Олесь Гончар - Циклон (сторінка 24)

Розповів їй навіть те, що рідко кому розповідав у житті. Як партизани підібрали його, малого, десь біля попелищ того поліського Лідіце. Мов пуцепя здичавіле, до людей но” йшов, зубами відгризався... Приручив його лікар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночі вириє дучку в сіні: лізь, ховайся від вітру... Але ж ноги хлопцеві замерзають, особливо прострілена... Якось вночі, коли дуже холодно стало, лікар закотив на собі спереду сорочку: “Клади ногу до тіла! Грій!” І так грів малого цілу ніч, а сам— у черевиках. Треба було гіпсу, а гіпсу нема. Глину! Перекип'ятив глину, щоб була стерильною, домішав спирту, і задубів “гіпс”! Але в дорозі ламається. Тоді лікар набрав на скипидарнім заводі тирси в коша, посадив туди майбутнього кінооператора і так у тирсі возив...

— Але як завелись у ній блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь. — І сльози блищали в Сергія на очах. Агнеса гріла його своїм співчуттям:

— Дивно, як із тих руйнівних туманностей війни іскоркою проблиснуло чиєсь життя... Життя, що ніби зародилось спонтанно і вже мало в србі гспи виняткової обдарованості...

— Лестощі не приймаються, — сказав Сергій. Агнсса засміялася, потім заговорила з довірливою відвертістю:

— Я не люблю свого чоловика. — І це можна було розуміти ще й так: “Отже, я вільна покохати будь-кого іншого, ну хоч би й вас...” — Та й він, знаю, не палає до мене любов'ю... Для нього я власність, просто красива власність, яку він боїться втратити...

— Що ж вас єднає?

— Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна. — Вона всміхнулась. — Актрисі бути одній якось не личить, хіба не так? З'являється одразу табун лицяльників, і кожен хитрує, як би зробити з тебе коханку...

Обоє були в доброму настрої, багато жартували того дня. На якійсь уже стадії раптом сказала Агнеса, розблискотівшись очима:

— Але все це неправда, не вірте всім оцим сповідям... Не було спокушань наївної дівчини, не було обіцянок, що станеш кінозіркою через гріх... Був несмачний роман молоденької студентки з .немолодим уже режрсером, яку він взяв спершу на епізод, а потім у жони, розірвавши свій попередній шлюб... Тепер і ми з ним далекі одне одному. Але ж хіба я перед ним винувата? Мусить бути чуття винуватості, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?

— Закохані не можуть бути ні перед ким винуваті!.. А ми правдиві в своїх почуттях, — аж на таких нотах він тоді говорив.

— Вам добре, вас визнано, вас називають надією нашого кінЬ, а як мені жити, майже неудачниці? Кажуть, красива, але роль поки видереш... До того ж молодші підростають, падають режисерам в обійми... Може, в мене вдача погана? Зухвала, різка і навіть небезкорислива...

— Це, певне, передалось від нього?

— Ні, це не від нього... Вірніш, не тільки від нього... Але й цьому не вірте, це все наносне, оце пір'я цинізму. Облетить, і зостанеться щось малече, беззахисне, непристосоване...

— Це я помітив.

— А я теж помітила... що я вам подобаюсь! І зараз це бачу... Скажіть, ви взяли б мене хоч на будь-яку роль, хоч статисткою... Щоб курила сигарети... На озері купалася — в освітленні виграшнім і спокусливім... Гляньте, які ноги! Правда ж, гарні? На студії небагато знайдеться таких. — І сміялася вільно, розбишакувато.

Прощаючись із ним, уже в таксі вона черкнула його летючим поцілунком, опалила, і після того він, здається, уже зовсім втратив був розум. Надто ж коли вона полетіла на деякий час до чоловіка, а повернувшись, неохоче відповидала на телефонні дзвінки: взяла звичку лише дихати в трубку — схвильовано й мовчки. Провідувати себе теж йому но дозволяла, хоч нібито нездужала.

— Я незабаром сама тобі зателефоную, — сказала якось вона, і це “тобі”, вимовлене майже змовницьким тоном грішниці, вчувалось йому потім цілісіньку ніч.

До неї після того не міг додзвонитись. Не міг дочутись, що там. А там, здається, бушували спустошливі бурі. І, здається, мама, тобою й не бачена, керувала тими стихіями, і щось віддалялось од тебе, рівноцінне життю, а ти був у тому стані, коли неприязний телефонний гудок переживається як катастрофа. Щось віддалялось, полишаючи по собі руїну й спустошення... Храм світла й радості, що його вже встигла вибудувати фантазія, розвалювався, про це кричали йому передчуття.

Кілька тижнів минуло так.

