Олесь Гончар - Циклон (сторінка 31)

Там. Не уявити цьому Верещаці, як ішли у наступ там хлопці. Одну з ночей так і назвав би: Ніч Свисту.'Підняті свистом в атаку, штурмом пішли на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш... За все, за все розплачувались боєм і кров'ю... Ніколи не уявити тобі, Верещако, тих подвигів нічних і денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненависті і помсти...

— Багато буде боїв у твоїй картині?

— Вийде фільм, там побачиш.

— Люблю, щоб гриміло. На землі щоб і в небесах... Це правда, що грім можна передати гуркотом листового заліза або сипнувши горохом по барабану?

Колосовський підвівсь, потемнілий:

— Маю йти.

Ще і в номері готелю йому вчувався нестерпний припах давньої ветсанітарової карболки. І навіщо він тобі тут зустрівся? Цікаво, бач, йому знати навіть те, як бутафорний грім видобувають!..

Але ж і такий є. Один із майбутніх поцінувачів твого фільму...

XIII

Тут ще світило сонце, і тому було просто схоже на жарт, що в цей саме час — десь зовсім нездалека! — телефонують, просять прислати амфібій. Злива, циклон, повінь! Йде вода нечуваної сили, топить, заливає гірські й підгірські райони... А вірити не хочеться, бо сонце вгорі світить, і м'яч літає над волейбольним майданчиком вояцького містечка, і хлопці в нових гімнастьорках збираються — хто має дозволи командирів — до міста, до дівчат на свої щонедільні побачення...

— Амфібій!

Негайно було оголошено тривогу. В лічені секунди, передбачені для цього, вивели з боксів важкі військові машини.

— Невже по асфальту?

— Давай!

Ось тепер нарешті повірили.

Обганяючи своїм газиком колону амфібій, Колосовський пильно вглядався в обличчя тих, що йшли, підняті по тривозі. Зібрані, посуворілі обличчя солдатів. Тонковидий юнак-офіцер стоїть біля відкритого люка, погляд спрямований вперед. Мимоволі ставив себе на його місце. Хто він? З яким почуттям іде на не відоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша в його житті тривога. Перша не уявна, не учбова, а справжня тривога твого життя. Можливо, він навіть ждав, щоб настала ця мить, яка раніш чи пізніш для кожного з вас має неминуче настати. Є в ній холодний присмак небезпеки, невідомість, тайна, і вже наказ кличе тебе в ту тайну, яка незабаром візьме твоє життя на якийсь досі не знаний випроб. Діти своїх батьків, сини твоїх ровесників. Чий він син, отой, що виглядає з відкритого люка?.. Як розгорталася юна стрічка його життя? Чи все щасливо складалось? Чи малим, може, бачив, як мати читає фронтову похоронну?...

Мчить — ще при сонці — загін амфібій. І хоч світить їм сонце, але кожен вже тут помічає, що з того боку, де мали бути гори, небо якесь не те: суцільно темніє, розлита по ньому далека грозова синь. Освітлена сонцем, вона від того стає ще мовби грізніша, незвична, тривожна. Затишшя, але воно ніби неприродне, таке, що таїть в собі напружене щось. Оцей юнак, що ти його бачиш на марші, з яким почуттям зустрів він оте по-військовому кинуте кимось грізне слово: “циклон”? Внутрішньо зібраний, застиглий в напрузі. Тривога, так пагло вдершись в рівновагу його дня своєю першою справжністю, змушує замислитись, глянути мовби й на себе якось інакше. Досі належав до тих, кого ніби не дуже й помічають, згадують більше у свята, відзначувані салютом, для декого з дівчат-горожанок ваші казармені будні видаються, можливо, малоцікавими, навіть нудними, не зовсім зрозумілими... Зате ж перша думка про тебе тоді, коли десь отак заволають райони: “Амфібій!”

Деруть гусеницями асфальт, мчать уперед на найбільшій швидкості. А навкруги це дивне затишшя. В центрі диклоиу нібито часом буває таке затишшя, утворюється так зване “око бурі”. Може, ми якраз і рухаємось крізь саме “око бурі”? Двигтять, по сухому ще, зелені водоплавні машини. Між стривожених обрії в,-дабухлих синіми тучами. Грозова синь ближчає, і ось уже сонця не стало, назустріч побігли тіні, світ змерк, потемнів...

Без попереджень з'являються циклони. Розшаленілася десь там стихія, в темні вируючі надра її незабаром буде кинуто й ваші життя. Все страхітливе вдирається без попереджень: раптово і вщент розкришується усталений спокій дня, не відбудуться чиїсь побачення, недочитані відкинуто книжки, на півстрічці обірвано фільми, — все падає у своїй значності, здрібнюється, меркне, а натомість росте тільки грізна правда циклону, правда стихії, що насувається, що подих її вже чути...

