Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 15)

О, сказав він мені, Сергій! кави? Ні, відповів я, я не п’ю, в сенсі — кави, тим більше на ніч. Водки? він явно хитрував. Добре, погодився я. Ми зайшли до нього в кімнату, вона була завалена його речами — одягом, валізами, він, схоже, не встиг прибратися після переїзду, поліз до шафи з одягом і дістав звідти надпиту пляшку горілки. Горілка звалась «Сопліца». Ну ось, подумав я. Ти говориш англійською? запитав він мене. Говори по-польськи, сказав я, я тебе розумію. Ми пили до ранку. У мене є дівчинка, сказав він, у Львові. Справжня красуня. Добре тобі, відповів я. В якийсь момент він перейшов на англійську і почав називати мене Сашкою, з наголосом на першому складі. Я пішов спати. Після цього він почав полювати на мене. Він чекав під дверима кімнати, доки я прокинусь, він ходив під дверима душу, доки я мився, він не спав до ранку, очікуючи, коли я повернусь, а дочекавшись, починав зі свого традиційного — кави? питався він, гербати? Після цього ми йшли до нього й пили горілку. В барі, що цікаво, він мене іноді не впізнавав, він загалом був короткозорий і на відстані впізнавав не всіх. Він був розлучений, у нього було дві доньки, вони раз на тиждень відвідували його, готували йому «бігос», велику посудину «бігосу», Вітольд ховав «бігос» до холодильника і забував про нього, «бігос» починав смердіти і холодильником ніхто не користувався, Вітольд, що характерно, теж, мабуть думав — що я буду користуватись цим смердючим холодильником? За тиждень доньки повертались, викидали старий «бігос» і негайно готували новий. Вітольд пишався своїми доньками, знайомив мене з ними, перепрошував, що вони не говорять англійською, для нього тема родини була важливою, він, коли випивав, завжди про це говорив, родину він називав на німецький манер «фамілією», хоча німецькою він не розмовляв. За пару тижнів я переїхав від нього до іншого помешкання. Але ми й далі щодня бачилися в барі. Він ставив водку, я не відмовлявся. Іноді він мене і далі не впізнавав. Наближався великдень.

Однієї ночі, коли все стихло і вже ніхто не дзвонив, я вийшов на кухню зробити грінки. Я собі думав так — зараз вийду на кухню, там нікого немає, зроблю собі грінки і буду дивитись телевізор. Потім знову ляжу спати і мене знову ніхто не дістане. Все виходило складно — готель був порожній, більшість студентів і викладачів, які його населяли, роз’їхались святкувати великдень. Діставати мене було нікому. Я вийшов на кухню. Курва, тільки й подумав я. На кухні стояв Вітольд. В одних шкарпетках. Себто не так — він був одягнений, все нормально, лише на ногах не було черевиків, одні білі шкарпетки. Його хитало з боку в бік, він лихо тримав руки в кишенях світлих парусинових штанів і не зважав. Був схожий на боцмана, який повертався до рідного порту з багатим уловом. О, сказав він, Сергій! Ага, подумав я, добре, що не Сашка. Гербати? завів він своєї. Ні, кажу, тільки не сьогодні — маю роботу, мушу ще працювати. Ти є добрий поет, сказав він. Я не п’ю сьогодні, відповів я. Окей, сказав він, я розумію, не п’єш — не пий, але спробуй моєї риби. Він відкрив холодильник і дістав звідти смердючу рибу. Я не їм рибу, сказав я. Да? розгублено перепитав він і заховав рибу назад. Я спробував готувати грінки, вони диміли й підгорали, Вітольд нависав над ними і не підпускав мене, аби щось зробити.

Слухай, сказав він мені, до мене завтра приходять мої доньки, у нас буде святковий обід, великдень все-таки. Бар, до речі, сказав він, не буде працювати чотири дні. Будемо ми з доньками, Абдула… хто? перепитав я, Абдула, підтвердив Вітольд, це араб, ось — буде Абдула, ну й ти приходь. Завтра на четверту. Обов’язково буду, погодився я і підступився до грінок. Давай по келішку, знову запропонував він, по малому, додав він, роблячи в слові малий наголос на першому складі. Ні, твердо відповів я. Тоді спробуй мого «бігосу», сказав він і поліз до холодильника за смердючим «бігосом». Я схопив грінки і втік до своєї кімнати. Наступного дня, по обіді, я вийшов на кухню. Донька Вітольда готувала посудину «бігосу». Вітольд побачив мене, радісно привітався. На обід він мене не запрошував і нашої вчорашньої зустрічі, схоже, не пам’ятав. Я привітав їх зі святом і пішов у парк. І ось о першій ночі він стояв у мене під дверима і улов у нього знову був багатий. Сергій, сказав він просто і без виїбонів, пішли по келішку, по малому, з наголосом на першому складі. І я покірно пішов за ним. В його кімнаті й далі валялась купа одягу, на кріслах були розвішені його гульфіки, очевидно, він мав їх цілий набір, на кожен день тижня. Вітольд приніс шинку, дістав із шафи з одягом «Сопліцу» і розлив. Ну, то давай, сказав він, зі святом. Я подивився на пляшку «Сопліци» і випив. Головне не думай про назву, говорив я собі, головне не думай про назву. У мене дивний сусід, сказав Вітольд, араб. Його звати Абдула. Він дуже дивний. Що таке? спитав я. Він не п’є гербати, сказав Вітольд, п’є лише воду, п’є джус, п’є колу, а гербати не п’є. Я йому пропоную кожного ранку, говорю, ти, дурню, спробуй гербати, у мене справжня китайська гербата, а він каже — ні, я не п’ю гербати. Такий дивний… Ти йдеш завтра до костьолу? запитав я. Вітольд засміявся. Знаєш, сказав він, сміючись, я взагалі-то католик, але до костьолу я не ходжу. Мені подобається як сказав цей, котрий в Росії головний по церквах. Алексій, підказав я, Алексій, погодився він, він сказав, що католицизм це загроза. Я з ним згоден. Ясно, кажу, вибач, що спитався. Він налив ще «Сопліци». Я замружився і випив. Бар, сказав Вітольд, третій день не працює. Я їм телефоную, кажу ви, курва, чому не працюєте? Це ж ненормально, сказав він мені. В готелі залишилось купа народу, ти наприклад — сказав він мені. Зате на рецепції, продовжив він, сьогодні симпатична дівчина, бачив? Бачив, відповів я, але там є ще симпатичніша — така білявка, бачив? А, сказав він, бачив, але ти навіть не думай — попередив він мене — це моя дупа. Та заради бога, тільки й відповів я. У мене дивний сусід, печально сказав Вітольд, розливши «Сопліцу», він не п’є гербати, п’є лише джуси, я, мов дурень, п’ю кожного ранку з ним його джуси, уявляєш? А найгірше те, що він співає. Як співає? не зрозумів я. Співає, підтвердив Вітольд, кожного ранку. Розумієш, пояснив він мені, він збожеволів від самотності. У нього тут нікого немає — ні друзів, ні родини, ось він і співає. У мене, додав він, хоча б доньки є, а в нього — зовсім нікого. То співайте з ним разом, порадив я, зробіть дует.

