Олесь Гончар - Циклон (сторінка 10)

Дарма що росту непоказного, міцність почувалася в осадкуватій, доладній постаті зі ще не втраченою виправкою — не один рік, певне, ставав наввипинки в кадровій службі. Чоботи заброджені, на голові — кепчина з наплюснутим на лоба козирком. Було щось майже черстве в твердому й маленькому — з кулачок — обличчі. Очі сірі, доскіпливі, глибоко під лоба всаджені. Найбільше увагу приковував цією доскіпливою сторожкістю погляду, в якому було щось важкувате, малоприємне. “Та не дітей же тобі з ним хрестити”, — дорікнув собі в думці Богдан. І що симпатії до нього не відчув — це теж було зараз не надто важливе. Важливим було, що перед тобою людина, якій можеш довіритись. Прісин брат, лейтенант-оточенець. Не було образливим, що він розглядає, вишільновує тебе, мовби прицінюючись та внутрішньо виважуючи, чого ти вартий. А що в ньому є оця насторога, щось навіть схоже па притаєну підозріливість — так що ж тут дивного? Ці якості тепер, в цих умовах, уже не гандж, вони стають скоріше достойніство людини... Зате потім — одразу па “ти”:

— Так оце ти будеш Колосовський... Чув і про тебе від сестри, давала характеристику... Німецькою володієш?

— Трохи. В основному вивчав французьку. Ще які вас цікавлять анкетні дані?

— То вже моя справа. Треба буде — спитаю.

Сіли під верболозом, Байдашний добув з кишені двогорлу солдатську маслянку, відкрутив кришечку, витяг з неї акуратно нарізані для цигарок папірці з німецької газети. Закурили. Шаміль дививсь па лейтенанта повеселіло, йому, видпо, приємно було бачити перед собою Прісиного брата, дарма що Байдашний нічим ніби й пе схожий на свою красуню сестру. Може, хіба що вдачею, незламністю, міцністю духу. Сидить навпочіпки, жадібно затягається, спльовує в пісок раз у раз. Досмалив, затоптав недокурок.

— У вас у радгоспі буде створено ядро.

Сказав як про щось вирішене, буденне. Потім стаг. розпитувати про решту полонених. Доскіпливо, у подробицях. Хто з якого роду військ, хто на що здатен, на кого можна до кінця покластись. Дещо радив. Від дечого застерігав.

— Поспішність потрібна при ловлі бліх. .Гарячковитих ми будемо остуджувати, — і чомусь суворо зиркнув на Шаміля. — Найменший промах — і голови нам всім полетять. Люди — різні...

Оскільки йшлось про барак, про товаришів, Колосовському здалось, що такі остороги тут навіть зайві. Сказав:

— На наших можна покластись. Саме слово полонений — це як пароль, тут зради не бійся. Хто здатен був зради тії, той сюди не потрапив.

Байдашний зиркнув на Колосовського, подумав.

— Переконливо. Але осторога в нашім становищі ніколи не зайва. Бо тут все часом вирішує... випадковий випадок.

Він так і сказав “випадковий випадок”, і Колосовський мимовіль погамував усмішку: стиліст... Лейтенант, одначе, помітив і це.

— Так, випадковий випадок, — повторив він твердо. — Через це найбільше й буває провалів. Обережним, хитрим, підступним — таким будь, така тут тактика. Без чистоплюйства: не з благородними маєш справу, з падлюками. На все йди, аби лиш перехитрити... Бо це окупація, пойняв?

І вже з внутрішнім непідробним переконанням, з почуттям права, впевнено й чітко пояснює, інструктує, як треба підбирати людей, як буде здійснюватись зв'язок їхнього ядра з ним, із Байдашним... Через сестру йтиме зв'язок.

— Надійна. Тричі надійна, — з гордістю сказав він про сестру.

І Шамілові аж заясніло смагле чорноброве обличчя. Стали радитись, як і звідки добуватимуть зброю. Нелегко буде це.

— Та на перший випадок маємо. — Байдашний добув із кишені, ніби па заздрість товаришам, облізлий лиспявий  пістолет “ТТ”. Потримав на долоні, клацнув обоймою, після цього пістолет знову ковзнув до кишені, — легко, як ткацький човник.

— Щоб не ставити ваш барак під удар, операції здійснюватимем більше на стороні. Ворог, хоч де він знищений, — однаково ворог: зумів — і одним гадом менше. І ще — про трибунал. Необхідно створити вам свій, полононський трибупал... Беззаконня не буде, але ж не буде й пощади. Самі, кого слід, прирікатимем на смерть. Самі виконуватимем вироки. Винищувати й винищувати — це буде наша тактика і наші з ними рахунки.

