Олесь Гончар - Циклон (сторінка 29)

Сльози здушували Ярославу. Рідна людино! Кровний голос, ііриліїнулпй з чужини!.. Не знаходила сліп, якими б пихлюпнула йому свої почуття... Кинути б зараз все і майпутії? Весь рід численний зібракся, крім гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи відпустить? Нізащо. За якісь години знову зйомки, оті самі наймісткіші хвилини екранною часу, наймісткіші, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась біі пері^іватн потік натхнення, якого так довго ждала і якому нема і не буде нічого рівного! Так, це понад усе! Бо це — для всіх!..

В кінці тільки й спромоглася спитати гостя іздалока:

— Які ж ваші враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потім відповів:

— Бережіть це життя. Іншого нн не знали, того, що гнало нас із торбами по світу... Тож — бережіть!

Ще і в машині довго іге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсіїтеженість. “Бережіть... Бережіть”, — все чулось крізь схлипи старечі і проймало до болю, як підсумок чийогось життя, як заповіт.

Займалось уже па світ, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гір. Зачинався новий день праці, напруги, розпалених пристрастей, знахідок і невдач, безкінечних дублів, день тугих екранних хвилип.

XI РОЗПОВІДЬ ЖІНКИ-ГЕОЛОГА

(біля піонерського вогнища)

— Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовій темряві, що стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкінечність. Серед тих, що лише з листочків перекидного календаря дізнавались, що плин часу не зупинився, що й далі триває літочислення днів, які десь там нагорі змінюються сонцем, вітрами, виблискують морем, залишаючи нам тільки ніч, ніч безперервну... Коні, кажуть, сліпнуть у шахтах, а ми не посліпли, ми при скутгах світлячках ще бачили себе, свої муки, лахміття, здичавленість... Тіні підземелля з голосами людей. Була разом з тими, що смоктали камінь, добуваючи вологу. Я теж, божеволіючи від спраги, довготерпляче, по крапелинці, збирала ту вологу з печерних сталактитів для поранених нашого підземного госпіталю.

Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховісне: “Гази!”

В підземелля докочувалось якесь ритмічне постукування нагорі, нам і в думку не клалось, що то компресори нагнітають гази. Жіночий зойк полохнув людей: стало видно, як з півтемряви густа хвиля кільчиться, жовтими удавами рухаючись на нас, густішає, здушує груди, — і катакомби вперше від предковічних часів завили виттям нелюдським. Жах збезумив людей, що на твоїх очах задихаються, груди рвуть, синіють, падають, з хрипінням б'ючись у конвульсіях...

“Протигазів! Протигазів!!!”

Масок не вистачало, діти кричали й матері.

Мовби згадавши, що, крім катакомбового, існує ще якийсь інший світ, кинулись потовпом до центрального виходу, шланги били нас по обличчю, вганяли нам газ у бронхи, у душі. Я бігла з чиїмось малям на руках, бігла без протигаза, притискаючи до рота йому і собі зволожене ганчір'я, а коли винесла, воно було мертве... Посиніло, кістляве холонуло в мене на руках те чиєсь задушене життя, — може, майбутній астронавт... Компресори працювали дужо, ритмічно, в напівпритомності я бачила тих — біля компресорів, вони стояли між бурим ніздрюватим камінням і реготали, дивлячись, як ми вискакуєм з нори, із хмари газу — фантастичні, брудні, немиті створіння, недодушені підземні кроти...

Потім — степ у полинах і небо кольору сивого прив'ялого полину. Гірке небо, пригіркле повітря довкола, — я ще видихала із сеое хлор, ще й тут, у степу, він здушував мені груди. Ступала кудись і чула під собою землю, наповнену в надрах живими людьми, їхніми прокляттями, криком та стогоном. Ще перед тим наслухалась, що катакомби тягнуться від Керчі на багато кілометрів, і, здавалось, якраз отут, піді мною зараз вони пролягають, кричать людьми, що, задихаючись, падають в клубовиннях труєва, перед смертю здирають із себе маски не діючих уже протигазів, благають:

виведіть до душників... Вся підземність — в живих людях, у корчах мук, у скриках останніх проклять.

