Олесь Гончар - Циклон (сторінка 18)

Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрішньо до наступної напруженої роботи. Знала, що не щадитиме себе в ім'я воскресіння того чийогось життя, жадала спрагло, щоб зі всіх екраніїв світу, як сама совість, глянули в принингклі людські натовпи очі української дівчини-полонянки, оті налляті скорботою очі-вінки. Щоб виповіла всім вопа правду своїй короткого й простого земного шляху: з першим коханням... з Перемишлем, де їх, мов тифозних, остригли брутальні есесівки. З середньовічним замком. Й коротко — подальшу історію — з підземним заводом, з підкопом у таборі, що здійснювався за рішенням інтернаціонального штабу в'язнівантифашистів. Остання акція для них кінчилася полум'ям кремаційної печі.

Ярослава почувала, що грати їй все це буде нелегко, допуститися легкості, вдовольнитись рівнем екранової пересічності було б соромно, майже непристойно, — дорученій ролі надавала значення виняткового. Героїню мусила внутрішньо відтворити в собі, з силою, на яку тільки здатна, все це пережити ще до екрана, переболіти знову чийсь той давно відболілий біль. Бо людське життя не повинне ж розвіятись жменькою попелу! Якщо воно вартісне, змістовне, достойне, якщо таким чистим спалахом здатне було сяйнути, то має ж воно перейти й до живущих бодай скромним якимсь промінцем? Ожити для інших хоча б в екранній миттєвості, знесмертитись у метаморфозі мистецтва, якщо взагалі людина може говорити про безсмертя серйозно, без сумовитої усмішки...

Коли заходять думки аж про такі речі, одразу ж Ярославі — в ролі опонента — постає перед очима Сергій-оператор, цей лантух, напханий інтелектом, милий цей Сергійко, який, вона здогадується, потай трохи закоханий в неї і не в спромозі цього приховати, скільки б не прибирався в шати отієї розвалькувато-богемної байдужості. Вона ж, Ярослава, відповідала йому... принаймні добрим ставленням. Жартливою, але по-справжньому щирою дружбою.

— О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь між смереками в лігвищі!..

Такими словами будить його вранці, забігши після річки до чоловічого “куреня”, і хоч “лайдак” відвертається, невдоволено щось мимрить спросоння, гнівиться удавано, проте як не помітити, що для нього візит Ярослави безсумнівно приємний. Сергій потайки навіть жде цих розбуркувань, щоб ще раз почути Ярославипе вранішнє співучо оце “мой, мой”. Сповнене якоїсь музики пречистої, нагадувало попо Сергієві один ринок, — може, найпрекрасніший у житті: почував у гирлі великої міжнародної ріки, в лебединому заповіднику серед безкраїх очеретів, і вранці, хоч міцно спав, був розбуджений. співом птахів. Клекотом лебединим!

Музики тої не передати нічим. Відтоді, коли чує дискусії про щастя, думає так: “Щастя — це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосів па світанні”. В тому ж ключі сприймає він і це Ярославине життєрадісне “мой, мой”... Хай навіть жартома сказане, воно, проте, відповідно барвитиме Сергієві настрій впродовж цілого дня.

“Освоєння натури” — існує такий кіновислів. Цим поки що й заклопотані. Бівуак їхній у приміщенні початкової школи, де ще зовсім недавно навчалися діти, а віднині розташується тут, може й на ціле літо, їхня мандрівна кіпогрупа. Ярославі відвели вчительську, чоловіки зайняли під свій “курінь” одну з класних кімнат, сплять просто на підлозі, розсунувши парти. Решта ж кімнат поки що тільки жде своїх квартирантів, які мають незабаром прибути з головними обозами експедиції, — десь їх уже рихтує в дорогу всемогутній і вседістаючий чоловічок, котрий свого часу буде позначений в титрах як директор картини. Тісно буде, гамірно, метушливо, а поки що — ні апаратури, ні кабелів під ногами, ні юпітерів межи очі...

Ярославі трохи навіть полещує становище, в якім вона опинилась. Все, що тут затівається, — це ж, власне, заради неї, ну, принаймні вопа тут у ролі прими, чи що... Ради неї вибирають ландшафт, добирають натуру, для Ярослави підшукали і з нею зафільмують отой острівець на річці замість такого ж острівця, який справді існував реально десь на Середньому Дніпрі, але тепер уже залитий штучним, з бетонними гідроспорудами морем. Створять їй відповідне оточення, зрихтують курінь, стануть під юпітерами звідкись добуті коні, — вони теж гратимуть, оті четвероногі артисти: художники-декоратори понамальовують їм рани та струп'я, понаводять уявну коросту, лишаї...