“Людина-винищувач” — так в думці назвав його Колосов-" ський. І мимоволі відчув повагу. Довір'я й повага — це, зрештою, важливіше зараз від симпатій. “Людина-винищувач” — ось чим він притягує тебе, і за це його визнаєш, і хоч у мирнім житті, може, й не став би з таким зближуватись, іти на дружбу, але зараз він сподвижник тобі, товариш у всьому, що б там не сталось. Видно, злий, як шершень, владний до неприємності і, напевне, жорстокий, безжальний, але ж Батьківщині зараз потрібні такі, і тобі теж цим він потрібен, а подобається чи ні, то вже другорядне.

— У місті був, бачив їхні діла..."Принесли “культуру”, нічого не скажеш... Майстри живцем людей у землю закопувати, багнетами очі виколювати живим... Та не залякають. — Байдашний підвівся, зібрався йти.

— Коли зустрінемось? — запитав Шаміль.

— Не спіши: коли треба буде, тоді й зустрінемось. Мушу відлучитись на деякий час. Тільки повернуся — дам вам знати.

Вже коли прощались, Байдашний спромігся на скупу іронічну усмішку:

— Мріяли про Чорні ліси? Ми їм тут, в оцих лозняках, зробимо Чорні ліси... — І повторив з ненавистю і погрозою: — Будуть їм, будуть Чорні ліси!

І подався. Хлопці мовчки дивились, як віддаляється, змелькує між лозняками його фуфайка, його доладна, бистра у ходьбі постать. Потім зостались перед очима самі лозняки, рідкі, обгризені худобою, вилинялі по-осінньому. Павутиння сріблилось, тонко позависавши на них. Оце ваші Чорні ліси...

— Ось такий у неї братан, — блиснув усмішкою до Богдана Шаміль. — Кремінь хлопець!

— Випадкова випадковість звела, — усміхнувсь і Колосовський.

XIII

Ні від чого не відступивсь Решетняк, нічого не зрікся. Не нарікав, як декотрі. Не мав зла навіть до тієї габардинової з грізними петлицями сорочки, розіпнутої на тернах. Ні до наказів, які мусили б надійти, але так і не надійшли, загнавши всіх вас у безвихідь. Міг би ж бути наказ вчасний, рятівний, але його так і не діждались, був інший, різкий, — може, навіть безглуздий своєю згубною категоричністю. Але мусив виконати і його, бо таке на війні буває. Бо хіба, зрештою, не безглуздя й саме оце людовбивство, що тисячі літ триває на землі? Хоча не ти винуватець, не ти перший переступив кордон... Часом думає Решетняк: хто щасливіший на світі за людину? Ким би стати хотів? Птахом? Полюють і на нього. Рибою, лином яким-небудь? Гачок і йому приготований... й Конем? Запрягатимуть, битимуть. Так і не знайшов, ким би краще було. Бо людиною ж таки... Знаєш любов. І ніжну щемливість чекання.

Прозоріє по-осінньому далеч. Солома скирт іноді проблисне нетеплим приглушеним блиском. По затінених стержнях плями сонця блукають.

Десь за горбами, за дев'ятьма балками — Хмарино твоє. Якби відпустили, з зав'язаними очима втрапив би. Ніч форсованого маршу — і вже там. Але не пускають. Хоча за неперекірливість та роботящість, за лагідну вдачу Решетняк пішов навіть на підвищення: старшим конюхом. Віхола поставив його на стайню. І це якраз підійшло йому. Любить коней. Вміє навіть перепалих, заволохатілих виходжувати... Ще на кордоні жартували хлопці: “Решетняк наш через коня чай п'є несолодкий...” І то правда була: вночі коня підгодовував, свою пайку цукру йому віддавав... Одного дня, як із казки, з'явилася Катря. Зі степу навпроти сонця йшла, і щоки горіли їй від далекої ходьби, і ямочки на щоках, і сльозини в вічу були в розблисках світла. Не скинувши й вузлів, спасенне припала йому до грудей, умерла. На мить зник світ увесь, зосталось їх двоє. Все варто було пережити, усе перейти, щоб дочекатись цієї миті. Вдихнути ще раз любий дух її гарячого тіла, відчути, як знов шумить у тобі збурена кров, — жива, невиціджена, шумить силою і любов'ю!

Неподалік стаєнь кучугура сухої запахущої люцерки, щойно привезеної. Розстелив на ній свою шинельчину обстрьопану. Пірнувши в зелених парфумах, сидить твоя усміхнена й заплакана, твоя довгождана. Розпріг її обережно від ноші, присів навколішки перед нею, дивився на неї, а вона на нього дивилась.

— Як ти висох... Видно, як і серце б'ється...

— А біля серця видно що-небудь?

— А що?

— Там осколок заріс. Біля самого серця вріс, уже його й не чіпали...

— О боже!

— Чого ти? Злякалась, що серце в мене буде залізне?

І всміхнувся. Усмішка тільки й зосталась у нього, якою була: гарна, сором'язлива, дівоча якась...