Може, я мусила теж там зостатись? На вірну смерть, на удушшя? Була я молода, як ви оце, Ярославе, тепер, і була закохана, і вірила, що десь живе моя любов у матроській тільняшці... З жінками та дітьми вискочила в безумі, сумління мучило, що страх мене пересилив... Майже тваринний інстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на тапчанах, нашу Танго-медсестру побачила розметану біля них на підлозі і лікарку бездиханну, Золотокудру... Може, не треба було б мені вискакувати, може, малодушною виявилась? Так, я не героїчна натура, знаю це. Він би зостався. Як оті чотири молоді лейтенанти, що, обійнявшись, стояли під стіною у штольні й востаннє, востаннє в житті співали “Інтернаціонал”. Той, кого кохала, кого ждала з десантом, в такій ситуації став би поруч із ними п'ятий. А я не спинилась, пробігла, підхопивши чиюсь дитину, зачманівши від газу, вискочила... Брудна, у вошах, добре, що він не бачив мене таку. І ніколи вже не побачить.

Рибальські жінки-керчанки врятували мене, нікому не потрібну тепер медсестру, дали цивільну одежу, і я пішла степами на північ, з жахом озираючись час від часу на це місто кошмарів, на зловісну тепер Мітрідатову гору. Ні,  навіть уявити не могли в часи Мітрідата, що тут доведеться пережити людям прийдешніх часів.

На північ кудись ішла, одна під безмежним небом, босі ноги після катакомб незвично ступали по рівному, теплому, серед скупої рослинності: солянка, верблюжа колючка, дюшан... І все мені було таке дороге! Ледве не кричу! Дорогий мені вітер! І цей кущ кураїни, заячий холодок...

Компресори вже не нагнітають газ тобі в груди, п'єш чисте повітря, що його цілий океан розлився під цим високим і вічним небом, над степами та горами таврів. Стільки повітря! Вистачило б його на всіх, а те дитя катакомбове не мало ковтка кисню, в двадцятім сторіччі загинуло від удушшя... Виродки з синіми очима — чиїсь діти, чиїсь сини! — розкарячено стояли над нами біля компресорів-газокачок і, розважаючись видовищем, реготали. Ось це приголомшило мене тоді більше, ніж газ.

Взимку, ще коли ми стояли на Кубані, привезли до нас партію полонених німців, тяжко поранених, пообморожуваних. Особливо чомусь багато було поранених у коліна. Це треба велдких бинтів і зовсім чистих, стерильних, щоб гіпс накладати. А в нас з усім сутужно: ні зайвих бинтів, пі шприців, пі глюкози. І все ж наша Золотокудра каже моїй товаришці, Тані Криворучко:

— Перев'язуй.

— Не буду! — крикнула Таня, і в плач. — І сама не перев'язуватиму і бинтів нікому не дам! Бо он наших бійців везуть з такими самими ранами, своїм не вистачає, а це ж — фашисти... Убивці!

Надвечір, коли своїх уже попорали, підходить до мене Таня:

— Ходімо глянем на тих...

На німців тобто, — вони в сараї лежали. Пішли, а їм тепер стало ще тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розуміють усе.

Тапя каже:

— Давай, Зіно, хоч як-небудь.

Покликали санітарів, принесли, поклали одного їхнього на стіл, оглядаєм рану, а вона безсила, бліда — вже організм не бореться. Дивлюся на нього, а в нього очі повні сліз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розуміє все і вже ніби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь йому в очі, які ніби прощаються тихо, покірно з життям, і думаю: “А що, як він антифашист?”

Підійшла Золотокудра, каже:

— Треба б зробити переливання... Але спершу спробуємо глюкозу.

Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, він... номер. І тут Таня не витримала: розплакалась. Може, нерви, може, далася взнаки перевтома...

Випадок той згадувався мені потім не раз: на порух співчуття, на сльози, якими обливалася Таня над їхнім пораненим, гурт солдатні відповів нам реготом біля своїх компрссорів-газокачок.

Недодушену, степ тоді мене врятував, що, голий, лисий, без деревця, розстилавсь навкруги. Картала себе, що по героїчна натура, втекла з катакомбів, здатна, здасться, тільки допомагати комусь, та всім співчувати, та ще тікати здатна. Тікати й тікати все життя — до якогось ілюзорного затишку, до любові, яка здавалась тоді ще досяжною. Жага до життя — цей один з найсильніших людських інстинктів, він, мабуть, зостався тоді єдиним з усього, що в мені було ще не вбите. Раділа, що йду, живу, п'ю цілюще степове повітря, що його тільки й не могли відібрати від нас кати, повикурювавши з каменоломень... Що мене втримало тоді? Оті крапелинки, губами насотані з намелю? Оті копита катакомбових коней, що ми їх, коли вже нічого не стало, відкопували у дальніх штольнях і кидали в колективний казан? Чи щось інше втримало на світі? Все тоді, після тих ночей підземелля, відкрилось мені но-повому, здавалось, що все навкруги — від заячого холодка й до блакитної велнчі неба — створене для мене, для мого щастя. Був неймовірно прекрасний кожен вияв життя — і стебло полину, і найменша під ногами мурашка...

