Олесь Гончар - Циклон (сторінка 34)

Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: ллє, як справді ото лляло б з відра або з ринви. Прислухався, чи не йде в повітрі якпй-пебудь гелікоптер. Нікого нема, небо темне, порожнє. Демони в таких пітьмах, хлябях літали, а люди ще не вміють... Побрів геть далі від річки в напевне^ ний вітром простір, який недавно був ще лугами. Ноги плутались у траві, що до повені тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у воді. Плесо за плесом стелилося в темряві, луки вже заливало, вода лисніла під ногами тьмя• во, як негатив. Бредеш, бредеш, і всюди виникає з темряви цей страшний своєю однаковістю негатив. Де люди? На якій вони відстані звідси? Заблукав, заблукав... Сам на планеті! Потип і ти! Нема пі камер, ні плівок, ні машин з реквізитом та апаратурою... Мабуть, уже все попливло. На розлеглі води небо ллє нові потоки води. І так, може, буде й вічно? 1 ніколи ця злива не припиниться, і повінь ростиме, ростиме, затоплюючи материки? І все лише згодом знов розпочнеться — з інфузорії, з амеби, з трави?

Вчулось, наче десь коні крізь вітер озвалися з темряви. Коні ж десь тут на луках! І вони попутані! Цупкими брезентовими стрічками пов'язано ноги їм... Стало враз моторошно. Провалюючись у воді, кинувся бігти кудись навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той бік, звідки щойно вчулось йому реальне чи, може, ілюзорне іржання, благальний крик коней попутаних...

А весілля тим часом всією юрмою прямувало на розшуки молодого. Наближались до комбінату, коли десь на підгірній дорозі змайнуло враз могутнє світло прожектора. Високим туманним стовпом піднявся він просто в небо, розтинаючи саме нутровище циклопу. Здогадались: десь близько війська. Вже входять вони в ці володіння, окуповані повінню, що розпросторюється над цілим краєм, де стільки несподіваних нічних венецій волають зараз допомоги й рятунку. Стояв світив стовп, пробиваючи млу, в піднебесся. Подавав комусь умовний знак, вістку якусь обнадійливу чи пересторогу. Здається, тільки його й не застрашила стихія: серед сліпої циклонної вихровиці він мовби давав опертя усім поглядам Що звертались до нього, давав знак надії цьому погонному світові і самій людині в її нічному безбережному існуванні.

XVIII

Ще як була Ярослава маленькою, дівченям була, тяжко перелякала її вода. Велика повінь наближалась, долішнє населення все вийшло на рятувальні роботи, батько її, шляховик, бульдозером нагортав захисну дамбу; донця була біля нього, дивилась, як він працює, в кабіні під боком у нього й заснула. Вдень це було. А прокинулась — уже вечоріло,-захід крізь хмари холодно червонів, тиша була, ніде ні душі, і скільки зглянеш, аж під небо, — вода, вода, вода... Сіра, нікуди не йдуча і всеосягаюча, злякала саме величчю своєю, однаковістю й безкінечністю. Вода рівнин, вода спокою, майже сну, з якого де-не-де прозирають... колодязні журавлі! Серед тьмавого безміру вод стояли, як фантастичні якісь істоти, призначенням яких було напувати людей, а тепер самі тонули в повені, в її незрозумілій безмежній тихості. Таке страшне все було: цей сивий розлийсвіт у загадковім мовчанні, з червоністю неба і ртутним полискоі якихось ненатуральних вод, що незнайомо стояли під самий обрій, і смужка дамби, що несхожа була на вранішню дамбу, і це самітне залізо бульдозера, загрузлого над потопом, і важелі якісь біля тебе, батькова фуфайка... Пройнята жахом, як вона тоді закричала! Сама дитяча душа вихоплювалася криком з грудей у той моторошний простір, в безмовність, до тих затоплених журавлів, від яких не сподівалася відгуку...

Батько з'явився десь ізнизу, з-нід дамби, вхопив на руки й заспокоював, а вона все кричала, судорожно схопивши рученятами його шию. Потім її лікували від переляку, водилп до невропатолога... То було нижче по річці, в Ярославиних рідних краях, і більше такої повені вона вже не бачила, але, навіть і студенткою ставши, часом кидалась вжахнено, коли їй з'являлась уві сні та неохоппа зором пустеля вод з журавлями колодязів, в яких було щось майже ірреальне, позаземне, таке, що заставляло холонути душу.

Саме це все чомусь вдарило спогадом-блиском, колії вночі в школі зчинилась тривога і хтось ізнадвору крикнув:

— Вода!

Стихія води, страшніша вона за вогонь, перед наступом її все живе дичавіє,'страчує розум,—прокидається лише влада інстинкту... Перше бажання було тікати вгору, на узвишшя, на Золотий Тік.