Перед Вітольдом на столі лежав розкритий записник, на чистій сторінці великими літерами було написано — «СУБОТА. СЕРГІЙ. ВОДКА», схоже, він усе тримав під контролем. Знаєш, раптом сказав Вітольд, ти, до речі, говориш англійською? Говорю, підтвердив я. Так ось, продовжив Вітольд по-польськи, густо вставляючи російські лексеми — у мене у Львові є дівчинка. Справжня красуня… А ти був у Львові? запитався я. Ні, не був, розгублено відповів Вітольд. Ну, то поїдь до неї, поїдь до Львова, що ти тут робиш — на великдень, сказав я. Поїду, погодився Вітольд, обов’язково поїду. Він дотягнув цигарку, подивився куди б діти бичок, побачив банку «Живіца» і кинув бичок туди. Давай ще по одній, запропонував він, за свято. Ні, відповів я, мені ще працювати сьогодні. Це такий дивний сусід, почав він знову, знаєш — він побачив перед собою банку «Живіца», взяв її і жадібно надпив — ти був добрим сусідом, з тобою завжди можна було нормально посидіти, а цей, курва, Абдула, він весь час співає, ти розумієш, Сашка?

Ладно, сказав я, пішов я спати. Я хотів би зустріти старість так, як він. Я хотів би, аби мій син не забував про мене, хай навіть без «бігосу», щоби хоч час від часу провідував мене, хотів би знайомити його з сусідами по готелю й казати — дивіться, це мій син, правда він фантастичний? Я хотів би завжди мати про запас пляшку горілки в шафі для одягу і кілька випраних труханів. Я хотів би, аби моєю найбільшою проблемою в 60 років був відчайдушний божевільний спів мого сусіда по коридору, сусіда по божевіллю. Я би дав собі з цим раду. Самотні чоловіки, зачинені в своїх кімнатах, з чорно-білими телевізорами і поганими меблями щоранку викручують собі мізки у роздумах про те, чим би сьогодні зайнятись, як би перебути ще один святковий, порожній день, відраховуючи години й секунди, коли до них знову прийдуть їхні діти, коли повернуться з церкви їхні сусіди, коли відчиниться бар і на рецепції сидітиме найкраща дівчинка в готелі.Варшава, 2005

Атлас автомобільних доріг України

*

— Дивись, — сказав водій, — це мотель. Тут вечорами проститутки стоять

— І де вони потім діваються? — Додому йдуть

— Їх тут мабуть усі знають, місто невелике

— Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою — ще не найгірший варіант. Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла і перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу.

Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитись і продертись до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи.

Все залежить від уміння вчасно зробити зупинку. Мій друг Крістоф Лінгг фотографує винятково мертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що висять над металургійним комбінатом, чи до запаху свіжого мастила, яким просякають абрикоси навколо корпусів цементного заводу щоразу закінчуються нічим — Крістоф дивиться з роздратуванням і нерозумінням — мовляв, що тут цікавого, вони ж ще рухаються, давайте почекаємо, доки вони перестануть дихати, або, принаймні, прискоримо цей процес, його можна зрозуміти: Крістоф із Відня — міста мертвої культури, але не мертвого індастріелу, щоби зняти розхуячену шахту йому потрібно щонайменше перетнути пару державних кордонів, бажано — в східному напрямку.

Він уже знімав промислові руїни в Угорщині, Румунії та на Балканах, він ішов за цим мертвотним духом у Чехії і Словаччині, він легко відшукував покинуті всіма об’єкти в Польщі і з певними труднощами навіть у Німеччині (ясна річ — Східній Німеччині). Потрібно було рухатись далі на схід, оскільки якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка і великі тибетські гори, і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої. Ми виїхали з Харкова близько другої ночі і вже на ранок вгрузли в туман, в якому ховалась уся промислова інфраструктура і лежав увесь індастріел — і мертвий і живий і ненароджений, весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, з його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, в яких сплять мертві водії, з його ріками, в яких світиться мул — чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, котрі до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, котрі риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.

Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно і зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, котрі, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше — розуміння тих відмінностей, котрі між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне — не відстань, яку ти долаєш, головне — відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад — заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитись від групових мандрівок, або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, або за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю. Міністерство шляхів сполучення — тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості, на залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники.