Олесь Гончар - Циклон (сторінка 23)

“Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, — роздумував оператор. — Ось життя чиєсь перецвітає творчістю... Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя — так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось із минулим — пе відділити... А послухай декотрих схоластів на обговореннях... Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинішній день наскрізь пґрстканий тим, що було... І думка, і вчинок, все життя наскрізь переткане пережитим... І тим ми й себе вимірюєм теж...”

Роса блищить на листі, па шпориші. “Росиця, — каже вуйна Домініка. — Небесна роска!”

Ще одна тінь напливає по росянім шпоришу майдану. З рушницею на плечі сторож нічний... Місячне сяйво сторожує людина... Це добре. .

— Ти, певне, із тартака? До любки приходив? Чи до кіна?

— Я сам роблю кіно.

— О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує...

— “Батярує...” це що значить?

— Батярувати — гультяювати — волоцюжитпсь — то все єдно... Про що ж буде ваша картина?

— Про життя. Про дух солідарності людей перед лицем зла.

— То є добрий намір. Люди мають ближчати між собою, а не віддалятись... Кольоровий буде?

— Ні, чорно-білий. Як те життя. Я хотів би зробити його ще й німим. Дати на екрані світ знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дівочим лицем... Німий мав свої переваги.

— Панові видніше. Німий — то й німий.

— А ви що — байдужі до мистецтва?

Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, — обкурився за вечір.

— Прошу, прошу... У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис... з ведмедицею, — вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, — туристи привчили...

“Старий має чуття гумору, — це вже дещо”, — всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити .філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка... На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе...

— Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?

Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.

—  Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: "Люди в кутях”. Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду...

— І ви теж... бачите оксаті?

— А то. Ураган нас мало не потопив... Тріщало все... Матері з дітиськами кричали від жаху — бо ж лячно...

“Перед тими атланлічіними ураганами — що тої урагани та смерчі мистецтва?.. І що всі ті філософії перед збезумілим криком матері, що її дитину — на очах — акули рвуть, розшматовують за бортом...”

Було таке життя, коли змізерований хлоп мусив іти світ за очі. Мусиш, коли вдома мелють кору із дереві, щоб пекти а неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки... А по селах на розвішаних всюди плагатах — великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярів 1 вернешся знопу під найлснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами...

І людина цілує поріг, птахом стає, жене світами за працею. Десь у Трієсті ждуть із шифкаргами кораблів, виглядають обіцяного на плакатах: будуть вам гарно уряджені каюти, “кімнати з музикою”, “салон для пань”... Потім приходять старі смердючі кораблі: на них доставляють худобу в європейські порти, а звідси беруть “людей у кожухах”...

— Замість худоби тепер туди нас?

— А то.

Обдурені агентами, на струхлій соломі, в антисанітарії, а хворими дітьми, — екзотичні, недолею гнані за океан “люди в кожухах”, конквістадори новітні... Замість меча — коса, загорнута в ганчірочку, замість бомби — зернятка пшениці, та маку, та всякого насіннячка, що десь там буде посіяне на краю світу...

“Кетл пен” — загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лікарських екзаменаціях чужі руки вивертають тобі повіки — тукають трахому. Найбільше горе тому, в кого очі червоні... А ми ж пливли на такому холоді через океан. В неї очі червоні, бо плакала, а в мене — що на палубі стояв, під дужим вітром!

Ждуть їх ліси перозкорчовані, залізниці непрокладепі, гомстеди та вугільні шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх біржі праці всього континенту, саме життя навчить їх чуття солідарності... Першими із-за океану вони вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі...

— Зробіть про це фільм. Бо щодалі нас менше стає. Навіть ті, яких тоді малими, нелітніми дітиськами розгойдував океан, нині дідами поставали... Не можу без праці: зробив оце чотири колеса в лісництво і обкував... Кілько годен. Двох синів маю: один інженер на комбінаті, другий у лісництві. Кажу їм: “Бережіть те, що маєте здобуте... Тільки порівнявши — оціните... Вмійте дорожити...”

Похвалився, що ось небіж його має грати весілля, доведеться випити чарку.

— Багато вже не п'ю, щось ту мені в грудях бракує... — показав на груди. — Старість. О, якби то ся життя обертало, щоб зі старого знов молодий наставав...

“Наступна стрічка буде про них, про “людей у кожухах”, — під враженням почутого розпалено думав Сергій, повертаючись луками до свого бівуака. — Ярославі дамо головну роль... Сільська дівчина в постолах — на палубі серед хвиль океану... Вона ж дочка цього середовища, цього краю, ніхто краще неї не передасть почуття молодої людини, що її життєва буря, відірвавши від рідного порога, жене кудись на зарібки за океан... Ось вона у трюмі читає односельцям Франка... Ось відкидає лицяння матросів з команди... Потім погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихії...”

Ярослава — це те, про що йому і солодко, й боляче думати. “О лайдаку! О мой, мой!” Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не вважає тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справді, чи здатен? Інтелект за тобою всі визнають, маєш розум гострий, може, трохи цинічний. А який силою пристрасті, що її так цінують дівчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собі прихований вулкан, Ярослава певна цього, її очі тануть при одній згадці про свого кумира. “Я вірю, вірю його життю, його посрібленим скроням!..” — вона здатна вигукнути це десь у студійному коридорі. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощів часом?