Вуйна Домініка, кухарка з місцевих, теж розуміє, що Ярославу треба оточити увагою, треба створювати добрий настрій “пані Ярославі” (так вуйна спершу зверталась до неї), цій привітній, симпатичній кіноактрисі, яка .вуйні ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. І хоч у надто куцій спідничині, але роль свою, видно, знає, всі нею дорожать, — задля Ярославиної праці, може, найперше й збирається тут цей увесь кіноярмарок!

Прихильність, загальна увага, зичливе ставлення звідусіль... Але і в цій атмосфері Ярославі не забракло глузду й тверезості зостатись самій собою, не докучати товариству різними примхами, як це часом трапляється серед молодих кінозірок. Природне почуття гумору, воно, здається, найбільше допомогло Ярославі по втратити життєвої рівноваги навіть і в цій такій спокусливій для дівчини ситуації. Навряд чи й сама Ярослава добре усвідомлювала що належить до тих глибоких натур, які свое нанружено інтенсивпе внутрішнє життя майже інстинктивно приховують, оберігають як щось інтимне, збуреність почуттів ста раються притамувати, якось елегантно прибираючи їх в одежу зовнішньої безтурботності, жарту чи навіть трохи модної тепер легковажності. Якщо вже треба виставляти себе напоказ, “демонструвати”, то Ярослава воліла частіш виставляти себе іншу якусь, несправжню, в полегшенім “дублі” грайливості.

Снідають під старою дикою черешнею на подвір'ї, і за сніданком знову порушується тема ведмедя, бурого вуйка з гір, життєпис якого тітуся Домініка виповідає зі всією докладністю, бо мас в горах рідню і все їй відомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нині, як живий, стоїть на задніх лапах в природничому кабінеті школи, зовсім недавно ще розгулював по лісах Чорногори і розгулював би, певне, й досі, якби не був такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всією формою, скарга до народного суду. Відомо ж бо, що забити ведмедя в тутешніх горах ніхто зараз не має права, і лише коли буде доведено, що він завдав колгоспові шкоди — розорив пасіку раз і вдруге, тобто став на шлях криміналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на смакуна-медолюба, видає мисливцям ліцензію, і бідолаха стає наочним приладдям у шкільному куточку живої природи.

Вуйна Домініка, кругленька, вузликувата особа, могла б підійти на роль однієї з отих традиційно ласкавих сільських матерів, що мають постійну прописку в наших фільмах. На обличчі, в очах — безмежжя доброти. Здається, вся життєва місія її в тому й полягає, щоб іти ради когось на самопожертву, робити комусь послуги, приємнощі, за кимось доглядати. До Ярослави ставиться, немов до рідної дочки, яка виросла біля неї та, несподівано злетівши кудись на мистецькі верхи, лише оце тимчасово повернулась до матері... Навіть до ведмедя в тітки Домініки знайшлася іскра співчуття:

— Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому, ніхто нічого не скаже? Що позаторік фільмував старовинну церковцю в Климівцях та й богів покрав!

Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагоді щоразу підкине, як той позичив богів ні бито для картини, розписку в сільраді лишив, що все новорне, мовляв, ще й подякує красно, а де то все?

— Ні іконечок, ні того стогокрада...

— Він гарну картину зробив, — заступається Ярослава.—А богів прихопив, мабуть, з любові до мистецтва. У вас вони струхлявіли б у невідомості, а він зробить їх набутком широкого мистецького загалу... Присвоювати деякі речі, скажімо, гарні книжки, — це в нашому середовищі не вважається злочином.

— Захисти-но його, захисти. — Вуйна з легким докором поглядає па Ярославу.

— Розписку ж залишив, чого вам ще? — втручається Сергій-оператор. — Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на пасіці не залишив... Не оформив як слід. Та й взагалі, чи не звели на товариша ведведя, попросту кажучи, наклеп?

З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизі, починає зіставляти факти, виважує всі “за” і “проти”, розглядає явище то під кутом зору пасічника, то з позицій ведмедя, намагаючись в усій цій ведмежій історії дошукатися істини, аж поки Ярослава заходиться сміхом:

— Ні, серденько, в тебе це таки схоже на манію справедливості!

— Явне намагання обілити ведмедя, виставити його в ролі праведника, — схмурює лоб Колосовський.

Він для них тут — в ролі Головного. І частіш не Колосовський, а просто Колос — подобається їм утинати прізвища, які здаються задовгими. Якщо Хемінгуей — Хем (принаймні для близьких), то чому ж цей не може бути без свого “-овський”?

Ляси точити — Головний до цього не надто охочий. Ще тільки ранок, а він уже схмурюється, в погляді сумовита задума. Може, й про ведмедя завели, щоб трохи його розважити...

Чомусь більше суворий, аніж веселий. Часто — замкнутий, і Ярославі хотілось би знати: чому?

— Головний наш поринув у мінори, — каже Сергій і, ніби Колосовського тут нема, пояснює Ярославі: — Очевидно, досі мучить його, чи не впав у гріх, що своїх ближніх зробив об'єктом мистецтва... Але ж всі так робили... Класики навіть! Чому ж ти не маєш права вивести на екран своїх Решетняків, Прісю, Шаміля? Тільки тому, що були тобі надто близькі? Але ж це якраз і дає тобі право...

