Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 14)

Потім минає кілька років, я собі все встигаю забути, встигаю сто разів перейнятись якимись іншими речами, вдома я відтоді не був і робити там мені не було чого. Але раптом я отримую листа від одного зі старих приятелів, який десь знайшов таки мою адресу і написав кілька аркушів нерозбірливим почерком про всі новини і спільних знайомих. Я ще зауважив, що лист цей чимось нагадує напис на якійсь братській могилі, і так випадало, що живих чи принаймні здорових, залишилося не так уже й багато. Зрештою, нічого дивного, подумав я, життя — штука жорстка, шкода, звісно, що так все сталось, але що вже вдієш, в цьому протистоянні нам відпочатку нічого не світило, ось і виходить, що ті, хто в результаті всіх вуличних боїв за місце під сонцем вийшов усього лише з параноєю чи відбитою печінкою, має ще й подякувати долі за прихильність і відверту упередженість, уже в кінці мене раптом перемкнуло: знайомий писав, що, як це не дивно, але наш старий знайомий Боб, мій найкращий друг Боб, теж вижив, хоч і мав уже кілька років серйозні проблеми з головою, впіймав свою білу гарячку і нині лікується в популярній у наших місцях міжрайонній психіатричній лікарні, кілька годин їзди від нашого містечка, і що його вже ніхто й не відвідує, навіть мама, яка і собі збухалась і з головою товаришує не більше за свого сина. Наступного ранку я поїхав на вокзал. Я сильно нервував і не міг дати собі ради, думав, що ось зараз приїду, побачу Боба, і що я йому маю сказати? привіт, Боб, як справи, добре виглядаєш, чи щось таке, що взагалі говорять чувакам із білою гарячкою? може, він повне гальмо і навіть не впізнає мене, що тоді робити, теж питати його, як справи? запара, як справи Боб, винести з-під тебе посудину? що йому принести? апельсинів? на хуя йому апельсини, якщо в нього біла гарячка? може, він взагалі в койку сситься, маму не впізнає, а я йому апельсинів принесу, маразм, врешті я вирішую нічого з собою не брати. Вже на під’їзді я думаю, що ось, цікаво, як себе почувають мешканці цього п’ятдесятитисячного містечка, котре якщо чимось і славне, так це своєю психлікарнею, ось якщо ти, скажімо, народився в цьому містечку і виріс у ньому, і навіть збираєшся прожити тут ціле життя, а всі навколо розуміють, що це саме те містечко, в якому розташовано ту саму лікарню, як ти мусиш поводитися? наприклад, чи можна бути патріотом такого містечка? запрошувати до себе в гості? говорити там обов’язково, обов’язково приїжджайте! у нас така природа! їбать яка у нас природа! де у нас? в диспансері чи що? скоріше навпаки — вони всі тут ненавидять своє містечко, а у випадкових компаніях, на чужій території, намагаються язика не розпускати й зайвого не говорити, бо говорити щось у їхньому становищі, це те саме, що говорити «до наступної зустрічі» на поминках. Лікарня тепла і прогріта сонцем, на подвір’ї багато квітів, в затінку сидять сестрички в білих халатах, до Боба мене, звісно ж, не пустили, натомість заввідділення, де він лежить, захотів зі мною поговорити. Йому років сорок, вигляд у нього похмільний і втомлений, але тримається він впевнено, схоже, з ним це не вперше, я про похмілля, до мене він поставився з симпатією, психолог хрінів, намагається говорити спокійно й урівноважено, наскільки йому це вдається

— Ви, — каже, — востаннє давно бачилися? — Років п’ять тому, — відповідаю

— Ви його товариш? — Так, ми однокласники

— І чому ви раптом вирішили його провідати? — Я не знав раніше, що він тут. Ось недавно отримав листа

— Знаєте, вам краще з ним не зустрічатися

— Це ще чому? — Так буде краще для нього

— Ви знаєте, — кажу я, — я сюди півдня добирався. Я зранку нічого не жер, мене, до речі, сушить не менш за вас, давайте ви мені його покажете, ми з ним трішки поговоримо, та навіть якщо він сситься в ліжко й не впізнає мене, ви мені його просто покажіть, і я собі поїду і не буду вам тут заважати

— Знаєте, юначе, — а ви, я бачу, розумний і порядний молодий чоловік, — уся проблема в тому, що він вас упізнає

— Чудесно, — кажу я, — а в чому, ви кажете, проблема? — Проблема в тому, юначе, — заввідділення нервово хрускотить пальцями, — що ваш однокласник, Харченко Богдан Вікторович, 1974 року народження, має серйозні психічні відхилення, і зустріч з вами — я в цьому впевнений — не бажана ні для нього, ні — що найголовніше — для вас

— Ну, зі мною ладно, я сам розберусь. А що з ним? — З ним усе дуже погано

— Це від водяри? — Прошу? — Я говорю — це від алкоголізму? — Ні, алкоголізм це якраз наслідок