Не визнаючи кордонів, .циклони ходять по всій нланеті. Ще коли тут по лугах серед квітів у повені сонця табірні виховательки водили табунці щебетливих малят, може, тоді з космічних висот кимось було вже помічено, як зачинається творення лиха, як десь на широтах Атлантики вже починає формуватись циклон. Вчені розрізняють кілька стадій його розвитку: стадія хвилі, стадія молодого циклону. Стадія розвитку максимального... Спершу, ніби невпевнено, виникають над голизною океану ледь помітні завихрення, невідомим поштовхом зривають хвилі в отій самій фронтальній зоні, де маси теплого повітря зіткнулись з холодним, і колосальна, не ніддатна вимірам енергія температурних контрастів, розвиваючись мовби спонтанно, чимдалі грізніше виявляє себе, поступово формується “око бурі” — район депресії, гранично зниженого тиску. Рухається величезний колодязь порожнечі, оточений тисячокілометровим кільцем циклонічних стіп і суцільно вируючих хмар, де в с е кипить, закручується спіралями на вихрових обертових швидкостях, і вся ця розімкнута, розшаленіла сила природи, наростаючи, набуває сили ураганів.

За кілька місяців перед тим весь південь країни був зрушений ураганними, бурями, що, лютуючи більше тижня, підіймали в повітря зірвані грунти Кубані й хмарами несли їх на захід, тоді в європейських столицях і десь навіть над містами Скавдінавії випав чорний сніг. Сніг навпереміш із пилюкою. Тепер, урозповні літа, з інших широт насувався обважнілий атлантичними водами темний гігант, одна із тих, що за ним, певне, стежили зараз усі синоптики світу, відзначаючи, як він загрозливо розвивається, розбухає. Зачепив Балкани. Пройшов над морем. Нарешті, заблукав у цей кут між громаддям гір і зупинився, завис, застряв між бескидами, розряджаючись своєю вавілонською зливою.

Його наближення передчували звірі й птахи. Тепер, ставши з циклоном віч-на-віч, людина мусила помірятись силою з ним.

XIV

Небо прорвалось, зливою шумить піч, а в долішніх Адамівцях в цей час гуляють весілля.

Хай дощ і темрява за вікном, хай циклон там чи не циклон, а тут новна хата музики, тут люди мають своє відгуляти! Серед хмільного застолля сидить і гість від тих, що роблять кіно, що тирлуються в школі на підгірцях: сам .Сергій, кінооператор, прийшов поздоровити молодих. Затиснутий між сватами па широкім ослоні, поринув у думки, слухає гомін, виловлює кадри. Хата цвіте рушниками. Буйнує весілля, в мовчазному натхненні умлівають троїсті музики, — ах, була б на це кінокамера з зарядом надчутливої плівки! Людська душа безбережна, до кінця вона незбагненна, і люди, може, тим і прекрасні, що здатні отак широко радуватись щастю чиємусь... Задума в очах молодої, задума юності й прощання з життям дотеперішнім, зафільмуйте, як росла я, виростала, як купалась у сонці, у білому цвіті садів черешневих, а нині, дозрівши, бентежно трепеще душа в передчутті свята любові... Ось він біля мене. Далеко десь був, але й звідти таємно прилітав ночами в дівочі мої чекання, голубив мене... Любились ми з ним у снах, папівснах, а зараз він поруч — затверділа від праці рука його в гарячій моїй руці...

Справляє весілля Стась, молодий робітник з комбінату. Сухолиций, з темним вусом, шия загоріла, пряма... Зовсім тверезий сидить за столом. Поруч нього у весільній фаті тендітна оця, молодюсінька Анця, яка ждала його, свого нареченого, й тоді, коли він був десь там... звідси не видно.

 Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гірськім повороті, і за цс відбував належне. Повернувся, гадав — не жде, а вона ждала. Тепер у весільному вирі біля свого щастя сидів упритул, а був чимось присмучений.

— Що тобі, Стаську? Чи не захорував часом? — допитувалась мати весільна.

Нараз жених підхопивсь, зупинив музик:

— Не хтів! Вірите, люди добрі, не хтів! — В голосі біль, сухе лице горить, палене якимсь горем. — Але машина була нова, і завгар, випускаючи, попередив: “Гляди ж! Перший виїзд...” І їду та думаю все: перший виїзд, не пом'яти б, не стукнути ніде... І коли стрів того з рюкзаком на шляху, а слизота ж була, і мав вибирати: чи в стовп та під укіс, а чи... Якби пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так... Машина чомусь не пішла на стовп, на того пішла... І довго потім у камері гриз себе: чому ж сталося так? Чому, вибираючи — в людину чи в стовп, людина чи машина дорожча, ти вибрав машину...

— Годі тобі, хлопче, — втішали його. — Не журись так тяжко, випий чарку та поцілуй любку, бо гірке вже позаду!..