Коли Ярослава вискочила на ґанок, її зустріла суцільна тьма, електрики вже но було, пічна повіпгі гула — гула но всьому світу. Горн обрушились водою потопною. Злива, що початяся ще л минулої ночі, бурхала тепер що дужче, кущі плющали, гнулись під вагою потоків, сюди виклектувало, дзюрчало, шуміло, низом із темряви майже біля самого порога рентгенівськими знімками проблискували поналивані плеса.

Кіногрупа вся вже була па погах, із темряви долинали по реклики голосів, змінених у тембрі, різких, розпорядливих, десь вони, віддаляючись, тонули в пітьмі, бо це була ніч, де ніхто не спав, де тисячі піднялися па подолання стихії.

— Дітей! Вихапуйте дітей! — чула голос, що віддалявся, здається, це був голос Ягуара.

Майнули перед очима знайомі личка табірних дитсадчат, перекошені жахом переляку... “Чого ж ти стоїш?!” Ярослава кинулась просто з порога в пічну хлюпавицю, переполох дитячих літ, озвавшись, обдав холодом все єство, але по стримав, а, навпаки, збудив бажання перебороти страх, підганяв бігти, діяти, подати руку комусь. Вода опекла крижапістю, хлюпала до колін, віджахувала клекотом, Ярослава бігла по ній під важкою зливою в темряву, і ніби самий інстинкт солідарності, болю і страху за когось привів її до тих дощаних табірних будиночків, що вже темніли змалілі, підтоплені серед води, наче якісь папуаські хатини на сваях. Зустрілися хлопці з кіногрупи, що, зігнувшись, оберемками несли на собі дітей.

— В третім он там ще зостались! — гукнув один із зустрічних Ярославі.

— І в четвертім ще є, — зачула неподалік і по голосу ледве впізнала вона Ягуара, він швидко зник, брьохаючись по воді тож з оберемком дітей на руках, на плечах...

Ярослава підбігла до третього будиночка, десь із вікна до неї вискнуло перелякане:

— Тьотю! -— побачила тільки бліденькі плями дитячих облич, зіщулені плечики в майках, і коли простягнула їм руки назустріч, на неї самі стали падати з вікна маленькі, ще гарячі зі сну тільця... Чіпляючись, вони мало не повалили її, двох взяла на руки, а третє само вчепірилось за шию, здавило, мусила крикнути:

— Не здушуй!.. Чекайте, зараз і вас підберуть, — присиокоїла. Тих, що зостались, і, важко дихаючи, вже несла до школи малих цих людей, занишклих в переляці й напрузі. З кожним кроком вони важчали їй, були незручні, зовсім не такі, як раніше, коли бавилась з ними на луках. То, що на плечах, судорожно здушувало їй шию, а ці тиснулись до грудей, чіпко тримались і теплі були, мов пташата. Чула, як стрічна вода натпскає, крижаним холодом ріже їй стегна, кожним м'язом треба було їй супротивитись, долаючи цю пругку текучу зустрічну силу. В очах темніло від сльоти й знемоги, руки замлівали, з останніх сил видобулась, ковзаючись, на згірок, до ганку, але вони й тут, опинившись в безпеці, ще боялися відчепитись: мусила майже силоміць відривати їх від себе, вони рвали одяг на ній, тримаючись рученятами цупко, як утопленики. Кинула цих, прикрикнула, щоб ховались до приміщення, а сама знову кинулась у пітьму, у плюскіт потопу, і там, де було їй води щойно до колін, тепер валом уже обгортало стегна...

Та цього разу Ярослава не встигла повернутись до школи з черговою ношею. Вода застукала якраз у будиночку, ринула у вікна, довелось із дітьми забратись на дах. До розмірів даху звузився світ. В горах сотні річок, потоків і по тічків, і всі вони зараз переповнені, ріка, в яку вони раніше впадали, більш не хотіла приймати їх, сама розбухнувши, розгонила води геть, і вони, відкинуті, без русел, уже йшли на понизов'я крутим скаламученим валом. Легкий будиночок здригався, як вутле, поки що заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усім, що було найдорожче, ніби останній раз поставала перед очима внизу десь там, у зниканні, підсинена батьківська хата, обсаджена квітами, в оздобах наличників, хата, що її під осінь чепурно обставлять кукурудзяним околотом. Не граючи роль, застукана оцим лихом, Ярослава мимоволі перевтілювалась в отих рідних їй “людей у кожухах”, що'їх циклони життя зривали колись із місця, як вириває буря, вивертає з корінням смереки гірські. Почувалася тут, мов на хисткій отій палубі переселенській, коли люди з торбами, з чіфкартами пускалися в океан. Разом з ними була там в обіймах океану, коли їх буря страшенної сили спіткала, — то, як вона тепер розуміє, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на відкритих океанських просторах. Ледве не погинули тоді Ярославипі земляки, писали потім, що, либонь, щасливий хтось між ними був, а то всі пішли б до акул, разом із насінням всяких своїх домашніх злаків у вузликах. Та мине час і зашумлять їхні пшениці на полях чужих суворих провінцій, де вони сіятимуть хліб, корчуватимуть ліси, розроблятимуть надра, прокладатимуть залізниці від океану до океану...