— Наслідок чого? — Скажіть, — лікар витримує паузу, — ви його добре знали? — Я його колись врятував від смерті, якщо можна так сказати. В 11-му класі

— І ви знали його родину? — Я знав його маму

— А ви знали, що між ними були статеві зносини? — Не знав. Чекайте — між ким були зносини? — Між вашим другом, якого ви, як ви кажете, врятували від смерті, і його мамою

— Що ви хочете цим сказати? — Я хочу сказати, що ваш друг тривалий час регулярно займався сексом зі своєю мамою. Зокрема в період, коли ви, якщо вам вірити, врятували його від смерті

— Врятував-врятував

— Можливо, даремно й зробили

— Почекайте, а ви звідки знаєте? — Я його лікар, між нами немає таємниць. Вже немає

— Йобнутися можна

— Можна. Ось саме це з ним і сталося

— І що тепер? — Нічого. Він уже другий рік тут

— А вона? — Хто? — Мама

— Не знаю. Вона його більше не хоче бачити. Можливо, від цього він, як ви висловлюєтесь, і йобнувся

— Зачекайте, ви хочете сказати, що коли ми з ним спілкувалися, він спав зі своєю мамою? — Саме це я вам і хотів сказати

— Зі своєю власною мамою? — Ну, іншої в нього, очевидно, не було

— Весь цей час він з нею спав?!! — Тому вам, — занервував заввідділення, — краще з ним не бачитися. Розумієте, для нього ви людина з того життя, з того світу, людина від неї, одним словом

— Так-так, я розумію. Скажіть — чим я можу йому допомогти? — Допомогти? — лікар зацікавлено подивився на мене

— Моліться за нього

— Я не вмію, — кажу

— Краще я йому куплю апельсинів. Я сиджу на автобусній зупинці, на самому виїзді з цього містечка ідіотів, сонячного заповідника даунів й недоумків, вже третю годину, траса порожня, святі покинули це сонячне п’ятдесятитисячне містечко, вибралися звідси разом зі своїми манатками, залишили тут кілька сотень психічнохворих співгромадян, які вирощують цибулю, дикий часник і помаранчі, прокидаються ранками в помаранчевих гаях і співають хором осанну якомусь милостивому херувимові, хворому на голову святому, під чиїм пильним патронатом відбувається їхня багаторічна проща з одного боку порожнечі в другий, я допиваю свою пляшку, плачу і вже навіть не очікую на жоден автобус, я звідси навряд чи зможу кудись виїхати, це кінцева, сонні психічнохворі діти в білих піжамах приходять сюди щоранку, довго розглядають небеса над передмістями, і їхнє дихання пахне солодкими апельсинами. Я сидів і думав про всіх своїх знайомих, про всіх друзів, про тих, хто помер і про тих, кому вдалося вижити, про юних і рано постарілих, скалічених, божевільних і загублених у цьому житті дітей великої країни, які одного разу наважилися заявити про себе світові, не побоялись опиратись йому, хоч як він їх ламав й обламував, про всіх зраджених і про всіх непереможених, я подумав про Бобову маму, згадав її волосся, її білизну і її сльози, потім згадав Боба і відчув, наскільки я його розумію, а надто тепер…Тепер, коли ти повернулася додому, і ми всі тебе згадуємо, інколи говоримо про тебе, питаємось один в одного, чи немає від тебе якихось новин і чому ти нам — своїм друзям — так рідко пишеш, я теж мушу час од часу зосереджуватися на якихось словах, реченнях, думати, що саме ти хотіла б прочитати в моїх листах, про що тобі написати, і розумію, що писати мені не хочеться, навіть про погоду, про неї особливо.

В своєму житті я бачив не так уже й багато, а з того, що я бачив, майже нічого не зрозумів, можливо, це зміниться, хоч я і сумніваюсь, просто, розумієш, є якісь речі, які я вже навряд чи зрозумію, тому що мені їх, мабуть, і не потрібно розуміти, надто вже вони поморочені. Переважно нам доводиться спілкуватися з різними схибнутими мешканцями нашої дивної планети, всілякими химерними виродками і мушу сказати, що мені з ними цікаво, сподіваюсь, їм зі мною також. У цьому житті забагато нещасть, думаю, ти і сама це розумієш, можна як завгодно розводитися про спасіння та справедливість, але той, хто придумав все саме таким чином, поза всяким сумнівом помилявся, я в цьому переконаний, я його, звісно, не звинувачую, але старий напевно мав би деякі речі переглянути. Я навіть не знаю, з чого йому варто почати, зрештою, це не мої справи, я навіть і сказати йому цього, мабуть, не зможу, якщо така можливість колись випаде, що теж сумнівно. Так чи так, ми з тобою народилися саме в цей час, і, можливо, єдине, що від нас вимагається, це триматися за нього, за цей чортів час, не відпускати його, не зраджувати, хоч би там що, для цього, очевидно, нам з тобою і дане було наше солодке дитинство, наші фантастичні сни і видіння, які розривали нам голови й розчавлювали серця, мов великі зелені яблука, тепер ми просто мусимо триматися за ці роки, за роки, в яких нам випало мучитись і перемагати, і навіть якщо воно того не вартує (а воно того не вартує), ми з тобою мусимо добути до кінця сеансу, дочекатися його завершення, бодай для того, щоби наприкінці титрів, після всіх прізвищ і всіх подяк, після всієї господньої хуємотини, після року випуску і дати релізу прочитати таки, що під час зйомок цього блокбастера жодна жива душа не постраждала.