Він не пив, а знов за своє:

— Найбільше опекло мене на суді, коли матір його побачив. Гадав, смерті моєї вимагатиме, а вона встала та словом до суддів: “Не судіть його тяжко, Громадяни будді. В нього ж мати, і дівчина Жде... Хіба ж він хтів?”...

Аж заніміло весілля, коли жених, вибравшись із-за столу, несподівано опустивсь па коліна посеред хати, благальний, з повними очима сліз:

— Простіть мені, люди! І ти, Апцю, чи прощаєш мені? Не хотіли дивитися па таке. Хлопці-дружки підхопили його попід руки, випростали:

— Годі тобі, Стасику!.. Добре, що той вижив... Грайте, музики!

Старший з музик, чорнобородий циган-скрипаль, шольмовито виграючи білками очей, вдарив ію струнах смичком. Завихрились спідниці, затріпотіли юнацькі чубіг.

На стіні перед кінооператором серед різних картинок — одпп із Мамаїв старовинних. Сергій помітив його одразу, як опинився тут. Потемніла від часу парсуна, справжній Мамай роботи невідомого народного майстра. Сидить, посхідному підібгавши ноги, традиційна бандура лежить на колінах, а на круглім, з сухими рум'янцями обличчі все та ж ледь примітна, тонка, ніким не розгадана усмішка характернпка-чародійця. Красивою химерною в'яззю текст, що його можна б назвати підтекстом: “Гей, гей, як я молод був, що то у мене за сила була, ляхів борючи, і руки не мліла. А тепер і вош сильніша здається. Плечі й нігті болять, як день попоб'єшся. Так-то, бачу, недовга літ наших година, скоро цвіте і в'яне, як в полі билина. Хоч дивися на мене, та ба — не вгадаєш, звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш”.

Вічно юною, пезникною усмішкою всміхається зі стіни Мамай... Тільки тепер не так він на Сергія, а більше Сергій дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвітом тонковусого усміхненого обличчя: “Хто ти? І чого так вн'явся на мене? Скільки на мене не дивись, — та ба, не вгадавш...” Кінь Мамаїв осторонь, як і годиться, припнутий до списа. Басує. Теж як живий. Ногу граційно підняв, ось-ось полетить... Кінь у леті — нічого красивішого понад це! Груди вперед, голова гордо піднята, хвиля ніг хапає, вихапує про'стір... Кінь почуває свою красу не менш, ніж людина.

— Чи доводилось вам бути, вуйку, на іподромі? — звертається Сергій до сусіда, одного із сватів.

— Не мав нагоди, синку.

— Отам вони розкриваються, на майже смертельних своїх перегонах... Зовсім не схожі на моїх лазаретних... Лазаретні — то ветерани боїв, до них маю теж сентимеит... Дамо їхню задуму, їхні стогони, хропоти нічні, ласку до людей, що сплять у тамбурах... І як вітер волі хапають на островах чутливими ніздрями... Кінь почуває свою нужденність, коли він замучений, хворий, кошлатий, але так само він почуває й свою красу, запевняю вас... Бачили б ви, як ідуть вони на іподромній орбіті навперегінки, горді, до краю знапружені, летять, радіючи своїй прудкості, дужості, силі!..

— Ви мало п'єте, пане кінооператоре, — торкає його за плече другий сусід, той самий сторож нічний, що стеріг свій розцяцькований клуб-писанку та місячне сяйво чатував. — У нас люблять, аби люди вволю гостились... Налити вам?

— Так, прошу.—Сергій підсунув свій келишок.

— Яку налити: верхню чи нижню половину? — старий, всміхаючись, вказує на келишок.

— Наливайте обидві.

— Чи добре почуваєтесь у нас?

— Так. Тут є рівновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях... А це — основа життя... 'Вся природа, сама навіть небесна механіка тримається на цьому, ає... Досить, скажімо, небесному тілу відхилитися від орбіти, зміститись гравітаційним силам, і вже — катастрофа... Рівновага — може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?..

— Вам видніше, пане операторе... Ваше здоровляї Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню і енергії, вже не раз зачіпала вайлуватого кіногостя, а тепер підлетіла, охопила обома руками за плечі, туго обвіяла оператора своею жіночою розпашілістю:

— Такий файний кавалір! Ходіть-но до танцю!

— В житті ніколи не танцював.

— Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усі там артисти!

В цю хвилю двері широко розчинились, з темряви вва.лився до хати ще один комйінатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайці. Теж водій п'ятитонки, а це повертається з гір, ой, що там коїться на дорогах... Голос його зривавсь наполохано:

— В Михайлівцях перетопило шосейкуі Туди їхав — нічого, а звідти вже буфером воду горнув!

Його засміяли:

— О, як перепудився... Тримай ліпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!..

— Топитиме!

— Нас тут щоліта топить!.. Апостоле, грай!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2