Євген Гуцало - Княжа гора (сторінка 8)

Хата стояла не в падолі Княжої гори, а на згірку, вже в лісі, і, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хаті вже набиралось гостей, за столом знайшлось місце й для вас, та хоч як ти витріщався по хаті — не знаходив молодої та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовинні весільної фати, у биндах, у квітках, що молодий — у палахких рум'янцях на щоках, із веселими, якимись ураганними очима, із заметільне звихреним чубом. Позбирались у хаті чи такі старенькі, як баба Килина, чи трохи молодші від них, пили по чарці, гомоніли.

— А де музика? — поспитав пошепки.

— О, який танцюрист, без музики не обійдеться, — так само пошепки відказала баба Килина.

— А чом не співають?

— Бо порозучувались, тільки ти один тут співочий.

— А де молода?

— Колись узнаєш, дитино, — зітхнула баба.

— А де молодий?

— О, прилип, як шевська смола... Ген молодий, хіба не бачиш? Хазяїн — молодий, Остап Кіндратович...

І кивнула головою на літнього чоловіка з поораним зморшками чолом, із таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кіндратовича сидів син зі своєю жінкою, обоє ваші сільські вчителі, сиділи діти їхні, все хлопці, вервечкою біля них, виразами облич нагадуючи не тільки батька, а й діда.

— Так у молодого ж — онуки!

— Хіба онукам зась на весілля до свого діда! — мудро заперечила баба Килина.

За столом заспівали пісню, тільки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподівано сивий молодий Остап Кіндратович затулився долонями, й крізь пальці просочилися сльози. Пісня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хаті — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:

— Весілля ж, тату, весілля!

А в самого сльози бриніли в голосі.

Хотілося чкурнути з-за столу, втекти надвір, бо що ж це за весілля без молодої, що ж це за весілля, де за молодого хоч і знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб він уже сизий, що ж це за весілля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув із-за столу, а що баба Килина мала тебе за свій подорожній посох, то твоя рука не випурхнула з її руки, опинились ви з бабою надворі вдвох. За звичкою — бо куди проти неї радіо чи телевізору! — вона розмовляла з якоюсь тітонькою, що пристала до вас, а ти ловив їхню річ, і та річ перед твоїм зором оберталась на видиво живе.

— Була в Остапа на весіллі, — сокоріла баба Килина.

— Хай господь милує, — вишневощока тітонька їй. — Світ усього набачився, а такого весілля ще не бачив.

— Коли воювали, а воно й досі горя скільки! Тож Остап партизанив у лісах за Дніпром, і Меланка з ним у лісі партизанила.

— Там полюбились, либонь.

— Чи в лісі полюбились, чи раніше, до війни, а як Меланка ввійшла в тяж, то він послав її в село, аби в селі родила, а не в землянці. Вона в батьків народила, ховалась у батьків, та хоч як ховайся — людські очі побачать скрізь. Донесли німцям, що партизанка ховається в селі.

— Ще мати її жива, тільки недочуває, славна така...

— Таж і мати Меланчина була на весіллі, і батько Меланчин прийшов би, та переставився...

— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Дніпра, на плече поклав, аж присідає під сомом.

— То німці взяли Меланку з дитиною.

— Атож, із дитиною, — згоджується тітонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче ніхто краще неї не знає.

— І на шибениці повісили її разом із дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так і тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого ніколи й плачу такого дитячого ніколи б не чути.

— То Остап уночі з лісу прийшов із партизанами, так зняли Меланку з шибениці, хлоп'я мало не задубіло, та врятували.

— Врятували, сидів ниньки в батька на весіллі, з жінкою та діточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловік удався.

— Остап із Меланкою не розписувались, правда?

— Хіба ж могли в лісі розписатись? Не було в лісі сільради, жили на віру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.

— А є такий закон?

— Якби не водився такий закон, то не розписали б.

— Із покійною...

— Для когось покійна, а для Остапа як жива, пам'ятав і пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весілля, а як на ньому веселитись? Сидять і журяться, Остап сльози втирає.

— Він усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак...

Голову в дядька мовби мідним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонці, пускаючи навсібіч гострі блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А під мідним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очі, рум'янці — й ті чорні, биті багровими жилками.

— І не дивіться так на мене, дідуню, — сміється, — бо не впізнаєте. Я нетутешній.

— Та бачу, що нетутешній. — Дід Гордій уже почистив наловлену в Дніпрі рибу, тепер попід жабра насилює на шворку. — Нетутешній, так само як я нетамтешній.

— Як ви сказали, дідуню? — Тамтешній гість дістає з кишені блокнот і авторучку, щось записує, причім усмішка, як місячна доріжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скільки вам років, га?

Дід Гордій мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.

— А вашій бабі? — Веселий гість показує на бабу Килину, що між соняхів порається па городі з сапдю. — Скільки років вашій молодиці?

— Молодиці? — й не осміхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без віку.

— А внукові?

— А який у внука може бути вік? Ніякого.