Отак добрела до рідного міста. Не впізнала його. Ще на початку війни, коли нолютішалн нальоти, всі білі будинки в місті були зафарбовані в чорне. Графітно-чорним стало твоє світле, в розкошистих акаціях місто над Дніпром. А тепер ще і в руїнах його побачила, в брутальності чужих оголошень, в триво-кній метушні облав. Не знаю, як не розірвалась мені душа, коли якось уранці нашою вулицею гнали полонених матросів, гнали з кайданами на руках, на ногах, і голови їхні були сиві від інею, і голоси їхні кидали увсібіч щось схоже на пісню, хрипке і безстрашно...

Згадка про це, може, і втримала мене потім у таборі, коли виколювали номер оцей на руці, коли навіть ночами на нарах вчувався, бринів отой дорогий мені вітер і вставало наді мною рідне, безмірне у своїй великості небо.

XII

Задощило, і фільмування довелось припинити. Ягуар Ягуарович присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда, причина поважна: з неба лило й лило. Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі — все ніби порозбухало водою.

Скориставшись вимушеною перервою, Колосовськнй поїхав у справах до міста. Людей кіногрупи позаганяло в класні кімнати. Накурено. Стукає по кутках доміно. Ярослава, схилившись над партою, грав в шахи з Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець виграє вже третю партію підряд, і юного гросмейстера це дивує: адже ж перед цим актриса легко його перемагала. Бронек зсуплює брови, напружує всю силу свого інтелекту, шукаючи якихось пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, він і не помічає, в якому настрої зараз актриса, не помічає, що їй на віях весь час крізь удавану веселість тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна Домініка хоч тільки коли-не-коли зиркне в цей бік, однак душею почуває: щось із Ярославою не гаразд. Здається, переживає, що Колосовський не взяв її з собою до міста... “Не знаю, донцю, чим тобі й зарадити”.

Сергій розважає асистентів та звукооператорів тим, що загадує їм різні химерні загадки, проводить сеанс під назвою:

“Трохи кабалістики”:

— Лінкольн став президентом у 1860 році, Кеннеді — в 1960-му. Яку маєм різницю?

— Сто років.

— Наступником Лінкольна був Джонсон. Наступником Кеннеді був... Джонсон. Джонсон І народився 1808 року, Джонсон II—1908. Яка різниця?

— Сто років!

— І Лінкольн, і Кеннеді вбиті в п'ятницю. Вбивця Лінкольна Уїло народився в 1829 році. Вбивця Кеннеді Освальд — в 1929-му. Різниця?

— Йой! Сто років!

— Ну й так далі. Як пояснити? Хіба не дивна циклічність?

— Вашу хронологію ще треба перевірити, — зауважує один з асистентів. — Дехто припускає навіть, що на землі бувають інопланетні. Якісь таємничі “санітари” нібито очистили океанські острови, заражені радіоактивністю, і там тепер погнала буйна рослинність...

— Це теж треба перевірити, — висловлює сумнів звукооператор, бородатий юнак, що, як і декотрі тут, не голиться від початку роботи над фільмом. — А ось про “літаючі блюдця” я сам читав в іноземнім журналі... Нібито в Південній Америці, в джунглях, опускались якісь загадкові істоти на і фантастичних апаратах і забрали з Землі ціле індіанське поселення... не зосталось і сліду.

Товариство бере його на сміх:

— За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналітика... А ще краще — до психіатра!..

Вуйна Домініка, присівши біля Ярослави, вишивав щось тиєю самою низинкою. Ярослава час від часу приглядається і до її роботи:

— Рідкісний узор! Досі не бачила такого... Щось у ньому є від староіндійських орнаментів...

Вуйна Домініка запевняє, що в індусів не була і в них цього не позичала.

Навколо Сергія — вже в іншім кутку — вирують пристрасті, там дискутанти аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурює кіногрупу:

— Чи таки існують “гени порядності”? Чи підтвердилась версія, нібито біологи нат-рапили на “гени совісті”? Чи, може, справді, як наш редактор каже, “совість — це поняття цілком діалектичне”?

— Я цього не казав, — обурюється редактор. — Вірніш, це казав не я!.. Навіщо вигадувати?

— Без вигадки нема мистецтва!

— До вашого відома, товаришу асистент: зараз в мистецтві якраз відбувається інфляція вигадки! Росте цінність факту!..

— Вірно! Майбутнє екрана — це епос фактів, поезія документальності!..

— Ну й крикуни, — всміхається вуйна Домініка до Ярослави. — Той до ліса, а той до біса...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2