Думки про стійкість людську допомагали Ярославі перебути цю ніч, передрижати Їй серед дітей, що теплими тільцями тулились до випадкової своєї виховательки, чекаючи досвітку. І тільки досвіток відкрив їм справжні розміри лиха: не було річки, майже не вгадати було берегів, вода, розлившись аж до далеких пагорбів, суцільно йшла з пінявою, з клекоюм-гулом. Нe стало ні островів, ні луків у травах, вигулькували де-не-де вершечки кущів, нагнутих каламутними валами, стирчав вершечок стріли екскаваторної, і все'довколишнє, до чого звикло око, тепер було переінакшеним до невпізнанім, вирувало, коловоротіїлось, поховавши під бурунами той світ, що був і якого вже, здавалось, більше не буде.

Вранці небо загуло вертольотами. Вертольотників теж іще з ночі розбуркала тривога, але піднятись з аеродромів змогли тільки на світанні. І то — всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду піхто б їх не випустив, авіація твердо дотримується своїх правил, а тут: лети! Дощ не вщухав, однак поступово виднішало з небокраю, разом з дощем на води ніби проливалось і розріджене крізьхмарне світло. Може, тільки з висоти й відкривалися справжні обсяги стихії, що уже охопила весь край. Села, що стали архіпелагами. Садки, в яких дерева ніби поріділи, стоячи кожне поокремо в воді. Вишки прикордонні, що самотіють на обрії... І всюди чиїсь погляди, звернені в небо, Ждуть вертольотів.

Працювали на невеликих висотах. Гуркітливі, важкі трударі повітря в ореолах мигтючих лопатей, лисніючи мокрими зеленими випуклостями боків, з'являлись над останніми пристанищами, над людським розпачем, знижуючись, випускали трапи-драбинки і — з розібраних дахів, з острівців, з вершечків дерев — забирали грішних і праведних просто на небо.

На розлогих дахах заводських будівель вертольоти навіть сідали, — тут було зручніше. Труднощів найбільше виникало там, де будівлі були окутані гіллястими деревами, листатим віттям диких черешень, груш та шовковиць, що ростуть могутні в цих краях, дерева якраз і заважали спускатися вертольотам, подекуди доводилось квристатись лебідками, викидати спеціальні гамаки на тросах...

На одітому з вертольотів з допомогою трапу піднято було в небо і Ярославу разом з виховательками та дітьми, яких не встигли вихопити вночі. Повітряний гігант, зависнувши, гуркотів над нею, мовби дивом якимось тримаючись на тій легкій прозорій мигтючості лопатей, і коли вона, підхоплена чиїмись руками, опинилася всередині вертольота, тільки тут відчула, що вона врятована, і здивувалась, як цієї ночі не вмерла від страху. Усіх їх, що стільки натерпілися, за одним рейсом було знято з табірного будиночка, і вертоліт, що здавався таким незграбним, акуратно опустився на самім подвір ї школи, доставив пасажирів просто перед ґанок, перед ясні очі Ягуара Ягуаровича. Сльози здушили Ярославу, коли вона побачила і своїх, побачила рідні, у відтанулій тривозі обличчя, вуйна Домініка дивилась на неї радісно й перелуджено, ніби на повернуту з того світу... Хтось сіїніс реквізитний сіряк, її вже окутували, щоб не застудилась.

Льотчики були молоді й веселі, той, що допомагав Ярославі вибратися з вертольота, ще й пожартував:

— Не сподівався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися... зірки.

Ярослава з вдячністю дивилася знизу па офіцера, на його рославу постать у дверях кабіни, дивилась, запам'ятовуючи нахльоскане дощем обличчя, світле й ніби зовсім безтурботне.

— Я б хотіла знати ваше прізвище.

— Капітан Решетняк... Але вам це нічого по скаже. Ми не знаменитості. Ми — буденні.

— Відтепер ви для нас будете знаменитістю. Йому, видно, сподобалась відповідь, він усміхнувся, так і вгору — на  новий рейс — пішов, огорнутий сяєвом усмішки.

XIX

Венеції, всюди Венеції в буйних зелених садках...

І всі ждали амфібій та вертольотів.

Розмах рятувальних робіт з кожною годиною наростав. Населення краю мовби розділилось цієї ночі на дві категорії людей: на потерпілих і на тих, що рятували. Не було ні голів, ні секретарів; ні винуватих, ні безвинних; ні близьких, ні чужих; ні добрих, ні злих; не було ні артистів, ні статистів — були люди, що рятували людей! Дужчі — слабіших. Одні, що подають руку, а другі, що спасенне хапаються за неї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2