тієї добре знайомої пружинистої, смаглявої особи, що з'являється на подвір'ї з палицею в руці, з рюкзаком за плечима. Тоня Горпищенко завітала. Рюкзак, палиця, дорожні сині шаровари... Спорядилася в путь, чи що?

— Попрощатись зайшла, вирушаю в рейс,— весело дзвенить вона до Ліни, а помітивши між виноградними шпалерами майорову чалму над литою бронзою спини, задирливо кидає й туди: — Здрастуйте? Коли вже ви свого собаку в міліцію здасте?

— Він і мені потрібний,— глухо відгукується майор.

— Там хоч злодюгу якогось піймав би.

— Хай виховають собі. І майор знову налягає на сапу. Ліна в тихому захваті оглядає Тоню в її дорожньому спорядженні.

— Ти таки зважилась?

— А що? Літо пробуду в піонертаборі, помуштрую дітлашню, накупаюся в морі досхочу...

— А тоді?

— Вернуся в радгосп та організую дівчачу чабанську бригаду! — сміється Тоня.— З самих тільки тих, що по конкурсу в інститути не пройдуть... Ми тоді декому носа втремо... Є ж он в радгоспі “Приморський” така бригада, з самих тільки жінок-чабанок. Старша чабанка їхня навіть у Москву на Виставку їздила, а я що ж, не змогла б? По сто двадцять ягнят не дала б на сотню вівцематок, чорти вашій матері? — Дівчина аж ногою притупнула і, з сміхом вислизнувши з-під рюкзака, кидає його на майорський ослін.— Потомствена ж я чабанка!

Ліна жвавішає біля подруги, веселішає, наче якісь біотоки б'ють на неї від Тоні, наче саму силу життя випромінюють оці повні грайва та блиску очі і личко лукаве, розрум'яніле, персиково-туге... Просто позаздрити можна Тоні — з усього вона вміє черпнути радощів, життя для неї сповнене гармонії, на кожному кроці жде її щастя. І чи не оця життєрадісна безжурність найбільше й надає їй такої краси, сонячності?

— Ой, як твої гладіолуси розпустилися! Тоня вже біля квітів, над кожною квіткою нахиляється, над кожною ойкає від захоплення.

— Ой, ця яка! А ця! А ось яка ніжно-ніжно рожева! Як небо при сході сонця! Зоря вранішня... Тільки ще ніжніша.

— А ця, перлисто-рожева? — тамує гордість Ліна.— Мені вона чомусь найбільше подобається... “Аріоза” зветься цей сорт. Сніг і вранішня зоря... Хоча й це не точно. Такі тонкі барви, мабуть, тільки музикою можна передати...

— А це що за козак? — Тоня вже нагнулась над іншою квіткою, рубіново-червоною.

— Ти вгадала, козак і є: “Степан Разін”... А це “Касвалон”. Білий — це “Зоя”... А це “Синьйорита”,— торкає Ліна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвіття.

А Тоня нишпорить оком все далі по грядці, маленькі, смагляві, в якихось роздряпинках руки її так і шурхають між стеблами та суцвіттями, які взиркуються в тугі нерозквітлі бутони, що випинаються на вершечках.

— Стільки сортів... Це ж кожен треба було комусь вивести...— на мить задумалась Тоня.

Ліна, підпушуючи кущик дитячими грабликами, посміхнулась:

— Є теорія, що квіти занесені до нас з інших планет. Що колись на землі були тільки папоротники.

— Не забивай собі голову, Ліно, різними вигадками. Де це ті планети, щоб з них такі квіти до нас долетіли? Люди, люди самі все вивели...

— І в той же час є люди, Тоню, що вік живуть і ніколи не бачать такого,— відповіла стримано Ліна.— Це ж квіти сонця, не всюди їх викохаєш. Я вже думала: якби хоч кілька сортів на північ... Бо я ж і сама, доки була на півночі, просто не догадувалась, що є на світі така краса.

— Гладіолусів і в нас не густо, оце, мабуть, тільки в тебе. В нас коло хат більше рожі сіють, ти ж бачила, біля школи їх у нас повно: цупкі, високі женуть... Правда, буває, й рожа в пригоді стане,— знов розвеселилась Тоня.— Якось ще в п'ятому класі запитали ми Василя Карповича, що таке естетика, так він нам це якраз на прикладі із рожею пояснював. Гляньте, каже, надвечір, коли рожа розквітне, а сонце наллє її, і пелюстки світяться наскрізь, і вся вона аж світиться красою... Оце і все, що мені запам'яталося про естетику,— засміялася Тоня і, помітивши смуток в очах Ліни, запитала: — А хіба у вас там, при лагерях у тундрі... зовсім ніякі квіти не витримують? Мох, та й усе?

— Ні, ростуть і в нас там... Квіти-морозники їх звемо... Вони, як проліски, пробивають сніг і цвітуть... Я ось напишу, мені вишлють — може, схрестити вдасться?

Тоня знов припала до квітів.

— Ну, Ліно, як хоч, а оцю “Аріозочку” ти мені зчикни. Без неї з двору не піду!

Ліна збігала на веранду і, вернувшись з ножицями, обережно зрізала, зчикнула стебельце гладіолуса, над яким Тоня стояла невідступне. Подаючи стебельце Тоні, запитала:

— Це для?..

— Тсс! — приклавши палець до вуст, перебила її Тоня і злодійкувато озирнулася в бік майора. Потім зненацька голосно, щоб і майор чув, випалила: — Йому, володареві ефіру! Найкращому радистові епохи! Забіжу, підкрадусь нищечком знадвору до радіовузла, покладу на вікні — хай сам догадається... А його й не відриватиму, бо він з тих навушників тепер і не вилазить...

Ліна всміхнулась, запитала тихо:

— Як же він, такий ревнивець, тебе відпускає?

— Все буде о'кей, як каже капітан,— пожартувала Тоня і знову притупнула ногою, бо їй аж не стоялось на місці.— Це Лукія Назарівна думала, що як спровадить Тоньку в піонертабір, то може бути спокійна за свого синочка. Ох, помиляєтесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око біжить!

З цими словами Тоня підхоплює рюкзак, вправно накидає на спину, на бігу чмокає Ліну в щоку і, посварившись кийком на собаку, зникає у хвіртці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.docx)Oles_gonchar_tronka.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tronka.fb2)Oles_gonchar_tronka.fb2