Мені загалом не подобається багато речей, я зовсім не аж такий вимогливий чи перебірливий, навпаки, доволі добре пристосовуюся до багатьох не надто приємних обставин, але тут ідеться в принципі не про мене, йдеться про те, що перетинатися весь час доводиться з такою кількістю облич, що просто не можеш не хвилюватися за них, не перейматися ними. Можливо, тому для мене такими важливими в цьому житті, хоч як пантово це звучить, є обличчя моїх друзів, моїх давніх знайомих, обличчя, які я бачив стільки років поспіль і які й тепер при бажанні можу легко пригадати — спокійні, радісні й усміхнені. Як це зазвичай і буває в покійників. Харків, 2002

Вітольд, мої нічні кошмари

О першій ночі в двері невпевнено постукали. Таке враження, що хтось боявся промахнутись, тому бив обережно і невпевнено. Що знову, подумав я? Перша ночі, що потрібно? Я спеціально лягав спати о восьмій ранку, щоби ні з ким не бачитись. Коли дзвонив телефон, я чекав, подумки рахуючи — один, два, три, чотири, пішли на хуй, п’ять. До шести мало хто витримував. Телефон змовкав. Я спав далі.

Прибиральниці звикли і не чіпали мене, в мене була стара постіль, але я їх все одно не впускав. По обіді я прокидався і йшов з готелю, гуляв порожнім парком, дивився на панораму міста, на обрії стриміли дві труби, внизу лежав стадіон. Подивившись на стадіон, я йшов до китайської їдальні. На кухні працював справжній китаєць, він рубав зелень і заправляв салати консервованими кукурудзою й морквою. Китайську кухню я не любив, тому брав собі кілька банок пива й дивився на трасу, що була поруч. Додому я повертався надвечір і знову лягав спати. Знову дзвонив телефон. Один, ра хував я, пішли на хуй, два, три, чотири, п’ять…

Годині о десятій вечора я прокидався і вмикав телевізор. Тепер я міг дозволити собі шум у кімнаті, вдень я намагався не шуміти, аби не видати себе. Коли хтось приходив і стукав у двері, я завмирав і знову починав рахувати до шести. Вночі, як правило, ніхто не приходив, я відвойовував собі ще один шматок свободи. І тут о першій ночі хтось постукав. В якийсь момент я втратив концентрацію і пішов відчиняти, очевидно, подумав так — перша ночі, ясна річ, вони розуміють, що я вдома, де я ще можу бути о першій ночі, як не вдома, так чи інакше треба відчиняти, і я відчинив. На порозі стояв Вітольд. Вітольд був моїм сусідом цілий тиждень. Перед тим, як перебратись до мого теперішнього помешкання, я жив у іншому крилі готелю, моїм сусідом виявився італійський робітник, Крістіан; коли я вперше відчинив двері нашого спільного коридору, о дев’ятій ранку, він саме вийшов зі своєї кімнати, голий, побачивши мене, знітився, прикрив рукою причинне місце, яке воно в нього там було, і заховався в своїй кімнаті. Перші пару днів він звідти не виходив.

Потім, мабуть, культурний шок минувся і він знову почав з’являтись у спільному коридорі, хоча тепер, на щастя, одягнений. Ми з ним так і не знайшли спільної мови — він говорив італійською і англійською, я — німецькою й українською, польської він принципово не знав, говорив мені «честь» і зникав у душі. За місяць він з’їхав, а до його кімнати поселили Вітольда. Вітольд був професором. Йому було років 60, може трішки менше, але він багато пив і вік його визначити було важко. Він був інженером, випивши, він говорив мені — я інженер. Зранку він діставав мобілку і довго з кимось розмовляв, після цього спускався вниз і йшов до бару. В барі він пив горілку, пив чай, дивився волейбол і спілкувався з друзями. Друзів у нього було багато, його всі любили, він теж усіх любив, я собі так думаю. Ми з ним швидко потоваришували, першої ночі після його підселення я повернувся додому о другій ночі п’яний. Відчинив двері. В коридорі стояв Вітольд, на ньому був лише якийсь гульфік, який губився під його черевцем. Що ж таке, подумав я, що за сусіди мені трапляються — як не голий, то в якомусь гульфіку.