Луки парують озерцями, по-нічному куряться, невидимі серед трав. Коней силуети. В місячнім диму-паволоці віддалено їхні силуети пасуться... А далі поміж кіньми біле щось стоїть — дівчина якась? Дивиться сюди, на тебе і раптом розганяється, мчить просто навстріч операторові (якби камера — влетіла б у камеру!), і вже ось... відірвалася від землі. Лелека! Летить низько, безстрашно, за вимахом крил величезних на мить зникає місяця диск... Мабуть, видно їй з льоту кудлату задерту голову оператора і його освітлене місяцем кругле бальзакігісьне воло...

Пролетіла. Над озеречком протягла свою тінь, віддзеркп.ііілась між лілеями, що біліють, мов гусенята, на незрушині воді.

А коли наблизивсь до річки, ще здалеку помітив: двоє стоять на мосту і, схилившись, дивляться в місячну воду.

VI

— Вона ж його коханка, вся студія це знає... — почув перед, від'їздом про Ярославу оператор, і його це тоді просто приголомшило.

— Наклеп! Брехні міщанські! — вигукнув, повен обурення, і потім, знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, від якої це чув, сміючись повторювала:

— Коханка, звичайна студійна коханка, і всі знають... Не знаєш тільки ти.

Вона не залишала йому місця для сумнівів, хотіла, щоб він прийняв цю звістку як факт доконаний і не такий, що мусив би дивувати.

— Коханка, ну то й що? Тільки тому, що він одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в заміжню жінку?

І міряла зі сміхом його ведмедкувату постать в картатім довгополім костюмі грубого сукна, кудлату велику голову і чимось пригнічені плечі. Що був Сергій у неї закоханий, тяжко, до безтями, — була це правда. І саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, заміжній жінці, весело-іронічну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли і будьяким чином.

Що вона до нього була теж не байдужа, принаймні деякий час, — в цьому він певен і зараз. Навіть ініціатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядів, після якого оператор пішов проводжати її додому. Дощ, і тумак, і жовтки ліхтарів — такий був вечір.

— Що відтоді мріяла з вами познайомитись, — казала Агнсса, — як ви не захотіли до мого чоловіка в групу... — Чому ви відмовились?

— Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремісництва.

— Мій чоловік — непогана людина.

— Можливо, але йому не треба було братись за фільми. Лгнесі подобалась така різка одвертість молодого оператора.

— Боюсь, що ви маєте рацію. Навряд чи жде його золота  пальмова віть... Шлюб мій із пим, власне, випадковість. Була я тоді ще студенткою, вір взяв мене на один епізод, а потім обом “щось здалося”, що було сприйняте за “ото саме”... Разом поїхали у відпустку на море, ну й тепер... з мамою живу. Він на одній студії, я на другій, часом в гості приїздить і навіть ревнує... Все, як годиться.

— До мене теж ревнуватиме? — спитав Сергій.

— О, до вас, мабуть, найбільше. Бо про вас тільки й чуєш: талант! Тут ревнощі будуть подвійні.

— Ніколи не думав, що опинюсь в такій ролі...

— Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жінку? Що під одною парасолькою з нею? Але ж дощить!

І вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, і Сергієві було любо слухати рівний перестук її каблучків по асфальту. Щось майже неймовірне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу і навіть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навіть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений міцними кубинськими сигаретами. Неймовірно було, що саме її веде він під руку серединою бульвару і хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепність, грубуваті богемні штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий між тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, — і хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесі вони припадали до смаку.

— З вами весело, з вами цікаво. Хочете мати мій телефон?

І дала йому номер свого домашнього телефону. Перш ніж зникнути в парадному, рука в білій рукавичці потріпотіла в повітрі з теплотою і приворожливістю, пальчики, віддаляючись, кілька разів ворухнулись в якомусь майже інтимному жесті.

Ледве діждавшись .наступного ранку, Сергій уже телефонував пальчикам. Рівно о дев'ятій. Ніхто йому не відповів, гудки в трубці були якісь майже насмішкуваті. Може, вона ще спала, а мама була на базарі? Чи з ним просто не хотіли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятій нуль-нуль. І десь там весела особа якраз, може, іронізує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмів...

Десь о дванадцятій йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергій почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж ніби трохи злякане, потім був голос, інтимно-стишений:

— Цо ви?

Того дня вони обідали разом в заміській корчмі, де все було під модернізовану староізііну: важкі дубові столи  й такі ж впжкі різьблені стільці, — свого вона ледве могла зрушити з місця, щоб підсунутись ближче до Сергія. Під майже заздрісними поглядами інших компаній бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалерові чарівні усмішки, потім, нахилившись близько, слухала, що він їй скаже. А він, щасливо-засліплений, що вона з ним, що вона біля нього, признавався, скільки мук зазнав за ті години, доки висів на телефоні, слухаючи у відповідь насмішкуваті гудки.

— Чому ви не брали трубку?

— Набридають дзвінками... Не сподівалась, що це буде від вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим ніби тільки розстались.

— А для мене то була вічність. Ну хай, думаю, но буде слів... Один би лише подих у трубку, золота секунда мовчанки, і все... І вже людина щаслива.

— Ну ось тепер ми з вами в корчмі. І я не спішу. Я буду слухати вас.

Досі соромно за те закохане белькотання, оголювання почуттів, за той відвертий стриптиз душі, що був би смішним, якби не був таким дитинно щирим.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2