— Не це зараз мене мучить, — каже Колосовський — Думаю: кого візьмемо на роль астронома?

Народний артист, якого він мав брати на цю роль — і вже, власне, домовився, проби зробив, — звалився з інфарктом. Увечері, просто зі спектаклю, забрала карета швидкої допомоги. Тепер народний, очевидно, вийде з ладу надовго. Вони всі троє добре знали його, захоплювались ним, любили. Якої душі людина! Широка натура, лицар мистецтва, він для них взірець справді артиста народного. Вийшов із самої гущі трудового люду, в юності був вантажником на дніпровських пристанях, грав у гуртках, а потім революція вивела його на велику сцену. Народний був для Ярослави першим наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекції в інституті, і він же, цей сивогривий корифей театру, перший напророкував їй непересічне мистецьке майбутнє. Колосовський бачив народного незадовго перед інфарктом; повертався з поїздки і випадково зустрів артиста на трасі, в одній із придорожних чайних: старий сидів у шубі за столиком, заставленим кухлями пива, в товаристві шоферів із рейсових автобусів і читав їм якийсь монолог, здається, з Шекспіра... Кращого на роль астронома було не найти. Мислив. Горів! І тепер — відгорів...

Сергій назвав іншого. Молодшого. Коли добре загримувати, цей теж потягне роль звіздаря.

Ярослава підтримала:

— Він розумний.

— Але мене цікавить не всякий розум, — заперечив Головний. — Я ще хочу знати: куди той розум спрямований? Що він несе людям?..

І знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сцені, як у постійному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав, що коли маєш дар, успадкований від матері, від рідної пісні, від народу, то обов'язок твій — народові його й повернути! З повною самовіддачею, ще в більшій довершеності почуття й мислі... Мистецтво, воно легке лише для того, хто судить про нього з відстані, мав про нього уявлення приблизне. Майже заба'ва. Насолода постійна. Слави ужинки... І мало хто знає про твої ночі без сну, ночі ловитви невловного, гіркоту розлетілих ілюзій, опісля ж — години нових напруг, коли збурена кров у голову б'є, коли збудженням горить кожен нерв! Хто знає про оті безлічні знахідки, в яких по хвилі ти геть розчаровуєшся, вже їх відкинув і ринувся в новий пошук... Чи багатьом знані виснаги твої до падання з ніг, до розпачу і знемоги, і той сум розставання з роботою, коли радість звершення знову кінчається відчуттям спустошеності й порожнечі, коли здається, що це вже все: вичерпався до дна, пустизна в душі, більше ні на що не будеш здаїен. А потім, оживши, знову — у вир, у студійні клопоти, у життя!..

Оператори, художники, актори, статисти... Ти мусиш об'єднати увесь цей строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю... “і досягти”. Колосовсвкий несамохіть зітхнув.

Підгірський затишний, майже ідилічний край. Не видно Чорногори звідси. Тільки бистрінь річок цього краю, вільгість та паркість повітря вказує на близькість гір. Десь там вони, на заході, стали кряжами в небі, і циклони, йдучи, подеколи розбиваються об них, проливаючись заливними дощами. Інтенсивно густа червнева зелень повсюди: світ зеленої повені! Світить річка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу.

Ярослава — уродженка майже цих країв, проте чимало часу не була тут, і тепер смакує повітря дитячих літ, нади'вляє рідні ландшафти, і все їй тут любе: блиск річки, зелень лукіа-пасовиськ і хвиляста, плавка, як мелодія, лінія пагорбів далеких, за якими часом ходять по обріях дощі чорноброві...

Дикі гіллясті черешні, висока трава по підгір'ю навпереміш із квітами раннього літа — все в цім краю таке соковите, таке зелене: зеленіше, ніж будь-де! Можливо, будуть знімати тут і ландшафти тієї Європи, що за колючим дротом була, з бруквою для східних невольників, з таборами та бараками... І стає аж боляче, що ця твоя рідна земля тільки тому, що чимось схожа на прирейнські ландшафти, повинна буде ввійти у фільм землею неволі, образом чужини.

Все давнє в цім тихім краю підбескиднім. Колись була ген на тому пагорбі одна із княжих столиць, а зараз — навіть не райцентр, всього лиш бригада колгоспу: історія вільна переставляти столиці. Поп'ялись чепурні хатки по підгір'ю, з густими вишняками, з латочками городчиків, що ледве помітні серед буйного квітучого різнотрав'я. Десь тут велися розкопки на валах, і люди п'ють воду з княжої криниці (струмочок-джерельце прозоро видзюркує під горою), а на узвишші є місцина, що в народі й досі зветься: Золотий Тік.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2