Згинув би, напевне згинув, якби не робота, до якої залучив його Колосовський. Сказав Сергієві у хвилину довірливості:

— Мистецтво потребує закоханих, приймав навіть закоханих нещасливо... Воно і горе, і біль твій перетоплює в творчість.

Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо час від часу підкидав йому втішні сентенції у своєму стилі:

— При найкращих устроях, при найдосконаліших конституціях людина може бути нещасна, ось у чім проблема проблем... Хіба ні?

Агнеса згодом таки сама подзвонила. Призначила побачення. На тому самому бульварі між тополями. Сергій піщов на побачення з найрішучішим наміром домогтися від неї нарешті ясного слова. Він ладен був іти на будь-які крайнощі, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й ціни нема і що зветься коханням. Якщо вона має до нього хоч якесь почуття, то це надасть їм обом відваги, і ми подолаємо все, все, тільки ж треба, щоб ніякі перепони, найтрудніші труднощі не стримали нас! “Треба жити відважно, — так він їй скаже під час побачення, — жити відважно, кохати відважно, в цьому спасіння! Не піддатись обставинам, умовностям, пересудам, інакше вони зроблять з нас напівлюдей! Тільки відважно, нарозхрист! В цьому перемога”. Весь смисл життя йому враз прояснився; студія з її пристрастями, професійні клопоти, суперечки, дискусії — все враз відступило на десятий план, стало мініатюрним порівняно з можливістю бути з коханою жінкою, порівнями з щастям, щохвіїлшш бачити її, чути голос з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою її високої шиї, плеча. З жахом думав, що могла б вона виїхати кудись і він міг би з нею не зустрітись, розминувся б назавжди у вирі життя, як перед тим розминався в багатолюдді студії. Благословляв той вечір, що випадково звів їх, і той дощ, що загнав їх під одну парасольку...

Ще був день, і на алеї не та була публіка, що виходить па побачення. Пенсіонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молоді тати, що прогулюють у візочках своїх потомків, всебачачий міліціонер у будці неподалік. Сергій прийшов на побачення в стані збудження і знервованості. Стороннім неважко, звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у замшевій куртці, з недбало кинутим круг шиї кашне нетерпляче снує по алеї туди й сюди. Бліде розповніле обличчя ніби заспане, а в очах повно неспокою... То розженеться майже бігцем униз, бо здається, що то вона з'явилась в кінці алеї, то раптом повернеться і закрокує вгору, раз у раз озираючись назад, бо не знає, звідки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, і одразу приваблює інший: ото ж ніби хтось схожий на неї сидить край алеї па лавці — може, вона? Підійшов — зовсім незнайома дама апельсин їсть. Відщипує дольками і кидає и рот. Аж розсердився на той апельсин. А молоді тати, здасться, пересміхаються, їм розвага, кожен реагує посіюсму: той співчуває, а тому по губах повзе ледь сюмітна іронічна усмішка: що, мовляв, не вийшла? Заставила нести вахту? Нічого... буває... Нашому братові на цій стадії тільки терпи... А може, й зовсім вона не вийде. Ясно, по вийде. І серед велелюддя міста найсамотнішим себе відчув, і така туга враз огорнула душу, що й власне життя після цього, здалося, буде позбавлене сенсу, втратить будь-який смак і доцільність.

Все ж Агнеса прийшла. В плащику імпортному, в рожевій косинці, що так гарно тримала волосся. Наблизилась, бліда після недуги і від того ще гарніша, ще дорожча йому.

— Пробач, що спізнилась, — сказала м'яко, подаючи руку в рукавичці. — Мама не пускала.

— Ти в неї питалася дозволу?

— Аякже, це ж мама. В мене від неї нема таємниць. Чи я мусила б приховати?

Йому здалося, що саме в цьому причина всіх утруднень і віддаленостей, що виникають у їхніх взаєминах. Але ж тепер ти нарешті біля мене, тепер я тебе не відпущу! І, не відпускаючи її руки, сказав з невміло затамованим болем:

— Нікого не треба було посвячувати в наші почуття, бо ыааряд чи хто збагне їх у справжності, навіть мама рідна... Адже для цього, їй треба бутп б самій в стані закоханості... Горітії в оцім кострищі, що спалює... Сналює принаймні одного з нас, — глянув на неї, чекаючії доповнення, проте Агнеса відбулась мовчазною усмішкою. Тоді сказав уже з запалом, з внутрішньою певністю: — У коханні нема суддів, нема порадників, е лиш закохані. Щасливі або нещасні.

— Мабуть, це неминуче, — згодилась вона. — “Хто з любов'ю не знається, той горя не знає...” — ось вона, мудра діалектика почуттів.