Смуток повив Катрине обличчя. Мовби почувала й себе винуватою за те, що рідна сторона зустрічає його неволею, а не піснею, людськими плачами, колючим дротом, а не маковим цвітом... Схаменувшись, стала мерщій пригощати його, наче хотіла, щоб одразу з нього зійшла оця худорба полоненська, щоб одразу набрався здоров'я.

— Все в мене поки що є: і хліб і до хліба, ще з довоєнних запасів зосталось... Добре заробляла... Гектарниця ж я... І корову що не забрали, вистачає молока синові твоєму...

— Який він?

— Козакує в баби... Поліцаїв уже передражнює... Сяктак живем, горя прикупивши... А скільки тебе я попошукала! Де тільки не була! І все ж цидулка твоя з Холодної гори таки домандрувала до мене...

Про Холодну гору став розказувати їй і про все, що було перед тим. Щоб пояснити, чого він тут опинився. Щоб знала, що нічим себе не заплямив.

— На двісті кілометрів уже був за спиною німець, а ми ще на рубежах. Воювали на совість, і я теж ні за кого не ховавсь. Знаю тепер, що буває з людиною таке, коли їй нічого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб. З'їхав уже гусеницею на бруствер, а я з землі одним скоком та на броню, як нас учили. Накинув шинелю на смотрову щілину, осліпив його, а тільки вони відкрили верхній люк, як граната моя — туди, в нутровище!..

— Дісталось тобі... Біля Хмариного в нас теж були великі бої під час відступу... Ми з жінками ще й після того не один день у полях та в лісосмугах поранених підбирали...

Ні вати, ні бинтів не було, не мали чим перев'язувати. Шукали покинуті стоянки медсанбатів, назнали там закопані відходи їхні — відкопували, розмотували чиїсь руки забинтовані, ноги відрізані... Розмотували з них бинти, виварювали, випарювали, і вже вони, м'які й чисті, лягали на інші рани, тамували іншу чиюсь кров... І це, що розповідала Катря, робило її для нього ще ближчою, ще дорожчою.

Катря знов і знов обзиркувала свого віднайденого.

— Змінився ти. Суворий такий став...

Рука її гладила його щоку. Кістляві випнуті вилиці. Широкий вид з твердими брусуватими рисами. Очі з-під важких брв ніби скошені трохи досередини. Суворість, твердість набута. Тільки рот, як і раніш, гарного, майже ніжного малюнка...

— Чи ти про мене хоч згадував там?

— Може, завдяки тобі й вижив...

Мимоволі зітхнув: стільки разів смерть зазирала в вічі... Ночі без сну. Завжди в грязюці... Хліба не підвезти. Навесні картоплю .незібрану в полях викопували, мерзлу, так і тече, як гній... На солідолі оладки з неї пекли... Ну, а табір — хіба його передати словами?

Пошарудів, шукаючи кишеню розстеленої, протхпутої конюшнею шинельчини, і видобув звідти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять.

— Макуха? — ледве догадалася Катря, взявши той чорний брусок і розглядаючи.

— Оце ж таким пас пригощала Холодна гора... Десь роздобудуть, розпиляють, і тоді за недокурок можна виміняти...

— Сипові візьму, покажу, як виросте, — сказала Катря і заховала брусок у кошик. — Щоб знав, чим батька його гартували.

Іванові добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних.

— Циганочка наша.

— Це хлопцям понесу, хай попробують, — сказав Іван. — Бо фрукту тільки й пробували, як у госпіталі були. Сибірські сестри нам ягід кисленьких з тайги приносили,, вітамінів лісових... На фронті, правда, якось бубку бачив, ледве не загинув через неї. Молоденький садок трапився по схилу, біжимо, кулі дзижчать, і раптом, бачу, вгорі між листям так і сяйнуло рум'яне... Черешенька, перша ягода... Дістану, думаю, хай хоч і вб'є! І про тебе чомусь подумав. Тільки потягся, а тут снаряд, так і кинуло мене, полетів кудись мемелем... Та все ж, мабуть, було у тій бубці щось як знак мені: жити!.. І ось як бачиш...

— Пригадуєш йому, що до школи колись ходив з хуторів? — знов загомоніла Катря. — Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пішов... Все каркав: нема вже тебе, зотлів десь.

— Він скоріш зотліє, — зхмарнівши, кинув Іван.

—  Де ж ви тут жпвете?

— Ото наш барак на белебені біліє, недавно побілили...

Але туди сьогодні Іван не поспішав. І коней, пригнаних з робіт, товариші прийняли біля стайні без нього, — домовився з ними, щоб самі обійшлись, не відривали його від дружини.

Тут їм, на пахучому сіні, й вечірня зірка зійшла. Може б, тут і заночувати довелось, якби не проїздив поблизу Пауль-управитель з бутлями самогону в тачанці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.docx)Oles_gonchar_ciklon.docx
Скачать этот файл (Oles_gonchar_ciklon.fb2)Oles_gonchar_ciklon.fb2