— То у вас хтось має вік чи без віку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обіч: — Може, Княжа гора має вік?

— Княжа гора? — перепитує дід Гордій і зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чіпляє шнурок до жердки, яка висить під стріхою, і лиш перегодя озивається: — Княжа гора без віку.

— Ви знаєте, я з археологічної експедиції, — каже гість. — Копаємо тут і на горі, й під горою... Е-е, дідуню, все має вік — і ви з бабою, і внук ваш, і Княжа гора.

Дід Гордій із величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далі переводить очі на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогодні так, як затуляла його і сто, й тисячу, й десять тисяч років тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки світу. Його чоло зостається холодне, як лід, і в словах чується лід.

— А вік мого внука не загадаєш так само, як і вік Княжої гори. Нащо марно міряти? Не виміряєш.

Потім дід Гордій показує нетутешньому чоловіку все, що зібрала їхня хата за довгі роки, й показує комору, й горище, й сіни, а ще погрібник і погріб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всілякі інструменти, яких ого скільки назбиралось, — і гість на все дивиться з тією мінливою усмішкою, що так схожа на місячну доріжку на воді. Перепитує, щось записує до блокнота, і, либонь, із-поміж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дід Гордій, як найдивовижніша старожитність, що вціліла від минулих віків, одломившись од них так, мов осколок од великої брили граніту.

А потім чорного дядька як прив'язало до тієї городьби, що оперізувала садибу. Він то колінкував коло неї в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на коліна, мало очима не просіюючись у землю.

— Який безпечний народ наш! — наче аж сатаніли губи його від шпарких вигуків. — Яка свідомість у народу — як у безсмертної дитини, що ніколи не подорослішає, не постарішає, не обтяжіє розумом від досвіду!

Щось знаходив на межі, складав до латаної шкіряної торби, яку носив через плече, а коли гай-гай підступив до діда Гордія, то дивився на старого з якимсь таким оторопінням, наче вже ніколи й не порятується від сто-ропіння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбирувані знахідки.

— Дідуню, серце ви моє, лиш подивіться, що у вас на межі валяється!

— Ось камінь клином — це сокира! Ось ріг — це все, що зосталось від бойового молота... Ось що зосталось від могили кістяної... Ось гостра стріла... ось від списа...

Чорний чоловік аж бухтів од захвату, аж трусився міцним діжкуватим тілом, брови танцювали над витрішкуватими очима. А поряд із ним дід Гордій стояв так само спокійно, як стояла Княжа гора в діда за плечима.

— Дідуню, це ваш спадок — од пращурів гай-гай із яких століть... Ось тут, на цій садибі, корінь вашого роду, еге?.. Тут дідизна вашого діда, еге?.. І дідизна ще старішого діда, еге?

— Атож, споконвічна дідизна, — згодився дід Гордій. — Тут і народжувались, тут і на той світ переставлялись. Корінь нашого роду з Княжої гори, правда... І я тут знайшовся, ось тільки не в цій хаті, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп... А ось онук уже в новій хаті знайшовся.

Чорний мідноголовий чоловік дав тобі якусь загнуту кісточку і сказав:

— Це рибальський гачок. На цей гачок твої старовинні предки колись ловили рибу в Дніпрі. Спробуй і ти зловити судака чи в’язя.

— Предки ловили, авжеж, — мовив дід. — Бо риба водилась...

Ішла з городу баба Килина з сапою в руці, то гість до неї:

— Бабуню, ось бусинка-пронизка з міді, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досі не підібрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цій землі погублено, та й матимете намисто.

— Ай справді намисто, — пильно роздивлялась баба Килина ту знахідку. — Тільки де вже мені їх визбирати? Не до намиста мені. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невістки позбирає. Не пропаде в землі, свого долежиться.

Дід Гордій подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкіряним капшуком.

— Бери, чоловіче добрий!

— Таке багатство! — скрикнув той, вийнявши з капшука цілу пригірщ старовинних монет. — За віщо ж мені такий скарб?

— Може, щось купиш за ці гроші, бо мені не продають. А ти, видать, грамотний і знаєш, де цим грошам дають хід. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить і грошей, і всякої всячини.

— Ой родить, ой родить, — проспівала баба Килина, йдучи до хати. — І петрушку з кропом, і гарбузи, і гроші, й череп'я.

Гість, сяючи місячною доріжкою усміху на круглому виду, дивився собі під ноги, наче крізь товщу землі бачив усе те, що таїли її надра. Може, там, у мороці землі, він і Гнідка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як ніж! І чомусь тобі захотілось, щоб гість не побачив у печері-чернері гнідого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то він і на Гнідка посягне...

— Яка земля! — прошепотів чорний чоловік. — Ми її всю прочитаємо.

— Читай, ти грамотний, — мовив дід Гордій. — Цієї книжки вистачить не тільки на твій вік, читай, чоловіче добрий. Тільки от нашу Княжу гору читати — й не перечитати, читай, читай...

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2