Вона наче знала, чим солодко поцілити в саме серце його, закоханого в красу рідної пісні, в оті солов'їні канти, про які він якось їй говорив.

Довго блукали вулицями того дня, заходили в якісь парки, на безлюдні алеї, і Агнеса весь час тулилася до нього, ніби від холоду чи й справді-таки промерзала. Збоку вони могли б видатись цілком благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата, раз у раз опинялись ніби над урвищем, здавалось Сергієві, ще крок, ще півкроку — і крах. Це тоді вона кинула на адресу Ярослави оті приголомшливі, схожі на звичайнісіньку плітку слова, які, проте, не раз останнім часом навертаються Сергієві на думку: “Не коханка? А звідки ти певен?” Саме тоді знімали проби, повинно було вирішитись: кого брати на головну?

Агнеса вже чула про їхній майбутній фільм, і кілька разів у розмові вона ніби жартома заторкувала делікатну тему: чи не взяли б вони її на головну роль? Оператор знав, що це неможливо, і пробував теж відбутися жартом, але вона все настійніше домагалася якоїсь обіцянки чи навіть гарантії:

— Ти ж можеш вплинути на свого Головного. Попросити. Чи навіть наполягти. Адже він тобою дорожить... Звичайно, цс буде нелегко, бо до мене він має чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу до числа його поклонниць... За ним же декотрі так упадають! Якась, кажуть, психопатка, що її брали статисткою, тепер щоразу підстерігає його біля студії, полює, засипає листами, на профком подала заяву, що він чорнокнижник, ваш Колосовський. Приходить до неї вночі в образі пекельника і спокушає, бо заради успіху свого фільму нібито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к це колись доктор Фауст.

Щось таке Сергій уже чув, це його розважало:

— Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фільму... То хто з нас не пішов би на угоду навіть із самим сатаною... Щоб тільки впіймати мить... Впіймати справді геніальний кадр!

— Всі, ви такі. Одержимі. Хіба для вас щось існує, крім фільмів? І ваш отой... може, він чорнокнижник і є? Чого він такий похмурий у вас? Непідступний, суворий. Все істину шукає? Скажіть йому, що всі істини давно знайдені.

— О ні! Шукати й шукати — цього па всіх вистачить...

— Шукайте жіночих усмішок, Сергію! І йому це порадьте.

— Якби йому на вибір: усмішку Лоллобріджіди чи зблиск істини — він, мабуть би, вибрав останнє... Одоржимии — це вірно. Людина, яких у пас на студії небагато. Я почуваю просто гордість, що працюватиму з ним.

— От візьміть і мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмінну умову. Він змушений буде... Хіба я гірша за ту вашу західнячгку? Не розуміщ, чим вона всіх вас вчаровує? Що з Гуцулії, що мамалигу з дитинства їла?

— Здасться, Ярослава якраз не з гуцулів, а з бойків... Бойківна!

— Один чорт! На кожному кроці хизується, кокетує своїм походженням, вона, бачте, із роду лісорубів та різьбярів... Куди ж пак! Франко до її дідуня в хату заходив.

— Будьмо ж справедливі, Агнесо.

— От і будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили... Я ж знімалася. Подивіться мене у фільмі, хоч у тому короткому епізоді...

“Я вже дививсь, — так мусив би їй відповісти. — Бачив, як ти посилала з екрана свої роблені усмішки, весь час манірилась-під світлом юпітера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись... І як мені боляче було від твоїх фальшивих жестів, від того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити і... розлюбити можна за один кадр, люба моя!..”

Але він цього їй не сказав, він не хотів ранити її самолюбство, розвіювати її самообман. Бо хоч вона й не артистка, і ніколи не буде, проте вона не переставала хвилювати його й пробуджувати в ньому жагу близькості.

Ссргієву мовчазну ухильність Агнсга витрактувала на свій лад:

— Чи ти теж віддаєш перевагу Ярославі? Теж заполоронпй, засліплений нею? Всі ви побожеволіли там...

— Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милістю небес...

— А для чого ж тоді я тобі? — її очі примружились хііжувато і голос став холодний. — Для корчми? Для розваги? На одну ніч? Ні, вибачай...

Згадуючи пізніше цю сцену, Сергій віддавав належне Агнесі: вона таки здорово в ній зіграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!.. Навіть оті богемні вульгаризми додавали пікантності!

— Я не з тих, що на одну ніч! Вибирай між нею і мною.

Такими були її завершальні слова.

Не прийняв її ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був — і це не перебільшення — пожертвувати ради неї своїм життям, але пожертвувати мистецтвом... Ні, цього він не міг. Виявилось, що такий він у цих речах.

— То хто ж гратиме?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2